Пiв життя ненавистi Так вийшло, що я маю схильність до повноти і я завжди памʼятатиму як інші діти жахалися моєї занадто блідої шкіри. А з 16 років в мене зʼявилось акне і я борюсь з ним по сьогоднішній день. Та це ще не увесь перелік моїх якби недоліків. Але тільки но зараз до мене прийшло розуміння того, що я красива))). Мені так шкода, що пів життя…Уявіть собі, ПІВ свого ЖИТТЯ я витратила на те, щоб фіксувати свою увагу на пошуку вад в єдиній людині, кого повинна була безумовно любити й поважати - в собі. Навіть коли я важила 49 кг і була засмаглою, мені як хворому перфекціоністу і цього було недостатньо…Я вишукувала, що ж ще може бути не так? За що я маю себе ненавидіти і цькувати далі? Занадто широкий ніс? О, так. Занадто тонкі губи? Теж підійде. Може круглий й зависокий лоб? Ну, звісно ж! І так, - нескінченно й по колу. Я була настільки затьмарена хворобливим баченням себе, що ігнорувала той факт, що подобалась багатьом хлопцям в різноманітті своїх станів/эпізодів/виглядів. І навіть з часом я ігнорувала припущення, що цей «успіх» може бути обумовлений не тільки зовнішнім фактором. Доречі, деякі дівчата з мого минулого, також не могли осягнути цього і ретранслювали це у доволі сміливих формуваннях по типу: «Та як тобі може подобатись ось ця прищава? Вона ж з іншої планети! Чому ти з нею взагалі спілкуєшся?» Але все ж таки було образливіше чути висмійливі вигуки стосовно своїх авангардних аутфітів. Бо я вважала себе стильовою з малечку, але зрозуміло, що суспільство було просто не готово до цього))). І все ж таки, ця пісня про любов. Чи то вік, чи то неабиякий досвід рефлексії або плідність праці в терапії дали мені змогу в решті решт закохатися в себе. Дали мені розуміння того, що навіть якщо трапиться рецидив акне, я наберу вагу або сивина захопить всю мою голову, це не зробить мене менш гарною. Люблю своє густе волосся, обличчя з високим лобом, вузький розрiз очей, анімічний колір шкіри і дякую собі, що все ж таки не збільшувала губи і не зменшувала ніс. Бо це все моя естетика. Бо все рівно так, як і повинно бути. Бо все це й робить мене коханою для себе.

Захист - це не брати участі в жодних транзакціях. Доводиться визнавати, що в закутках власної темряви значно конфортніше, аніж поэтапно вибудовувати щось нове. Це схоже на нескінченне багаття з кульгавих виправдань й понівечених рим. Серед моїх небагатьох знайомих є перманентно відштовхуюча , але разом з цим дуже вразлива людина. Винуватець начебто не обирає гру «на контрастах», а стає її заручником. Чи це не так? Нажаль, лише часткове знання його минулого дало мені розуміння, що «Пан страх» займає провідну позицію в його житті. Бо виходить, що більше не треба використовувати свої таланти й набуті навички задля саморозвитку або ж бути соціально корисним, дякувати продавчині за ввічливість й чітко відрізану в грамах докторську ковбаску. Йому більше не треба намагатись обрати кращий варіант подарунку ліпшому другові до ювілею, не треба цікавитись особистим свого партнера, не треба хоча б інколи піклуватися про своє здоров’я вимірюючи рівень інсуліну в крові. Бо саме страх породжує фрустрацію, яка в свою чергу стає каталізатором внутрішньої руйнації. Як наслідок, людина тримається за непереконливе існування, позбавляючи себе найціннішого - життя.

Час нагадати собi i розповісти всьому світові…. Я зустрічалась з Луї Сі Кеєм‼️ Мої друзі знають, що я декілька років поспіль дивились на цього чоловіка захоплюючись його творчістю, проєктами, неабияк цікавились його особистістю в усіх проявах і, звісно ж, мріяла потрапити на його концерт в Києві… У 2021 році трапився ковід - захід не стався. Тоді я була сильно ображена на обставини, мені як малечi здавалось, що Всесвіт відвернуся від втілення саме моїх бажань і знов ця клята несправедливість, ну що ж таке? (От смiшна))). Окрім того, в мене було 2 квитки, - на обидва дні виступу майстра. Перший - звичайний, а другий типу «VIP” в першому ряду, котрий мені подарував колишній хлопець (за що я йому вельми вдячна й зараз))). Ввечері 23-ого лютого я вагалася вирушати потягом наступного дня до Києва чи ні… Потужне бажання їхати боролось з інтуїтивним відчуттям чогось жахливого. Вже вранці все всім було зрозуміло. Минув час після початку повномасштабного вторгнення, ми з подругами були в Берліні. Лише один день. Лише один вечір. І лише одна мить тоді перевернула догори дриґом все моє ставлення до втілення бажаного. Виявилось, що у Луї Сі Кей був концерт в саме той вечір в цьому ж місці і мабуть з нього він тоді йшов по одній з центральних вулиць, коли ми зустрілись поглядом. Він запропонував зробити фото після того, як ми поспілкувались декілька хвилин😍. Як бачити, моєї вдачі не вистачило на те, щоб гарно вийти на світлині. Сподіваюсь, в наступний раз, вдасться все, без виключень))). Хотілося б щоб в 2024 році, всі наші мрії та бажання виконувались найекологічнішими засобами з усіх можливих. Амінь🙌🏻