Останній день літа мався от-от сягнути полудня, тому людей на вулиці було не так багато. Здебільшого школярі. Сьогодні в них з’явилося бажання вийти на свіже повітря, відчути смак безтурботного життя. Воно вже було не таким, як улітку: без шуму, без галасу та радісних вигуків. Хотілося послухати літо, його останній ніжний шепіт, розбавлений шерхотом кружляння поодинокого листя.

Я сіла на газон, бо там було чистіше, ніж на тротуарі: трава вже знову встигла пожовтіти, висохнути після нічної мряки. Лора — моя собака — оглядалася навколо, шукаючи якоїсь потенційної загрози від дивакуватих дітей, що зграйками йшли дорогою. А ще різні песики притягували її, як маґнітом, тож доводилося постійно тримати повідець у руці.

Дмухнув вітер — покотився березовий листочок. Я відпустила повідець — і Лора погналася йому навздогін. «Далеко не втече», — подумала я, та про всяк випадок звелася на ноги, щоб краще її бачити. Сонце припікало. Я вийняла руки з кишень і підтягнула резинку на волоссі — краще було нову взяти, а не доношувати якийсь непотріб. Знову сховала руки, роззираючись довкола, шукаючи очима Лору.

Усе-таки вона теж прийшла раніше, на дві хвилини. Ліза. Це означало, що нам обом кортіло швидше зустрітися. І вона це теж зрозуміла, судячи з її сором’язливої широкої посмішки. Ми шкірилися так, наче хто розтягнув наші циферблати й не збирався облишити. Трохи помовчали, а тоді вона мовила:

— Ми так давно не бачились.

— Це просто капець, — вклеїлася я в її широко розплющені очі. — Цілих чотири дні.

Я свиснула Лорі, бо на кличку вона ще не реагувала. Цуценя зиркнуло в наш бік і вже почало бігти, а тоді сповільнилося, гадаючи: «А хто з них мене кликав?»

— Ходи сюди, ходи, — взяла її на руки, погладила, чмокнула в мордочку.

— Яка вона мила, — сказала подруга таким голосом, яким люди зазвичай плачуть, коли їм зробили щось погане.

Якби хтось спробував описати Лізу, побачивши вперше, то в дев’яти випадках із десяти можна було б почути про дуже низький, як для її віку (а їй було чотирнадцять), зріст, що вона носить широкий одяг (бо, як за її словами, на секонді немає підходящих для неї речей), любить кеди. А також у неї каштанове волосся, і вона тепер майже ніколи його не заплітає.

Ми згадували наші історії. Ліза невимушено розповідала про свої плани на майбутнє, запитувала про мої. Мені було з нею комфортно, ми не соромилися говорити на ті теми, через які інші могли би дивилися на нас скоса. І їй, і мені це було близько. Як-от тема стилю: чому в усіх дівчат короткі куртки? Їм дупа не мерзне? Або ж про той же фемінізм (заїжджена тема, хоча й досі не засвоєна), що так вже його розкрутили... Ось тільки там, де не треба. А там, де треба — забили, чи, як я ще казала, закрутили.

Подруга запропонувала сісти на лавку. Я погодилася, бо з Лорою далеко не зайдеш. Якраз звільнилася одна.

— Дивися на діда, — кажу їй, не показуючи пальцем, коли ми сіли.

— Краш, — резюмувала Ліза. Попри спеку, він був одягнений у лискучу коричневу куфайку. На голові пишна фризура. Йому це подобалось. І байдуже, що сонце палить і що так стрижеться тільки молодь. — У нього навіть хода рівна.

Я зауважила, що вона цим хотіла сказати. Не зводячи з чоловіка очей, запитала:

— Цікаво, він має жінку?

— Я б не одружувалася. З такою гарячою зовнішністю можна претендувати на шикарного молодика.

Я засміялася, а тоді поважним тоном видала:

— Імовірно.

Коли він повернув з алеї, я схилилася донизу й подивилася, як Лора гризе мою п’ятку:

— Мабуть, класно когось мати. Чи хоча би просто зустрічатись.

Ліза подивилася на мене через плече, її усмішка стала ще ширшою.

— Давай ми з тобою будемо зустрічатись?

— Давай, — відповіла я на автоматі.

— Хах, ладно, це було тупо.

Ми далі роздивлялися людей, оцінюючи їхній внутрішній світ за факторами зовнішності. Звісно, ми знали, що не все так однозначно. Навіть Лізина натура далеко не відповідає не те що її вигляду, а іноді й поведінці. Це можна назвати проблемою. Та Лізині друзі вбачають у цьому швидше якусь унікальність, аніж те, що може спричинити якісь труднощі.

Лора попросилася до мене на руки, і я поставила її посеред лавки, притримуючи, щоб лапка не зісковзнула та не застрягла між тоненькими дошками. Вона очікувально дивилася на мою подругу, поки та не взяла її до себе на руки. Коли цуценя примостилося й через декілька хвилин міцно задрімало — довгі прогулянки забирають всю енерґію — Ліза запитала:

— Ти готова до школи?

— Більш-менш. — Я спробувала пригадати, чого я ще, може, не встигла докупити, але не змогла. — А ти?

— Я морально не готова, — вона всміхнулася, звівши брови трикутником і висунувши нижню губу.

— Розумію.

— Знову дивитися, як Льоша дратує вчителів, знущається з них, не дає спокійно провести урок; ми не можемо до ладу засвоїти матеріал через нього. Чого в нас такі фігові однокласники?

— Боже, не знаю. — Я справді не знала — це карма чи вельми невдала кон’юктура? Хоч мені було все одно. Я ж не така, як вони. Мої друзі.

— Аби моя воля, я б уже повісилася.

— Я могла б підготувати мотузку, — кажу.

— Можемо влаштувати масове самогубство. — В її очах забігали бісики.

— Хто ж у цьому візьме участь? — Я одразу собі відповіла, коли в неї вже був роззявився рот: — Підемо на кураторів «Синього кита».

— Да-да-да, — закивала вона в ритмі зі своїми «да», не закриваючи рота, наче це й збиралася запропонувати. — Я буду придумувати завдання, ти шукатимеш інформацію, а Антон допомагатиме з базою даних.

Я гучно засміялася. Цей розподіл обов’язків ідеально підлягав під наші вміння.

— А якщо він не захоче? — до неї.

— Його ніхто не питає.

Ми вирішили ще трохи почекати, поки Лора відіспиться в моєї подруги на колінах.

— Що ти будеш одягати на Перше вересня?

Я декілька секунд помовчала, а тоді голосно чмихнула.

— Довгий чорний габіт.

Ми знову засміялися; Ліза, стишивши сміх, продовжувала дивитися на мене.

— Я ще не думала. — Я ввімкнула телефон і відкрила повідомлення. Слова класної керівнички: «Добрий день усім. 9 класи запрошені на святкову лінійку разом із 1, 4 та 11 класами. Хлопці — сорочка або вишиванка та темний низ, дівчатка – світлий верх, темний низ або сукня. Будь ласочка, ніяких спортивних штанів, кофт, шортів!!! Дякую за розуміння». — Та пішла ця Маруха…

— Реально.

Тоді я підвелася — Лора стрибнула за мною.

Ліза провела нас до мого під’їзду. Ми ще перекинулися кількома словами, і вона наостанок запитала:

— О котрій виходимо?

— О восьмій тридцять п’ять.

— Ну, тоді до завтра?

— До завтра.

Й ось цього «завтра» ми вийшли, як завжди, завчасно. Двома хвилинами раніше.

У класі (та й у всьому ліцеї) ще було порожньо. Ми з Лізою зайняли другу парту від дверей. Наші однокласники з’являлися потроху, безшумно, не так, як учні заходять на урок після перерви.

Дівчата здавалися набагато дорослішими: обличчя набули чіткіших обрисів (усе через подвійний шар косметики). Те ж саме відбувалося з хлопцями — в тих дуже змінився голос. Усе змінилося.

Незмінним залишалося тільки одне: звідси ніхто не йшов — і сюди майже ніхто не приходив. За останні кілька років до нас перейшло двоє, а пішов один учень. Цей навчальний рік вирішив початися стабільно.

Багато хто заходив попарно, хтось — невеличкими ґрупками. Було очевидно, що на канікулах вони проводили час разом, бо зорґанізувати зустріч одночасно з декількома людьми, з якими ти не звик комунікувати, — не так уже й просто.

Я і Ліза намагалися не звертати ні на кого уваги: якби ми почали всіх роздивлятися, у нас відпали би щелепи, і хтось із них міг це помітити та, боронь боже, подумати, що ми їм заздримо.

— Де Тоха? — запитала Ліза більш у себе, ніж у мене, намагаючись відмежуватися від надмірної кількості вражень. Вона підняла з парти телефон і вилила в нашу ґрупу претензії щодо їх відсутності.

— Ще ціла хвилина залишилася, — заспокоюю її.

Подруга зімітувала лють, замахнувшись викинути смартфон у вазони під стіною.

— Чому він такий пунктуальний? — запитала вона. — Приходить у точно зазначений час. Бісить.

— Іллю просто, бігме, чекає.

Вона ще щось хотіла сказати, однак у той момент з’явилися ті двоє. Ліза піднесла телефон екраном до Антонового носа (це, звісно, умовно кажучи, бо хлопець був вищим за неї на півтори голови, — вона не дотягувалася), вказуючи на їхнє запізнення на невидимі сорок секунд. Він втягнув голову в плечі і, прибравши здивованого вигляду, нарікнув:

— Я тут до чого? Це все...

— Ну да, хто всрався — невістка! Ти тільки і вмієш спихати провину на когось, — обурився Ілля.

— Я навіть нічого не сказав. — Антон завше єхидно посміхався, коли між ними відбувалася суперечка, на відміну від Іллі, — а його бісило те, як той ставиться до їхнього суперництва — як до чогось, що не варте уваги. Він просто грався зі словами. Ілля ніяк не міг заставити його взяти до рук зброю, аби битися на рівних, а потім раз і назавжди визначити істинного переможця.

Ті двоє зайняли місце позаду нас. Клас стишився; тепер усі вони намагалися не дивитися на нас чотирьох.

Наша взяла.

Це ж я тепер дев’ятий клас; хтось буде вже вступати, а для цього треба готуватися, щоб скласти державну підсумкову атестацію. Цікаво, що б це могло означати, може, нас ще більше почнуть штурмувати домашніми завданнями? Та куди вже більше? Половина учнів нашого класу не можуть докупи зв’язати двох речень. А відмінники... А їм воно треба?

Я дивлюся на Лізу, спостерігаю за Антоном і, звісно, не мені судити, проте все це схоже на суцільний абсурд. Якщо раніше, коли цей заклад ще називався загальноосвітньою школою, вони не могли розібратися з базою (відмінники, чорт забирай!), що від учнів вимагали наші освітяни, — то про який дев’ятий клас ми говоримо?

Нам ще нічого не пояснили: що таке ліцей, чому ми вже другий рік у ньому будемо навчатися, а змін досі не відчули. Керівничка тільки говорила щось про профільні класи, і що ми поглиблено вивчатимемо українську мову. Хоча в нас і у восьмому вона, як виявилося, була чотири рази на тиждень. Це що, ще більш поглиблено?. «Невже так важко висловити свою думку про вчинок Тибальта з трагедії Шекспіра? Ви ж філологічний клас, восьмий А, у вас речення повинні литися рікою», — подібне говорили нам здебільшого керівники фізико-математичних профілів, яким вряди-годи випадало з’являтися до нас на заміну, а ми й не розуміли толком, що означав той хитромудрий прикметник «філологічний».

Ми вже чули про нового директора. Якась Емма, Іванівна, по-моєму, чи Василівна, — ніхто не запам’ятав; всі стояли як укопані, бо виявилося, я одна слухала, що там керівничка розповідала першого вересня. Вона ще й з ґімназії, та директорка. Ходили чутки, що ґімназистів переведуть у наш ліцей, отже тут усе-таки є певний зв’язок.

Нові класи, чужі люди, розмальовані коридори, потасували заступників, зачинили спортзал на ремонт — що ще?

У холі ліцею вчувався запах свіжих паперів, незнайомих парфумів, а кожну його щілину заповнив якийсь фатум.

/ / /

Ліза стояла біля мене, тримаючи в руках підручник, щоденник, пенал і телефон: ми чекали на Антона, поки той збереться на українську мову.

— Цікаво, хто така Катерина Іванівна? — запитала вона, коли ми зайшли до знайомого кабінету на третьому поверсі.

— Яка ще Катерина? — обізвався Антон.

— Ну, Маруха ще ввечері написала, що в нас фізику тепер буде вчити якась Катерина Іванівна. — Ліза намагалася озвучити це якомога осудливіше. Але її голос був занадто тихим, і ніхто з роду не чув, щоб вона коли-небудь сварилася серйозним, грубим тоном.

— А, ти про це. І слава богу. Не знаю, хто вона, але я гарантую: гірше Макака вже точно не буде.

— Це, мабуть, та, така стара, яка з Макаром Аркадійовичем, тобто Макаком, на каптьорці постійно тусується, — висунула я своє припущення.

— У нас більше вчителів з фізики і немає, — погодилася Ліза. — Мабуть. Принаймні я не бачила. Або з гімназії присунулась.

— Ти думаєш? — запитала я, а потім махнула рукою: — Що буде, те буде. Ми все одно не вгадаємо.

Друга підґрупа зібралася в повному складі. У клас зайшла жінка з темним кучерявим волоссям, віку від тридцяти до сорока — означити точно було складно. Несла журнал та якийсь невеличкий блокнот, і, коли поклала свої речі на стіл, я подумала: «О’кей, перша є», — і зігнула палець під столом.

— Доброго ранку, товариство. Мене звати Наталія Миколаївна. Українську мову тепер буду вчити у вас я. — На її обличчі не було емоцій: знайомитися з новими учнями їй випадало вже щонайменше кілька десятків разів. Але очі говорили про протилежне. Здавалося, вони от-от втратять сміливість і рефлекторно забігають по підлозі або стелі. Проте в неї все було під контролем.

Друзі сиділи мовчки, ніхто навіть не обернувся перекинутися поглядами. Ми її вивчали.

Вона мені сподобалася, але я ще поки не розуміла, чим; вирішила не покладатися на перші враження та проаналізувати її повністю як учителя через певний час. Але, коли на перерві класна керівничка запитала, як нам нова вчителька української мови, Антон сказав:

— Могло бути й гірше. Вона вже на першому уроці задала нам додому переказ тексту.

Хоч тут вже гірше, здавалося, бути не могло.

— Нічого, — заспокоїла його Марія Василівна — справитеся. Ви готуйтеся завтра до зарубіжної, що у вас буде ще одна нова вчителька. Молода, дуже любить свій предмет, тому читати твори скорочено не вийде. Це я так, на майбутнє.

Я зігнула другий палець.

— А куди поділася Тетяна Сергіївна? — запитав хтось із однокласників.

— Звільнилася, чи на пенсію вийшла, — тихо відповіла керівничка. Не схоже на те, щоб вона щось приховувала, мабуть, їй самій про це мало що було відомо.

Ми здивувалися. Хоча тут не було нічого дивного. Дуже засмутилися, бо вона була така добра, така чуйна та справедлива. Не можуть іти такі, як вона, просто не можуть. Це не правда.

Реальність безкомпромісно загребла все у свої грубі лапища — і Тетяна Сергіївна мовчки зникла, залишивши нас наодинці з чимось невідомим. Але ж що змусило її прийняти таке рішення?

Я подивилася на Льошу. Він тільки в пів вуха послухав і знову, розвернувшись до хлопців на останній парті, почав грати в мобільні ігри. Мої брови важко насупилися, очні яблука мовби запалали від жару, я ледве стримувалася, аби не розтрощити в руці пенал і все, що в ньому лежало. Виродок! Він таки довів її.

Яка я була неуважна, коли вона говорила, що хоче займатися тільки з окремими дітьми. Це означало зовсім не те, що їй начхати на іншу частину класу, ні. Вона любила всіх дітей, як любила і свій предмет, і тому не хотіла шукати пріоритетної сторони — проводити урок головно для адекватних учнів, чи мучитися з усіма відразу. Вона була занадто чутлива і тому не змогла не зважати на таке ганебне ставлення до її діяльності з боку деяких людей. Тупих людей, таких, як Олексій.

— Тетяна Сергіївна, — Ліза затулила обличчя руками. Клас продовжував гудіти — всім їм було байдуже. — Це все через нас? — запитала вона, а тоді скривилася: — Боже, Льоша так себе поводить, наче нічого й не сталося, типу його це ніяк не стосується.

Я зітхнула, зсунулася зі стільця вниз і, втупившись поглядом у дошку, промовила:

— Чому я тоді не слухала її перекази? Легше було би потім читати, а я й не читала — я взагалі на зарубіжній ніхера не робила.

Ілля засміявся, повторивши уголос моє останнє речення.

У нього з навчанням склалося ще гірше, ніж у мене. «Ці відмінники. Задовбали вже зі своїм дистанційним», — згадалися його слова, коли ми, — тоді ще восьмикласники, — гуляючи, йшли позаду, а Ліза з Антоном все обговорювали якусь контрольну з математики.

Я всміхнулася йому у відповідь.

Додому нас відпустили лише о пів на третю: так довго тривали уроки. Лора зустріла мене, мало не зваливши з ніг, поки не намотала навколо кілька десятків кіл і впала біля вхідних дверей, поклавши мордочку на килимок.

— Ти вже все вдома зробила? — нахилившись, аби зняти черевики, з підозрою запитала я. Тоді перевірила всі кімнати, зупинилася при вході до своєї. — Просто на ліжку. Лора! Це як називається? — Вона тільки помахала хвостиком, схиливши голову на бік. — Ну, за що мені це все?

Щосерпня ми з моїми батьками та їхніми друзями (теж зі своїми дітьми) завели звичай їздити на Шацьк. Відпочинок завжди триває суто п’ять днів: на більше грошей ніколи не вистачає.

Того разу з нами поїхала моя двоюрідна сестра Марійка — відбулося це за моєї ініціативи. Варто було всього лише запитати — і її мама за вечір напакувала п’ять сумок «лише найнеобхідніших речей».

Отже.

Ідея завести собаку зародилася після зупинки в рекреаційному пункті.

Коли ми виїжджали на шосе, з нірки, виритої біля протоптаної стежки, вибігла маленька мохната сучка. Тато зупинив машину й запропонував забрати її з собою. Мама підхопила його пропозицію, і ми троє почали вмовляти бідолашну ласкавими словами підійти ближче. «Якщо послухається — значить наша», — говорила мама. Але тварина так і не наважилася зробити кілька кроків у бік чогось нового й невідомого. Марійка проаналізувала обстановку й висунула припущення, що там, у норі, живуть цуценята. Батьки махнули рукою, і ми поїхали, намагаючись усе це забути: мокрі лапки, жвавий хвостик, налякані оченята, що так раптом узяли й роз’ятрили душу.

Але в ті хвилини я вже встигла налаштуватися на собаку. У голові засів чіткий план одомашнення уявного кудлатого друга. Тож стала просити в батьків не дозволу, а саме залучення до його пошуків.

Лору ми взяли з притулку; повне ім’я звучало як Ллорет-де-Мар — назва якогось курортного містечка в Іспанії, одна з моїх непорочних мрій — проте це неважливо, оскільки його ніхто ніколи не міг запам’ятати. З нею в клітці бігала сестричка з чорним хутром, що вкрай відрізнялося від Лориного, — та була блідо-рудуватого відтінку, сливе піщаного. Продовгуватий тулуб, мохнаті вушка від мами. Лапки, як у вовкодава.

Згодом стало відомо, що всі ті песики (їх тоді нещадно підкидали з думкою, що у волонтерів гроші на утримання з’являються десь із повітря) померли від ентериту. Цей курдупель народився в сорочці. З того часу мене не покидає думка: як склалася б її доля, якби мої батьки були трохи серйозніші і не так швидко погоджувалися на будь-які спонтанні ідеї?

Лора вв’язалася у наше життя, поперевертала всі вазони, погризла резинові капці в коридорі, наповнила рутину новими завданнями.

Я вивела її через годинку, бо прийшлося витратити купу часу, аби все ретельно випрати, а потім все одно залишити кімнату на провітрювання з надією, що це якось допоможе.

Під час прогулянки мене здибала Христина. Ми з нею не так давно бачилися, проте, мигцем попрощавшись зі своїми друзями, які тільки здивовано закліпали очима від такої спонтанності, вона вмить полетіла до мене в обійми.

— Це ти! Я так засумувала. — Від неї пахнуло кокосом, чорне волосся приємно лоскотало носа. Хотілося розтягнути цю мить на вічність. Однак я сама ж першою відступила в бік. — Собацюрка! У нього такі прикольні закучерявлені вушка.

Лора несміливо буркнула: гавкати на когось чужого, та ще й на вулиці, було поки благоговійно лячно.

— У неї.

— А, ой. То що там, розказуй.

Я тяжко видихнула, роздувши ніздрі.

— Зрозуміла, навіть запитувати не буду. О, вийдеш з нами погуляти на вихідних? Я знаю, що ти не дуже любиш великі компанії, але треба ж якось знайомитись.

— Ай-й...

— Чому ви всі такі депресивні? — Христина крутнула головою в бік ґрупки людей, яку покинула хвилину тому, а після цього оглянула з ніг до голови мій стан. — Можемо зустрітися на наступних вихідних, якщо тобі так комфортніше, вдвох.

— Ага, домовились, — погодилася я, відчувши невимовне полегшення.

— Тоді спишемось.

Вона побігла назад до своїх товаришів, поки ті ще не розійшлися. Лора рвонула за нею: хотіла наздогнати. Я не дала їй вирватись; натомість її увагу привернув дворовий пес, і стримати їх двох уже було неможливо. Вони почали гратися, перекидати одне одного на землю. Цю засранку знову прийдеться мити.

У п’ятницю фізику поставили шостим уроком.

Збагнувши, що трохи запізнюємося, ми за звичкою побігли на другий поверх. Сходами спускалася жінка, вчителька. В антибактеріальній масці.

— Ей, стоп, — тихо гукнула я тих двох. — Я бачила в неї підручник з фізики.

Назад вони набрали швидкості з таким самим прискоренням, що й зупинилися. Вона стояла біля входу до нашого класу, пропускаючи одне за одним учнів, які теж зібралися перейти у фізичний кабінет.

Вона поклала речі на стіл, об скло забрязкала зв’язка ключів.

— Мене звати Катерина Іванівна, і я ваш новий учитель фізики.

Відтоді, як я зігнула третій палець, дещо змінилося. Ні, не так — у мені щось капітально переламалося.

У неділю, замість, як зазвичай, вийти погуляти, я готувала переказ тексту на тему «Мова у світі» — той самий, який нам задала нова вчителька української мови. Ох, і помучилась же я (хоч він насправді був не таким уже й складним, це я знаю напевне), та все-таки змогла це зробити, змогла, на мить підкоривши серце недоторканної самодисципліни.

— Що сталося? Може, тобі щось болить? Покажи, де, — я подмухаю, — запропонувала Христина, коли я попросила по телефону перенести нашу з нею зустріч на наступні вихідні.

— Життя сталося.

— Як це?

— Ось, живеш собі спокійно, не помічаєш жодних замахів від плинності часу у свій бік. Аж тут відчуваєш, як вона починає наступати тобі на п’яти.

— Нічьо не понятно, але звучить неймовірно поетично.

У результаті отримала одинадцять балів, тоді як Антон — десять, а Ліза просто відмовилася здавати. Наталія Миколаївна так і сказала: «Я вас не заставлятиму. Всяке ж може бути». От, мабуть, саме це я в ній тоді й відчула, зустрівши в перший раз цю неймовірну жінку, що вона мені одразу так заімпонувала. Може, тоді? Того понеділка, коли перші плоди невеликої праці над собою не заставили на себе чекати?

На другому уроці фізики я напам’ять прочитала визначення маґнітного поля. Це спрацювало на інстинктивному рівні, бо наш колишній сракотлук заставляв усі ці визначення зубрити безвинятково (потім вивчене кануло в забуття через дюжину хвилин, проте його це не цікавило, ні як людину, ні як учителя). Катерина Іванівна ж не вимагала напам’ять — вона сама (як ми з друзями відразу це завважили) керувалася лише лоґікою при тлумаченні того чи іншого фізичного терміну. Вона нас не знала і тому, цілком імовірно, проаналізувала мою відповідь як продукт успішного навчання. «Слухай, як у тебе прізвище, Сльóзко чи Сльозкó?», — передусім спитала вона, коли в кінці того уроку все-таки вирішила познайомитися з нами ближче. Я проговорила своє прізвище з наголосом на першому складі та не на жарт здивувалася — невже хтось про це нарешті запитав? Чи, може, це через те, що саме тоді, двадцять хвилин тому, вона вбачила в мені якийсь потенціал? Може, це сталося в той момент?

Ідучи зі школи додому, ми з Лізою зупинилися за рогом спортзалу, що простягався від центрального входу. Я підняла з асфальтованої доріжки шматок скловолокна, що відвалився від стіни. Погано зроблена обшивка, чи дурнуваті діти постаралися? І те, і те було наслідком людської неосвічености. Ліза уголос повторювала перелік домашніх завдань, аби нічого не вилетіло з голови. Допомігши їй із цим, я жартома бовкнула:

— Може-то відмінницею цього року стати?

— О, це було б не погано: будеш з нами робити домашку, — сказала вона.

А я вже уявила, як до цього буду йти.

То, може, все-таки тоді? Коли запитання до самої себе, позитивно прокоментоване кимось, мимоволі перетворилося на ствердження в моїй уяві?

Не знаю, коли саме це сталося, але знаю, чому: жага помсти. Бажання довести, принизити. І лише задля цього мусила стати такою, як мої друзі — Антон і Ліза. Сам факт того, що теоретично все можливо, змусив мене діяти. Я ще тоді до кінця не усвідомлювала, що це для мене означатиме: зачепитися за людину, можливість, що допоможе позбутися інфантильності та різко задати моєму світогляду правильний вектор розвитку. Перестрибнути одразу декілька щаблів самовдосконалення. Але якою ціною?