Моєю першою оцінкою з фізики були вісім балів.

На третьому уроці — а це був восьмий день вересня-місяця — Катерина Іванівна роздала нам листочки, де ми малися написати фізичний диктант, аби вона надалі знала, як із нами працювати. Або ж хотіла пересвідчитися, чи ми не спимо на уроці.

То був провал, факап, розгром; я малася б на все плюнути та, як нічого й не було, продовжити грати в Fallout, але моя реакція на власні помилки зазнала якоїсь незрозумілої аберації. Вдома я увірвалася до мами на кухню й помахала листком з худою червоною вісімкою у верхньому куті.

— Бачиш її? Це фізика, та нова вчителька поставила. Запам’ятай цю оцінку. Наступного разу тут буде не менше десяти. Ясно? А тепер повтори, що я сказала.

Витяжка гуде, пательня шкварчить, борщ кипить, собака з котом випрошують свинячі ребра. Мама стоїть, вирячивши очі, зі шматком відрізаного жиру в руці.

— Ти що, знову прослухала?

— Ну, почула, що нова вчителька погану оцінку тобі вліпила, — зібравши деякі фрагменти почутих речень докупи, виправдалася мама.

— До чого тут погана оцінка, і що її поставила нова вчителька? Так і вісім, взагалі-то, — нормальна оцінка. Була. Але не зараз. Ай, ти все одно нічого не розумієш.

— Усе я розумію. Добре, виправляй собі, — наче захищаючись, промовила вона, — якщо тобі сподобалася вчителька, якщо вона краща за того Макака.

— От і все. — Це те, що я хотіла від неї почути.

Пам’ятаю: після першої фізики, в п’ятницю, Ліза, простеживши за тим, як Катерина Іванівна тихо й без зайвих слів прослизнула за двері, промовила: «Вона не зможе заткнути наш клас». У цьому ховався добрячий пай лоґіки. Але вже на другому-третьому уроці Ліза зрозуміла, що то був лише словесний ляпсус тих самих поспішних висновків.

Не знаю, як в інших навчальних закладах, а в нашому ліцеї вчителі поділялися на два типи: ті, хто майже нічого не роблять, та ті, в кого нічого не роблять їхні учні. Перші, як правило, вимагають зазубрювати весь матеріал напам’ять, навіть якщо цю чи іншу тему з якихось причин так і не пояснили дітям. І, звісно, все повинно відскакувати від зубів. Тому навіть у «середняків» кануло бажання боротися за хорошу оцінку, адже жодних знань такий метод не давав. А відмінники матюкалися: іншого вибору в них не було, як учити. Другий тип їм подобався не більше, але він до вподоби був «двієчникам». Чому? Бо це такі вчителі, що, навіть коли в класі стоятиме дим від цигарок, чи лунатиме з колонок Морґенштерн, — будуть щось бубоніти собі під ніс, відвернувшись лицем до дошки. Іншого типу не дано.

А ось Катерина Іванівна, у парі з Наталією Миколаївною, виявилася третім типом, та ще й антиподом до нашого колишнього вчителя фізики. Він гортав презентації, вона — сторінки своїх знань, до того ж здобутих за набагато коротший період життя. Він катував розв’язуванням задач біля дошки кожного, а вона — тих, кому це було потрібно (решту Макар Аркадійович міг ще й залякати одиницями, а то й абревіатурою з двох букв, тому уроки фізики перетворювалися для нашого класу на суцільні тортури). Усіх інших вона визивала задля налаштунку свого уявлення, яку оцінку малювати. Могла б і не малювати — на той журнал іще ніхто до цього часу навіть обкладинку не начепив.

І вона таки виявилася в змозі «заткнути» наш клас.

Такий контраст не міг не викликати позитивних емоцій — ми тепер були щасливі.

Того ж вечора Антон написав у ґрупу:

— Скиньте ДЗ з фізики, забувся записати. Не хочу бути не підготованим до її уроку. Вона варта того, аби робити домашні з її предмету.

— Ох, так, вона крута, — погодилася Ліза та скинула йому номер параґрафу. — Піду теж фізику почитаю.

— Крута? — написала я, — та я від неї дітей хочу! — Іронія полягала в тому, що я постійно запевняла: дітей у мене ніколи не буде. Вони мені не подобаються, до того ж планета Земля, здається, і так перенаселена.

Антон промовчав.

— Ти могла це написати мені в особисті, — сказала Ліза, — їм цього ніколи не зрозуміти.

Тоді Ілля відповів:

— Звісно, ми ж не володіємо вашою жіночою лоґікою.

Тепер якесь диво — виспатися. Зробити все, що задали разом з усіма додатковими та випереджувальними завданнями до опівночі. А я зробила все! Мені ж ніхто не заборонить, не відбере підручник зі словами: «Йди краще в телефоні подеградуй». У цьому й полягає моя стратеґія самореконструкції.

Сестра двоюрідна все дивиться, як я на співах постійно щось читаю у своєму телефоні. Аби дізналася, що не фанфіки по аніме, покрутила би пальцем біля скроні. Або й не крутила би, бо занадто вже дивна ситуація виходить.

Не те що Марійка не читає, — вона завжди читала більше від мене, але тільки художню літературу, яку бере лише з бібліотеки. А орґанічна хімія дев’ятого класу — це не про лісових звіряток.

Ще влітку, коли баба нас вкотре послала по молоко, дорогою до нас прибилася Валентина Сергіївна. Вона привіталася. Я привіталася. На її запитання: «Що там, Юлька», — як завжди, я відповіла: «Нічого». І все. А що ще?.. А Марійка раптом заговорила з нею про Таню. Казала, що вона сьогодні на хайберах збирає малину, тому просила передати «тьоті Валі», щоби та приглянула за бабою Ніною. Вчителька, уважно схиливши голову під кутом, просила уточнень, перепитувала. Перейшли на якусь іншу тему. Я не запам’ятала, про що вони двоє говорили. Думала тільки про те, чому їй про це розповідає вона, а не я; чому я йду позаду, несучи відро з порожньою банкою, тоді як та малоросла циганка харизматично вимахує руками перед моєю вчителькою. А я що? Так і не згадала б за ту бабу Ніну. Та й яка я там учениця, що не може навіть хімічне рівняння біля дошки розписати? Тут статус сусідки через хату в селі звучить вже більш правдоподібно. Тому тепер сиджу під час розспівки з телефоном у руках, гортаючи властивості орґанічних сполук. Бо ж які претензії я можу висунути, поки не почну мінятися з середини?

А взагалі, мене не обходить, що вона подумає. Мені не стало раптом соромно за свої знання чи, ще чого, звідкись пробралися заздрощі. Їм справді є звідки пробиратися — сестра отримала грамоту по закінченню шостого класу, тоді як я свого часу ледве витягала на вісім. І це ще б нічого, якби вона раз у раз не ставала посеред кімнати, гортаючи мої старі зошити, та не говорила так, що мені кожен раз хотілося, як страус, зарити голову в землю:

— Та це не зошит, ним дупу тільки підтирати, як каже дядя Віталя. І це та, яка розказувала мені ті легенди, байки, що я після четвертого більше не зможу витягнути на грамоту, бо далі буцімто йде не школа, а якісь нещадні життєві випробування. Та ти ж навіть писати нормально не вмієш!

— Та ж почерк не головне, — заперечувала я, — важливіше те, що по темі й без помилок.

— Але оцінку чомусь тобі зняли, виходить, за просто так.

— Я писала речення біля дошки, а коли ми здавали зошити, то не вспіла переписати, — відмазалась, що справді так і було, до того ж не один раз.

— Ти ще скажи, що з учителькою посварилися.

— За дивним збігом обставин баталії в мене виникають тільки з тобою.

— Бо ніхто не хоче витрачати свій час на такий непотріб, — чмихула вона.

— Тебе гризуть дитячі комплекси, тому ти починаєш переводити стрілки?

— Ти зі своїми краще розберися, перш ніж пхати носа в чуже життя, про яке тобі абсолютно нічого не відомо.

Дура тупорила.

Але зараз мені й на це було б байдуже. Так само, як і їй тоді, принижуючи мене, користуючись своїм кращим становищем, було байдуже на мої почуття. Навіщо брати близько до серця те, чому вже не бути? Особливо зараз, коли щодо цього більше не залишається жодних сумнівів, бо по справжньому віриш у силу об’єкту своєї мотивації.

Фізики сьогодні не було, та позаяк я перебувала в піднесеному настрої. Навіть не в піднесеному — мене все наче щось штовхало, якась невидима сила тягла догори, і я не опиралася. Поки не повикреслювала всі домашні завдання з умовного списку, не виходила з кімнати, не йшла вечеряти. Клавіатура комп’ютера — за монітор котрого слугував телевізор — припала пилюкою. Мотивація та стала наче роботизованою, я відчувала, як вона перетворювала мене на собі подібну. Постійно нагадувала: «Іди й не рипайся. Ти живеш лише для себе та для своєї честі». Це я знала, і що честь здобувається важкою працею, і що в моєму випадку це робиться передусім за допомогою здобуття знань. Проте що саме я в цьому роблю для себе, поки не розуміла. Я просто робила, бо вже не могла не робити. Коли слухала Катерину Іванівну або Наталію Миколаївну, спостерігала за ними, відповідала, піднімала руку, збираючи на долоні їхню й увагу всього класу, — десь усередині мене й накопичувалася ця енерґія, що безконтрольно рухала вперед і все більше підживляла ту мотивацію, інвертовану на невидиму силу.

— Ти брала підручник з історії? — запитала Ліза, як громом гепнула на голову, коли наздогнала мене на своїх коротеньких ніжках.

— Яка історія? — Я з глибоким розпачем закинула голову догори. — Взяла все зіпсувала.

— Але ж... Я не хотіла. Вибач.

— Та що — вибач? — Зійшовши зі сходів, ми зрівнялися у швидкості. Тоді я змусила себе серйозно промовити: — Ти не винна в тому, що нам випало навчатися в цієї... В цієї висококомпетентної освітянки, — видавила.

— Це так. Ніхто тут не винен. І мій брат теж не був винен.

Ми дійшли до класу й сіли за нашу парту — другу біля дверей.

— Тобто? — Про брата я чула вперше.

— Влада також вона вчила історію, — пояснила Ліза. Не вспіла продовжити, як у класі з’явилася та, про кого ми щойно говорили.

— Дев’ятий А, переходимо в кабінет історії. Я сьогодні буду вам показувати презентацію, — кинула вчителька в напівпорожній клас і зникла.

Її хтось почув? З тої половини лише п’ять-шість чоловік звернуло увагу. І то, мабуть, тільки на те, що вона чомусь спершу зайшла, а потім вийшла.

Вочевидь я таки проявила розгубленість через свою чутливу до емоцій міміку, бо Антон (вони разом з Іллею сиділи позаду нас) сказав:

— Забий. Їй байдуже на нас так само, як і їм на неї. Усе під контролем.

Ось під таким контролем усе й було. Це під контролем, що ми не знаємо, яку тему з історії зараз проходимо, що не якийсь там Льоша, а навіть відмінники забувають скласти в портфель підручник з цього предмету. А що, можуть собі дозволити: двієчниками від цього не зробляться. Хіба що ЗНО можуть завалити, та це вже про майбутнє. Для чого той юнацький максималізм?

Пролунав дзвінок. Дарина нашкрябала на дошці великими літерами: «ВСІ В КАБІНЕТ ІСТОРІЇ». Вона теж відмінниця — на ній перелік можна й закінчити.

— Так а що з Владом? — не вгавала я.

— Часто виходив із класу під час її уроку, бо було нецікаво. Або спав.

— Прямо посеред уроку? — не повірила.

— Ага.

Не повірила, бо Влад здавався дуже розумним — теж був одним із перших — від нього так і пашіло самовихованням та порядком, що неодмінно мали б, на мою думку, привести до успішності. От як? Та й загалом важко уявити, як низенький смиренний хлопчик ні з того ні з сього бере й підривається з нагрітого місця, щоби покинути клас через свої нікому нецікаві (а вчительці з історії й поготів) примхи.

— Я теж так хочу. — Мене вразив цей факт у саме серце.

— То давай разом втечемо, — пожартувала подруга.

— Домовились. — Я глянула на годинник, що висів під стелею трохи правіше дошки, — не працює. Коли керівничка розподіляла обов’язки між учнями у класі, кожному дісталася яка-небудь річ чи навіть дрібничка; відповідальна за годинник особа, вочевидячки, давно халтурила, та й усі халтурили, якщо вже охоплювати масштаби безвідповідальности хватом завширшки в три десятки людей. Подивилася в телефон — 10:55 — ми вже запізнювалися на п’ять хвилин. — Ходімо. Ще ж перед тим, як злиняти, туди треба все-таки потрапити.

Ті троє підвелися за мною, і ми попрямували до кабінету історії.

Як виявилося, ще й дарма поспішили: колишня заступниця директора досі десь «затримувалася». Ходить коридорами, ностальґійно хлопає дверима, блукає в мареві свого минулого.

А з’явилася вона лише через п’ятнадцять хвилин.

— Добрий день, діти.

Тиша.

— Кажу, добрий день, — і чомусь посміхнулася.

— До-о-обрий де-е-ень, — розтягнулося лінивим обертоном у задушші непровітреного досі приміщення.

— Зараз я ввімкну відеоролик — там дядько все вам гарно розповість. — На продовгуватій тумбі за вчительським столом по-модному чорніла матова плазма. — Я тепер умію більш-менш користуватися нашою технікою, тож зможу виводити презентації прямо з ноутбука.

Що?

Вона запустила якесь відео на ютубі, де демонструвалися лише слайди презентації з феральною назвою «Криза кріпосницької системи», що змінювалися під супровід чоловічого голосу. Правда, той було ледь чутно, а в класі ставало гучніше й гучніше: присутність такої вчительки для них була як мертвому кадило. Вона не бачила нічого, крім ноутбука перед собою. Час від часу похитувала головою або підтакувала на знак згоди зі словами чи твердженнями свого колеґи за екраном.

— Ти щось чуєш? — прошепотіла до мене Ліза.

— Чую, що я встану зараз і так само звалю звідси до бісової матері.

— Я з тобою.

— Чш-ш-ш, — Антон нагадав нам, що ми мусимо поводитися, як належить розумним, вихованим дівчаткам.

Згадавши про свою ціль і сенс відрізку життя, на якому зараз перебуваю, я плеснула себе по щоках так гучно, що виграла в кількості децибелів гучність звучання всієї тієї «презентації». Вчителька все одно не помітила. Однак майже всі, хто сидів за партами, повернулися на ляскіт і з ідіотським презирством глипнули на нас трьох: «Чікануті анімешники».

/ / /

Дзвінок лунав не менше семи секунд. Навіть математичка скривилася. Зграя безшерстих приматів інстинктивно повідсовувала стільці й зайшлася перекрикувати все навколо.

— Я не казала, що урок завершено, — почулося за вчительським столом.

— Дзвінок для вчителя! — саркастично перекривив Льоша пародіюючи манеру розмови середньостатистичного вчителя та звернувся до класу: — Поняли?

Усі до одного зайшлися реготом. Навіть ми четверо. Але далеко не через те, що жарт видався смішним і вартим аплодисментів, — ми навіть зніяковіли, що це мало такий вигляд, мовби ми його схвалили. Ми забули, що зовсім на іншому рівні. Його спроба привернути до себе увагу виявилася, безсумнівно, неперевершеною. А ось у який спосіб він це зробив, викликало лише огиду і бажання персонально врізати межи очі.

Зрозумівши, що толку з цього не буде, вчителька записала номери вправ на домашнє завдання та, стійко іґноруючи крики з домішками вереску навколо, безслівно покинула клас.

— О, зараз буде фізика, — наче сама того не очікуючи, радісно промовила Ліза. І тут же підняла нам настрій.

— Це так дивно тепер чути, — розмірковував Антон, — раніше: «Фу, ця фізика, кінчений Макак». А зараз: «О, фізика!».

— Аякже! Катя — сонечко, — заявила вона.

Отже, тепер вона в нас Катя.

— Катя? — здивувався той.

— Аякже! — я навмисне використала тавтолоґію. Мені сподобалася ідея називати тепер Катерину Іванівну на ім’я.

— Ти ще не досягла такої вершини досконалості, щоб ставити її собі на рівних, — звернувся до мене він.

— Тоді я забронюю місце поруч із нею, аби вже так говорити.

— Поруч із ким? — прокинувся Ілля.

— Точно не з тобою! — роздратовано гаркнула Ліза. — Ілля, блін, ти жопой слухаєш?

— Я вас не слухаю.

По нам із подругою було видно, що ми нестерпно полюбили говорити про неї. Ліза всміхалася мені прямо в душу і, здавалося, за допомогою ехолокації шукала в ній ознаки спорідненості зі своєю. Адже ніхто нас тут не розумів, ніхто. За винятком Антона: нас він хоч і не розумів, проте розумів, про що нам ідеться. Розумний товариш. І все-таки.

Скільки я пам’ятаю наші дитячі роки, Антон завжди був найкращим серед усіх. І якби хто сказав: «Навчання — не виняток», — то для пересічної людини викривив би уявлення про його індивідуальність, бо навчання — це перше, в чому його ніхто з нашого класу ніколи ще не затикав за пояс. І попри те, що всім серцем ненавидів школу — не так її, як саму систему освіти, — йому завжди вдавалося залишатися головним «улюбленцем» вчителів, навіть конкуруючи зі щиро охочими навчатися та досягти високих результатів. Проте Антон не такий, і йому не судилося всі одинадцять років потом і кров’ю пробиватися у відмінники, борячись за якесь суб’єктивне визнання.

З іншого боку, він не вміє малювати, ненавидить писати твори та майже не читає. Якщо й читає, то щось одне: обирає величезний цикл якоїсь легкої літератури й розтягує його на кілька років. Я б не назвала себе супер-творчою особистістю, проте у цьому плані різниця між нами колосальна.

— А скільки їй років? — Здавалося, Ліза чекає від нас точної відповіді.

— Не більше тридцяти, — на серйозі ствердив Антон, зметикувавши, про кого йдеться, по розмові, що урвалася десять хвилин тому.

— Та ти просто геній, — буркнула Ліза, мовляв: «Це і так зрозуміло». — Мама казала, що вона працює вчителькою вже п’ятий рік.

А що Ліза досі чекала на моє припущення, то я продовжила її думку:

— Якщо закінчувати магістратуру у двадцять два й одразу влаштовуватися на роботу, то їй зараз має бути близько двадцяти семи.

Коли я це говорила, ми й не помітили, як Катя опинилася біля вчительського столу, — настільки вона зливалася з дев’ятикласниками.

— О, — приємно здивувалася Ліза і, вставши з місця, щоби привітатися, кумедно зиркнула на мене.

Я механічно протерла очі рукою, аби не заразитися її усмішкою. Інакше в когось могло би виникнути до нас чимало запитань, чому ми взяли й розійшлися ні з того ні з сього.

— Добрий день, — кивнула вчителька фізики в нашу сторону, де підвелися лише ми четверо. Почувши сторонній голос, усі вмить замовкли та перевели увагу на молоду жінку в чорних джинсових штанах і синій кофтині. Вона розвернула голову до дошки, крутнувши довгим русим хвостом. — Я бачу, ви тут по повній живете вчорашнім днем.

Ярослав підняв руку, з якої вилетів мобільник і плеснувся об парту:

— Давайте я витру, — і потелепався мочити ганчірку, не чекаючи на схвальну відповідь.

— Заодно й виправиш з дев’ятого вересня на десяте. — Вона поправила маску двома пальцями й відступила вбік, збільшивши між ним відстань.

Ми з Лізою багатозначно перезирнулися.

Розгорнувши журнал у потрібному місці та поклавши туди червону ручку, Катя промовила:

— Хочу одразу почати з однієї пропозиції, а точніше, почути вашу думку, — щодо орґанізації ведення наших подальших уроків фізики. Як ви дивитеся на те, щоби перших двадцять-тридцять хвилин я пояснювала матеріал за вашим підручником або принагідно перевіряла зошити на об’єкт виконання домашніх завдань; а в кінці викликала когось до дошки чи просто ставила запитання по конкретній темі, аби зрозуміти, наскільки ви її засвоїли. І чи вам узагалі таке підходить. Бо, оскільки я вчу вас перший рік і не знаю, як і з чим ви звикли працювати, наші погляди можуть у чомусь не зійтися — і вам, і мені це потім обов’язково якось аукнеться. У кращому разі нам не захочеться бачитись одне з одним.

Її слова сприймалися аж надто сюрреалістично — хіба таке можливо, щоби вчителька підлаштовувалася під увесь клас, а не під свою величність, зважаючи лише на власні потреби та вподобання?

— Так, нас усе влаштовує, — довго не думаючи, проказав хтось уголос думку всього класу.

Звісно, нас усе влаштовує, адже ми не могли запропонувати щось своє — інакше, оскільки за всі ці роки навчилися бути німими консерваторами, приймаючи реальність такою, якою нам подавала її левова частка освітян у школі.

— Прекрасно. Значиться, від сьогодні будемо працювати вже за таким планом. — Катя ще кілька разів полистала журнал, між сторінками якого досі десь тіснилася ручка. Витерши дошку, вщент записану формулами й ґеометричними фіґурами, Ярослав простягнув їй пучок сніжно-білої циліндричної крейди, взятої на вахті. Вона кинула йому: — Дякую, — і написала два коротких слова: «Сила Ампера», що позначали тему уроку.

Пів години в мене пішло на те, аби навчитися відрізняти правило свердлика від правила лівої руки. Дурна голова. А потім ще зо дві на перечитування параґрафу та виконання домашніх вправ. Робила все так, як вимагали інші вчителі, — не важливо для чого, головне все й до найменшої дрібниці. Хоча Катя все прекрасно пояснила ще на уроці.

— Знаю, важкувато, — казала вона, — але на вашому етапі різницю між цими правилами треба запам’ятати хоча би для того, щоби я від вас відчепилася. — Вона зобразила на дошці краї абстрактного маґніту, позначила їх буквами S та N і намалювала посередині хрестик. — Цей хрестик на малюнку означає, що струм у провіднику тече від нас. — Подивилася на індивідів, що були далеко від фізики і, впевнившись, що ті вловили суть, продовжила: — А тепер щодо цих двох страшних правил. Правило свердлика визначає напрям ліній магнітного поля, який утворює навколо себе той струм, і стосується правої руки. А правило лівої руки, своєю чергою, говорить нам про напрям сили Ампера. Ця сила виникає при взаємодії магнітного поля з електричним і штовхає кудись наш провідник — не хочеться забігати наперед, щоб не плутати вас, але я забіжу: ці два поля — це насправді одне поле, і називають його електромагнітним, — а куди той провідник відхилиться, покаже великий палець якраз таки лівої руки.

— А якщо я каліка, і в мене немає однієї руки? — поцікавився Льоша, спробувавши розсмішити клас.

— На практиці такий спосіб майже не застосовують, — відповіла Катя, придушивши будь-які емоції, — це все для тих, хто тільки починає вивчати тему електромагнетизму, а далі ті напрями визначаються на автопілоті, у черепній коробці. Але якщо у ній немає сірої речовини, то там що є руки, що їх немає — одне й те ж.

Не врила, а закопала.

— Усе, що від вас вимагається, — покрутити руку біля картинки й обрати правильну відповідь. Хтось хоче спробувати? Першому на два бали вища оцінка.

Тому для такої вчительки, як вона, можна пахати в рази серйозніше. Можна робити виняток. Розкладати по поличках кожне слово, кожне твердження, кожен незрозумілий момент розбирати на пункти самотужки та шукати відповіді з додаткових джерел. Й оскільки вона прийшла на заміну Макаку, неначе спустилася нашому класу з небес, вона варта цього, ой, як варта.

— Ти тут у трансі? — запитує мати, ставши біля дверного проходу. Вона спостерігала за моїм великим пальцем, який то крутився вниз, то вивертався догори, і це скидалося на химерний ритуальний обряд.

Ліжко встелене подвійним шаром зошитів та книжок, на підлозі валяється розчахнутий пенал.

— Та чую я, чую, що ти просиш вивести Лору. Я — не ти, — набула вертикального положення й роздратовано кинулася шукати свої чорні штани з-під завалів різного лахміття: яка Лора, коли в мене весь день забитий? — Чому твоя футболка лежить у мене на ліжку? — розізлилася, побачивши одежину на бильці уперше за весь час. — Живу з малими дітьми. Той узагалі на столі в залі ніколи не прибирає, — згадала я про тата. — А та речі свої по чужій кімнаті розкидає. Жах.

— Ото вже трагедія, — обізвалася мама, — у моїй футболці, мабуть, блохи водяться, чи то я з болота виповзла, вся в корості. Просто прийшла з вулиці, перевдягнулася й залишила в першому-ліпшому місці. Чого його ото роздувати?

— О! У першому-ліпшому! Для речей має бути відведене спеціальне місце — шкаф чи шухляда, — пояснила я, надягаючи ліфчик.

— Ох, звиняйте, — сплеснула вона в долоні. — Що ж я зроблю, як тато вже другий рік ніяк не збереться полички скручувати? Як почали ремонт робити по колу десять років тому, почавши з твоєї кімнати, так до ванни з туалетом і не добралися. А вже у твоїй знову треба обої здирати.

Я прогарчала, насунувши шкарпетку навиворіт:

— Вам не можна було так рано вінчатися. Застрягли в тому віці, і гайки. Ладно одружуватися, ви ще й дитину зробили. Для чого? Чим ви керувалися у своєму житті, коли не були впевнені, що зможете забезпечити мене всім необхідним?

— Чого ми вже тобі забракували? — розсміялася вона.

— Розуму! Усе навчання з вами просрала.

— Хіба ми винні в тому, що ти своє дитинство просиділа в комп’ютері? — здивувалася мама. — Ми завжди казали тобі спершу робити домашнє завдання, а вже потім займатися своїми справами.

— Ти мислиш, як наші вчителі. Що за дебільний менталітет? Викопані жертви впливу радянського союзу.

На це вона нічого не сказала, і я пішла взуватися.

Ні, ми не посварилися: вона і так і так не сприймає мої слова всерйоз. А якщо й сприйме колись, то все одно не почне нічого робити. І так кожен раз. І виходить, я «стара бурмотуха». Ну, і що з цим робити?

З’їду.

/ / /

Ішла шоста година, як я, не відлипаючись від екрану, читала «Мандри Ґуллівера». Маруха казала-таки правду: всі твори з зарубіжної прийдеться читати повністю. Декілька разів вставала, щоб заварити зелений чай, а потім знову поринала у «процес саморозвитку».

Тато слухав дешевий фонк у залі на дивані, на кухні мама нарізала щось на салат, який мався бути нам на обід. У моїй кімнаті не було дверей, і до мене долітало все, що відбувалося поза її межами. Я просто читала, сконцентрувавшись на тексті, іґноруючи всі чинники, що відвертають увагу. Але її — чорт забирай — порушило спливаюче сповіщення про вхідний дзвінок. Я підійшла до вікна та, притиснувши телефон плечем до вуха, відкинула ролет, сперлася лобом об холодне скло.

— Привітик. Не зайнята? Прогуляємося трохи? — як завше невимушено прощебетала Христина.

В очах попливло. Я розуміла, що це тепер не входить у мій розклад. У її входить, у мій — ні.

— Ні.

— Ні?

— Саме так.

— Ясно, — печально видавила вона, а тоді запитала: — Досі граєш наввипередки із плинністю часу?

— Тільки почала набирати швидкість.

У слухавці лише щось зашаруділо, а опісля залишився тихий шум. Так тривало секунд десять.

— Тоді не буду тобі заважати, — почулося врешті на тому боці.

Я хотіла щось сказати, щось важливе, але вийшло тільки:

— Мг.

— До зустрічі, — м’яко промовила подруга.

Як тільки вона скинула слухавку, я пригадала, що саме крутилося в мене на язикові. Це ж треба було забутися запитати, чи ходить вона ще на кунґ-фу? Передзвонити було якось не зручно: після цього діалоґу вона здалася мені небезпечно серйозною, не виказувала своє невдоволення. Раніше такого не було. Коли я її чимось засмучувала, вона говорила про це прямо.

Іноді я терпіти не могла того надлишку оптимізму, з яким вона ставилася до наших дружніх стосунків. Занадто вже несерйозними вони видавалися, коли на кожному кроці треба було відвертатися від якихось проблем — до прикладу, від того ж навчання, справи з якими в нас обох були кепські, — іґнорувати їх, аби тільки якось триматися разом. Щоразу відкладати вивчення анґлійської (ми марили мрією про життя у штатах, відтак знали, що для цього потрібно володіти іноземною мовою на високому рівні), аби покататися на велосипедах по місту. Прогулювати тренування, аби трохи посидіти удвох на автобусній зупинці. Вона клала свою голову, втомлену від надлишкової серйозності цього світу, мені на плече, і я зачиняла свою свідомість, щоб туди не влітали жодні інші запахи. Бо в ті хвилини мені важив лише кокосовий. Не знаю, як для Христини пахнула я, але її кокосові парфуми залишили в мені солодкий слід спогадів про цей рік. Трохи солодкий, а трохи ніякий — такий, як вода з крану. Адже в підсумку він не дав нічого.

Пекло в носовій порожнині. Піднятися з ліжка холодно, пройтися до ванної кімнати — дзуськи. Спробувала знайти в шафі термометр, щоби переконатися, чи насправді все так погано. Якщо тридцять сім, то ще можна й нікому нічого не говорити.

За вікном розпливався темно-синій відтінок п’ятої години ранку. Ранець роздувався від підручників, за якими я провела цілі вихідні, готуючись до сьогоднішніх уроків. Але температура підскочила до тридцяти дев’яти. Хоч як би мені хотілося потрапити сьогодні до школи, зараз це було однаково небезпечно для оточуючих. Знову поприходили, напустили своїх бактерій — і так щовересня. Вже й не впевнена, чи сама хворіла на той вірус. Нюх пропадав, а от смак був при мені завжди. Проте, мабуть, зараз він у мене кудись таки дівся — якій нормальній людині подобається цілими днями матлохати над домашкою? А якщо це нормальне явище мати аносмію, тоді чому ж таких, як я, одиниці? Хоча це тільки зараз так: не можна ж бути впевненою на сто відсотків, що я не вигорю зі своїм спонтанним бажанням після перших же невдач на цьому шляху. Та я не збираюся вигорати. Впевнена: не вигорю — що ж таке має статися, аби я передумала? Що. Я? Маячня якась. До біса формальності, до біса формальне мислення — нехай говорить снобізм: таких, як я, — одиниця.

Тато ще гуляв із Лорою. Мама виходила на роботу дуже рано, тому я їй навіть не телефонувала: зайвий клопіт. Натомість повідомила керівничку. І Лізу.

Увімкнула світло на кухні. Заварила липовий чай. Може, трохи попустить, і зможу з’явитися хоча б на мові. А там уже потім звалю додому. Хоча тут таки я згадала, що вже написала Марії Василівні.

Млосно. Жах.

Клацнув замок; тато помив Лорі лапки, пішов на роботу.

Наче в паркому тумані, я побрела до своєї кімнати, відчинила на провітрювання вікно та, брязнувшись головою об стіну, аби не впасти, вийняла з полиці підручник із хімії. А потім з історії. Наступного дня з цих предметів мається бути диктант. До вечора мені стане краще — і завтра я зможу прийти та заробити хороші оцінки. І побачити Катю.

Ще один парадокс — мені ніколи не йшла сама історія. От ніяк. Може, це така особливість мого мозку — особливо не сприймати, ставитися до свого минулого з особливою упередженістю. Особливо з особливою вчителькою. Вона — яскравий представник другого типу вчителів, не побоюся цього слова — еталон. Сім балів ставить за списування, десять — за перефразоване. Мені хоча б тих десять. Почитати, проаналізувати, скласти власні думки докупи. Але й перший параґраф не зайшов. А так хотілося почати вивчення історії з нуля. Прочитати хоча б поверхово. «Хто не знає своєї історії, тому майбутнє в око вистрелить», — залякує все вона. Боюся, що з моїм так і буде.

Із хімією, дякувати жвавій вдачі Валентини Сергіївни, яка заставляла просиджувати урок наче на енергетиках, я розбиралася краще. Хоча, наприклад, до Лізи мені було ще рости й рости. Добра вчителька. Просто добра, нічого більшого.

Зробивши перерву, я дістала кілька аркушів офісного А4, запопадливо розклала набір простих професійних олівців на лінолеумі. Видобула під комодом погризену Лорою гумку, здмухнула від пилу й поклала поряд. З пам’яти накидала кілька ескізів обличчя Каті: рівний овал, що говорив про форму «кола»; майже продовгуватий череп із невиразними кутами нижньої щелепи; вузькі, уважні, заховані очі-щілинки; волосся темнішого відтінку, сплетене у хвіст, де-не-де стирчать неслухняні пасма (цю річ я змалювала з себе, наставивши дзеркало); нечіткі світлі брови; акуратно загострене підборіддя, що, зі свого боку, надавало обличчю ознаки іншої форми — форми серця; невеликий рот, прості вуста, що не забарвлені в окремий від шкіри відтінок; ніс прямий із трохи загостреним кінцем, а при посмішці під ним мило роговіють глибокі дужки впадин навколо рота.

В моїй уяві це мало кращий вигляд, аніж на папері. Не малювала більше шести місяців. До того ж попередній малюнок був написаний аквареллю, а коли востаннє простим олівцем малювала людські обличчя, пригадати не могла.

Можливо, я вже ідеалізую і її зовнішність, нехай так, але мені страшенно хочеться її намалювати. Хай яким вийде результат — я це зроблю.

Раптом завібрував телефон — прийшло повідомлення від Лізи:

— Юлю, що робити? Усі знову втікають.

Я важко зітхнула й відписала:

— Скажи, що я забороняю. Який це урок?

— Зарубіжна, — відповіла вона, а тоді, трохи почекавши, дописала: — Навіть Антон.

— Тоді думаю, у тебе мало шансів вчинити успішну конфронтацію, якщо ти одна.

— Лол, то що, типу сидіти тут? Просто мама каже, що так, тим більше вона зараз у школі.

— Я ж не бачу всієї ситуації. — Я відчула, як мені в перше за цей день заболіли кістки, та скривилася ще сильніше, прочитавши її наступне повідомлення.

— Усі реально пішли, крім трьох. Але двох хлопців силою забрали дівчата, серед яких також була Дарина. Зараз чую, як усі говорять: «Чому Ліза сидить?..»

— Ну і що з того? Це твоє діло!

— Тільки... Твір я не читала. Слухай, ти можеш коротко розказати, що там сталось із Гуллівером?

Я різко підвелася з підлоги, щоб умоститися на ліжку, та миттю набрала наступний текст, не зважаючи на мушки в очах:

— Після чого саме?

— Узагалі. Хоча б у першій частині. Типу він прокинувся, маленькі чоловічки знайшли у нього порох, шаблю та годинник. У нього, по-моєму, ще були окуляри та інші речі, яких вони не побачили.

— Це було вже десь на середині першої частини. Ти де це почула? — написала я вже з посмішкою, торкаючись холодними руками розжареної шиї.

Сюжет структуровано виливався повідомлення. Вони знайшли його сплячого на землі, обв’язали мотузками та кудись поволокли. Прокинувшись, він злякався, і тоді злякались ліліпути, через що почали по ньому стріляти. Коли всі заспокоїлися, він жестом показав, що хоче їсти. Йому принесли багато дрібної їжі, бочечок вин і тому подібне. Так він і жив. Одного разу якісь лиходії взялися заподіяти йому шкоду. Покарання для них було наступним: віддати до рук велетня, і той зможе зробити з ними, що забажає. Але він їх просто випустив, звільнивши руки та ноги від мотузок. Після того, як це хтось побачив та розповів усім про його доброту, до нього почали ставитися набагато краще. Стали довіряти.

— Це все? Хоча це тупе запитання.

— Ні! — Я чомусь поставила знак оклику через те, що мене розсмішила самокритичність її слів. Як риторичне запитання вже змогло перетворитися на тупе? Потім згадала, що розмовляю з Лізою.

— Тоді чекаю, — сказала вона, — якраз дві хвилини до початку уроку.

— Через деякий час йому приволокли його шапку.

— І там була шабля, порох і годинник?

— Шаблю, порох і годинник знайшли, коли проводили його обшук.

— А, точно. — Вона враз кудись пропала з мережі, по чім так само з’явилася. — Капут, вчителька прийшла.

— Що каже?

— Нічого. Урок буде.

Я переповіла їй більше половини першої частини твору. Як між Ліліпутією та Блефускою тридцять вісім місяців точилася війна через роздвоєння думок що до того, з якого боку потрібно розбивати яйце. Ліза тим часом переглядала, тому я подумала, що вона просто відклала телефон з відкритим листуванням на край парти, щоби вчителька нічого не запідозрила. Але коли я зупинилася, вона відразу подякувала. Поцікавившись, чи це справді їй допомогло, я зачекала, поки в них закінчиться урок, щоб вона змогла відправити аудіоповідомлення — так, як вона часто це робить.

— Карочє, — почала вона, — мені тепер не по собі. Мабуть, я зовсім зіпсувала свою репутацію в класі. Скажімо так, підставила всіх... Хоча вони самі себе підставили, — вона насилу засміялася. — Після цього мене точно тут ніхто не сприйматиме.

Мені стало шкода, що мене в той момент не було біля неї. Тоді залишилися б хоча б ті двоє, а може, й увесь клас. І їй не було б так соромно.

Дожилися. Соромно тепер не втікати від страху, а залишатися з ним віч на віч, коли з цього для тебе по суті немає жодної вигоди. Соромно. А іґнорувати їхні нахабні спокуси — ще більший сором. Я розуміла обидві сторони, і мене розпирало від того, що однокласники ніяк не можуть вникнути в суть нашої позиції. Ну, невже ми дотримуємося настільки патолоґічних ідей, що осягнути їх звичайним людям — річ немислима? Тоді й учителі, виходячи з наведеної гіпотези, справді не люди.

— Нічого, — підбадьорила я, — всім, хто повтікали, солодко не буде. А Ілля з Антоном у подібних ситуаціях завжди тепер будуть на нашому боці.

— Надіюсь. Але Ілля пішов іще після правознавства — на четвертому уроці. Право ж директорка веде, якась Емма Василівна.

— Іванівна, — виправила я.

— Та вони всі або Василівни, або Іванівни. Максимум ще Миколаївни.

— І то правда.

Осиливши явні ознаки й симптоми застуди, через які батьки могли б заставити мене сидіти вдома ще мінімум з тиждень, ще вдосвіта я підвелася з теплого ліжечка та почала збиратися до школи.

Сніданок пропустила: майже пів години довелося шукати таблетки для горла. У старій маминій косметичці, що заразом слугувала й за аптечку та лежала чомусь на кухні біля мікрохвильової печі, знайшлося дві пластинки з ледве розбірливим шрифтом. А бризкавка де? Було все, тільки не те, що мені потрібно. Сортувати, треба все сортувати.

— Сортувати треба речі, — повторила я вголос.

Продовжуючи влипати в мобільник, мама навіть не підвела голови. Завжди, як сиділа, так і сидить посеред кухні на своєму кріслі-мішку з пінопластовим наповнювачем, накручує життя на стрижень рівноваги. І байдуже, що воно таке собі, що варто спершу з ним щось зробити, покинувши зону комфорту, перед тим, як думати про гармонію.

Я вже запізнювалася, тому згребла всі медикаменти, що більш-менш нагадували засоби від болю в горлі, і вкинула у портфель прямо до підручників. Мама озирнулася й нічого не сказала. Лише коли почула совання блискавки на моїй вітрівці, поцікавилася:

— Ти в школу?

— У ліс, — відрізала. — Буду бухати.

— З ким?

Тиша. Я остовпіла, тримаючи в руках перед собою лямки портфеля, з пасивною аґресією вперила в неї беземоційний погляд.

— Тобто з ким я розпиваю спиртні напої, тебе хвилює, а з ким навчаюся та проводжу шість годин на добу в одному приміщенні — ні?

— Бо я і так знаю, які довбні з тобою навчаються, — промовила мама, неначе жаліючи мене.

— То до чого було це запитання? — почувши її виправдання, я розсердилася, — якби я йшла бухати з «довбнями», тоді б ти мене не пустила?

— Я б тебе взагалі нікуди не пустила.

— А нічого, що я вже рік як принципово відмовилася від алкоголю? Навіть губи не мочу разом із вами на свята.

— Така формальність, — відповіла вона і знову схилила голову над телефоном.

— З вашими формальностями... Одні формальності. Живете, дихаєте, думаєте, розмножуєтеся на формальностях. Замість того, щоб прикласти трохи зусиль і розірвати своє коло проблем неформальним шляхом, весь час звертаєтеся до формальних способів їх розв’язання — і ніякого толку. — Скривилася, розвернулася та грюкнула дверима.

Поки йшла друга перерва, я, Антон і Ліза вже сиділи в кабінеті української мови на третьому поверсі.

Засікши невимиту дошку, я підвелася й підійшла ближче, запихнувши руку в кишеню. Ганчірка була суха, тож, не думаючи, я вхопила її другою та понесла до вмивальника найближчої вбиральні. Повернувшись, витерла дошку й недогризком білої крейди написала зверху сьогоднішнє число.

— Вона переживала за тебе, — сказала Ліза, коли я, навівши порядок, поклала крейду на металеву полицю та відійшла вбік, аби оцінити свою роботу.

— Ага, запитувала в нас: «А куди ваша Юля пропала?», — процитував Антон.

— Як мило, — посміхнулася я, обтрушуючи чорні штани від крейди, що насипалася з сухої ганчірки. — А ви їй?

— Хворіє, — сказав він.

— А вона?

— А вона — крашиха, — мовила Ліза.

— Тут по факту, — погодився Антон.

Коли Наталія Миколаївна зайшла у клас, ми троє вже завчасно стояли біля своїх парт. На ній були обтислі сині джинси та чорна кофта з надписом «you text too much». Вона ледве помітно зраділа нашій присутності й водночас гордо, з неймовірною ґрацією рухів примостила свої речі та сіла на чорний вчительський стілець.

— До-о-обрий де-е-ень.

— Доброго ранку, товариство. — Відкриваючи ноутбук, який щойно винесла зі своєї підсобки, вона резюмувала: — Якісь ви сьогодні замучені. Хоча дивно, третій урок. Не могли ж ви ще не прокинутись.

— Ой, Наталіє Миколаївно, — видихнула Діана, розпластавшись на парті з телефоном у руці, — це вже хронічне.

— Розумію вас, — вона посерйознішала та перевела увагу з ноутбука на «замучену бідолагу», яка так і потерпала від надлишку завдань та обов’язків на одиницю часу свого існування (Діана вчилася чи не найгірше у класі). — На дев’ятому році навчання вже не так легко, як було раніше, у попередніх класах. Але ж це не значить, що ми мусимо топтатися на місці. Життя йде, кількість інформації, яку часом треба запам’ятати, зростає. Так само, як і зростає ваша спромога засвоювати її в більших обсягах. — Блиснула по дитячому акуратними очима, звела тонкі брови. — Але початок року — чого це ви раптом розпливлися?

— Бо таке життя, — прогугнявив хтось із задніх парт.

Обернувшись, я побачила, що то говорив Льоша: він сперся підборіддям об край парти, визирав із-під ліктів на вчительку.

— Може, це не життя таке, а діло в тобі? — запитала, перемкнувши увагу на нього одного, — для чого звинувачувати життя? — Задумалася, глянула в ноутбук і, під’єднавши його до сенсорної дошки, завершила свою складну думку простою фразою: — Краще почати з себе.

Льоша ще щось сказав, але вона його проіґнорувала.

Ми записали тему.

— Заміна прямої мови непрямою і непрямої — авторською, — повторила вона, розгорнувши блокнот із кольоровими візерунками, що лежав у неї на столі. — Заміна прямої мови непрямою і непрямої — авторською.

Ліза відклала ручку, потягнулася і зиркнула на мене. Я вказала поглядом на вчительку, що, заклопотана вивченням вмісту того загадкового блокноту, вже й забула про нас. Ми механічно посміхнулися. Неначе відчувши шостим чуттям на собі сторонню увагу, вчителька стряхнула головою, начебто її темні кучері спадали їй просто на обличчя, і вона хотіла їх звідти прибрати.

— Через декілька уроків у вас за планом іде самостійна робота. — Вона глянула на мене і, поки я чемно чекала продовження, перевела погляд на моїх друзів, а за тим — на всю підґрупу: — Пропоную наступний урок використати на щось корисніше. Може, є якась конкретна тема, в якій ви погано розбираєтеся, — я пошукаю матеріал і спробую вам пояснити.

Ми почухали потилицю. Антон сперся носом об кулак, крутячи на парті гумку з пластмасовою вставкою. Зніяковіли тільки ми троє — всі інші були не на уроці. Діана вже жувала жуйку і вела прямий ефір в інстаґрамі.

— Кажіть, не бійтеся.

Зрозумівши, що ніхто нічого не запропонує, я взяла все у свої руки: напружила мізки і спробувала пригадати все, що ми коли-небудь проходили. Точніше, вони двоє — я просто плелася позаду них.

— Е, до прикладу, правила написання слів з великої літери, — сказала я й уважно спостерігала за її реакцією.

— Хочете повторити великі літери?

— Можна було б, — погодилася зі мною Ліза.

— Гаразд, заявку прийнято.

Вона нагадувала мені Катерину Іванівну. І без того, що: «Когось вона мені нагадує, але навіть не знаю, кого». Конкретно її. Але, правду кажучи, ще поки не знала — чим. Як завжди. Безсумнівно, Катя не стане пропускати якусь перевірку знань лише через те, що та не принесе нікому жодної користі у перспективі. Вона вчить тут усього п’ять років — лячно вже на початку своєї кар’єри снувати проти правил і мудрувати над особистим підходом до своєї роботи. Можливо, тут і прихований її мінус як учителя (кількість яких у неї мізерна в будь-якому випадку).

Одначе якщо проблема не у стажі, тоді, цілком імовірно, у предметі викладання. Навіть якщо Катя запропонувала б нам замість проведення контролю знань повторити електричні явища за восьмий клас, це було б як мінімум дивно: для чого нам надолужувати втрачене за часів Макака, якщо у фізиці все йде по колу, і ми так чи інакше повернемося до кожної з пройдених тем у старших класах? Фізика — не мова. Немає потреби пам’ятати і послуговуватися нею щодня, з нами не станеться нічого страшного, якщо ми, запихаючись уранці бутербродами з чаєм, забудемо формулу питомої теплоємності речовин.

Словом, у цьому плані порівнювати Наталію Миколаївну з Катериною Іванівною, роблячи висновки про аспекти їхніх особистостей, — важкувато. Та й не потрібно. Усім іншим учителям до них двох як до неба рачки — це вже точно. З ними ще могла б поконкурувати Валентина Сергіївна, проте краще не замикати орла в одній клітці з молодими вовками.

По закінченню уроку ми записали домашнє завдання; решта класу скупчилася біля виходу, чекаючи дзвінка. Коли вони всі зникли з наших очей, я повалилася на парту, розкинувши руки в сторони.

— Зараз буде фізика, — промовила я собі вголос.

Вчителька української мови задумливо згорнула журнал, забрала речі та покинула клас.

— Через десять хвилин ми побачимо Катю, — неначе з проявами якоїсь ажитації, Ліза потрясла мене за руку.

— Всцікаємось, — жартома пропищав Антон.

— Тільки не тут! — наказала Ліза, — і не зараз. Відбудемо фізику — підемо хоч із вікна стрибати.

Виходячи з кабінету, ми повернули у бік сходів. Там було повно дітей — класу п’ятого-шостого — тож ми відступили в куток за скляними дверима й чекали, заки можна буде втулитися.

— Де Ліза? — роззираючись довкола, запитав Антон.

— Я в тебе перед носом! — вона підійшла і стала навпроти нього.

— Ой, я думав, вони тебе за собою понесли. Ти якраз зливаєшся з ними, зовсім, як п’ятикласниця.

— Не правда! — Коли народу поменшало й Антон почав спускатися, вона розвернулася до мене. — Юлю, скажи йому щось.

— Антоне, я тобі щось кажу.

— Ні, — розсміялася вона, — скажи, що краще вже бути «півторачкою», ніж мати сто вісімдесят сантиметрів росту і важити сорок вісім кілограм.

— П’ятдесят! — відгукнувся той.

— Яка різниця? — Коли хлопець чомусь сповільнив ходу й зупинився, вона розлютилася: — Чого став?

Серед нескінченного потоку дітлахів, що вирував то взад, то вперед, вималювалася знайома постать — на тому самому місці, де ми зустріли її вперше. Катя підіймалася на другий поверх до свого кабінету. Було очевидно, що вона щойно з вулиці: чорна сумка, бежеве пальто, рожеві від холоду руки.

Коли вона наблизилася, я відчула дещо цікаве. Її одяг віддавав осінню, так, неначе забрав із собою вітер і тепер став ним самим. Пройшовся сам осінній вітер.

— Добрий день, — промовили ми втрьох.

— Добрий день, — Катя обдарувала нас чарівною усмішкою, оминула якихось дебелих одинадцятикласників і вийшла на другий поверх.

Ми з Лізою знову позатуляли свої обличчя.

— Усе — я всцявся.

Цей вибір був необґрунтованим. Я знала, що немає жодних підстав для того, аби ставити Катю на щабель вище відносно тої ж самої Наталії Миколаївни.

— Наталя Миколаївна подобається мені тим, що в неї немає жодних зобов'язань, — говорив Антон, — вона саме вчить, а не впихає непотрібну програму; добра, відкрита. Катерина Іванівна абсолютно тим самим, що і Наталя Миколаївна, але вона ще й весела та схожа на тебе.

Не впевнена, що саме він мав на увазі, говорячи, що вона схожа на мене, але нехай буде так. Виходить, я (та й ми в цілому) віддала перевагу їй лише через хороше почуття гумору? Навряд чи. Тож рішення намалювати саме її портрет можна було назвати цілком необґрунтованим.

Уже з’явилося декілька ідей, як можна було це реалізувати. Я знала, що мені потрібен макет, бо пам’ять на обличчя у мене ще не дуже добре розвинена. Була ідея непомітно сфотоґрафувати Катю на уроці (Ліза вміє!), коли вона виставлятиме оцінки в журнал абощо. Проте цей варіант одразу відпав через його ризикованість. Ще подумає, що ми якісь звихнуті.

Другий варіант представляв із себе автоматичне змальовування рис її обличчя просто під час уроку. Він відпав іще швидше, оскільки я не могла собі дозволити відвертатися на будь-що інше, окрім фізики.

Шум дерев за шибками високих вікон розбивався об гул, що ще з перерви панував у приміщенні нашого класу. Таке враження, що коли її, історичку, зняли з посади заступника директора, вона почала навмисне затримуватися довше, не говорячи вже про те, що стала робити так перед кожним уроком.

Ліза, розвернувшись до тих двох на третій парті, грала з ними на телефоні в якусь гру. Я розглядала чистий листок у клітинку, вирваний із зошита з історії, та задумливо постукувала по парті погризеним Лорою простим олівцем.

— Яке у неї взагалі прізвище? — раптом мені на думку спала ґеніальна ідея.

— Не знаю навіть. — Ліза почухала свій дитячий носик і, вийшовши з гри, заглянула по щось у телеґрам. — Можу в мами своєї запитати.

— Було б непогано.

Вона не стала запитувати, для чого мені потрібно знати прізвище вчительки фізики: їй теж було цікаво. Тож, певно, через це вона знівелювала наші мотиви. І взагалі. Про таке не дивно запитувати, коли йдеться про Катерину Іванівну, — про таке дивно не запитувати.

Чому саме вона? І я, і Ліза, чому саме її ми зробили об’єктом своєї мотивації? Не Наталію Миколаївну, не Валентину Сергіївну, — саме Катерину Іванівну. Катерина Іванівна. Це як ім’я-синонім бажання змінити все о третій годині ночі.

/ / /

Стіл являв собою перший поверх двоярусного ліжка. Карман для матрацу тримався на вбудованій усередину дерев’яній шафі та металевій трубі, що проходила до підлоги крізь отвір у самому столі. Справа від шафи здіймалися під стелю чотири круті сходинки, всередину яких можна було ховати речі. На ліжку вже давно ніхто не спав, наверх закидалося різноманітне барахло, яке було шкода викинути.

Ремонт — у нашому випадку, реставрація всього, що дійшло до цієї квартири з татового дитинства. Буквально всього. З кожним роком речей стає дедалі більше — а тато ніяк не наважиться їх позбутися.

— Трясця твоїй матері, Віталя! Коли цей заєць уже нарешті в село переїде!? — перекрикувала мама гудіння пилосмоку, жбурляючи п’ятикілоґрамовий мішок з м’якими іграшками в інший бік кімнати, — у нормальних людей — навіть в однокімнатній! — стоїть диван, телевізор і журнальний столик, максимум — ще пару вазонів. А в нас наче багатодітна циганська сім’я живе: що не крок — усюди мотлох.

Заєць приземлився на мій диван із глухим падінням, як мішок із картоплею. Колись це була накидка на м’яке паралонове крісло, але наповнювача там уже давно не було, тому вона тепер захищала мої дитячі іграшки від Лориних зубів. Принаймні малася захищати.

— Лорик ще жирафкою грається, — жалісно промовив тато, — інколи може якусь іграшку собі дістати потузати.

— У того жирахва вже дріт із шиї стирчить, у нього, бідного, очей давно немає, — мама показала йому на простягнутій руці жовтого у коричневу плямку персонажа з мультфільму. Вона стиснула іграшку за брюхо, і та замість пісні «I like move it» почала видавати какофонію страшних звуків. — У неї цілий тазик резинових іграшок — скільки їй іще треба?

— Точно, дай сюди, — забрав у неї хворого Мелмана і почав роздивлятися його так, неначе бачив уперше. — Таке собаці давати небезпечно. Дріт треба витягнути, а все інше — гарно зашити. — Він поводив пальцем над місцем відкритого перелому, натякаючи, що це має зробити вона.

— Я тобі зараз заш’ю, — всміхнулася мама, уздрівши його загадковий вираз обличчя, який міг говорити лише про одне: він її тролить.

Задоволений своєю витівкою, тато загиготів і почалапав геть.

— Ви жалюгідні, — не стримавшись, мовила я, скидаючи з себе пузатого зайця. Переконавшись, що мама подивилася на мене і побачила мою одну підняту брову, я пояснила: — Проблему неможливо вирішити жартом, коли вона, крім побутового, утвердилася вже на інших рівнях. Сьогодні ви посмієтеся, а перегодом — поб’єтеся.

— Іди пояснюй це татові.

— Це я маю йому пояснювати!? — прорвала голос. Пачка професійних олівців зсунулася вниз, і весь її вміст посипався на лінолеум. — Він твій чоловік — не мій. — Вхопилася за аркуш, не давши йому вислизнути так само. — Діти ж, своєю чергою, не вибирають, у якій сім’ї народжуватися.

Надіюсь, вона зараз скаже щось розумне, але... Мовчить. Обоє мовчать. Ну й нехай мовчать собі — далеко вони зі своєю мовчанкою все одно не заїдуть.

Аби не чути того хаосу, що його здіймають зайві сімейні балачки, я вдягла навушники й поринула у творчість. Лізина мама довідалася про її прізвище, тож я змогла зискати її фейсбук і взяти звідти одну з її світлин. А також номер телефону. Мені страшенно подобається цей мем про різницю піж поколіннями зумерів та міленіалів, який колись процитував нам Антон на уроці історії, коли ми начебто малися писати контрольну:

— Знаєш, яка безпрограшна стратегія зблизити стосунки з любою міленіалкою?

— Яка? — питаю.

— Скачати фейсбук.

Якби не той жарт, жодного зразка я б зараз і не знайшла. Хоч селфі й було з п’ятнадцятого року, порада виявилася напрочуд гарною.

Портрет був майже готовий: я почала малювати з п’ятниці, а з того часу пройшло три дні. По шість годин у день, сьогодні — десять. Я мушу завершити його до цієї ночі. Не відомо, як швидко нас переведуть на дистанційне цього разу, можливо, через тиждень, а може й післязавтра. Але ще точно не завтра, бо керівничка повідомила б про це вже сьогодні. Отже, завтра й подарую, не чекатиму другого жовтня — до нього ще цілих одинадцять днів. Завтра.

«Тобто, вже сьогодні, — виправила я себе подумки, поглянувши на циферблат у телефоні, що показував 00:50. Вирахувала і для певності закріпила: — До фізики ще десять годин».

Якщо подивитися на портрет очима звичайної людини (у плані такої, що не вміє малювати), то можна було б з упевненістю сказати, що він уже завершений. Із п’ятниці. Але я так не вважала. Завершити — значить довести до ідеалу, що апріорі є неможливим для художника як смертного створіння. Однак завжди можна збільшувати подібність з ідеалом. Завжди — значить увесь час. Увесь час можна сидіти і перевіряти кожен міліметр полотна на наявність потрібних деталей, домальовувати щось від себе і намагатися гармонійно поєднати первинний вигляд твору з авторським задумом. Що більше часу проведеш за роботою, то більше змін буде помітно, проте з кожною годиною їх ставатиме все менше — як по параболі. А парабола, як відомо, ніколи не торкається краю.

Склеєний власноруч конверт залишався порожнім: краще покласти туди портрет уранці. Не хочу з ним розлучатися.

Перед тим, як поховати діда на чартарийських могилках, його тіло везли у «пиріжку» з відчиненим багажником. Двоє чужих дядьків притримували здоровенні двері, не даючи їм битися об заднє крило.

— Чому вони не зачиняють багажник? — запитала я в баби.

— Так треба, — тихо промовила вона, смикаючи догори за Марійчину руку, аби та не перечепилась об крупний щебінь і не роз’юшила собі носа. — Дають останній раз подивитися на небо перед тим, як назавжди закопати в землю.

«Ото чухня, — подумала я в той момент, — хіба він іще щось зможе там побачити?»

«Не зможе, ясна річ», — відповіла я десятирічній собі, але все таки не стала ховати портрет — сфотоґрафувала й перевернула на інший бік.

Не пам’ятаю, звідки дістала шматочок паперу, скільки часу продумувала те, що на ньому збиралася написати. Проте це був шифр, наріжний камінь якого я не згадала вже наступного ранку. Він був написаний анґлійськими словами:

I have everything I need,

at least for now

I’d look but I probably Have a lot of time

На зворотній стороні портрета я поставила неправильне число, цифри в якому нумерували окремі буки, які потрібно було розставити в лоґічній послідовності, щоби прочитати таємне послання, — єдине, про що пам’ятаю, коли зашифровувала в цьому щось надзвичайно важливе. Таке важливе, що одразу ж про це й забула. Вклала листок із чудернацьким набором анґлійських словосполучень у великий щільний карман, що утворився при склеюванні конверта з двох цупких жовтуватих аркушів.

Давно не малювала. Шкода, що це тепер моя найкраща робота, в яку до того ж було вкладено найбільше часу та зусиль: після цього я не зможу малювати щонайменше рік. Я вже й так занадто відстала за ці три дні, а час не чекає. Треба продовжувати йти з ним у ногу, навіть якщо відсунулася назад на декілька кроків через таку важливу річ, як портрет Катерини Іванівни.

Утім, із вулиці долітало тьмяне світло й сонно зазирало в щілини між меблями у моїй кімнаті, сповіщаючи про світанок. Двадцяти одно річна дівчина з русою косою на плечі розпливалася перед очима однією сірою плямою. Усмішка зблякла і розчинилася на папері порошкоподібною хмарою, давши моїм очам довгоочікуваний відпочинок.

— Ого. Вау!

Взяти аркуш у руки вона не наважувалася. Тільки не могла відірвати погляду. Так само, як і я вчора не могла зупинитися розглядати кожен штрих, його товщину, відтінок. О третій годині ночі стаєш по-особливому чутливою до таких речей.

— Антону будеш показувати?

— Я вже бачу. — Він стояв з термосом у руках, спираючись коліном об стілець. Так йому було видно все, що відбувається в нас під партою.

— А, ой... — Ліза безшумно захихотіла.

Серед варіантів висловити емоції Антон обрав жартома підняти брови і, наче нічого не відбулося, байдуже впихнути термос назад у бокову кишеню портфеля.

— Тепер вона точно побачить, як сильно ти в неї закохана, впаде перед тобою на коліна й попросить твоєї руки, — прогнозував він, не дуже то й стишуючи голос, коли в класі стало менш людно та відносно тихо.

Я сховала портрет у паперовий конверт та поклала на край парти поряд з підручником з фізики.

— Тоді б я відхилила оферту.

— Ти безсердечна тварина, — резюмував він.

— Скорше, раціональна матеріалістка.

Коли ми вже разом з Іллею зайшли в кабінет фізики, Катя розставляла на стіл прилади: котушка, ґальванометр і два маґніти з червоно-синіми полюсами. На ній був червоний гольф, чорні джинси і волосся, як завше, зібране у хвіст.

— Добрий день, — привітався Антон.

— Добрий день, — вона підвела голову та всміхнулася, а потім, залишивши телефон, пройшла повз нас та вийшла кудись за двері.

— А-а-а, вона була так близько, — вирішив зрадіти Антон замість нас із Лізою.

— Вона сказала добрий день, — добив Ілля.

Наші з нею обличчя почервоніли, швидше від стримування бурхливого потоку емоцій, аніж від сорому. Ми повалилися на парту від того, що хлопці розсмішили нас іронією своєї емпатії. Вони й собі мало не почали валитися з ніг. Боже, в мене найкращі друзі.

Однокласники спостерігали за цією виставою з прихованою цікавістю, відверто не розуміючи, про що між нами йдеться. Важко зрозуміти те, у що важко повірити. Для них ми — четверо божевільних зі спільними екзотичними тарганами в голові. І таки екзотичними.

Під час лабораторної роботи ми «спостерігали явища електромагнітної індукції». Катя демонструвала виникнення струму в дротяній котушці, виводила та вводила у неї маґніт різними полюсами. Коли маґніт увійшов червоним боком уперед (тобто південним полюсом), стрілка ґальванометра відхилилася вліво.

— Що це означає? — запитала вона.

— Струм кудись зникає? — висунув припущення хтось із класу.

— Можна сказати й так: він від нас утікає. Починає рухатися в протилежному напрямку.

Не заперечила. Хоча відповідь була хибною. Так вона намагається не дати учневі відчути свою поразку, щоб у нього не зникав ентузіазм. Розумно. І на моральному рівні непросто ж старатися дотримуватися такого принципу, коли перед тобою сидить клас невдячних ідіотів.

Результати всіх спостережень ми записали в таблицю. Тоді вона взяла другий маґніт і почала вводити їх одночасно. Стрілка відхилилася на майже вдвічі більшу відстань.

— Значення індукційного струму також залежить від швидкості зміни магнітного поля, — пояснила вона, — тобто перше: що більше магнітів ми візьмемо — звісно, зручніше використати один потужний, бо впихати багато зразу якось не комільфо, — то більше це значення. І другий чинник, який на нього впливає, — це, власне, швидкість, з якою ми це робимо.

До кінця уроку залишалося все менше хвилин — і в мене все дужче починали тремтіти руки. Цікаво, вона запідозрила це на моїй парті? Якщо так, то чи хотіла б дізнатися, що там усередині? Вона думає, я збираюся їй це показувати? Чи, може, взагалі нічого не думає?

— Хто вже все написав, можете складати роботи на стіл, — оголосила Катерина Іванівна за пів хвилини до кінця уроку.

— Юль, як ти написала висновок? — запитала в мене Ліза, коли натовп асинхронно попідводився та загудів, намагаючись пропхатися вперед.

Її запитання трохи розрулило мій тривожний стан, і я закотила очі.

— На основі мети.

— А, точно ж.

Ми з подругою зачекали, коли всі повиходять. Антон теж попензлював: не вважав себе жодною мірою до цього причетним. Чомусь. Можливо, тому, що навчився за весь час тільки тягнути з нас прикол, тоді як бути співучасником більш серйозних подій, які так само потребують відповідальності, — досі не наважувався. Або ж його й справді це ніяк не чіпляло. Загалом, його важко зрозуміти. Ілля теж вийшов, одразу за ним. Ліза покірно, без зайвих проявів емоцій, стояла і слухала шум за стінами.

Катя запитально глянула на нас, попередньо надягнувши маску й підійшовши ближче. Її погляд зупинився на конверті в моїх руках.

— Це вам.

— Ух ти... — здивувалась, — а що це?

Вона покрутила його, але будь-якого згину чи отвору так і не знайшла.

— Ні, я серйозно.

Я швидко забрала в неї ту мудровану штуку, витягла звідти портрет та подала їй до рук. Хоч її обличчя й було сховане за маскою, та я побачила, як засяяли самі очі.

— Клас, — вона ледь помітно кивнула головою. — Схоже на мене.

Та невже? Це була найкраща відповідь.

— Більше, ніж пів року не малювала, — додала я, — це, так би мовити, до дня вчителя, бо п’ятниці ми з вами навряд чи дочекаємося.

Катя опустила малюнок і, стягнувши маску з обличчя, серйозним тоном промовила:

— Хочу сказати, ти не втратила свої вміння. Чесно, я б ніколи не подумала, що можна так малювати, не відвідуючи паралельно якихось спеціальних курсів. Думала, що для цього потрібно завершити хоча б художню школу абощо. Ти ж не?..

— Сама вчилась.

Ліза стояла зімкнувши руки в замок і широко розплющеними очима зиркала то на вчительку, то на мене, не вірячи, що таке взагалі можливо — щоби розмовляли тільки ми й вона, яка завжди кудись ходить, щось готує, збирає, перевіряє, від якої тут постійно щось залежить, яка зазвичай потрібна всім і в одну секунду. Потрібна їм, нам потрібна, потрібна, потрібна в цій пітьмі. Фантастика.

— Що ж, — видихнула вона. — Я приємно вражена.

— Ми дуже раді, що вам сподобалось, — сказала тепер Ліза.

Коли пролунав дзвінок, оповіщаючи про початок наступного уроку, Катя раптом запитала:

— А де тут твоє прізвище чи ім’я, чи хоча би щось, що вказувало б на автора? — Я не вспіла зорієнтуватись, як вона вже побачила маленьку каракулю в нижньому куті. — Ага, підпис є.

Ми попрощалися. Вона ступила за широкий кабінетний стіл, на якому ще досі було не прибрано, й акуратно засунула свій портрет назад у конверт. Пальцями провела по його вершинах, а потім поклала до речей, ледь помітно дивлячись нам услід.

«Латина — найважливіша з усіх мертвих мов», — записала вчителька української мови перший пункт плану на більше квадратній, аніж прямокутній, коричневій дошці. Відклавши блокнот-із-кольоровими-візерунками на стіл й обтрушуючи крейду з рук, вона вирішила зачекати, поки ми допишемо.

— Можливо, серед вас є такі, що пишуть вірші? — Наталія Миколаївна поставила запитання всій підґрупі, не звертаючись ні до кого зосібна. Навіть не до перших парт біля вікна, де сиділо двоє відмінників.

— Не знаю, — доволі голосно прошепотіла я, визираючи на своїй другій з-за Антонової спини.

Вона подивилася на мене й теж пригнулася, аби так само пошепки сказати:

— Не хочеш узяти участь у конкурсі?

— Дивлячись, яка тема, — сказала я вже як годиться, завершуючи цю напускну спробу не привернути зайвої уваги: навколо стало тихо, і всі слухали лише нас двох.

— Це мається бути захід до дня партизанської слави.

У голові неначе заклинули шестірні. Я не знала, хто такі партизани. Це ті, що з рушницями по кущах ховаються? І до чого тут герої України, цього я не могла взяти втямки. Якби вчила історію... Ні, якби я вчила історію з такою вчителькою, мій внутрішній світ спотворився б, зморщився і висох, як старий кишмиш. Я б не могла займатися більше нічим, окрім як гортати той підручник, намагаючись зрозуміти бодай щось. Бо слухати її — неможливо. Хочеться тільки затулити вуха і наспівувати «В коморі мука, а в річці вода». Але ж результат — не знаю, хто такі партизани.

— Хто такі партизани, ти знаєш? — запитала Наталія Миколаївна, запідозривши у виразі мого обличчя нотки самоіронії, — і мені одразу від цього полегшало.

— На жаль, ні.

З того, як Ліза похнюпила носа, стало зрозуміло одне: її так само пробирав сором і розпач через високі очікування, які ми не в змозі виправдати. Хоча мусили б — як це, не знати історію?

Зметикувавши, що якщо цього не знаю я, то навряд чи тут те саме знатиме принаймні третя частина людей, вона заходилася пояснювати. Так ми дізналися, хто такі партизани. Народні ополченці, борці за свободу, чи то неформальні борці з загарбниками. Це ті люди, які брали, грубо кажучи, вила — вони не мали зброї — сокири... Брали все, що було під руками, йшли в ліс, виривали там землянки, щоб їх не було видно. Коли з’являвся ворог, вони вискакували із землянок, як оті чорти, влаштовували їм засідки. Могли, якщо це було десь на Закарпатті, насипати на дорогу каміння. Це ті люди, які втомилися від несправедливості, від того, що їх грабують, ґвалтують їхніх жінок. По селах таких бунтарів швидко б піймали, а в лісі вони почувались у безпеці. Якщо хто з чужинців заходив у ліс, то там і гинув. У лісі ж зручніше влаштовувати всякі пастки, ніж у чистому полі, наприклад, чи в селі. Й ось вони самотужки нападали на ворожі загони та відбирали у них зброю. Спочатку вони мали таке-сяке озброєння — сокири й вила, які мені яскраво запам’яталися — а коли вбивали своїх ворогів, забирали в них вогнепальну зброю, то ставали міцнішими. У них потім теж з’являлися свої командири й тому подібне.

— Давайте краще ви будете вчити в нас історію, — запропонувала Діана, попередньо знявши навушники, аби вислухати всю її розповідь.

У цю мить мені самій хотілося впасти перед нею на коліна і почати благати, щоб вона замінила нам учительку з історії. Бажано, назавжди. Так можна було? Можна було так доступно і цікаво розповісти, щоб навіть Діана і та зрозуміла з першого разу? Та тут відмінники за три роки не можуть запам’ятати таких банальних речей!

— У мене немає такої спеціальності, — всміхнувшись, сумно промовила вчителька. — Не той напрям. Попри те, що я навчалася на філологічному факультеті, поглиблено вивчала українську мову та літературу...

— А де ви навчалися? — перебила Діана, вирвавши з контексту.

— ...попри це я цілий рік додатково вивчала латинську. Її я, до речі, на п’ять склала.

— Нічого собі! — дівчина аж поперхнулася жуйкою від здивування.

— Дуже цікава, якщо чесно, мова, і граматика цікава. Правда якщо читати, я вже там мало що зрозумію, та все ж дещо пам’ятаю. Дуже багато сентенцій вивчали напам’ять, історію виникнення, основою яких сучасних мов стала латинська мова, проводили паралелі, і взагалі — дуже цікаво було вчити, — знітившись через наші мовчазні захоплені переглядки, вона наосліп вхопила блокнот-із-кольоровими візерунками, ступила до дошки та промовила з-за спини: — Так, другий пункт: виникнення латинської мови.

Як і кожної середи, через урок у нас по ґрафіку йшла фізкультура, далі — історія, а після неї — фізика. Так школа штучно влаштовує нам емоційні гойдалки — від цілковитого нерозуміння, що ми тут забули, до гніву на себе та на світ, який мало того, що не дав нам доладної змоги вивчати та розуміти украй важливий предмет, а ще й заставляє витрачати по три години на тиждень на даремні спроби виправити це... І, врешті, до прекрасного стану, що нагадує дзен. Коли сорок п’ять хвилин тебе абсолютно нічого в цьому житті більше не колише.

— Як вам, до речі, директорка? — поцікавилася я в друзів, коли ми переходили піщаний стадіон, щоб сісти на цегляну стінку (точніше, те, що від неї колись залишилося, бо тепер це нагадувало залишки древньої споруди. Я б теж розвалилася, якби дізналася, що на моїй території зведуть катівню, завуальовану назвою школа номер два. Перепрошую, ліцей. Яка я погана).

— Ти ж її ще не бачила? — перепитав Антон.

— Виходить, що ні.

— Воно тобі не тра’, — не то заткнув, не то заспокоїв мене Ілля.

— Можу лише сказати, — Ліза сповільнилася, аби опинитися у мене за спиною і заставити мене зробити так само. Ми відстали від тих двох на кілька метрів. — ...що вона вся в чорному.

— Антагоніст?

— Не знаю. Там за один урок не зрозумієш.

Далі ми чалапали мовчки, бо я трохи засмутилася через таку розмиту відповідь.

Антон видерся на цегляну стінку і звісив ноги; його кістляві коліна сягали мого підборіддя. Я залізла до нього і присіла навпочіпки, роздивляючись архітектуру нашого триповерхового навчального закладу. Коробка. Пофарбована в оранжевий. І збоку бантик — дитяче крило. Колись ми там вчилися, і саме на початку четвертого класу почався ремонт. Коридори були засипані тонким шаром сухої пилюки, у повітрі літав запах цементу, що осідав на стінках гортані і висмоктував з легень усю вологу. Дітей водили у їдальню через центральний вхід, але мене це не врятувало від алерґії. Мене пів року мучила сверблячка. А завершилося це все — дайте згадаю, — коли ми пішли в сьомий клас. Три роки! Хоча чому я дивуюсь — наша сім’я живе в ремонті. Вічно перебуваємо на стадії планування, патолоґічно інвестуємо в небуття. А коли жити? Знову модернізація, фарбуємо стіни, перероблюємо спортзал, уже навіть до їдальні добралися. Пора уже філософію свою модернізувати, бо якась вона, м’яко кажучи, не та.

Вітру не було. Поки я прикривалася лівою рукою від сонця й дивилася в одне й те ж місце, Антон, не звертаючи уваги на балачки тих двох, намагався знайти ту саму точку. У нього не вистачило дихання, і він пустив повітря мені прямо в шию.

— Чого ржеш? — питаю.

Він зареготав по-справжньому і промовчав. Якщо і збирався щось сказати, то не вспів, бо Ілля вистрибнув наверх, аби вмоститися між нами.

— А десь там Катерина Іванівна, думає про тебе, — сказав Антон, коли я знову розвернулася від нього у протилежний бік. — Із нетерпінням чекає зустрічі з тобою. Щоправда поки лише у твоїй уяві…

— Іди в сраку, — розлючено буркнула Ліза, ніби це стосувалося її.

— А шо ти мені зробиш? Га, га? — Антон поводив п’ятірнею біля кострубатих колін, прикидаючи її зріст.

— Виїбу тебе в… Жопу.

— Це низько з твоєї сторони, — сказав Ілля — і всі четверо залилися сміхом.

— Так, хватіт, — Антон виставив перед ним руку-шлангбаум, наче той от-от збирався накинутися на неї. — Це було занадто жорстоко.

У нашу сторону йшов учитель — я вже давно його помітила, але до того не була впевнена, куди саме він прямує.

— Фізрук іде, — тихо промовила я, коли він встиг уже підійти доволі близько.

— Сидите? Ліза до вас не хоче наверх? — здалеку прокричав чоловік у спортивному костюмі.

— Там дещо інша проблема, — Антон загадково перекинувся з нами поглядами.

— Не дістає? — сумно промовив учитель, ніби прочитавши на лобах наші думки.

Ми мовчали, чекаючи, що він скаже далі.

— Там хлопці у футбол грають, — констатував він.

Ми скорчили обличчя в аристократичній гримасі, з понтом, таке собі. Антон навіть заперечно похитав головою, аби старий остаточно відчепився.

— Ну, ваша четвірка завжди на одній хвилі. У вас, чув, хороші успіхи в навчанні. Ліза, Антон. Але ж і тілом треба розвиватися. Спорт. Має бути рівновага. Тим більше завтра вийдемо на дистанційне — будете всі дні вдома сидіти.

— Завтра? — примружившись від блиску сонця, перепитав Ілля.

— Так вже директор повідомила... — стенув плечима вчитель. — Чекаєте дистанційне?

— Так, — відповіли хлопці.

— Ні, — заперечили ми з Лізою.

Його це розвеселило. Він погладив рукою себе по голові, наче хотів там щось нащупати, по чім сказав:

— Але треба навчитися жити з тим, що думки часто не сходяться.

Потім він ще закинув нам про те, що потрібно додавати у своє життя більше рухової активності, однак врешті ми прогнали його своєю небагатослівністю і він залишив нас у спокої.

Скоро ми відбули історію і почали готуватися до останнього уроку фізики. Останнього — далі ми зможемо лише чути Катю через динаміки своїх пристроїв. Тож я і Ліза домовилися не перешіптуватися з хлопцями та слухати лише її.

Вона вкотре з’явилася непомітно, ні хвилиною пізніше, ні хвилиною раніше. Позитивні емоції враз узяли гору — і ми, як дурники, радісно перезирнулися.

Червоний гольф із високим коміром, чорні джинси та шкіряні черевики без застібки, волосся заплетене світло-рожевою резинкою (якби відтінок визначали експерти, впевнена, що це було б щось на кшталт French Rose) — все, як учора. Виходить, будь-яку кофту вона вдягає на два-три дні, рідше — на один, коли це щось святкове або закінчується робочий тиждень. Низ змінює не так часто, за моїми підрахунками, раз на десять днів: чорні, сині джинси або високі чорні брюки з чорною пряжкою на поясі.

— Хто був учора, як вам лабораторна була: складна чи легка? — безпідставна усмішка на її обличчі приємно зігріла душу.

— Багато писати, — почулося ззаду: на Антонові вона теж відобразилася розслаблюючим ефектом.

— Ну, да, — погодилася вчителька, — бо там дві таблички великі й із-за того треба було багато переписувати. А заповнення табличок і написання висновку було для вас складним чи легким?

Оскільки ніхто не збирався відповідати (за великим рахунком через те, що всі у класі списували з нас трьох — і вони, і вчителька це знали — тому й ніхто не дурний був відверто брехати), кощавий шатен знову мовив за всіх:

— Легше друге.

— Угу, над першим треба було трохи подумати, — глузливо підняла брову й за тим посерйознішала: — Я ще поки не перевірила ваші лабораторні, бо чекаю, щоби… Ну, даю ще шанс вашим однокласникам — тим, які не здали, — ще здати. Але вже до вівторка точно перевірю. — Вона непевно почухала поперек, — ну, можливо, навіть до п’ятниці, — і, стягнувши маску та відсунувши стілець, розгорнула журнал, де почала ставити «Н-ки», — тому що на нас із вами скоро чекає контрольна робота. І до контрольної я вже хочу знати приблизно, як ви понаписували лабораторні. Так, на кому я там зупинилася?

Вона глянула на мене. На мить — за тим загубила свій погляд десь у глибинах задніх парт. А я, склавши лікті, як у першому класі, схилила корпус над підручником і спробувала почати перечитувати параґраф удесяте. Проте спроби були марними — читання виявилося поверховим і думки поступово брали гору. Відносно мізерну кількість часу тому Катя сиділа в себе вдома, поклавши конверт на щільно зведені коліна, тримала перед себе чорно-білу копію свого зображення п’ятирічної давності; що десять секунд розвертала аркуш на сто вісімдесят градусів, дивуючись невідповідності копіткої роботи над малюнком на одній стороні до факапу з очевидно неправильною датою на протилежній. Або залишила між паперами та файлами у шухляді під столом у себе на кафедрі. Або все-таки поклала в папку, звільнила місце в забитій речами сумці (навіть ключі понесла в руці, як вона робить це на роботі, переходячи з кабінету в кабінет), а потрапивши до квартири, перше, що зробила, виділила для нього окреме місце на стіні. У куточку, щоби закрити шматок відклеєної шпалери, бо на тій стіні уже багато років висять роботи інших натхненних учнів.

Це нонсенс — те, що вона тут робить. Ну невже це бачу тільки я? Те, як альтруїстично вона йде на поступки нашій необізнаності, супиться над чиїмось зошитом із потріпаною обкладинкою, стараючись зрозуміти, якої зарази ми застрягли на задачі про металевий стрижень. Крізь нього пропускають електричний струм, лінії маґнітного поля напрямлені перпендикулярно, дана довжина та маса стрижня. Тут лише склеїти дві формули, щоб знайти силу, з якою він тисне на ці рейки. А коли здогадується, що ми просто не в курсі про формулу сили тяжіння, видихає з полегшенням і не тільки записує її в центрі дошки й обводить великою рамкою, аби ми у своїх зошитах зробили так само, а й заходиться тлумачити прискорення вільного падіння. Що на різних планетах воно має різне значення, що через еліпсоїдну форму Землі на екваторі тіла мають дещо меншу масу, ніж на полюсах. Й учні вникаються, дивуються своєму інтелекту, іноді навіть щось записують. А коли лунає дзвінок, жбурляють зошит (точніше, те, що від нього залишилося) у напівпорожній портфель і йдуть за будку парити одноразки, байдуже спостерігаючи, як швидко щезає нудотно-солодкий дим разом із черговим шансом почати робити щось зі своїм життям просто тут і зараз. У стінах цього закладу, між перервами, за партою, обписаною матюками, у період своїх «найкращих» років. Вони минають. Уже пізно. І немає часу.

Поки я зо дві-три хвилини тупилася на одне й те саме слово та намагалася осягнути його значення — «ґрунтується», хто ґрунтується, що ж таке те «ґрунтуватися»? — Катя так несподівано опинилася біля нашої парти, що я відкинулася на спинку стільця. У Лізи виросла посмішка, але коли вчителька ще й торкнулася мого підручника, то й у самої ледь смикнулася нога.

— Що тут у вас є цікавого? — запитала Катя майже в самої себе й, не розвертаючи підручник у свою сторону, облизала два пальці, щоб швидше знайти потрібну сторінку. Зупинилася на заголовку, надрукованому жирним шрифтом, — «ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ ДО РОЗДІЛУ І “Магнітне поле”». — О, то тут їх аж п’ятнадцять, прекрасно. Значиться, підготуємося трохи до контрольної, щоб у вас там на дистанційному не виникало жодних питань, — підняла голову вже до всього класу, підсунувши підручник на сантиметр ближче до мене на знак вдячності.

Учителька відійшла — і Ліза чудувато подивилася на мене, закривши рот долонею. Я зціпила вуста, натякаючи, що ми мусимо потім обговорити цей момент.

— Такс, — Катя постукала по м’якому журналу вершечком ручки, де сидів ковпачок. — А давайте таким чином: на кого потраплю, той першим сьогодні піде до дошки. — Вона закинула погляд на стелю, заплющивши одне око, і тицьнула ковпачком на рандомне місце у списку. — Мосейчук Діана.

Здивовано вийнявши правий навушник, дівчина висловила своє невдоволення:

— Е!

— Бери зошит — чи що там у тебе лежить — і йди пиши перше завдання.

— Катерина Іванівна! — Діана сховала телефон під парту, жалібно звівши брови трикутником. — Я ж нічого не знаю.

— Думаєш, я не знаю? Поганої оцінки не отримаєш: сьогодні буду допомагати.

Поки вони розбиралися з дитячими тестами, виходячи одне по одному, я підняла підручник і показала його хлопцям:

— Сорок перша сторінка.

— Вона її торкнулася, — пояснила Ліза.

— А перед тим обслинила палець, — додала я.

Антон вичавив усе повітря на приглушений сміх, зчепив кістляві пальці та жартома порекомендував:

— Вирвеш її собі на пам’ять.

— Там її ДНК! — кажу.

— Покладеш у файлик, заламінуєш, — докинув варіантів Ілля.

— Ні, я маю на увазі, що у мене тепер є її генетичний код. Можна зробити його копію і, схрестивши з моїм, провести штучне запліднення та виростити дитину.

— Навряд чи це так працює, — хмикнув Антон. — Хоча... — Він запнувся, подивився на Лізу і саркастично уклав: — У тої спитай, вона знає.

Головний біолог-хейтер-ґенетики серйозно задумалася. А тоді сказала:

— Ну, по ідеї можна. Дітей також у пробірках часто вирощують у такий спосіб. Але це треба її яйцеклітина, а зробити штучну — такого на практиці, мабуть, іще не було… Найкраще це почати вводити їй гормони для стимуляції яєчників, — фантазувала Ліза, водячи по парті коротенькими пальцями, — це дасть змогу утворити багато придатних до запліднення яйцеклітин. Тоді береться сперма донора — бажано такого, який був би на вас схожий, — та проводиться власне запліднення. Утворені ембріони мають тусити у пробірці від трьох до п’яти днів, тоді троє з них пересаджують тобі в матку, а інші…

— Можна трохи тихіше? — почувся голос учительки, кинутий очевидно в бік нашої «четвірки», проте не адресований нікому конкретно.

Нам із подругою стало соромно перед самими собою через порушення раніше даної нами ж обіцянки не заважати улюбленій вчительці, і ми мовчки відвернулися від тих двох.

За хвилин тридцять Катя з учнями дійшли до кінця тесту, де нарешті починалися задачі.

— Скільки в нас до кінця уроку? — запитала вона.

Я рвучко крутнула механічним годинником на лівій руці:

— Десять хвилин.

— Малувато... Тоді відпочивайте, а я поясню вам щось складніше. — Вона розгорнула якийсь збірник (або він уже був розгорнений) і жваво скомандувала: — Пишіть: задача номер п’ять.

Перенісши умову в зошит під диктовку, я кілька разів її перечитала. Потім іще раз. Залізний горизонтально розміщений провідник площею поперечного перерізу два міліметри квадратних розташований в однорідному маґнітному полі. О’кей, нам дали площу поперечного перерізу, тобто товщину цього дроту, і те, що він залізний. Зі затрушених пилом шухляд свого досвіду пригадую: коли у шкільних задачах вказують матеріал, то натякають на необхідність витягу даних про його густину. Фух, ой, ой-ой-ой... Індукція цього поля — одна десята тесла. Який струм іде у провіднику, якщо сила Ампера повністю зрівноважується силою тяжіння? Який-який, віртуозний.

— Як я вже казала, — Катя відсунула стілець, — оскільки це тема, в якій домінує сила Ампера, то… Насправді для розв’язку цих задач не треба багато думати і придумувати. — Вільними руками потягнулася за циліндриком крейди та продовжила говорити, вправно виводячи латиною «Fa = BILsinA»: — Ми вчили одну-єдину формулу, в якій залучена сила Ампера, а саме ось цю, яку ми з вами використовували на початку уроку у вашій домашній вправі. Так? — ткнувши в когось фалангою вказівного пальця. — То в цих задачах ви її і використовуєте. Зверніть увагу, що задача шоста, яка і була вам додому, вона легша за задачу п’яту, тому що в шостій вам просто треба було підставити в основну формулу ваші результати. А в цій вам треба ще основну перетворити для того, щоби виразити з неї силу струму. Чи всі вміють перетворювати формулу, чи, можливо, це треба більш детально показати? — вона демонстративно звернулася до «адідасів». Десь навідлі пролетіло перекотиполе. Прочитавши їхні кам’яні кваси, Катя стримано видихнула та повернулася на початок: — Дивіться, наш провідник висить у невагомості, — намалювала смужку й провела від неї дві стрілки, що показували врізнобіч. — Коли сила тяжіння хоче притягнути його вниз — сила Ампера не дає цьому статися. Якщо сили зрівноважені, що це означає?

— Сила Ампера дорівнює силі тяжіння, — сказала я, не здивувавшись розбірливості своїх слів, що їх ніхто не збирався перебити з бажання відповісти першим.

— А якщо зробити прив’язку до умови задачі? — Катя покрутила поперед себе кистю, у якій тримала розпочату крейду, скидаючись на італійку.

— Розкласти силу тяжіння на добуток маси й прискорення вільного падіння, — не піднявши руки по тій ж причині, розмірено промовив Антон.

— В точку. Добре, сила Ампера є. Індукція теж. Залишилася довжина провідника. Як знайти ель, знаючи ес і ро — площу перерізу та густину? — запитала вона, отримавши у відповідь однозначне ніщо. — Ну?

Це теж матеріал за восьмий клас — звідки нам знати? Там була порожнеча, все, вирізане місце. Усе, починаючи з п’ятого класу, — вирізане місце.

— Об’єм у провідника дорівнює добутку ес на ель — пригадали? Як добуток ес на ель, так і різниця ем і ро матимуть одне й те ж значення. Відкидаємо ве подалі з даної рівності й виводимо ель. — Провівши хитромудрі математичні махінації з буквами, Катя записала кінцеву формулу. Тут-таки пролунав дзвінок — і вона, разом з усіма тими, хто намірився в цю ж секунду проникнути в коридор за двері, бадьоро кинула циліндрик на підставку (час вичерпано — тож нащо перегинати й без того зігнуту під вагою сумнівно плідного для суспільства обов’язку — здобувати освіту — палку) та промовила: — Вдома підставите значення й запишете результат. Тобто, — зупинившись, обтерла пальці вологою ганчіркою, — я цю задачу буду у вас іще перевіряти, коли зберу зошити, як ви з’явитеся в школі. Бо тут можна знайти відповідь в інтернеті, але при тому не розуміти, як була розв’язана задача. Я хочу побачити, хто з вас виконав це все по-чесному, а хто — не дуже по-чесному. Зрозуміли? Задачу дописати. Може, у когось є якісь запитання, що не зрозуміло?

— Чого сінус альфа дорівнює одиниці? — запитав котрийсь із однокласників.

— Чому дорівнює, чи чому так сталося, що дорівнює?

— Вапшє.

Ті, що намірилися вийти, на раз осіли.

— Вапшє, коли в умові задачі не вказано кут, на який відхилений провідник відносно магнітних ліній, це означає, що він розташований перпендикулярно. Перпендикулярно — значить дев’яносто градусів, дев’яносто градусів — значить синус дорівнює одиниці і його можна ігнорувати, — охриплим контральто дочавила Катя і, взявши нову порцію повітря, підняла крейду й крутнулася до дошки. — А чому синус дев’яноста дорівнює одиниці?.. Ну да, ви ж синуси-косинуси ще тільки по трикутниках учили.

Вона намалювала координатну площину — тільки замість ікса косинус, а замість ігрика синус — і вписала в неї коло.

— Покажу вам один цікавий спосіб. Проводжу з центра такий собі радіус під кутом потрібної нам градусної міри. Візьмемо тридцять градусів. Якщо треба знайти косинус, проводжу перпендикуляр до осі косинусів, — вона провела з кінця радіуса штрихпунктирну лінію, а потім іще одну, вже до осі синусів. — У задачах, по суті, більше жодних варіантів, окрім як тридцяти, сорока п’яти, шістдесяти та дев’яноста градусів, розглядати й не треба. Лише запам’ятати, в якій послідовності розставляти ці числа на координатній: нуль, одна друга, один на корінь із двох і корінь із трьох на два. Ну й одиниця. Якраз синус дев’яноста і припадає на одиницю. Важливо, щоб це коло було одиничне і центр був по центру, а не як-небудь.

— Геній, — шепнула я, підтиснула нижню губу і схвально закивала.

— Га? — недочула Ліза.

— В сраці нога. Я кажу, що рада нарешті допетрати принцип роботи цієї катавасії.

— Ти про що?

Я суворо глипнула на подругу, благаючи її замовкнути, допоки вона остаточно мене не розчарувала.

— Це зрозуміло? Ще запитання?

— Немає, — зухвало відповів той, хто суть цього розгорнутого пояснення не згадає вже через лічені хвилини.

Викине з голови, щойно сховається за шкільною прибудовою і дозволить собі втягнутися забуттям із ментоловим присмаком, а своїм думкам — зіжмакати щойно початий аркуш і кинутися плямувати новий. Проте все це обман, обман і обман чистий аркуш, як і сама його концепція. Ми все своє життя вписуємо в одне і те ж полотно, та що довше гратися чорними фарбами, то менше місця залишається для світлих відтінків.

— Бач, яка, навіть не всміхнулася й не підморгнула тобі, — витяг мене з роздумів дикторський голос Антона, — зібралася й пішла. Ти їм портрети малюй...

— Пішла? — не повірила я та зиркнула на вчительське місце: справді нікого не було. Коли вона встигла?

— Люди приходять і йдуть, — надто холодно прорізав у спину Ілля.

— А Катя не людина. Катя — богиня, — сказала Ліза, мовби констатуючи загальновідомий факт.

— Тоді чому ми, звичайні смертні, можемо її бачити? — все пробував віднайти лоґіку Антон.

— Мойсей бачив Бога.

— Але ти не Мойсей, — заперечив він мені.

— Хтозна, може, і я водитиму себе за носа всі наступні роки. До самого скону.

— Або ми вже давно вмерли, — висунула Ліза своє припущення, нахилившись застібнути обвислий на гачку портфель. Норми габаритів шкільної парти не відповідали росту дівчини, тому її майже не було за нею видно.

— Збирайся давай, бо зачинимо тебе — сидітимеш тут, аж жаба цицьки дасть. Помреш уже офіційно через пару днів, — вставивши ключ у замкову щілину дверей, погрозив Ілля.

— Або історичка, — підключився Антон. — Тільки на тому світі вже не розказуй нам подробиць.

— Ну і йдіть. — Висунула голову. — Ключі з Юльою самі можемо занести.

Висунувши носа з-за причинених дверей, ніби граючи в переглядки, хлопець зверхньо промовив:

— Ходімо, Антоне, для хороших стосунків достатньо двох.

— Та ти закалібав зі своїми гейськими замашками, — гидливо озвався той і поплентався до виходу.

— Ой, — перекривила котрогось із них Ліза, забираючи кофту зі спинки стільця, та вони опинилися вже далеко в коридорі.

Було тихо. Я стояла і тримала перед собою натягнуті лямки портфеля, дивилася, як подруга згрібає не-наші-недоїдки під нашою партою. Задзвеніли металеві значки — вона завдала на плече портфель, оглянула порожні парти і мій лик:

— Давай пожаліємо прибиральниць.

Ми поперевертали тридцять стільців — давно переварені та скручені на свій лад — і повиставляли їх на парти.

Вимили дошку.

Ліза пригадала, що їй потрібно було збігати до мами (та саме сиділа в себе на третьому поверсі, тихо інвестувала у збільшення шансів щонайкращого розвитку подій для своїх одинадцятикласників після того, як ті підуть у світ) і забрати якусь річ. Чи віддати. Та коли ми врешті здали на вахту ключі й опинилися надворі, всюди було по-обідньому тихо. Так, наче ми переступили з однієї тишини в іншу, тільки тепер вільну та світлу, як останній день весни. Гуп — захлопнулися вітром пластикові двері центрального входу, перекривши тунель між двома світами.

Не відійшовши й на пів сотні метрів, Ліза зібралася щось сказати, але заметушилася:

— О, павутина, — сказала вона й відтягнула від себе шматок якоїсь невидимої матерії. — Павучок!

— Це сигнал, що почалося бабине літо і ти маєш скинути ту кофту, — я ненав’язливо вказала на її убір, порівнявши зі своїм, де замість двох була одна тоненька кофтина.

— Бабине — не дідове!

— Вибачте, діду, — їй.

Вона хихикнула. Смикнула повзунок і розстібнулася.

— То ти хотіла сказати, що завдяки Каті ми тепер трохи шаримо за тригонометрію? — неочікувано повела вона, продовживши раніше обірваний діалоґ.

— Бачиш. Та Катя це взагалі... — Я вийняла руки з кишень, аби додати трохи жестикуляції в розмову. — Що вона забула в нашій школі? Їй мають видати посвідку на проживання в Монако, виділити гроші на окремий будинок зі власним двориком, влаштувати на роботу в нормальний, престижний університет... Чому? Вона? Тут?

— Хе-зе, — крокуючи, Ліза задивилася собі під ноги. Скільки я чекала, більше вона нічого не відповіла.

Ми йшли асинхронно — не нога в ногу, як це зазвичай буває попри немалу різницю в рості. Вона, мабуть, думає про те ж, що і я. Чим же вона насправді краща поміж тих найкращих, що їх ми дотепер такими вважали? Просто молода й харизматична? Просто... Альтруїстична. Біла ворона серед байдужої маси круків. Людина-Прометей. Проте до якої ґрупи її не віднести, вона залишається все тою ж учителькою, працівницею в галузі загальної середньої освіти. Тупої і безпросвітної системи втовкмачення дітям (нашим вузькомислячим довбням) накопичених суспільством знань, які по суті навіть не належать до катеґорії найважливіших, а в галузі фізики й поготів. А тільки вбиває дітей. Може, ми чогось не розуміємо. Може, наші думки давно прослуховуються у спеціальних центрах спостереження за суспільством, аналізуються й заносяться у ґрафік, що відображає зміни у розвитку мислення окремих ґруп населення, окремих поколінь. І вони посилають нам Катю, аби викликати точковий ажіотаж і відстежити пертурбації у наших поглядах на світ як незбагненну й подекуди навіть парадоксальну систему.

Минули три повороти й за хвилину опинилися біля трикутного бордюру, на місці розгалуження наших шляхів. Скільки ми вже так проходили — з дому до школи й зі школи до дому — важко було порахувати. Зо три сотні разів так точно. І щоразу з новими знаннями, передусім одна про одну, з новими проблемами, передусім пов’язаних зі школою. А тепер — з новими амбіціями, що базуються на інтеґрації Катерини Іванівни у кулко наших нейронних сполучень. Може, ми й мислимо тепер однаково і вона зараз проговорить усе це вголос, потім ми впадемо у філософію й потонемо в моменті, проникнемо поза межі цієї матриці, візьмемо в руки посохи й станемо володарями наших ілюзій...

— Ким ти хочеш бути? — ляпнула подруга.

— Астронавтом.

— Добре.