Грейс розплющила очі і побачила перед собою лиш темноту, що оточувала дівчину, куди б та не глянула. Легкий холодок пробігся по її спині. Вона все ще могла відчувати своє тіло. Отже — жива. Дівчина спробувала ступити крок вперед, трохи побоюючись впасти, та ноги не послухалися її. Здавалось, вони були сковані важкими ланцюгами, неначе вмуровані у бетон. Навколо довгий час не відбувалося нічого. Та раптом, з нізвідки, перед нею з’явилася якась напівпрозора біла хмаринка і, не встигла Грейс її добре роздивитися, як за мить та безслідно розчинилася. Тоді дівчина придивилася і помітила ще декілька таких плямок удалині. Вони снували туди-сюди, то з'являючись, то зникаючи.

— Грейс… — звідкись почувся низький, хриплий голос.

Дівчина різко обернулася, та побачила тільки безліч білих згусточків туману, що ширяли навколо неї.

— Грейс… отямся!.. — щось сильно штовхнуло її в плече, але вона не впала. Навколо неї наростав незрозумілий гул. Хмаринки почали літати швидше і хаотичніше, немов комарі під лампою. — Ти повинна знайти двадцять п’ятий… двадцять п’ятий… — шум був настільки гучним, що Грейс ніяк не вдавалося розчути останнє слово. — Як зупиниться місяць на небі, а сонце не встане — знайдеш те, що шукатимеш і те, від чого втікатимеш… — на диво виразно почула дівчина.

Після цієї фрази гул враз затих і білі плямки зникли безслідно. Грейс знову залишилася на самоті.

— Агов! Ви де? — та на її слова ніхто не відповів. Натомість просто перед нею з’явилася маленька яскраво-синя цяточка. Вона затухала і знову спалахувала кожної секунди, неначе мигалки поліцейського автомобіля. Дівчина потягнулася до неї тремтячою рукою, та як тільки пальці торкнулися світла, навколо все спалахнуло білим сяйвом, що змусило Грейс сильно замружитися.

Дівчина спробувала розімкнути повіки, але очі запекли і почали сильно сльозитися. Вона моргнула кілька разів, щоб звикнути до освітлення. Грейс озирнулася. Вона знаходилася в дивній і темній кімнаті. Всередині не було ні дверей, ні вікон. Нічого окрім стільця, на якому вона сиділа і якогось дивного малюнка на стіні, схожого на безліч усіляких символів, зібраних у купу. Кімната здавалася їй велетенською невміло зробленою коробкою. Стіни були абияк збиті зі старих і гнилих дощок, цвяхи небезпечно стирчали звідусіль, а ще тут неприємно пахло. Руки і ноги дівчини були зв’язані мотузками, які випромінювали темно-фіолетове світіння.

«Де я?»

«Що зі мною?»

«Хто це був?»

«Як я тут опинилася?»

«Мама?»

В голові трохи запаморочилося, тому дівчина не могла нормально сфокусуватися на своїх думках. Вони витали в її голові подібно тим хмаринкам і все кричали і кричали, намагаючись переголосити одна одну. Де вона? Це лігвище тих бандитів? Хоча, вони не були схожі на них. Принаймні Грейс уявляла собі їх по-іншому. Тут так бридко. Навіщо вона їм? Можливо, вони хочуть отримати викуп, але від кого, якщо в дівчини, окрім мами, більше нікого нема? Мама? Куди вони її забрали? А чи залишили там, в квартирі? Грейс була жахливо налякана, але вирішила, що потрібно якось вибиратися звідси. Дівчина спробувала вивільнитися з мотузок, але тільки вона смикнула рукою, як вони самі по собі затягнулися ще тугіше і почали перетискати їй зап’ястя. Тоді вона зупинилася і припинила рухатися. Потрібно було подумати над іншими способами втечі. Ноги вже оніміли, а в голову так і не приходило ні однієї путньої думки. Тоді, з відчаю, вона вирішила зробити єдине, що могла зараз.

— Ей! Є тут хто? Допоможіть!

Грейс прислухалася: за стіною було чутно тихі і повільні кроки.

— Агов! Хто-небудь!

Кроки припинилися, і несподівано малюнок на стіні засвітився яскраво-синім кольором, а з нього почав повільно виходити якийсь чоловік. Його контури розтягувалися, немов плавлений сир, аж доти, доки він не зайшов до кімнати повністю.

Грейс сиділа з відкритим ротом. Вона ніяк не могла втямити, що тільки-що сталося. Це налякало дівчину ще більше і змусило сильніше втиснутися в крісло, коли чоловік підійшов до неї.

Незнайомець був одягнений точнісінько так само, як і ті люди в її квартирі. Хіба що разом з нашивкою у формі ласо на його грудях ще красувався золотистий лис, а зверху, на плечах, була чорна накидка. Він поглянув на Грейс з-під круглих і мініатюрних окуляр. На його голові не було жодного волоска, а лице таке зморщене і бліде, що незрозуміло, чи то від старості, чи від його похмурості. Грейс вже не відчувала свої кінцівки і навіть не могла порухати й пальцем. Старий випрямив руку в її напрямку і різко стиснув долоню в кулак. Мотузки одразу ж припинили світитися, стали вільнішими і просто впали на підлогу. Дівчина важко зітхнула. Вона потерла зап’ястя, розминаючи кисті і стараючись не робити зайвих рухів.

— Вставай. Нам варто поспішити, — наказав незнайомець.

Та дівчина не збиралася так легко підкорятися йому.

— Ще чого, — Грейс склала руки на грудях.

Він серйозно поглянув на неї, намагаючись приховати своє здивування.

— Не думаю, що ти можеш грубіянити мені. На твоєму місці я б тихенько виконував усе, що накажуть, — він зняв окуляри і протер їх краєчком накидки. — Ти ж хочеш побачити свою маму живою, правда?

В грудях дівчини неприємно кольнуло.

— Я… я буду кричати… я… подзвоню в поліцію! — вона намацала в кишені джинс телефон.

Чоловік голосно розсміявся.

— В поліцію, кажеш? — він не переставав реготати — Ну давай, спробуй!

Грейс похапцем витягнула мобілку і почала набирати номер. Через те, що руки тряслися від страху, вона ніяк не могла правильно натиснути потрібні кнопки.

— Ну давай!.. — прошепотіла дівчина сама собі.

Нарешті числа на екрані склалися в потрібну комбінацію, і вона натиснула кнопку виклику.

Дзвінок скинули. Абонент поза зоною доступу.

— Чорт, тут немає зв’язку! — вона не могла більше стримуватися і відчула, як її очі наповнюються сльозами. Серце страшенно гупало в грудях, а кров боляче пульсувала у її скронях.

Незнайомець зловтішно посміхнувся.

— Ти ще не зрозуміла, де знаходишся? Невже батьки не розповідали? А втім, неважливо. Тобі все одно залишилось недовго.

Грейс різко підняла погляд на старого.

— Тобто «недовго»? Я нікуди з вами не піду! Допоможіть! — вона вчепилася руками в крісло, наче це могло б їй допомогти.

— Не хочеш по-доброму… — він нахмурився і потер підборіддя. — Охорона! — враз символи на стіні знову засяяли і звідти вийшло двоє сторожів. Їхня уніформа виглядала трохи по-іншому. Вона була повністю чорна, але прошита золотистими нитками, верх і низ костюму були одним цілим, наче комбінезон, і щільно облягали тіло; на грудях прикріплено металеві нагрудні пластини, проте вони не виглядали міцними і стійкими, як повинні були б. Один із охоронців накреслив рукою перед дівчиною якийсь символ і прошепотів щось незрозуміле. Грейс враз випрямилася, немов по команді «струнко». Вона спробувала сіпнути рукою чи відступити вбік, але так і продовжила стояти немов вкопана.

— Що… що ви зі мною зробили? — просичала дівчина крізь зуби.

— Всього лиш чарунок підкорення. Такого дітлахів не вчать. Хоча, звідки тобі знати? — він розвернувся, мовчки поманив сторожів за собою і зник, розчинившись у символах на стіні.

Грейс відчула, що її тіло почало рухатися. От тільки вона зовсім не хотіла цього. Один зі охоронців став праворуч від малюнку, пропускаючи дівчину. Чим ближче вона підходила до стіни, тим більш розмитим ставало все навколо. Раптом, коли вона зупинилася майже впритул до малюнку, світ неначе розтягнувся, а потім почав скручуватися у спіралі. Над нею кружляли дивакуваті символи, які зупинялися біля неї лиш на мить, а потім щезали. Вона продовжувала стояти, не наважуючись зробити кроку вперед і зі здивуванням розглядала те, що відбувалося навколо. Несподівано, хтось схопив її за руку і потягнув до себе.

Грейс отямилася, лежачи на холодній землі у якомусь лісі. Перед нею, важко дихаючи, сидів Рей. Дівчина, відчувши як м’язи трохи розслабилися, обперлась на лікоть.

— Рей? Що? Як?... Що?

Вона швидко підвелася, обтрусила бруд з одягу і взялась за голову. Усе відбулось надто швидко.

— Чому я опинилася посеред лісу? Де ті люди? Що тут в біса відбувається, хтось може мені пояснити вже нарешті?! — дівчина навіть не помітила, як перейшла на крик.

— Спокійно, зараз я тобі все розкажу. Дай тільки перевести подих, — хлопець декілька раз глибоко вдихнув і видихнув. — Я витягнув тебе з міжпросторового переходу. Ти повинна була зробити крок уперед, але чомусь просто стояла і не рухалася, то я скористався цим моментом і… далі ти сама знаєш.

Грейс дивилася на Рея з відкритим ротом.

— Оке-е-ей… Допустимо, що я помалу сходжу з розуму. Де мої єдинороги, літаючі пончики і все решта? — вона пустила нервовий смішок.

Юнак встав і підійшов до неї.

— Ти не божеволієш. Дай я тобі все розповім і тоді…

— НІ-ні! Я не хочу нічого чути! Це просто якась маячня і воно нереальне, — дівчина закрила вуха руками, — просто відведи мене додому і покінчимо з цим.

— Але я не можу!

— Що означає «не можеш»? Не можеш сам, то посади мене на якесь таксі і я поїду. Гроші в мене є, так що не хвилюйся. Давай, я знаю, що тобі відомо як вийти з цього лісу. Пішли... — Грейс вибрала ту сторону, де на її думку було менше дерев і попрямувала туди. Раптом Рей схопив її за плече і різко розвернув до себе.

— Послухай мене вже нарешті! — він прикрикнув до неї і труснув за руку. — Ти – Одарована і володієш магією, як і всі в цьому світі, чуєш?

Грейс перелякано глянула на нього. Його очі палали вогнем від гніву, тому вона вирішила зупинитися і вислухати його, яку б маячню він не розповідав.

— Добре, я слухаю.

Рей трохи охолов. Він глибоко вдихнув і тяжко зітхнув.

— Отже, ти можеш чарувати, розумієш? Майже як в книжках. І я навчу тебе, обов’язково, але, для початку, нам потрібно дійти до божевницьких таборів якомога швидше, доки нас не знайшли якісь хижі звірі, чи, що ще гірше, Прокляті.

— Чекай, «Прокляті»? Це ще хто такі?

— Це відступники, які розпочали війну проти Соленхему. Поки що, божевники утримують їх і не дають потрапити на інші острови. Немає часу пояснювати! Ми стоїмо на відкритій галявині, зовсім одні. Потрібно знайти табір.

— Стоп. Соленхем… Божевники? Острови? Арг-х… як все складно! — Грейс зовсім заплуталася.

Рей поплескав її по плечу.

— Ходімо, я розкажу усе по дорозі.

Пробиратися крізь лісові хащі виявилося не так легко: дівчина часто потрапляла у павутиння, зачіплялася одягом за кущі і ледь не впала, коли під нею покотилася колода як та на неї стала. Проте у Рея, вочевидь, не було проблем з цим. Хлопець неначе знав тут усе, як своє рідне, і спокійно оминав перешкоди. Напевно, так воно й було.

— Отже, ми в Соленхемі і зараз у вас йде війна? — Грейс перескочила, через невеличкий рів.

— Так. Взагалі, це маленький архіпелаг з дев’яти островів. Тепер уже шести. Три з них «зайняті» Проклятими, — Рей показав характерний знак рукою, — проте, думаю божевники, себто наші військові сили, скоро відберуть ці землі назад, а всі відступники підуть під суд. Когось стратять, когось запроторять до в’язниці, а когось… катуватимуть.

У Грейс похололо в грудях.

— Як… катуватимуть? Невже тут такі жорстокі закони?

— Це закони виживання. Зазвичай, до такого засуджують особливо небезпечних, наприклад усіляких маніяків, серійних вбивць тощо, — хлопець розвів руками.

Дівчині навіть не хотілося уявляти решту тутешніх правил, але, напевно, їй все ж доведеться їх добре вивчити. Проте, все, що їй зараз хотілося, так це поїсти, до того ж її ніс вловив запах чогось смаженого.

— А на якому острові ми зараз?

— Ми у Дарграді — столиці Соленхему.

— А чому божевницькі табори знаходяться тут?

— Тому що один з окупованих островів межує з містом. Коли-небудь я покажу тобі карту наших земель, і ти все зрозумієш, — Рей призупинився, щоб відігнути гілку перед собою, а Грейс, прислухавшись, почула шум, — Ось ми й на місці.

Грейс підійшла до хлопця і стала на рівні з ним. Перед нею розгляглася величенька галявина. Усюди стояли намети, метушилися люди, а в повітрі витав запах чогось смачненького. В дівчини одразу скрутило шлунок.

Рей пішов вперед, і Грейс — за ним. Усі з цікавістю розглядали дівчину. Їй здавалося, що її просто свердлять поглядами, тому вона намагалася сховатися за хлопцем, та він зупинився біля одного з наметів.

— Зачекай мене тут, — сказав Рей і зайшов усередину.

Грейс озирнулася в пошуках джерела смачних запахів, але не побачила нічого їстівного поблизу. Вона лиш глибоко вдихала в себе різноманітні аромати, що, мабуть, долинали з польової кухні, повз яку вони з Реєм проходили. В її уяві з’являлися тістечка, пироги, смажена телятина, рагу з кролика та багато іншої смакоти. Це все нагнало на неї ще більший голод. Та її ароматерапію перервали.

— Агов! Зійди з дороги! — біля неї стояв синьоокий хлопчина, приблизно її зросту, з чорним, блискучим волоссям. На поясі у нього городо висів меч. — Е-ей, — він помахав перед рукою перед нею, — Ти мене чуєш взагалі?

— Я… — почала дівчина, та юнак перебив її.

— Стривай-но, — він оглянув Грейс з голови до ніг, — Я тебе тут ще не бачив. Ти хто така? — його рука опустилася на руків’я зброї. — Відповідай!

Дівчина ступила крок назад і вже відкрила рота, щоб щось сказати, але слова застрягли в неї в горлі.

— Я тебе ще раз питаю: ти що тут робиш? — хлопець виглядав сердитим і говорив цілком серйозно.

Раптом з намету вийшов Рей. Хлопець здивовано поглянув на обох.

— О, Дене, як життя? — він простягнув руку чорноволосому, і той потиснув її. — Знайомся, це — Грейс.

Ден ще раз похмуро глянув на неї, але прибрав руку з меча.

— А я думав, риба.

— Риба?

— Не зважай, — відмахнувся Ден. — Доріан в себе?

Рей кивнув.

— Тоді я до нього. Бувай, — хлопець зник у наметі.

У Грейс знову забурмотіло у животі.

— Давай знайдемо щось перекусити?

— Я саме хотів запропонувати піти пообідати. Сьогодні приготували особливо смачну кашу. Ходімо.

Дівчина пішла слідом за хлопцем в сторону польової кухні. Хоч вона і сподівалася на якісь смачніші харчі, проте зараз її влаштовувала і звичайна гречка. Вони наклали собі по декілька ложок в дерев’яні миски і пішли за намети. Виявилося, там стояло багато столиків, за якими вже обідали інші. Хтось голосно щось розповідав, так що чули усі, а ті в свою чергу вибухали гучним реготом; тарабанили столові прибори і грала весела музика. Рей ледве знайшов вільні місця поруч з якимись хлопцями, але вони постійно галасували, тому Грейс запропонувала пересісти на траву. Дівчина поглинала їжу з неймовірною швидкістю.

— Ей, спокійніше трохи, ніхто в тебе не забере, — посміявся хлопець. — Як не в себе.

Та Грейс його навіть не слухала, продовжуючи напихати рот кашею. Зараз вона ладна була з’їсти слона.

— Шому фсім так вешело? — промовила з набитим ротом дівчина, а Рей розсміявся.

— Дожуй перше, а то тебе навіть Барламотр не зрозуміє.

— Що? — Грейс проковтнула їжу, видавши при цьому смішний «ґольґ». — Я кажу: чому всім так весело? Сьогодні свято якесь, чи що?

— Метод дедукції? — хлопець знову посміявся. — Так, сьогодні дійсно особливий день. У цю ніч вперше за п’ятнадцять років сходить обидва місяці.

— Обидва?

— Угу. В нас їх два: Східний і Західний. Вийдемо вночі, подивимося.

— Вчасно ж я сюди… Зачекай! — дівчину неначе струмом вдарило. — Мене ж не одну викрали!

— Що ти маєш на увазі?

— Моя мама! Вона залишилася там, у них.

— Ми не можемо туди повернутися. Принаймні не зараз.

— Але ж…

— Грейс, ні. Щоб витягти звідти твою маму, потрібно хоча б людей так п’ятеро. Ти взагалі знаєш, яка там охорона? Думаєш, чому наші ще не взяли їхню фортецю? Тобі потрібно, як мінімум, підготуватися.

— Ну то готуй мене! Я вже готова вчитися. Навчи мене, як перетворювати людей на бульбашки чи ще щось в цьому роді.

Рей знову розсміявся.

— Людей на бульбашки? Уявляю, ха-ха. Ні, ми почнемо з простішого. Не все ж одразу, так?

Грейс трохи насупилася. Її апетит раптово зник. І як їй витягнути звідти маму? Сама вона точно не зможе цього зробити.

Несподівано почувся гучний вибух. Грейс поглянула у сторону звуку і побачила в небі образ лева з червоних блискіток, який грайливо стрибав туди-сюди, а потім просто розчинився, неначе дим.

Рей, який теж дивився на це, нахмурився.

— Ну що за йолопи там бавляться з феєрверками? Зараз ще перепсують усі, і потім буде нічим святкувати Плаві-Якмох.

— Як він рухався…? А втім, я вже зрозуміла, що тут усе не таке, як... Ти ж мені правда-правда розкажеш, як вони це зробили?

Хлопець посміхнувся.

— Правда-правда.

Грейс задумалася. Вона навіть не знала де точно знаходиться. Як далеко вони від її дому? Може це вже інша країна? Чи це ще її світ?

Обід закінчився, і почало вечоріти. Люди зібралися у невеличкі групи по сім-десять чоловік і порозсідались навколо вогнищ. Рей з Грейс підсіли до одного з таких. Всі затихли.

— Зараз, буквально через декілька хвилин, як тільки сховається сонце, зійдуть місяці. Дивись уважно, щоб нічого не пропустити. Це дійство дійсно заворожує.

Грейс мовчки, як і всі, спостерігала за тим, як зникають останні промінчики світла і як до вогню все злітаються і злітаються комарі. Схоже, одна річ все ж усюди незмінна. Один з них непомітно сів на руку дівчини і почав із задоволенням сьорбати кров. Вона, одразу ж, як відчула нестерпний свербіж, зігнала комара з себе.

Рей замріяно поглянув на небо.

— Я народився якраз у це свято. Мама називала мене «місячним хлопчиком».

Грейс поглянула на нього.

— То, виходить, в тебе сьогодні день народження?

— Виходить, що так.

— Чому ти раніше не сказав?

— А хіба на це був час?

Дівчина змовчала. Їй було дивно, що Рей не хоче святкувати своє п’ятнадцятиріччя. Хоча і вона своє провела у кімнаті за книжкою.

Нарешті на горизонті з’явилося розсіяне біле сяйво, а на потемнілому небі з’являлися зірки, одна за одною, неначе миготіння ялинкових гирлянд. Грейс озирнулася і побачила, що з іншої сторони, крізь дерева, теж починає пробиватися світло, але на цей раз блакитне.

— Почалось… почалось, — почулися перешіптування по усій галявині.

Нарешті Східний місяць показався над деревами. Він абсолютно нічим не відрізнявся від «земного», мав такі ж форми, візерунки і колір. Але другий, Західний, просто позбавив Грейс слів. Він дійсно заворожував. Це була не просто куля. Одна його сторона була неначе вщент розбита, і уламки просто літали навколо нього. Блакитне сяйво залило усю галявину, воно було таким яскравим і сильним, що навіть вогонь почав здаватися синім. Дівчина знову почула гучний вибух, а потім ще один і ще. На небі з’явився танцюючий кінь, що миготів жовтими блискітками, переляканий зелений кролик і бордовий прапор з малюнком Блакитного Місяця.

— Дивись, — Рей вказав на образ стягу, — це символ божевників.

— А що він означає?

— Це Блакитний Місяць на кривавому небі. Взагалі, Західний Місяць символізує собою життя. Тобто, можна сказати, що їхній прапор говорить нам про те, що за життя Одарованих Прокляті будуть платити кров’ю.

Несподівано почувся бій у дзвони. Почався галас і метушня. Усі піднялися зі своїх місць і побігли до наметів.

Рей похопився.

— Це сигнал тривоги. На нас нападають. Тобі потрібно сховатися.

— А ти? Ти зі мною не залишишся?

— Ні, я повинен допомогти іншим. Заховайся он в тому, — хлопець вказав рукою на один з наметів. Він був яскраво-червоного кольору з жовтими звивистими візерунками на стінах. — Чекай мене там.

Грейс кивнула і побігла туди. Їй було страшно. Всередині неї ніби утворилася діра, яка засмоктувала в себе всі інші емоції. Дівчиною керував інстинкт виживання.

Вона вже майже зайшла всередину, як її хтось зловив за руку і потягнув до себе. Це був один з нападників, і він виглядав точнісінько так, як її викрадачі. Його сильна рука міцно вчепилася у її плече. Дівчина спробувала вивільнитися, але Проклятий мовчки пригрозив їй своїм мечем. При вигляді гострого леза в Грейс похололо всередині.

Раптом тіло Проклятого проткнув спис, бризнула кров, і той замертво впав на землю, видавши приглушений зойк. Грейс стояла ошелешена і не могла повірити своїм очам. По тілу пробігся табун мурашок, а шлунок неприємно скрутило у приступі нудоти. Проклятий лежав нерухомо. Під ним вже натекла ціла калюжа крові. М’язи зсудомило і вона не могла навіть ворухнутись.

— Чого стоїш, як вкопана? — почувся голос Дена десь збоку. — Хапай меч і ховайся! — він підбіг до Проклятого і з хрускотом витягнув з його бездиханного тіла спис. — Будеш мені винна.

На тілі вбитого стало видно наскрізну діру у грудях. Одяг навколо неї просочився багряними барвами.

Дівчина опустила погляд на меч Проклятого. Його лезо було частково вимащене кров’ю, і Грейс навіть боялася уявити, чия вона. При згадці про Рея, в неї потемніло в очах. Що з ним? Чи його часом не поранили? Чи він ще живий?

Звісно живий! Не можна навіть думати про те, що з ним могло щось статися.

Нарешті Грейс отямилася від думок. Дена поряд вже не було. Тремтячою долонею вона обережно торкнулася руків’я меча, постійно озираючись, чи нема навколо нікого. Зброя була важкою і незручно лежала в її руках, тому дівчині довелося докласти чималих зусиль, щоб підняти її. Вона навіть не уявляла, як буде захищатися нею, але присутність меча її трохи заспокоювала. Грейс, на ватяних ногах, потягнула меч до намету.

Дівчина сиділа мовчки, боячись поворухнутися і створити зайвий шум. Ззовні чувся галас, крики і ляскіт металу. Час від часу Грейс чула дивний свист, неначе щось пролітало повз намет. Вона міцно стискала меч в руках перед собою так, що аж на руках побіліли кісточки, хоч їй і було важко. Грейс все ще прокручувала собі смерть Проклятого в голові, і до горла підбиралася нудота. Так, в тривожному очікуванні, минуло ще з двадцять хвилин, доки до намету не зайшов Рей. Він виглядав виснаженим і вкрай стурбованим. В його руках був закривавлений металевий лук із загостреними краями, а за спиною звисав сагайдак, в якому залишилося всього дві стріли. Хлопець знесилено впав на коліна, витер піт з лоба і поглянув на дівчину.

— З тобою все гаразд?

Але Грейс навіть не глянула на нього. Вона істерично вдивлялася у вхід до намету Хлопець підсунувся до неї і легенько потрусив за плечі.

— Він… він вбив його… — одними лиш губами промовила вона, — він його вбив, просто у мене на очах.

— Хто «він»?

Дівчина повернула голову до хлопця і подивилася йому прямо в очі.

— Ти теж вбивав? Скажи мені, ти вбивав Проклятих?

Рей опустив погляд.

— Це війна, Грейс. Інакше ніяк…

Вони обоє сиділи мовчки, боячись поглянути одне на одного. Нарешті Рей порушив мовчанку.

— Ходімо. Напад закінчився. Тобі потрібно поспати, — хлопець глянув на меч, який дівчина все ще стискала у руці, — і кинь це. Він тобі не знадобиться цієї ночі.

Проте вона так і не випустила зброю з рук.

На ранок Грейс проснулася дуже втомленою. Їй всю ніч снилося, як той Проклятий, вигнувшись, падає на землю, пробитий списом, і стікає кров’ю, неприродно закотивши очі. Вона навіть не пам’ятала, як перейшла до іншого намету і лягла спати. Меч Проклятого лежав біля її ліжка. На ньому залишилися сліди чиєїсь крові. Пам’ять одразу показала їй страшну картину: мертве тіло лежить просто біля її ніг, швидко стікаючи кров’ю. Голова закинута назад, рот наполовину розкритий, по щоці з рани тече кров, а очі страшно випучені, неначе щось зсередини намагається витиснути їх. Її руки почали помітно тремтіти, тому вона вийшла назовні, щоб вдихнути свіжого повітря і трохи заспокоїтися.

Сонце вже давно встало, але навколо було ні душі. Стояла мертва тиша. Дівчина пройшлася в сторону лазарету. Тут було багато людей, і всі вони були чимось зайняті: хтось носив чисту воду, хтось міняв пов’язки, хтось зашивав рани пораненим. Грейс тихенько стояла у куточку, стараючись не привертати до себе уваги.

— Чимало постраждалих, чи не так?

Дівчина здригнулася від несподіванки: ліворуч від неї стояв Ден.

— На щастя, усі живі, — він задумався. — Краще багато поранених, ніж декілька мертвих.

— Як ти можеш порівнювати?

— Доводиться.

Він обперся на дерев’яний стовп і склав руки на грудях, хмуро вдивляючись у підлогу.

— До речі, дякую. Ти врятував мене тої ночі.

— «Дякую» в кишеню не покладеш, але нехай. Захищати Одарованих — мій обов’язок, якими б тормозами вони не були.

— Що значить «тормозами»? Ти вбив його просто в мене на очах! Я… мені ніколи раніше не доводилося такого бачити.

— Звикай. Якщо хочеш тут вижити, тобі й самій доведеться пускати кров.

Дівчина насупилася, але серце почало битися частіше. Навчитися вбивати? Навчитися відсікати їм голови мечеми і пробивати груди списом? Навчитися відмиватися від чужої крові на своєму тілі?

— Багато ти їх…? — тремтячим голосом запитала Грейс.

Він склав руки на грудях.

— Скільки б я не вбивав, їх не меншає. Підгадали, гади, момент. Вирішили нас взяти під час святкування. Але вони не врахували одного: ми завжди готові дати відсіч. Завдяки черговим на варті Прокляті не змогли нам нічого зробити, та ще й самі зазнали значних втрат. Втекли, підібгавши хвости, через пів години після початку битви! — Ден єхидно посміхнувся. — Хах, так швидко ми ще не вигравали.

Грейс, нічого не відповівши, задумливо вийшла з лазарету. Їй досі не вкладалося все в голові.

Дівчина пройшлася повз намети, дослухаючись до голосів зсередини. Зупинившись біля одного з них, вона, здається, почула Рея, тому заглянула туди. І не помилилася. Він стояв біля столу, розглядаючи якусь карту і розмовляючи з світловолосим чоловіком. Коли вона зайшла, вони обоє глянули в її сторону. Рей одразу ж підскочив до неї.

— Як ти себе почуваєш? — хлопець поклав руку їй на плече. — Познайомся, це — Доріан, — він вказав на блондина, — Доріане, це — Грейс, новенька в таборі.

Дівчина підійшла до столу, простягнула руку на знак привітання, і чоловік потиснув її.

— Бачу, що новенька. І що ж тебе сюди привело?

— Загалом, довга історія, але…

— Я сподівався, що ти навчиш її якимось базовим бойовим чарункам, — втрутився Рей і вже тихіше додав: — Вона абсолютно нічого не знає по магії. Я тільки вчора витягнув її з полону у Проклятих і привів сюди. Вона вперше на Даровіті.

— Справді? — Доріан смішно вигнув одну брову. — Що ж, побачимо, як швидко ти вчитимешся, — він повернувся до неї спиною і почав щось завзято шукати. — Та де ж воно… О! — нарешті він знову став до неї обличчям і простягнув їй щось у долонях. — Хочеш лукум?