У салон двоповерхового автобусу потрохи пробивалося світло. Це була четверта година теплого червневого ранку. Снувала тиша — тиша втоми, роздумів та глибоких осмислень. Міжряддя перекрилося п’ятьма парами ніг, котрі ще дванадцять годин тому ходили по Одеському автовокзалу. А хтось їхав із Києва, зокрема жінка з двома дітьми. Важко було сказати напевне, котра із них її дочка, адже обидві по-своєму на неї схожі й водночас занадто різні між собою, аби бути рідними сестрами.

Одна була старша за другу й сиділа навпроти вікна з якимось студентом у навушниках, який усю дорогу дрімав із роззявленим ротом. Ірина — так звали маму меншої з дівчат — сиділа теж біля вікна, проте на протилежному боці і не з незнайомцем, а з донькою, яка сопіла в неї на колінах. Цю дитину звати Марія. Їй скоро має виповнитися дванадцять років. Старшій вже є чотирнадцять з половиною, тому вона сама може собі придумати, як би то нормально виспатись. Або не може.

— Дістати тобі рушника?

— Давай.

Поки Ірина розбирала сумку, Марія підвелася й перевернулася на інший бік. Старша скрутила великого синього рушника з Ворзельського спа-салону й підклала собі під шию. Та річ була не в тім, що немає куди подіти голови, — вона нестерпно свербіла.

Коли жінка вирішила, що це допомогло, знову заплющила очі. Можна було припустити, що двотижневий відпочинок не зміг не освіжити її пам’яти, і та щойно віднайшла спогади десятирічної давнини. Село. Стара хата. На двір виходять мама, брат та його жінка з дочкою, за ними її мала Марійка. І Андрій, приїхав на своїй машині, весь затурканий. Пішов другий день риття ями під підвал майбутньої хати. Мама ходить, збирає камінці, братова жінка дивиться за двома дітьми, усіляко намагаючись відвернути їх від незвичного дійства. Усі такі молоді й гарні — просто кров з молоком. Віталя, брат Ірини, з глибоким ентузіазмом викидає землю лопату за лопатою, тоді як вона, не відстаючи, відро за відром висипає її на клейонку з-під будівельних блоків. Весна. У всіх багато амбіцій на майбутнє, у кожного є якась ціль. Навіть у мамки, яка в себе на роботі вже збирає нову ясельну ґрупу (їй пропонували йти на пенсію, проте вона відверто заявляла, що має добре здоров’я і може набирати дітей що три роки стільки, скільки бог дасть сил).

Ось тільки Андрій... Він одно намагався догодити Ірині в усьому. Їй навіть здавалося, що він приїхав тоді головно задля власної вигоди: якщо братиме участь у тому, в чому зацікавлена його дружина, то це підвищить шанси на її прихильність до нього і між ними зникнуть будь-які непорозуміння. Не те щоб він так думав. Про те, що він так думав, думала вона. І це був найвпливовіший із чинників виникнення напруги між подружжям, що призвела не тільки до емоційних, а й до матеріальних проблем. Про справжню причину розлучення так ніхто й не дізнався. У будь-якому разі, через чотири роки після народження Марійки Андрій переїхав до Ворзеля. Там йому знайшли роботу в місцевому спа-салоні й однокімнатну квартиру в невеликому житловому комплексі. Заробляючи достатню кількість грошей, значну їх частину він перекидав на карту колишньої дружини (оскільки потреби маленької Марії тоді ще не були сформульовані у повноцінні речення, всі вони практично залежали від потреб її мами). Ірина теж працювала і мала відносно непогану зарплату. До того ж вона жінка за натурою горда, але відмовлялася вона чи ні — Андрій наполягав. Бо все-таки він її любив. Як любив і те, що вони створили удвох.

Відтак Марія з матір’ю щороку приїжджають «до Києва», аби відвідати тата. Відвідати, скоріше за все, спішить Марійка, ніж Іра — тій треба просто на когось покричати.

— Дівчата питають, коли ти виведеш їм квадроцикли в поле: треба чимось цей день зайняти, — констатувала факт вона своєму колишньому, коли той вийшов до них із двома порціями молочного коктейлю та паперовим стаканчиком з еспресо в самих лише руках.

— Можу сьогодні, можу завтра. Там середа, махач із часу до десяти, попрошу Вадіма мене замінити.

— Да нахрін мені завтра, якщо треба вже сьогодні!?

— Чого ти кричиш? — розгубився чоловік, притиснувши напої міцніше до грудей, аби ті не розлилися й не наробили ще більшої біди.

— Бо таке якесь як ото ляпнеш...

Відтоді, як дочка вже подорослішала й могла висунути цілу низку арґументів щодо правильності своїх дій чи власних рішень, жінка то кричала на мамку, то виливала свій гнів якраз-таки на Андрія, який повсякчас їй надзвонював і просив його за щось пробачити. А коли вже трапляється така нагода висловитися перед винуватцем усіх її нещасть в живу, то голосові зв’язки, навіть з найменшої причини, починають скорочуватися самі по собі. Така вже вона є, запальна й гонорова.

Тим часом, як двигун автобуса люто гудів, неначе проявляв свою могутність: «Якщо я з дня у день працюю і постійно кудись тебе везу, нікчемна людино, то й ти в мене не заснеш на тому іржавому сидінні, спинку якого, до речі, я волію нікому назад не відхиляти»; старша сестра з ненавистю споглядала на меншу, яка зовні дуже нагадувала свого тата: пишне, чорне волосся, смаглява шкіра, яка під сонцем (хай йому грець) стає ще темнішою, карі очі. Окрім смаглявості, важко виділити риси, які були б притаманні саме її зовнішності. В неї звичайнісінька форма обличчя, звичайні очі, прості губи й ніс, на зріст невеличка, — звичайна дівчина. Люди тому й жартома звуть її циганкою, бо нічого інакшого на думку не спадає.

Які б там спогади не приходили до Ірини тієї миті, через кілька годин вона вже споглядала з вікна на варшавку, з якої автобус невабом заверне в якесь село і вже звідти всю дорогу шуруватиме по ямках. Вона дочекалася, коли почнеться поворот, і тоді почала потроху виводити зі сну своїх дівчат:

— Марійчинятко. Вже вставай, вже скоро будемо збиратись.

Марійка підвелася ще з заплющеними очима й мовчки протерла їх долонями.

— О, Юля вже встала.

Юля проіґнорувала тітку. Вона просто дивилася в спинку переднього сидіння, схрестивши руки й роздувши ніздрі. Їй не хотілося говорити, й вона намагалася показати це всім своїм виглядом. Бо коли не спати цілих вісім годин посеред ночі, не дуже й хочеться поводитися ввічливо.

— Спереду є вільне місце. Може, пересядеш ближче? — запропонувала їй Іра.

Спереду справді нікого не залишилося. Тільки щоби провести таку махінацію, треба було попросити хлопця, що сидів поряд, привстати. Вона передумала.

— То штурхони його.

— Не хочу.

— От уже ж...

Вони приїхали в рідне містечко. Кожна позабирала з баґажника мінімум по дві торби й одному наплічнику. Автобус рушив далі, до Вараського автовокзалу.

— Ти дзвонила татові? — запитала в Юлі тітка Ірина.

— Ні, — байдуже кинула та.

— А хто тебе має забирати? Чи ти сама все це понесеш?

— Не знаю.

— О-о-о, дожилися! — висміяла її сестра.

— То мені набирати твого тата? — вже нервово.

— Набирай.

Тепер вони сиділи й чекали на зупинці. Марійка прощупала боковий карман наплічника, в якому лежав одяг, і завмерла.

— Ти склала мою зарядку? — запитала вона в мами.

— Ну так. А ти де була?

— Ясно.

— Я тобі скільки разів казала: дивися, твоя зарядка, кладу до себе у рюкзак з квіточками. Ти чим слухала? Я тобі про той телефон вже давно говорила: будеш ти в мене без телефона.

— Ой, всьо.

Старша сперлася ліктем об коліно, підперши голову долонею. Відвернулася. Важко сказати, котра з них більше винна в тому, які між ними склалися стосунки, бо й кожна може поводитися так не тільки між собою. Хоч це й викликало в Юлі дрібку жалю — здебільшого їй було ні холодно, ні жарко. За десять днів вона остаточно навчилася не звертати на них уваги. Скільки вони не проводили часу разом (коли їздили в село, або коли Юля ходила до них в гості ночувати), а за цю поїздку вона наслухалася всього і навіть того, чого не мала. Ще ті рази було більш-менш по-адекватному. Тогоріч усі були наче спокійніші й добріші. Можливо, через те, що були на рік молодші, а тим і мудріші. Коли людина мудра, вона добра. «Пропаде Добро — і на Землі запанує Зло (на чолі з цими двома)» — думала Юля.

Вона, однак, терпіла тоді все це не просто так. Київ — єдине місце, де найбільше можна було відчувати себе. А жити в такому місті — це ж просто дитяча мрія. Тож вона ладна була слухати будь-які докори в її сторону, їздити по цілій годині туди й назад до Ворзеля в запітнілій маршрутці — робити будь-що для того, аби тільки походити вулицями того неймовірного міста. Вона готова була ходити доти, доки не пройде від початку до кінця вздовж усієї «синьої» гілки метро, або поки ноги самі не відмовлять посеред дороги. Коли дивишся на людей з яскравим кольором волосся, пірсингом на обличчі, татуюваннями по всьому тілу, пізнаєш їхній унікальний стиль, поведінку, погляди на світ, то розумієш, в чому полягає суть. Суть усього — бути щасливим із самим собою. Складається враження, ніби всі бунтарі країни сходяться на тому, що краще переїхати до столиці, аніж все життя намагатися самовиразитися серед тієї безглуздої формальності, якої дотримуються люди в їхніх містечках чи селах. І її це неймовірно надихало, хоч сама вона тиску з боку батьків чи ровесників через свої захоплення ніколи не відчувала, оскільки її, в принципі, нічого з тих «дивних» речей і не цікавило.

Загалом, Київ — місто, в яке хочеться повертатися, щоб щоразу відкривати його для себе по-новому. Воно достатньо велике, аби не знудитися біля одного КПІ, скляного моста, чи хай то буде Арка Дружби.

Усе-таки її тітка прекрасно це довела. Для неї, перебуваючи в такому місті, немає нічого безглуздішого, ніж крутитися цілий день біля якогось фонтана з ріжком морозива. Марійка може з нею не погодитись. Але й то тільки через те, що вона ніколи з нею не погоджується.

Шостий раз у своєму житті Марійка з’їздила до Києва і вже третій раз підряд, як бере мене з собою. Так, Юля — це я.

Вже вдома я прокинулася на дві години пізніше, ніж зазвичай (о тринадцятій). Згодиться. Не звично було тепер вставати не від крику: «Скільки можна вилежуватися? Ми коли маємо з Києва вертатися, вночі?». Та душа раділа від того факту, що можна бити байдики цілий день. Мами з татом вдома не було: це є прекрасний-небудній вівторок.

Я пригадала, чим збиралася займатись впродовж усіх літніх канікул. Не поївши й не почистивши зубів, гепнулася на диван, ввімкнула ПК і телевізор, що слугував йому за монітор; зайшла в Minecraft. Сервер, на якому грала вся наша компанія, ще ніхто не запустив. Тому я написала Антону:

— Ти де?

— Дома.

— Ви грали на сервері?

— Поки тебе не було, ніхто й не заходив, — відписав він.

— То напиши їм. Увімкни сервер.

— Зараз. Тіко Миколайчик навряд чи захоче.

Тоді Марійці:

— Ти будеш грати?

— Хіба що через пів години, бо мені ще треба застелити ліжко, поїсти, почистити зуби, вигуляти Рижого, — відповіла вона голосовим повідомленням, максимально розтягуючи останні слова. От уже ділова ковбаса. — Баба сьогодні в першу зміну, тому все на мені.

Тоді ще новою була версія 1.13 і всім кортіло займатися бджільництвом (ніяк інакше), тому кожен одразу ставив здоровенну пасіку, ще толком не збудувавши бази. Інфраструктура, однак, розвивалася повільно зате методично й (завдяки Миколайчику) доволі витончено. Це діло ми розпочали ще на початку весни. Зараз хотілося до нього повернутися й з новими знаннями та вміннями повиправляти всі помилки, втілити нові ідеї, які встигли зародитися протягом усього часу.

Учергове оновлюючи список серверів, я дочекалася того моменту, коли на екрані замайорить значок «онлайн», та зайшла першою. Тоді бачу, що «відродилася» в якомусь сосновому лісі.

— Антоне.

— «?»

— Де я?

— Хто тебе знає? — Він зайшов через декілька секунд, — «...».

— Що ви зробили?

— Я нічого не робив. — Потім він все зрозумів і у відчаї почав лаятися «капсом» (ми зображали наші емоції тільки так).

— Ви серйозно!? Мене не було десять днів!

Ми обговорили цю трагедію в нашому чаті й на основі голосів більшості (я, Ілля та той-таки Миколайчик — наш старий друг, який, проте, не ходить у нашу школу) вирішили закинути ту велику справу: нікому не хотілося починати все від Адама, адже рівня, до якого ми тоді дійшли, прийшлося б досягати аж до осінніх канікул.

Менше з тим, так я почала все літо грати в Fallout.

Скориставшись нагодою, через два дні після Києва ми з сестрою одразу поїхали в село: тато з Ірою хотіли завезти нас подалі з міста, до мамки, щоби ми, «поки на канікулах, подихали свіжим повітрям». Баба Леся перебувала там відтоді, як ми щезли за горизонтом нашого малого міста, попрямувавши до Києва (а відпустку вона взяла на шість тижнів).

Дзвінок від Марійки:

— Алло, що ти будеш брати в село?

— Ну-у... — протягнула я, тоді витягла з шухляди під столом зашморганий список та почала зчитувати: — думаю взяти колонку, книжку якусь, якщо приспічить почитати, сонячні окуляри, попкорн до аніме, синтезатор, звісно, альбом для малювання, джинси, дві футболки, сандалі...

— Та це ясно. А мені колонку брати?

— Бери, як місце є.

— Добре. Ще візьму скакалку, — сказала вона з натяком на те, щоб почути моєї думки.

— Бери.

— Там буде вай-фай?

— Без поняття.

— Так спитай у свого тата.

— Він пішов у гараж за машиною.

— Блін... А мама твоя буде? — запитала вона.

— Коли вона, по-твоєму, останній раз їздила в село?

— Того літа. Може, зараз захотіла — я там знаю?

— Не вигадуй.

Ми, здається, одночасно скинули слухавку.

Згодом приїхав тато. Ми з ним спустилися під під’їзд — там на нас чекав синій мінівен, де вже сиділи Марійка з Ірою. Сестра відсунула для мене двері, я пригнулася, щоби не врізатися лобом об дах, перелізла через її коліна, вмостилася біля вікна.

— Ну що, Юлєчко, що вдома робила? — запитала Іра з пасажирського сидіння, стишивши й гумористично імітуючи поважний тон.

— Нічого.

— Навіть за комп’ютером не грала?

— Грала — і що?

— Ніщо.

Дорогою ми з сестрою згадували народні пісні. Заспівали далеко не безпрецендентну пісню «Чоловік Герасим», яку полюбили за курйозність слів. На шостому куплеті Марійці стало нудно і вона згадала, що сидить поруч зі мною:

— Дай послала на воді — нехай білять лебеді. Краще в мене сорочина, чим у тої попаді, — вона задерла на мене носа, кинувши зверхній погляд.

Я брутально вистромила їй середній палець, але вона навмисне відвернулася раніше, наперед знаючи мою реакцію. Якщо вона не побачила, значить рахунок залишився на її користь, а значить може не давати здачу. Як тримати себе в руках, аби не врізати по її тупій маленькій черепній коробці і не перемішати кісткове борошно з тою смердючою рідиною, що слугує їй за мозок? Сидить й аристократично пилить у вікно, поволі доходячи до останнього куплету. Я заставила себе заспокоїтися до того, як ми закінчили.

— Ач, як уміють, — мовив тато за кермом, не тямлячи, чому так гарно звучить: ми співали у два голоси.

— Якби ще так вчились, — зруйнувала Ірина своїм докором всю ейфорію.

— Нормально я вчуся. Це тільки з математикою в мене все погано, — огризнулася сестра.

— Я бачу, як ти вчиш: і українську, і англійську, і біологію. Не можна відліпити від того тіліфона.

— Ти бачиш тільки тих пару хвилин, як я сиджу в тіліфоні! Як щодня роблю всі домашні, мию посуд, застеляю ліжко — ти не бачиш.

— Не бачу.

— Ой, всьо.

Про мене ніхто й не заїкнувся: всі знали і давно змирилися з тим, які в мене оцінки. А табель канув десь у шухлядах з макулатурою. Про це теж благополучно забули.

Ми приїхали, зазирнули у двір, де нізвідки вже з’явилася баба. За нею вибігла білосніжна, кругла, як кабачок, кішка. Того літа за бабою з хати завжди вибігав Рижий — пес, якому на той час пішов дев’ятнадцятий рік, — тож сім’я ще тільки звикала до такої кумедної заміни.

— Маріє, забери Сніжинку, бо дядько Віталя її зараз машиною розчавить, — попросила Ірина, несучи в руках три пакети з пустими банками.

Марійка наблизилася до білої, зайшлася брати її на руки, як та одразу зашипіла й чкурнула в дровітню за старою хатою.

— Господи! Дика якась. Хазяйку свою не впізнає, — розгубилася дівчина, не чекаючи на таку нахабну поведінку.

— Тож дика, — підтвердила баба. — Цілу ніч чортзна-де бродить. А буває, вертається аж під самий ранок.

— Сніжо-ок! — всміхнувшись від почутого, здивовано протягнула Іра.

— А потім приходить вся чорна, як ото засмальцьована.

Ми з сестрою уявили цю картину, та як давай реготати. Баба. Цілий вечір гукає Білу — немає. Зранку встає, відчиняє двері — і всередину влітає чорний клубок.

— А сміху! — й собі загиготіла Баба Леся, подивившись, як її онучки аж повалилися на траві.

Батьки тим часом позаносили сумки з пакетами та пішли вітатися з Рижиком. Сліпий пес уловив рідний запах та, на стільки енергійно, на скільки йому те дозволяв вік, радісно помахав хвостиком.

Колись дід, у чергове повертаючись із п’янки, приволік до хати маленького цуцика. Ніхто не був проти, аби маленький залишився. Тим більше, Мушка — собака їхнього дитинства (яка, між іншим, полюбляла їсти огірочки з грядки) — на той час уже померла. Над кличкою довго не думали — якщо рижий, то хай і буде собі Рижий. Пес ріс, їв сало з м’ясом, спав у старого під диваном та мало не щодня прогулювався з ним до кабака і, заки той напивався, знаходив собі нових чотирилапих товаришів. Однак через п’ятнадцять років діда не стало. Тоді Рижий вперше познайомився з повідцем: ніхто, окрім старого хазяїна, не вмів контролювати його на відстані. Ще через пару років Рижко сильно постарів — так говорили навіть незнайомі люди з сусідніх вулиць. Коли хто вийде з ним на прогулянку та зустріне одного з дідових друзів-пияків, той обов’язково згадає його слова: «Ти, Рижко, мене переживеш»; й обоє ствердно кивнуть головою.

Натовп зійшовся в старій дерев’яній хаті, намагаючись заховатися від нещадної спеки, що просто-таки випалювала все навкруги. Сама хата складалася з сіней, від яких ішли двері на кухню, а з кухні — прохід до спальної кімнати. Третину кухні займала стара оббілена піч, на яку складалися дошки, пакети, пластмасові відра, каструлі, сковорідки, шампури — що там тільки не валялося; за призначенням її колись використовували лише взимку, коли потрібно було нагрівати воду у великій кількості. З протилежного боку від печі притулилася в кутку облуплена, потріскана грубка. На високому комоді, що слугував за стіл, стояв пластмасовий ківш зі свіжозібраними полуницями.

— Мо’, хто їсти буде? Картопляники є, — запропонувала баба, поки ще ніхто нікуди не порозходився.

— Які картопляники, я вдома цілу миску... Не пам’ятаю чого, але цілу миску влупила. По дорозі ще з Юлею по банану з’їли...

— Я ж вам тільки запропонувала, вже нічого не заставляю, — заспокоїла вона сестру. Взяла ківш, вийшла на вулицю, непомітно (як вона думала) поставила на стіл миті полуниці та знову вийшла.

Коли батьки закінчили розбирати пакети й пішли за нею по своїх справах, ми обоє налетіли на ту полуницю, неначе вона була перша й остання в цьому місяці. Ківш спорожнився за пару хвилин.

— Дівчата, — повернулася Марійчина мама. — Підіть горошок пообскубуйте: такий гарний.

Ми понакидали кепки, вдягли сонячні окуляри, взяли навушники, влізли в якісь старі в’єтнамки, зискали по відерцю й попростували збирати горошок.

На городі росли дві розлогі яблуні, вони розділяли город на дві частини: справа звикли сіяти гарбузи, садити цибулю, часник, а зліва — картоплю, горох, моркву, буряки, огірки, помідори, перець, квасолю й капусту (фініки й авокадо, на жаль, не прийнялися). Внизу, йдучи по розорі, натикаєшся на кабачки та патісони, а по краях садили кукурудзу, аби кому, бува, не засліпило очі від такого золота. От, шкода, баклажанів не було.

Двадцять п’ять квадратних метрів полуниці розділилося на три грядки, кожна з яких зайняла своє місце на певній території. Біля грядки, що ховалася від палючого сонця за дровітнею, крутився по збитих дошках виноград. До самої хати тулилися довговічні хащі малини, а з ними за компанію виростали маленькі порічки. Там, де вихід із хати, через дванадцять метрів тягнувся паркан від сусідів; уздовж нього повтикалися вже не саджанці, а добрі стовбури вишні, яблуні та груші. «Ба, яка силна вродилася», — казала баба. Грушки й справді виростали з кулак, м’які, соковиті... Саме біля неї й зайняла свою ділянку дуга грядка з полуницею. І це ще не все. Ділянку обступала густа смородина, а смородину — аґрус. Третя ділянка ягід межувала з трьома рядками гороху. Там ми й зупинилися.

Робота йшла тихо, без слів. Чути тільки важке сопіння, викликане пообідньою спекою. В моїх навушниках грала пісня Рамштайна «Сонце», коли я облупила стручок та вкинула до рота жменю горошин. Марійка повторила за мною. Ми дивилися одна на одну та, замість того, аби класти горох у відерця, їли. На землі валялося лушпиння — баба прибере. Із-за рогу новобудови з’явилася Іра з двома відрами води, глянула на нас. Що вона там белькотіла — ніхто не розібрав.

— Шо? — зняла навушники сестра.

— Кажу: суші ще будуть, — повторила вона, ставлячи відра біля розори. — Куди зараз налупитесь?

— Для них місце знайдеться — не переживай.

Проте ми все-таки закинули це капосне діло та зразу взялися за совісне. Через пів години відерця наповнилися з невеличкою гіркою — і ми понесли їх у хату.

— Баба!.. — тиша.

— Мабуть, на городі, — подумала я, і ми подалися туди.

— Баба! — вигукнула Марійка, побачивши її геть унизу, біля кабачків із патісонами.

— Гов!

— Коли будуть суші?

— Там є пакет... — Баба Леся зупинилася, подумала, а потім додала: — Зараз прийду.

Усі прийшли в хату, крім тата: щось свердлив на будові. Рижий встав з м’якого мішка — такого ж невеличкого, як він — та побрів до миски зі свіжозвареним пловом. Сніжинка схопилася з-під ліжка й скочила тому навздогін. Пес, вчувши нюхом її присутність, раптово гавкнув, — аж у вухах задзвеніло: він був ще й на половину глухим.

— Рижий!!! — усі разом гаркнули роздратовано.

— Це ж ще те Біле, — так баба називала Сніжинку. — Суне свого носа, куди не треба. Оно в тебе стоїть ціла миска — вже третя за сьогодні.

— Сніжинко, ти і так жирна. Скоро станеш, як баба, — пророкувала сестра.

— Чула, що кажуть? — погодилася баба Леся. Сніжинка запригнула на лавку, де стояла її миска з дорогим, як світ, кормом, і почала його трощити. — Байдужки.

Бенкетування перенеслося на вечір з огляду на «недоїдені до цього часу» картопляники. Та й на вулиці тоді можна було б посидіти, а не тиснутися в маленькій хаті, ховаючись від спеки. Коли сонце трохи зайшло, нас попросили збігати в підвал по пиво.

«Стройка», можна сказати, мала три поверхи: перший — це, власне, підвал; другий поверх займали різні будівельні матеріали (холодильник, скутер та три велосипеди теж вмістилися); на третьому вже були пофарбовані стіни, в персиковий колір, стояв великий диван, позбавлена дверцят шафа, стіл, обігрівач — і все те таке древнє — старше від тих часів, коли ще старий міг схопити мого тата за ноги й перевернути догори дриґом (принаймні так він вихвалявся перед нами, своїми онучками, коли раз за разом напивався, ще не вийшовши з попереднього будуна). Та важко було користуватися тими речами не тільки через їхню старість: тато розкидав своє лахміття як по столу, так і по підлозі, що до них неможливо було підступитися. Тож доводилось весь час дивитися під ноги, аби не отримати за розчавлений «світлодіодний надчутливий інфрачервоний прожектор». Або пакет із лічильниками радянського зразка, зав’язаний на хитромудрий вузол, із затертим логотипом магазину «Колібріс».

Ми з сестрою підійшли до сходів, що вели у підвальне приміщення, завертаючи при цьому направо. Я ввімкнула ліхтарик, спустилася, посвітила за кут — двері.

— Іди сюди, — кажу їй.

Вона підійшла і почала чекати, поки я спущуся та власноруч відчиню їх.

— Іди. Чого стала? — посміхнулася вона.

— Сама йди.

— То давай разом.

Ми ступали крок за кроком, контролюючи одна одну плечем. Я приставила ногу до дверей, зробила глибокий вдих та штовхнула їх з усієї сили так, що аж звалилася на перед. Марійка зареготала й чкурнула на верх раніше, ніж я зуміла підвестися на ноги.

— А-а-а-а, шоб тебе всрало!!! — зарепетувала я не своїм голосом, вискакуючи нагору так, наче за мною погнався голодний африканський гепард. — Сука мала, я тебе ненавиджу, проклинаю! Аби ти довіку скніла в тій темряві й світу білого не бачила!

Її це ще дужче розсмішило і, забоявшись залишитися зі мною на одинці, вона шуснула на двір. Я наздогнала малу негідницю, потрусила за плечі та вдруге потягнула за собою в підвал. Цього разу обоє серйозно поставилися до свого завдання й спустилися у мерзотно-вологе приміщення.

— Бабі безалкогольне, — нагадала сестра.

Ми спокійно вийшли нагору й понесли по дві пляшки різного пива кожному з дорослих.

На столі, сконструйованого з бетонних блоків і двох шиферин, визирали два сети апетитних рол: «філадельфія» та «каліфорнія». Пепсі, арахіс, мацик, вареники з вишнею — пусте. Більше за все мене вразив великий шоколадний торт (його як-не-як сховати було неможливо). Отже, день народження ще не закінчився.

Ми першими вхопили учнівські палички, заздалегідь поділили порції так, щоб усе було чесно (тобто нам обом на шість ролів більше) й одразу взялися смакувати.

— Там Андрій ще соус передав, — нагадала Іра, побачивши, як ми пережовуємо суху масу з одним-єдиним васабі; понишпорилася в черговому пакеті й, здерши фольгу з надписом «Шкіпер», турботливо поставила перед нами свіженький соєвий соус.

Андрій передавав суші щонеділі, бо знав, як Марійка їх любить. Тому на її день народження замовив удвічі більше. Від ресторану «Шкіпер» (де робили ці суші) до спа-салону було рукою подати, тому тісні робочі зв’язки дозволяли йому робити замовлення за доволі вигідною ціною. Але які ж смачні... Наче з самої Японії.

— Як там твої іменини? — поцікавилася баба в Марійки. Вона завжди плутала ці терміни.

— Нічого, нормально... — та почала переповідати все від початку і вкінці мовила: — А Юля пішла від нас додому.

— Головне, що тобі сподобалося.

— Це точно.

— Ну, а як там у Києві? Ходили по Хрещатику?

— Баба! — бакнули ми в унісон: «Невже для нас, постійних відвідувачів цього міста, не можна поставити якесь більш доречне запитання?»

— Шо: «Баба»? Дід! — перекривила вона.

Ми розповіли, як дві години добиралися до океанаріуму. Як ходили пішки від одної станції метро до іншої. «Бо дехто просрав останній жетон» — не втомлювалася всім нагадувати про мою незграбність Марійка. Згодом тема звернула в інше русло: ким ми будемо, з ким ми будемо і як.

— Дівчата, йдіть на медсестру або інженера: вони завжди в пріоритеті. Вакансій — повно, — стверджувала Іра. — Юлю, не хочеш бути медсестрою?

— Це останнє, ким я хочу бути.

Тато пирснув.

— А ким же ти хочеш бути? — м’яко поцікавилася баба.

— Та не знаю я.

— А хоча би приблизно? — підхопила Іра, — ти ж, мабуть, уже малася над цим думати.

Мені стало смішно, хотілося тепер її задушити. Коли я в свої шість років заявила, що стану архітектором, всім було чхати (мовляв: мала, ще сто разів передумає). Коли в мої десять ми з татом щовечора сідали перед телевізором дивитися мій улюблений детективний серіал — це надихнуло мене зацікавитися зброєю, правом, психолоґією злочинів — вліпили кліше фанатки детективів. Коли в тринадцять ми з Лізою захопилися аніме, в нас виросла ґеніальна ідея. Я почала малювати ескізи персонажів, придумувати для них ролі, створювати фундамент для майбутнього вигаданого світу, вони, глянувши на це, розвернулись та іронічно посміхнулися. Коли запитала, що буде, якщо просто вступити до художньої школи, сказали, що цим легко перегоріти.

Так, вони завжди хотіли, аби їхня дитина займалася тим, що їй подобається. Але для чого тоді дивитися на будь-яке її захоплення як на щось тимчасове? Аби вони хоч раз підтримали яке-небудь моє спонтанне рішення, наприклад, стати астронавтом, я впевнена, що так би воно й сталося. Але коли я просила поради, хотіла почути думки, підходила зі складеним списком найкращих університетів та запитувала, чи не задалеко це, чи не занадто дорого, чи приймуть там таку, як я, — безтолкову роззявляку, як говорить Марійка, — казали лиш, що мені краще видно. А тепер Іроха запитує, ким я хочу бути. Ким я, трясця її матері, хочу бути?

— Ще поки думаю.

— Дівчата, треба думати: який у тебе буде клас, дев’ятий? І Марійка вже піде в сьомий, — нагадала вона нам обом.

— Юлю то навіть прибиральницею ніхто на роботу не візьме, — все насміхалася Марія. — Як вона загубила жетон...

— Ти за себе говори, — перебила її матір, не маючи жодного бажання вкотре пригадувати всю цю історію.

— Я тобі той жетон...

— Особисто я жетонів не губила, — сказала вона у свій захист, проіґнорувавши мою погрозу, — і трусів своїх у спа-салоні не забувала.

Баба посміхнулася, а за нею замовкла й Іра. Всі уважно слухали найменшого члена сім’ї, чекаючи на щось незвичайне.

— Заходили в метро: збиралися їхати на «Кловську», дивитися музей туалетів. Спускаємося — якраз прибув потяг. Ну, біжимо, я швидко заскакую. Чую: двері зачиняються. Дивлюся — а вона там ледве ноги волочить, ще й та мама на неї чекає. Я їду, в шоці, не знаю, що робити. То прийшлося на наступній станції пересідати, виходити, знову чекати пів години, бо Юля, бач, реклами на стовпах рахувала.

— Чорті-шо, — мовила баба, що завжди мовить у будь-якій незрозумілій для неї ситуації.

Татові, звісно, не залежало на тому. Він умів зачепитися за фразу чи твердження, з якого все починалося, та завжди завертав розмову на шлях, з якого та збилася:

— Можете, в принципі, вступати, куди хочете. — Саме це я чую від нього постійно. І мама туди ж.

Сестра хотіла не погодитися зі словами свого брата, але їй забракло арґументів. Тож вона спробувала висловити свою незгоду звичайним мовчанням — і їй це вдалося. Марійка вчула це й не змогла стриматись:

— А що би ти робила на нашому місці?

— На вашому місці я би вчилася, вчилася і вчилася. Бо дебіли зараз нікому не треба. А те, що сьогодні я вчу, а завтра сачкую — не проходить...

— Ось ти така вся розумна, — спалахнула Марійка, — все розказуєш, як нам краще вчитися, скільки часу проводити в телефоні або за комп’ютером, коли вставати, їсти — а головне, як багато, — як сушити волосся, коли прати купальники, коли, після автобусу, відкривати морозиво, якою стежкою ходити, якщо збираєшся заходити в приміщення, скільки кроків нам треба пройти за день, на кого рівнятися, а на кого — ні. А чого у своєму житті добилася ти? Може, ти створила свій бізнес, або стала відомим прикладом для наслідування? Ти маєш широкі публічні зв’язки, люди в тебе беруть інтерв’ю, всюди питають твоєї думки? Щось я не бачу, щоби твій гаманець тріщав по швам від зароблених міліонів.

— Я ж тобі не кажу, що я чогось добилася. Я все життя була невдахою: не вчилася так, як дядя Віталя — на одні п’ятірки — їла всяке лайно, як тільки наше покоління отримало до нього безмежний доступ. Коли нам почали продавати алкоголь — як і багато хто в ті часи, одразу я стала на нього сильно налягати. Звісно, я не нюхала клей, не кололася й не ходила, як наркоманка, бо ми мали стоп-кран. Якби вас поставити на наше місце, ви б там усі поспивалися й пообсиралися, бо за тим телефоном ви не бачите справжнього світу, ви не звикли так жити. Тому я хочу, аби ви вміли розуміти, коли настає межа. Я хочу вас навчити бачити її не тільки в сидінні за комп’ютером, а ще й у будь-яких інших речах.

Я не знала, яку краще скорчити гримасу, бо Марійка вже встигла поцупити іронічну подобу уважного слухача; тому я просто сперла голову об кулак та задивилася на танець роздмуханого багаття, помітно спокійніший за думки про майбутнє, щойно розбурхані цією розмовою.

— Мо’, ще кому торта врізати? — порушила мовчанку баба Леся.

— Я вже пиво своє відкоркував, — відмовився тато.

Вона глянула на нас із сестрою — аж забоялася перепитувати. Нашій розпачі не було меж: ми все ж таки їх не знали. Вона стиснула губи й відставила миску з тортом назад на шифер.

Пізніше нас почали кусати комарі й говорити біля багаття залишилися самі дорослі. Ми помили ноги, почистили зуби; я накинула стару бабину футболку, а сестра знайшла свою нічну сорочку. Ми не читали книжки, — просто вимкнули світло та полягали спати, без телефонів.

/ / /

Проспівали четверті півні — Юля, як нежива. Тільки й перевертається з боку на бік, аби не оніміла рука. Час від часу чувся собачий гавкіт (в Рижого залишилася одна-єдина справа: стерегти двір від нечистих душ). Я не прокинулася, аж поки стало неможливо іґнорувати його брехню (це ж брехня). Ніхто не може його втихомирити? Побий цей ранок лиха година. Я підвелася й роззирнулася навколо — всі давно кудись порозходились. Як виявилося, гавкіт лунав знадвору. З вікна нічого не було видно, тому я просто таки вийшла надвір, розпатлана, розхристана, досі нежива. Переді мною, з граблями в руці й радюгою на спині, стояла Таня. На ній була кепка, біла майка, такі ж білі шорти, однак — рожеві капці.

— Ти тікі шо встала? — подивилася вона своїми маленькими сільськими очима, наче в мене на потилиці зависла подушка.

Я розвернулася й затраснула двері. Зрозумівши, що заснути більше не зможу, пішла шукати сніданок. Першим в око впав вчорашній торт, але для нього потрібно було знайти тарілку, ложку, ножа... Я пішла на город гукати бабу. Таня вже спустилася на поплав, що за городом. Вона говорила про щось з бабою, напевно, про мене.

— Баба! — гукнула я.

— Гов? — обізвалася.

— Що на сніданок?

— О, Юля. Чуєш, якась ти сьогодні не в настрої, — крикнула Таня, закриваючись від сонця правою долонею, а лівою спираючи граблі на гору скошеної трави. Отже, може, й не про мене.

Трави там — хоч лопатою горни. Навесні ми спробували розширити межі плодючої частини нашої землі. Ми розкопали четвертину поплаву, де його засіяли всім, чим тільки можна. Ідея виявилася непоганою, хоч справа трохи й марудна. Друга його частина залишалася недоторканно дикою; тільки щоб там не виросли джунглі й не завелися екзотичні вужі, траву треба було спорадично скошувати. Зазвичай цим займаються Таніні брати, але коли вже обоє понапиваються, приходиться їй брати все у свої руки; ніде більше не взяти такої халяви, як готова підстилка для кобили прямо за сусіднім двором.

Баба так само покинула сапку і вийшла назустріч моєму заспаному обличчю.

— Є вареники, — запропонувала вона, як ми зайшли до хати.

— Хочу торта.

— Пожалуста.

Вона дістала для мене чайну ложечку, тарілку та подала в ній останній шматочок святкового шоколадника. Поставила переді мною чашку з ранковим чаєм, який хтось не захотів пити. На плиті зашкварчала гаряча олія — і кухнею розійшовся запах свіжих смажених яєць.

— Що вам робити на вечерю? — запитала вона.

— На вечерю? А обід?

— Уже дванадцята година.

— Шо-о? — розтягнула я своє здивування та глянула на годинник: за чверть дванадцята.

— Уяви.

— А це ти що готуєш?

— Це Марійка замовила. Яєчня.

— А. Не знаю. Макарони? А що є?

— Макарони можу зробити, картоплю зварити да на пюре потовкти, зі шкварочками. Млинчиків можу наколотити... Пельмені: м’ясо є.

— Давай пельмені зі шкварками.

— Нема питань.

Вилизавши тарілку до блиску, я запитала:

— Є щось таке, що твої діти в садку не їдять?

— Що не їдять? Немає такого: гарно їдять, все, як має бути. Хіба що, коли подають нам варені яйця, то одні з’їдять тільки жовток, бо він смачніший, а інші — білок. Є в мене в ґрупі хлопець, звати Микола. Слухняний, розумний, що не запитаєш — одразу тобі й відповість. І їли ми якесь горохове пюре, і принесли нам по яєчку. Той сам розлупив, білок з’їв, а жовточок поклав з краю на тарілку. Тоді питаю: «Чому ж ти, Миколо, не доїв серединку?». А він каже: «Мама сказала, що то камінчик — його треба викидати».

Ми посміялися з цієї історії, і баба згадала, що пора шукати Марійку. А вона тут як тут.

— Де ти ходиш? — запитала в неї баба. — Сидіть удома, нема чого вам поки лазити по людях.

— Я була на стройці, — злісно відрубала Марійка.

— Я ж вас там ніколи не бачу, — поскаржилася баба Леся і заходилася вимикати плиту. — Накидаю їсти.

— А вони чого не йдуть? — запитала я.

— Хто «вони»?

— Ну, тато й Іра.

Баба стала між столом і плитою й повагом посміхнулася, забувши, куди несла сковорідку з яєчнею.

— Прокинулася! — озвучила сестра й почала нестримно реготати.

— А що?

— Ми тебе ще зранку будили, казали: «Юлю, вставай: тато вже скоро поїде», — ледве пояснила баба. Нарешті вона згадала, куди йшла, та подала Марійчине замовлення до її миски.

Настав вечір — час вечеряти. Марія весело прибігла на кухню зі словами:

— Баба, вріж мені торта.

А баба лежить, лузає насіння під турецький серіал. Від почутого в неї ніби мову відняло. Вона перекинула ноги на підлогу і, тримаючи в руці цілий лоток з лушпинням, а другою підносячи насінину до зубів, багатозначно подивилася на онучку.

— Юля вже доїла. Їж, що є.

— Як... — сестра глипнула на мене, по чім — на бабу. — Хто їй дозволяв?

Я затиснула пальцем сторис в інстаґрамі, щоби подивитися цій дівчині у вічі: буцімто, говори, що думаєш; мені немає чого соромитися.

— Я нікому дозволу не давала їсти мій — мій торт! — продовжила вона, — я в шоці з вас. Недопустимо.

— Маєш платити за мої страждання, — мовила я та врешті вимкнула екран телефона.

— Ще чого. Страждання. Кого ти смішиш?

— Так ти ж навіть не второпала, про що я.

— Думаєш, я тупа? — уїдливо просичала вона.

— Якби вошей тягнуло на розумні голови, ти б їх не привела.

— Це ти про себе?

— Все вже, — обізвалася баба, — тихо.

— Баба! — рявкнули одноголосно.

Через дні три чи, може, чотири ми вже удвох сиділи в Таниному дворі на яблуні й вели свої таємничі теревені. Дерево було доволі старе, аби отримати на горіхи за такі пустощі (а ми ж уже «дівки, он які, слава богу, повиростали»). Та кого це взагалі бентежить, коли шанси практично нульові? Таня весь час заклопотана і городом, і худобою, і братами (хоч вона відносить їх до другого пункту), і матір’ю, і сусідами, і роботою...

Її матір, наша добра сусідка баба Ніна, п’ять років тому злягла, хвора, і більше з того часу не вставала. Їсти-пити підвестися сама не могла — доводилося щоразу припідіймати і пхати до рота бодай ложку. Згодом стара сама почала просити щось поїсти, а там, гляди, і взагалі вимагати одні лиш котлети зі свинини. На такі забаганки йшла вся її ж пенсія — максимум ще на декілька невеликих порцій для інших членів сім’ї. Але вона так і не встала на ноги.

— Як ти гадаєш, — почала Марійка, — Василяка коли-небудь перестане пити?

— Запитай щось менш риторичне, — відказала я.

— Я не розумію, як можна терпіти таких братів? Вони ж одно їдять, витрачають всі твої гроші на горілку, потім приходять і, якщо їм щось не сподобалося, ще й побити можуть. А той узагалі з тюрми приплентався, нероба; невже п’ять років ув’язнення його нічого не навчили?.. — Запала довга тиша, а тоді вона сказала: — Хоча Таня сама в цьому частково винна.

— Її вина тут чи не найбільша.

— Але... Ну так, може, якби вона їх перестала годувати, вони б вмерли — і не було би жодних проблем.

— Я б так і зробила, — сказала я, спробувавши поставити себе на місце нашої нещасної подруги по сусідству.

— А я би просто...

Якраз в цей момент Таня вийшла з хати з повним тазиком мильної води і вихлюпнула її під поріг. Зайшла так само раптово, як і вийшла.

Ми перезирнулися, а тоді сестра продовжила:

— Я би просто у свої двадцять дев’ять нарешті покинула все: братів, хазяйство, кобилу, курей, всю землю; назбирала б трохи на Польщу і зажила б десь там, на заробітках, до самої старості. Якби не мати.

— Хіба ж її не можна взяти й залишити? Ти думаєш, вона так і горить бажанням стати на ноги, щоб допомагати Тані пахати на хліб? — Я потрусила ногою, бо по ній почала лізти червона мураха, — пиздуй ти. Так ось. Баба Ніна ніколи не встане. І причина цьому дуже проста: її й так все влаштовує.

Марійка нічого на це не відповіла: було очевидно, що мої слова її зачепили. Вона збиралася щось сказати, але тут знову з’явилася Таня з горою випрасуваної білизни. Вона кинула речі під довгим дротом електропередачі, що простягався від даху будинку до хлівів, притримуючись об гілку яблуні, на якій ми й сиділи. Вона розвісила на ньому майже весь одяг, коли периферійним зором помітила якийсь рух (то я струшувала мурах із-під своїх штанів).

— Ох!!! Мати Василева... Юля! Марічка! В мене ж так серце стане.

Задоволені своєю витівкою ми покинули сховок, і тоді Таня взяла Марійку під руки та почала крутити навколо себе.

— Хто це таке витворяє, га? Хіба так можна зі старшими?

— Таня, в мене воші. Відпусти! — зареготала Марійка.

— А чо’ ж ти не кажеш?

— Так ти ж...

— То заспівайте мені шо-нібудь, — перебила вона.

Ми закотили очі. Але подумки вже почали згадувати щось із нового репертуару.

— Мені так подобається та пісня, де: «Там зелена рутойка рутица, як не возьме Вася Галю — скрутица».

Збагнувши, що вона має на увазі «Ой, сяяла зіронька», ми почали її співати.

— Ще якусь, — попросила вона, спускаючи відро в колодязь, коли ми закінчили, — поки Василь не прийшов.

Так ми пробули в неї до пізнього вечора, аж прийшов сам Василь.

— Дівки, баба вас шукає, — промимрив він, мало не перекинувшись об Мурчика — так ми назвали їхнього кота.

— Проходь давай. Зараз усі черевики розтопчеш, — нарікнула Таня, продовжуючи чистити картоплю.

Василь сперся об стіл, аби не впасти, і спопелив свою сестру грізним п’яним поглядом.

— Ти мені, курво, ще тут поскавчи — я тебе поскавчу. — Заглянув під ноги. — Де той коцур? Зараз я його втоплю.

Ми троє тихо хихикнули: в такому стані він скорше сам втопиться, ніж зловить у темряві кота. Проте нам все-таки стало трохи лячно за невинну тварину. Василь повернувся і, нічого не говорячи (докумекав-таки, що набовкав зайвого перед дітьми), поплентався до свого брудного ліжка, яке вже бозна-скільки років тхне сумішшю міазму з перегаром.

Баба справді нас гукала і вже хотіла була йти розпитувати людей, проте ми з’явилися вчасно.

— Де ви бродите? — аж розширилися її очі, — он які розхристані.

— Як?.. У сенсі? — запиналася від подиву Марійка. Вона подивилася на мене, на мою вицвілу, стару мамину футболку з кінця дев’яностих (вони носили бедровки разом з коротким верхнім одягом — фе, мурашки по шкірі — який тепер демонструє мою спину як «всю зверху»). — Розхриста-на, — зробила наголос на останньому складі й пошурувала в хату.

Якогось дня ми відлежувалися на будові та дивилися якесь аніме, коли корів розганяли по хлівах, аби видоїти і потім, через дві години, знову погнати на пашу.

Коли ще наша односельчанка баба Надя була жива, ми допомагали їй дивитися за стадом (вона тримала аж дві корови, тому нудьгувати приходилося два дні підряд). Дивилася радше вона, а ми розважали її своїми піснями. «Я такого ще зроду не чула, хоч уже живу он скільки літ», — казала, бо таке справді важко було десь почути.

— Дівчата! — почувся знадвору бабин голос.

— Що?

Тиша.

— Що!? — розлютилися ми, бо довелося поставити аніме на паузу.

— Сходіть-но по молоко.

Ми цмокнули, закотивши очі на лоб, взяли в руки миски з попкорном, ніби зібрались іти, та тільки дивилися то одна на одну, то на вікна, що вели на трикляту нудну вулицю з її свіжим повітрям. Марійка врешті підвелася з дивану. За нею залишилося скупчене ще від учора покривало. Крихти їжі посипалися на підлогу.

— У туалет хочу, — пояснила вона свій мотив.

Я ще лежала, доїдаючи рештки попкорну зі своєї миски. Тоді через пару хвилин сестра повернулася з дволітровою банкою у відрі, накритою подертим червоним фартухом.

— Там твоя біологічка на дорозі стоїть: з Танею розмовляє.

Вона вела ще й хімію, просто раніше, в класі шостому, такого предмету ще не було. А «біологічка» як прижилася — так і висить тепер над нашим лексиконом.

— І що мені робити з цією інформацією? — вдала я, наче мені все байдуже, дістаючи з носа козу. Хоча насправді здивувалася, чому не бачила її тут раніше за весь цей тиждень.

— Іди — привітаєшся.

Вибревши з нової будови, я побачила біля плоту червоноволосу жінку, років сорока на вигляд, якщо дивитися на саму постать. Насправді ж їй було за п’ятдесят, й обличчя мало відповідний вигляд. Це через те, що вона, як і Таня, родом із села. І народилася, й навчалася, і на вихідних завжди залишалася в селі. Ззовні село старить будь-кого.

Валентина Сергіївна зловила нас поглядом, ще коли ми не вийшли з-за воріт. Вона слухала Таню, як та їй щось завзято розказувала зі свого життя, тому першою, за правилом етикету, повинна була вітатися я.

— Добрий день.

— Що, Юлько, приїхала бабі допомагати? — Сині очі вчительки всміхнулися; вона розвернулася до своєї співрозмовниці спиною.

А ще, я була зовсім спантеличена тим, що вона, вочевидь, приїхала теж не вчора. Як ми могли не бачитися, якщо живемо через хату? Містика.

— Можна й так сказати.

— Де ваші мама з татом?

— Завтра мають приїхати.

— Вони мені вчора так гарно співали, — втрутилася Таня.

— Чула. Село все на вухах стояло: хто так гарно співає? — похвалила Валентина Сергіївна, спеціально для нас перебільшуючи, бо «все село» — насправжки означало кілька сусідніх дворів.

Ми перезирнулись і, з уявленням того, який це мало вигляд, трохи зашарілися. Але там і вибухнули реготом.

— Співаєте дуже гарно, — підсумувала вчителька.

— Ідемо, нам треба молоко забрати, — смикнула мене сестра. Вона остерігалася Таніного «ану-но, заспівайте щось», яке могло затягнутися ой, як на довго.

Ми як найшвидше відійшли, а тоді з полегшенням видихнули: небезпеки уникнуто.

У суботу приїхали батьки.

Тато привіз кавуна діаметром тридцять сантиметрів — дорогий, важезний, дзвінкий — яке «снідати»? Я, Марійка і її мама всілися біля порогу; Іра розрізала його на шматочки та подавала всім по черзі. Ми порозставляли ноги та посхиляли між ними голови, щоб капало на траву, і можна було зручно спльовувати зернятка.

— Куди ви плюєте? — Іра махнула ножем кудись у повітря. — Для кого тут відро стоїть? Чи ви збираєтеся потім це все прибирати?

Марія ледве проковтнула шматок, аби не подавитися:

— Баба кожного божого дня лупить сюди своє насіння.

Матера враз замовкла: тут у неї завідомо програшна позиція. Вона з’їла пару скибок та пішла по справах, залишивши нас на одинці з однією великою.

Дорогою знову йшла Валентина Сергіївна. Її побачила Марійка, коли підвела голову догори, набивши пузо цілою літрою кавунового соку.

— Доброго ранку, — вигукнула сестра.

— Доброго. А що це ви сидите — бабі не допомагаєте?

Ми навіть уявлення не мали, де баба і що вона зараз робить.

— Зараз підемо, — рішуче мовила сестра, рятуючи мій напханий рот.

Вона пішла далі, а потім — Марійка — чи то руки мити, чи справді допомагати бабі полоти.

Я задумалася. Кавун більше не ліз. Тільки Сніжинка все лізла кудись у бабині чорнобривці; я прогнала її звідти, сіла на те саме місце та й знову поринула в думки.

Усе тут якесь не звичайне: ластівки, що сидять над дорогою на електричному дроті, тридцятиметрова липа, що зігнулася, як стара баба, над сусідньою хатиною. Дивною здається хода Тані, сморід п’яного Василя, безперервний гавкіт Рижого... Все це не може тривати вічно. Я не можу весь час отут сидіти і їсти цей кавун: він хоч і великий, проте третину вже ми з’їли — отже, не нескінченний — та й перед тим, як його повністю влупити, прийдеться ще кілька разів встати та сходити до виходку.

Я ж не можу бути такою завжди. Ось, до прикладу, в початкових класах я товаришувала з одними лиш хлопцями — хто довше вистоїть на голові або знайде на вулиці більше недопалків з капсулами (по чім отримували за це доброго прочухана спочатку від моєї, а потім — від мами мого друга: як можна повірити дітям на слово, що ніхто не курив — а весь одяг пашів специфічним запахом?). У п’ятому класі, коли я почала займатися співами, мене оточували тільки дівчата; зі мною товаришувала кожна друга однокласниця — із хлопців завжди залишався тільки Антон (та й то тільки через те, що перестати спілкуватися з ним, за низкою причин, було не можливо).

Тепер, відфільтрувавши свої дружні зв’язки, визначивши найголовніші для себе цінності, я зупинилася на трьох людях: це Христина, Антон і Ліза.

У дитинстві я ніколи не думала, що взагалі ходитиму колись до школи. Це здавалося чимось великим, суворим і чужим — таким, що його показують десь по телевізору. У комедійних шоу. Та, як виявилося, я не тільки муситиму її відвідувати, ба більше — туди доведеться ходити довше, ніж у садочок. Коли мені про це розповіли, я ще дуже довго не могла перестати ревіти. Аж пішла в перший клас і зрозуміла, що все не так уже й страшно, як могло бути. Дошка не обов’язково повинна бути велика й зелена, на уроці не завжди панує ідеальна тиша, вчителька не має ходити з великою гострою палкою і штрикати учнів нею в лоб, носити товсті окуляри, ставитися до дітей зверхньо та вимогливо незалежно від їхньої поведінки, емоційного чи фізичного стану (хоча, якщо копнути глибше, є й такі).

Отже, мені й не обов’язково кардинально змінюватися? Річ у тім, що в цьому житті в більшості випадків ніхто не буде заставляти тебе зробити це різко — за один день. Як виявилося, школа, якою я уявляла собі її з малечку (може, й не так катеґорично), таки настала — десь починаючи з сьомго класу. Але тоді я вже була до неї готова: вона йшла поступово — клас за класом, семестр за семестром, вчителька за вчителькою.

— Ти ще тут сидиш? — Валентина Сергіївна верталася тепер з іншого боку і несла за собою сапанку з відром молодої картоплі.

Я так і застигла з надкушеною скибкою кавуна в руці в сліпій надії, що для неї якимсь чином з’явиться ще одне вільне місце.

— Вже йду.

Вчителька промовчала і врешті зникла з мого поля зору. Якраз у той момент баба визирнула з дверного проходу.

— Зіб’ю вам коктейль з малинки — Марійка назбирала.

— Га? Добре...

І куди ж ти йдеш? Стид. Стид і сором.