Видалити публікацію?
Катерина Васильченко
2024-01-31 12:20:06
Думки вголос, Особисте, Різне
Захист - це не брати участі в жодних транзакціях. Доводиться визнавати, що в закутках власної темряви значно конфортніше, аніж поэтапно вибудовувати щось нове. Це схоже на нескінченне багаття з кульгавих виправдань й понівечених рим. Серед моїх небагатьох знайомих є перманентно відштовхуюча , але разом з цим дуже вразлива людина. Винуватець начебто не обирає гру «на контрастах», а стає її заручником. Чи це не так? Нажаль, лише часткове знання його минулого дало мені розуміння, що «Пан страх» займає провідну позицію в його житті. Бо виходить, що більше не треба використовувати свої таланти й набуті навички задля саморозвитку або ж бути соціально корисним, дякувати продавчині за ввічливість й чітко відрізану в грамах докторську ковбаску. Йому більше не треба намагатись обрати кращий варіант подарунку ліпшому другові до ювілею, не треба цікавитись особистим свого партнера, не треба хоча б інколи піклуватися про своє здоров’я вимірюючи рівень інсуліну в крові. Бо саме страх породжує фрустрацію, яка в свою чергу стає каталізатором внутрішньої руйнації. Як наслідок, людина тримається за непереконливе існування, позбавляючи себе найціннішого - життя.
5
2
824
Коментарі
Mark Fortis
Поетапне вибудовування вимагає наявності мети та вольового акту аби реалізувати задумане. Справді, певною мірою комфортно перебувати в пасивному стані, однак ця стратегія в кінцевому підсумку по суті означає втечу від свободи. Не приймати рішення та не брати на себе відповідальності це спосіб уникнення відповідальності за власне життя. Чи ж не означає це насправді бути спостерігачем життя, а не його дійовою особою? Очевидно прожите життя таким способом не може бути автентичним.  Інше питання чи детермінує нас минуле, або іншими словами до якої міри нас визначає наше власне минуле? Чи можемо ми сказати, що знаємо людину з огляду на її минуле? Як на мене, це буде лише інтерпретація, питання в тому, наскільки вона вдала та відповідає реальності. Наприклад, знаючи когось протягом певного часу, я формую свою думку про цю людину. Далі, приміром, коли наші шляхи із цією людиною розійдуться,  (і ми з нею не спілкуємося) я зустріну її через 3-5 роки. Що відбудеться тоді? До цієї особи я буду прикладати своє колишнє уявлення, хоча його точність ще на етапі формування не була ідеальною, а говорячи про теперішнє тим паче. Те саме буде стосуватися мене самого, хіба моє теперішнє "я" тотожне мому  минулому "я" особливо коли мова йде про великі проміжки часу?   Цікаво виходить, розглядаючи «Іншого» ми його об'єктивізуємо, однак «Інший» за своєю суттю є суб'єктом, а не об'єктом. Те саме відбувається із нами самими коли хтось намагається зрозуміти хто «ми». Якби я попросив свого друга аби він описав мене та дав мені психологічну характеристику, я б зміг після його опису в чомусь погодитися, а щось заперечити. Однак його опис не може бути вичерпним, як і мій про нього, і вірогідно навіть мій власний про себе самого.  Стосовно страху який породжує апатичний стан застигання - цілком влучно зауважено. Звісно із тим зауваженням, що бездіяльність окрім цього може бути наслідком відчуття абсурду (або ж мати ще якусь причину, як варіант депресію), бо в його світлі нічого не має кінцевого значення.  P.S Я трохи віддалився від основної теми та висловив свої роздуми навіяні Вашим постом. Дякую, це мало для мене свою користь. 
Відповісти
2024-01-31 14:35:52
2
Катерина Васильченко
@Mark Fortis і моя дяка Вам за те, що так потужно розвили мою думку, наразі мій пост порiвняно з Вашим коментарем вже виглядає доволі другорядно :D. Захоплюсь інтелектуальними людьми і вже бігу читати Вас).
Відповісти
2024-01-31 15:51:47
1