Дожовуючи лукум, Грейс вийшла з намету слідом за Доріаном. Він вів її за руку крізь натовп людей, що зібралися у центрі табору, біля залишків вогнищ, для обговорення подій минулої ночі. Вони кричали, навіть сварилися одне з одним.

— Потрібно щось нарешті робити з цими Проклятими!

— Підемо нападати на них!

— А де вони сидять? Ти знаєш? І я не знаю.

— Давайте катувати тих, що взяли у полон. Зараз самі все про своїх видадуть без остатку!

Грейс так зацікавлено слухала їхню розмову, що навіть не помітила як Доріан різко повернув ліворуч і ледь не впала.

— Ти куди летиш? Не треба падати, бо я тебе ловити не буду, — він посміявся.

— Дуже смішно. Ха, ха, ха. Я могла собі ногу вивернути! — дівчина склала руки на грудях.

— А могла б і розквасити носа і ходила б ти тоді, як троль, по нашому табору. Ха-ха, — Доріан голосно розсміявся, а Грейс з усмішкою подивилася на нього.

— Ну-ну, я тобі ще покажу, хто тут троль. То ти будеш вчити мене чомусь, чи ні?

— Та ж ми майже прийшли на місце, — він вказав рукою кудись вперед і Грейс виглянула з-за його плеча. На галявині, за наметами, красувався невеликий майданчик, засипаний піском і гравієм, наче під волейбол. Вона й не помітила його, коли обідала разом з Реєм тут неподалік. Тепер це місце було важко впізнати у тиші і спокої, — Ходімо, — Доріан поманив дівчину рукою.

— Давай розпочнемо з медитації, — запропонував він.

— З медитації?

— Ну так, а ти що, думаєш, тобі зараз усе одразу вдасться, коли ти не використовувала свою енергію стільки часу?

Грейс лиш промовчала.

— Сідай вже.

Дівчина опустилася на пісок схрестивши ноги. Вона з’єднала средній і великий пальці у кільця на обох руках, заплющила очі і стала чекати.

Доріан вибухнув сміхом.

— Ой, не можу! Ти що, передивилася якихось індійських фільмів? Ох, зараз вмру від сміху! Ну ти даєш! Ще й пальці склала! — він тримався за живіт і мало не падав на землю від чергового приступу сміху.

— А що не так? Я, взагалі-то, стараюсь! А будеш з мене сміятися, то все розкажу Рею.

— Я Рея не боюся. Швидше він мене, — Доріан стер рукою сльозинки, що виступили на очах від його реготу, — Ти б ще почала мугикати собі під ніс. Не потрібно ніяких рук тут. Просто сядь, — вана трохи образилася на нього, але послухалася і зробила все так, як він казав.

— Постарайся не думати ні про що. Зараз твої думки – це сміття. Прибери у себе в голові і позбудься їх.

Але щось постійно заважало дівчині зосередитися: думки про її магію, про те, як чарують інші, що саме Одаровані називають чарунком.

— Я не можу. В мене не виходить.

— Все ти можеш, просто розслабся. Прислухайся до природи. Зверни увагу на шелест трави, скрип дерев, шурхіт піску під моїми ногами. Відчуй ці звуки.

Грейс насторожилася. Вона почула, як десь у лісі трісла гілка, як свище вітер в її вухах, ляскіт металу, під який змагалися двоє божевників у боротьбі на мечах.

— Тепер уяви, як встаєш на ноги, нахиляєшся і набираєш повні долоні піску. Він повільно витікає з твоїх рук, крізь пальці, як вода, розвіюючись вітром по усій галявині. А тепер подивися.

Грейс розплющила очі і глянула туди, куди вказував Доріан. Перед нею в повітрі левітувала жменька піску, яку поволі роздмухувало вітром. По ній час від часу сповзала темно-фіолетова смужка. Дівчина дивилася на це немов на восьме чудо світу.

— Що це?

— Телекінез. Найлегший спосіб пробудити магію і дізнатися її колір.

— Колір? А він у всіх різний?

— Так. В мене, наприклад, зелений, — він відірвав ниточку від своєї накидки і кинув її на пісок, після чого вона злетіла у повітря, засвітившись насиченим зеленим.

— А це важливо, знати колір своєї магії?

— Взагалі-то не дуже, але кажуть, що деякі з них набагато сильніші за інші. Я в це не вірю.

Грейс знову подивилася на свою жменьку піску.

— А як її тепер відпустити?

— Просто уяви собі це, так як і тоді.

Дівчина подумала, як перевертає руку долонею вниз і висипає весь пісок, а вітер підхоплює його і розвіює навкруги. Після цього вона розплющила очі, але своєї жменьки вже не побачила.

— Вдалося!

Доріан тільки схвально гмикнув, склавши руки на грудях.

Грейс спробувала ще раз підняти пісок у повітря, але почула тупіт чиїхось ніг і обернулася на звук. До них підбіг Ден. Судячи з задишки, біг він мало не з протилежної частини наметового містечка. Доріан помітно напружився.

— Що таке? Щось сталось?

— Тебе кличуть. Розвідники знають де ховаються Прокляті.

— Оце новини! Вже біжу, — він почав йти, як різко пересмикнувся і зупинився, — Дене, допоможи Грейс з простими чарунками.

— Я?

— Ну не я ж! Давай-давай, вона дуже швидко вчиться. Навіть освоїла телекінез швидше, ніж ти.

— Не може бути! Щоб якась там дівка…

— Все, я побіг. Не сваріться!

— Аякже… — пробурмотіла Грейс собі під ніс, коли вже й не було видно сліду Доріана, — Ну то що? Будеш мені щось показувати, розповідати, гм?

— Ще чого. Мені що, зайнятись більше нічим?

— Але ж він твій бос, чи не так? Здається, тобі було сказано позайматися зі мною, — дівчина єхидно посміхнулася, хоча й сама була не в захваті від такої компанії.

— Нехай навіть король. Правила створені для того, щоб їх порушувати, ти ж це знаєш, чи не так? В мене є справи, тому… Щасливо залишатися. Арівідерчі, — Ден помахав їй рукою на знак прощання, розвернувся і пішов. Проте дівчина так легко не здалася. Вона чітко собі уявила, як назбирує в дві руки піску і кидає в нього…

— Хей! Ти що робиш, нікчемо?! — він струшував зі своєї голови купу гравію і дрібних піщинок.

— Ха-ха. Далеко зібрався?

Ден люто глянув на неї.

— Ось зараз я тобі покажу! — він підняв у повітря жменю землі і запустив дівчині просто в обличчя. Від несподіванки, вона не встигла ухилитися. Грейс почала випльовувати грудочки з рота, — Ну що, як тобі таке? І це ще далеко не все, що я можу, — Ден змусив злетіти ще зо три грудки.

Дівчина просто палала від злості. Вона напружила свою уяву так, як тільки могла і підняла у повітря приблизно з десяток жмень піску. Посмішка з’явилася на її обличчі і вони полетіли прямо у хлопця. Він спритно ухилявся від них, не забуваючи кидатися своєю землею, яка теж жодного разу не потрапила у Грейс. Так вони воювали приблизно ще десять хвилин, доки, нарешті, купка піску не потрапила просто Дену в рот. Він почав випльовувати його якомога швидше, витирав язик об рукав светра, а дівчина просто стояла збоку і реготала з нього. Тоді він, бажаючи реваншу, зібрав всі свої грудочки в одну велику кулю. Тільки тепер Грейс змогла розгледіти колір його магії. Куля відблискувала темно-червоним сяйвом. Та не встиг хлопець запустити нею в дівчину, як на горизонті з’явився Доріан.

— Що це ви тут наробили!? — він дивився на обох них гнівним поглядом, — Здається, я казав провести тренування, а не повбивати одне одного!

— Це вона перша почала! — спробував виправдатися Ден.

— Та якраз! Це ти почав про те, що правила потрібно порушувати!

— Замовкли обоє! — гаркнув Доріан, — Я дуже не задоволений вашою поведінкою. Я збирався сказати тобі, Дене, що ти їдеш з нами нападати на табір Проклятих, але бачу, що тобі потрібен час, щоб узяти себе в руки. Ти залишаєшся тут.

— Що? Ні! Будь ласка, це вона мене спровокувала!

— Тихо! Навіть якщо це так, ти повинен контролювати свої емоції. В тебе буде вдосталь часу, щоб подумати над цим.

Ден опустив голову і злісно поглянув на дівчину. Та в свою чергу показала йому язика.

— А ти, Грейс, — продовжив Доріан, — залишишся прибирати майданчик. Подивися, що ви з нього зробили! І ніякої магії більше! Граблі і лопата ось там, — він вказав на якийсь дерев’яний будиночок неподалік, — До роботи, Грейс. Ден, пішли зі мною.

Хлопець ображено погодився і послідував за ним.

Дівчина озирнулася навколо себе: земля, якою кидався Ден змішалася з гравієм на майданчику, а пісок, що «використовувала для самозахисту» Грейс був усюди розсипаний. Вона неохоче узяла граблі і почала прибирання.

Нарешті, коли роботу було закінчено, вона витерла рукою піт на лобі. Сонце помалу сідало за обрій. Почулися два удари в дзвін. Зі слів Рея, це означало, що зараз буде вечеря. Грейс помила руки під проточною водою з водокачки і пішла шукати хлопця. Він уже сидів за одним зі столів чекаючи на неї.

— Де ти була весь день? Я тобі теж взяв поїсти, — Рей вказав на тарілку супу перед нею.

— На тренуванні, — роздратовано відповіла дівчина і сіла навпроти нього.

— А що така зла?

— Довга історія, — Грейс взяла до рук ложку, — Цей Ден, просто жахіття якесь, а не людина!

— Хах, ну тоді все ясно. Давай поїж і я тобі дещо покажу. Ти вже знаєш колір своєї магії?

— Так. Фіолетовий.

— Ух-ти, круто. Кажуть, що це один з найсильніших кольорів, — він загадково подивився на неї і підмигнув, — але це всього лиш легенди. Можливо, в них нема й ні краплі правди.

Грейс сьорбнула супу і одразу ж пошкодувала про це. Він був надто гарячим і вона обпекла собі губи.

— Доріан не вірить у це.

— Ах, Доріан ні в що не вірить. Навіть в хемліти.

— Хемліти?

— Так. Це такі артефакти, які підтримують існування країн. Бач, хоч Соленхем і є архіпелагом, та ми не в океані і навіть не в морі.

— Як це?

— Дуже просто. Острови просто літають у повітрі завдяки хемлітам. Так само завдяки ним і були створені країни.

— А чому в повітрі? Під нами є ще земля?

— Ні. Під нами Світ Блукаючих Душ і він нескінченний як космос. Кожна така країна, як Соленхем, є немов бульбашка, що знаходиться у тому вимірі і завдяки хемлітам її стінки неможливо пробити і впустити сюди Мертвих і Ненароджених. Тільки каари можуть безперешкодно вийти за її межі і поспілкуватися з душами. Вони вміють відділяти свій дух від тіла і подорожувати між бульбашками у такому вигляді, але воно завжди залишатиметься там, де ти з нього вийдеш, — Рей набрав до рота супу, — Чесно кажучи, я їм не заздрю.

— А що з ними не так?

— Ну, просто говорити з душами мертвяків… Бр-р… Чи не все одно що із зомбі?

— Не знаю… А скільки всього, цих хемлітів?

Рей задумався.

— Кажуть, що двадцять п’ять.

— А ти бував колись в інших країнах?

— Ні, але я там обов’язково колись побуваю, — хлопець дивно поглянув на Грейс, а потім, наче спам’ятавшись, продовжив поглинати суп, — Їж, а то вистигне.

***

Після смачної вечері, Рей повів дівчину на той самий майданчик.

— Мені Ден розповів, що тебе вчора схопив Проклятий і якби не він, можливо б ти вже не стояла тут поряд зі мною. Саме тому я вирішив, що тобі потрібно навчитися тримати зброю в руках.

В Грейс похололо в грудях. Вона згадала про той меч, що все ще самотньо лежав у її наметі і серце забилося частіше.

— Що б ти вибрала: лук, меч, кинджал, арбалет, чи спис?

«Спис…спис…спис…» . Це слово відлунювало в голові дівчини. Перед нею одразу ж постала картинка: вона розмахується зі всієї сили і пробиває черево Проклятому. Повсюди бризки крові, а з наконечника зброї звисають клапті м’яса. Він, зойкнувши, робить декілька кроків назад і мертво падає на землю. Спис застрягає у вологому грунті і тіло вигинається на ньому дугою. Кров стікає додолу, а земля всотує її як воду, без якої всохне та потріскається.

Ноги Грейс одразу стали немов ватяні, а в очах потемніло. Їй здавалося, що навколо зчинився неймовірний гул. Земля висковзнула в неї з під ніг і вона впала на коліна. Голова тріщала і дівчина зі всієї сили стискала виски руками, щоб позбутися цього нестерпного болю. Вона боялася. Боялася вбивати. Боялася чиєїсь крові на своїх руках.

— Грейс! — підхопився Рей, — Що з тобою?

Він підбіг до неї і, присівши поряд, почав трусити її. Але дівчина не реагувала.

— Агов! Подивись на мене, будь ласка!

Та в неї перед очима стояла лиш кров. Кров тих, кого вона уб’є. І Грейс ненавиділа себе за це.

— Рею… давай не будемо… я не можу… — дівчина підняла погляд на хлопця, — Мені страшно…

Він видихнув з полегшенням і міцно-міцно обійняв її.

— Не лякай мене більше так.

Та лиш мовчки кивнула головою, ковтаючи сльози. Вона хотіла плакати, але щось зсередини не дозволяло їй робити це перед Реєм. Грейс обхопила його торс і відчула незвичний лоскіт у животі та легкий тремор рук хлопця на своїй спині. Вони сиділи так декілька хвилин, поки Рей трохи не відсунувся від неї, продовжуючи тримати її за плечі. Він дивився їй в очі, шукаючи там хоч якихось пояснень, або ж, просто насолоджувався їхніми сніжно-сірими барвами. Хлопець пірнув рукою у її попелясте волосся, що звивалося смішними хвильками і його погляд враз посерйознішав. Серце Грейс схвильовано застукало у грудях, а в животі знову з’явився той незрозумілий лоскіт. Навколо запанувала суцільна тиша, лиш час від часу її порушувало цвірінчання лісових птахів.

Неначе спам’ятавшись, Рей прибрав свою руку і опустив погляд на землю.

— Тобі потрібно більше відпочити. Я проведу тебе, — хлопець встав і допоміг їй піднятись.

Грейс розчаровано зітхнула.

Всю дорогу до намету вони йшли мовчки і лиш час від часу поглядали одне на одного, а коли їхні очі зустрічалися, то вони одразу ж зашарівшись відвертались, вдаючи, ніби й не дивилися. Коли вони вже були на місці, то зупинилися, щоб попрощатися, але чомусь ніхто не наважувався сказати ні слова.

Рей набрав повні груди повітря і, гучно видихнувши сказав:

— Добраніч.

Грейс проковтнула комок слів, який застряг у неї в горлі.

— Спокійної ночі…

Вони ще постояли мовчки з хвилину, після чого хлопець, покивавши головою подався геть.

***

Наступного дня Грейс прокинулася мало ще не до сходу сонця, але більше не змогла заснути, та й сидіти в маленькому і тісному наметі не хотілося. Вона вийшла надвір і солодко позіхнула, при цьому потягаючись. Дівчина нарешті відчула себе відпочившою і сповненою сил, тому подумала, чому б не потренуватися у телекінезі.

Грейс присіла на землю, схрестивши ноги, як і вперше, та спробувала, силою своєї уяви, зірвати травинку. Вона напружилася. В її голові вимальовувалися різні сцени, але вона шукала тільки одну. І знайшла. Ось, Грейс опускається на одне коліно, проводить рукою по зелені, відчуває росу на своїх пальцях і одним різким рухом зриває листочок якоїсь рослинки.

Проте, коли дівчина розплющила очі, то побачила не зовсім те, що очікувала. Перед нею в повітрі літав цілий жмут трави з грунтом, видертий із землі просто з корінням. Вона навіть побачила у ямці, що з’явилася біля її ніг, невеличкого черв’ячка, якого дівчина залишила без даху над головою.

Грейс спробувала ще раз. Цього разу вона уявила, як бере в руки ту купку травички і обережно закладає її назад у ямку.

Розплющивши очі, вона бачить, що перед нею вже левітує не один, а два таких жмути, тому, зітхнувши, сама бере їх до рук і повертає на місця.

Побачивши, що самостійно попрактикуватися у телекінезі в неї не виходить, вона пішла трохи розвіятися і прогулятися лісом.

Стежок практично не було, тільки зім’ята трава говорила про те, що тут хтось недавно ходив. Сонце ледь-ледь пробивалося крізь густе листя дерев. На диво, всі птахи ще спали. Грейс помітила дивні знаки на деревах, видряпані чимось гострим на корі. Вона придивилася уважніше і, несподівано для себе, впізнала їх. Точно такі ж символи вона бачила у тій кімнаті, коли її викрали. Дівчина відсахнулася від дерева. Їй раптом стало дуже некомфортно і страшно перебувати у лісі і вона спробувала знайти шлях, яким йшла сюди, але не змогла.

Несподівано знаки почали випромінювати слабке зелене сяйво. Грейс спершу розгубилася, але, швидко взявши себе в руки, глянула навколо у пошуках якоїсь схованки. Їй кинувся в очі старечий і всохший дуб. В його стовбурі утворилось велетенське дупло майже біля самої землі, що нагадувало чиюсь нору. Воно було достатньо широким, щоб туди могла поміститися дівчина, і добре захованим за кущами, так, що якби вона туди сховалася, то її б не було видно. Не гаючи часу, Грейс полізла всередину.

Як тільки її голова опинилась у схованці, портал засвітився яскравіше, і з нього, без поспіху, вийшла незнайома чоловіча постать. Грейс знайшла собі невеличку шпаринку у корі і почала спостерігати за ним, але набридливі комахи так і норовили вилізти їй на ногу чи сісти на руку, а деякі навіть кусалися. Дівчині доводилося через силу терпіти це, щоб не створювати шуму.

Обличчя чолов’яги було прикрите за темно-фіолетовою маскою, але все ж він здавався їй знайомим. Сіра мантія, застебнута спереду на один золотистий ґудзик, звисала з його плечей, мало не торкаючись землі, а важкі чорні чоботи, на диво, не гупали, як очікувала Грейс.

Чоловік витягнув руки вперед і зробив ними кілька дивних рухів перед порталом, після чого той спершу перестав світитися, а потім і зовсім злився з корою дерева. Незнайомець поправив своє скуйовджене темне волосся і потягнувся до маски, щоб зняти її.

*Хрусь!*

Підла гілочка зрадницько тріснула під ногою у Грейс, коли вона вирішила зігнати комара зі своєї шиї. Їй здалося, що зараз вона перебуває у якомусь всесвітньо відомому триллері . Серце дівчини забилося частіше: ось-ось — і він її помітить! Чоловік насторожився. Зіщуривши очі, він повільно провів поглядом навколо себе. Його погляд зупинилися на старому дубі. Грейс прикрила рот рукою, щоб не він не почув її дихання, але їй здавалось, ніби на весь ліс було чутно калатання її серця.

Незнайомець повільно і зовсім безшумно зробив декілька кроків у напрямку Грейс. Її здивувало те, як тихо він іде: навіть трава не шаруділа у нього під ногами. Проте, на щастя дівчини, цю тишу порушив бій у дзвони: в таборі оголосили сніданок.

Чоловік пильно оглянув дуб, примружившись. Дівчина від страху затамувала подих і втиснулася ще глибше у дупло. Їй здавалося, що ще трішечки і її знайдуть. Грейс стало важче дихати, повітря враз стало якимось важчим і надто вологим. Легеням катастрофічно бракувало кисню. Незнайомець ще трохи походив туди-сюди, але, все таки, розвернувся і пішов геть. Грейс зітхнула з полегшенням. Раптом, він, наче обпечений, похапцем скинув із себе маску і кинув її на землю. Вона відскочила декілька раз, і при кожному ударі об вологий грунт засипала все довкола іскрами, поки не зупинилася у траві. Дівчина нарешті змогла розгледіти його обличчя. Вона ледь не oхнула на весь голос, коли побачила, що весь цей час то був Ден.

Хлопець, тримаючись за обличчя, швидкою ходою пішов у незрозумілому їй напрямку, постійно поглядаючи собі за спину. Як тільки він відійшов достатньо далеко, що не міг почути дівчину та нарешті вилізла зі своєї схованки. По її тілу лазили, напевно, сотні мурах, і вона злякано почала струшувати їх з себе, доки хоч одна з них не вкусила.{ЇЇ СОТНЯ ВЖЕ ДАВНО Б ЗАГРИЗЛА}

У її голові промайнула думка прослідкувати за ним, але, після всього, їй аж ніяк не хотілося цього робити. Проте, вона згадала, що зовсім не пам’ятає дороги до табору, а перспектива остаточно загубитися в цьому лісі не дуже радувала, тому обирати не довелося.

Вона якомога тихіше слідувала за ним, намагаючись ступати якомога акуратніше і все ще роздумуючи чому і звідки він повернувся, і навіщо взагалі туди ходив? Що це за портал і навіщо його ховати в лісі?. Адреналін просто закипав у її крові, а серце все ніяк не заспокоювалося. Грейс якомога уважніше дивилася собі під ноги, щоб знову не стати на якусь гілку, але варто було їй трохи задивитися поперед себе, як вона втратила Дена з поля зору. Дівчина одразу озирнулася навколо: нікого. Вона почала йти трохи швидше вперед, щоб, можливо, наздогнати його, але він так і не з’являвся на горизонті. Адреналін наче вітром здуло. Тепер нею керувала паніка. Як їй звідси вийти?

Раптом позаду почувся хрускіт гілки . Хтось схопив її за плече і дівчина, перелякавшись, скрикнула так голосно, що з дерев аж порозліталися птахи.

— Тихо! Чого так верещати? — це був Ден. Його сіра мантія десь зникла, а натомість він був одягнений у чорну куртку з нашивкою на нагрудній кишеньці у вигляді Блакитного Місяця — стандартна форма божевників. Хлопець прищурив очі. На його щоці під лівим оком виднілась велика червона пляма, схожа на опік. — Ти що тут робиш?

Дівчина розгубилась, адже не могла вона розповісти йому правду. Принаймні не всю.

— Я…вийшла прогулятися до лісу, — Грейс склала руки на грудях. — А ти що тут забув?

— Шукаю таких дівчат-приблуд, які не знають, що у ліс ходити не можна, — Ден важко зітхнув. Було помітно, що він нервує. — Ходімо вже.

Вона мовчки пішла слідом. Поки він її вів лісовими хащами, Грейс все ще роздумувала над призначенням того порталу, але вирішила нікому нічого не казати про те, що бачила. Вона сама про все дізнається. Але як?

Незабаром вони вийшли з лісу тією ж дорогою, якою сюди зайшла Грейс. Дівчина впізнала стежину, якою йшла сюди зранку.

— Дякую, — пробурмотіла під ніс дівчина, на що Ден тільки відмахнувся, мовляв, що з тебе взяти, і пішов деінде.

Голову Грейс запаморочили різноманітні запахи, що долинали з кухні. Згадавши про сніданок, її живіт пробурчав щось про «хочу їсти» і Грейс, із задоволенням послухавшись його, пішла за намети до столиків. Як і завжди, тут стояв галас і всі місця були вже давно зайняті. Це трохи роздратувало дівчину, та заради сніданку вона могла трохи потерпіти. Накидавши собі декілька ложок м’ясного рагу, Грейс стала шукати Рея. Виявилось, він сидів на траві там, де і вчора, і спокійно наминав картоплю. Побачивши дівчину, він рукою запросив її сісти біля нього.

— Чому я ніколи не можу тебе здибати зранку? Де ти була знову?

Грейс зніяковіла.

— Ходила до лісу і трохи заблукала, та, якби не Ден, то певно й досі там сиділа б.

Рей мало не випустив ложки з рук.

— В ліс? Ти що, з розуму зійшла? — дівчина знітилася у відповідь на такі слова. — Ой… —зрозумівши, що він сказав не так, хлопець виправився. — Вибач, я не те мав на увазі. Просто… не ходи більше до лісу, добре?

— Угу, — з образою у голосі погодилася Грейс.

Рей поклав руку на її коліно.

— Хей, не ображайся. Я знаю — дурень. Вибач, мені вихопилося, — він винувато на неї поглянув, надувши губи, як маленька дитина. — Ну будь ла-а-аска.

Грейс підвела на нього погляд і не змогла стримати посмішки, так по-дурному і смішно він зараз виглядав.

— Ну добре-добре, — посміялась дівчина. — Можна я буду називати тебе «бейбіком»? Ти б бачив зараз себе.

— Що? Яким ще «бейбіком»? Ні-ні-ні, я на таке не погоджуся. Нізащо! — хлопець поклав тарілку на землю, гордо склав руки і задер носа догори, вдаючи з себе вельможу.

— А якщо ось так? — Грейс почала лоскотати його шию і живіт, від чого той аж скрутився, захищаючись руками, і голосно зареготав.

— Ай! Ну все, все, ха-ха, я здаюсь, — дівчина не вгавала, а він викручувався з її рук як вуж, — Я здаюсь, чуєш? Хоч «бейбіком», хоч «містер памперс», тільки припини, ха-ха, будь ласка!

— Так і бути, помилую тебе, — Рей знесилено впав на землю, віддихуючись, а вона трохи примружилася і з посмішкою поглянула на нього. — Ти мені ще знадобишся.

— Так? У чому ж я тобі можу бути корисним?

— Ти навчиш мене стріляти з лука.

Хлопець підвівся.

— Ти впевнена? А не буде такого як вчора?

— Я постараюсь не знепритомніти. Принаймні у перші п’ять хвилин заняття.

Вони обоє засміялися.

Сніданок закінчився, і Грейс разом з Реєм попрямували на майданчик. Там вже тренувалося декілька хлопців, але, на щастя, місця вистарчало на всіх. Рей підійшов до стійки зі зброєю, яку дівчина раніше не помічала. Він взяв звичайний дерев’яний лук і плетений сагайдак з десятком стріл, дістав одну звідти і натягнув нею тятиву.

— Дивися, як потрібно тримати лук, — почав хлопець, — Зараз будеш пробувати сама.

Грейс оглянула Рея. Його ліва рука трималась за дерев’яну дугу майже посередині, правою він утримував стрілу.

— Ніби все зрозуміло, — невпевнено промовила дівчина.

— Точно? Ну давай. На, — він віддав їй зброю.

Грейс випрямилася, взяла лук у ліву руку, а стрілу у праву і з зусиллям натягнула тятиву.

— Ти все зробила з точністю до навпаки, — Рей голосно зітхнув з посмішкою на вустах і підійшов до неї, — По-перше, ноги мають стояти на ширині плечей, інакше тебе легко повалити на землю. По-друге, ти тримаєш стрілу неправильно: під кутом, ще й направлену вниз. По-третє, лук знаходиться надто низько. Стріла на ньому має бути на рівні твоїх очей, а не підборіддя. До того ж, ти повинна тримати голову рівно, а не нахиляти її вбік, ніби цілишся зі «снайперки».

Дівчина, розчаровано зітхнувши, опустила лук.

— До речі, а чому ви не використовуєте вогнепальну зброю?

— Тому що від неї нема користі тут. Ми, Одаровані, не можемо поранити один одного таким чином.

Грейс округлила очі.

— Як так?

— На всіх Одарованих від народження лежить спеціальний чарунок, що робить ніби захисний щит навколо тебе. Якщо у тебе стрілятимуть, то кулі просто відскакуватимуть від щита і все.

— А навіщо це?

— Чесно, сам не знаю. Але ж це зручно, чи не так? Уявляєш, можна грабувати банки, ювелірки, а копи навіть не зможуть тобі нічого вдіяти, бо ти не боїшся пострілів.

— Хах, я точно не збираюся красти гроші, але, напевно, це було б весело.

На хвилину вони обоє замовкли, задумавшись кожен про своє: Рей про перспективи життя професійного крадія, а Грейс про те, які ще «привілегії» мають Одаровані.

Врешті решт, хлопець порушив мовчанку.

— Ну… то будемо продовжувати тренування, чи ні?

— А? Так, давай, — вона натягнула стрілою тятиву, тепер вже стараючись тримати її більш правильно, ніж до того.

***

Декілька годин пролетіли зовсім непомітно. Грейс весь час старанно працювала над своїми помилками і уважно слухала Рея, але коли прийшов час стріляти у мішень у вигляді людини із сіна, вона не потрапила жодного разу, і всі стріли пролетіли повз манекен. Бій у дзвони оповістив усіх про час обіду.

— Ходімо їсти? —

Дівчина втомлено присіла на пісок.

—Я зовсім не маю апетиту. Піду краще відпочину у наметі.

— Добре. Тебе провести?

Грейс лиш відмахнулася.

— Та що, я сама не дійду? Все добре. Йди обідай.

— Ну добре…

Дівчина, ще трохи посидівши, піднялася з колін, обтрусила пісок і поставила лук зі стрілами у стійку. Тренування повністю висмоктало з неї всю енергію, а ще її дратувало те, що воно не принесло плодів, і вона лиш намарне витратила час. Обіднє сонце пекло в голову і наганяло ще більшої втоми, тому Грейс знесилено потягла ноги до свого намету.

Дорогою туди їй зустрівся Ден. Він виглядав вкрай заклопотаним і ледь не збив її з ніг.

— Ей! Дивися куди йдеш! — обурено вигукнула дівчина.

— Угу, — все, що відповів їй хлопець, навіть не повернувшись у її сторону. Це здивувало Грейс, оскільки вона вже була готова до чергової образливої фрази від нього, і змусило запідозрити тут щось недобре. Тому, незважаючи на всю свою втому та бажання прилягти, цікавість перемогла і вона послідувала за ним.