Її тіло було полотном, на якому малювало сонце. Вона сиділа на ковдрі, навколо повзали мурашки. Рукою дівчина скидала їх і спостерігала, як тіні вбираються у її тіло і стегна: вони всіюються темним гербарієм.
Вероніка встає з насидженого місця, росте над землею і тягнеться до самого сонця, замруживши очі та усміхнувшись. Дівчина взувається у сандалі і йде травою. Її взуття повне насіння трав. Від підошви розбігаються цвіркуни та інша комашня. Вони заповнюють можливу тишу цвіріньканням, дзижчанням та тим всім, що вони вміють. Звук то ближче, то далі, залежно від траєкторії тих з них, хто має крильця. Птахи теж обмінюються голосами. Вероніка слухає їх і називає безіменними артистами. Це прикро, але вона не змогла б взяти у них автографа, бо не знала жодне з імен.
Чи завжди у взуття так набивалося травою? Раніше Вероніка цього не помічала. Вона зняла одного сандаля і стряснула те, що назбирала, потім повторила те саме з іншим.
Був майже захід сонця. Спека сходила, промені сягали земного жовтими лініями світла, а на що лягала те залишало тінь. Так стало темніти. Вероніка хотіла застати як жовте, блакитне, зелене, біле забарвиться у ті кольори, яких можуть досягти лише майстри-художники.
Вероніка дочекається заходу, потім піде до хати, засне пізно і застане світанок.
«Хто не бачив світанок — не знає життя», — так сказав колись їй батько. І вона послідувала за ним, бажаючи пізнати смак відміряних їй днів.
Батько взяв її на рибалку зрання, як зазвичай ходять рибалки, і вони спустилися до берега річки. Вероніка знала ці поля і пагорби, той лісок на іншому березі річки, знала трагічні і веселі історії, які сталися у воді і біля неї, бачила тут лебедів, човни рибалок, як берегом йде худоба з погончим. Зараз нічого з цього тут не було. Тиша. Навіть пташки не співали, тільки плескалася вода і шаруділи дерева.
На горизонті зблиснуло перше проміння. Світло виглянуло вперед диска Сонця і таке мале, як здавалося Вероніці, воно освітило півнеба, змінило кольори і витіснило зорі. Якби Сонце було на рівні з іншими зорями, то вони б могли позмагатися з нею за право називатися кращою, але для людей, тварин і живого, що є на Землі, Сонце править небом, воно визначає день та ніч і дає змогу навіть вночі знайти дорогу, наповнюючи світлом Місяць.
Серед невтомних мандрівних хмар розлилися світлі, ніжні кольори. Хмари набралися тих барв і пливли тепер під новим морем, як перевернуті човни.
Сонце соромилося очей дівчинки: воно визирало і знову ховалося.
У народі кажуть, що то сонце купається, але земна зірка не погодилася б з таким твердженням про її неохайність (таке це явище рідке). Птиці увірвалися в тишу співом, галасінням, ще трохи соним, але щасливим. Вероніка не розуміла чому б не прокидатися так кожного разу з птахами і днем? Але це було важко і от досі вона не бачила світанку знов.
А вчора, коли була у місті, Вероніка запрацювалася до такої міри, що сонце заглянуло у її вікно першим. Дівчина мала б відчути втому та сонливість, розчарування, тому що настав ранок, але натомість її душа наповнилася радости. Вероніка встала з робочого місця за писемним столом і подивилася у вікно, де вже щебетали пташки. Цей спів був таким, як тоді в дитинстві і вона хотіла побачити сонце, але у місті горизонту не було видно, лише високі будівлі і відображення сонця у вікнах.
Вероніка зібралася і поїхала наступного дня до села. Тут вона хотіла зустріти світанок. Вона мала надію, що якби пізно не прийшла до хати і не лягла спати, але прокинеться разом з птахами та квітами, які починають зранку повільно розпускатися від того тепла сонця.
Природі було байдуже до неї. І однаково Вероніка бачила її турботу і схвалення, ця байдужість не була німою, жорстокою, лише Величною, такою, що нею вона існує і дозволяє лише любити її чи остерігатися. Природа є. Вона не відводить погляду, не цурається і не принижує, а дозволяє перебувати у ній і насолоджуватися її життям.
Вероніка згадала свої дрібні образи дитинства. Ті, які мали б забутися, але не здатні покинути, бо доклалися до нашого формування.
Вероніці хотілося пожалітися на тих давніх своїх малих недругів. У ній не було злості, їй не хотілося помсти, вона намагалася вирвати їх вплив на себе, як той, що насправді немає до неї відношення.
У садочку, коли всі ставали примусово парами, їй не хотіли давати руки. До того вона була дивна, що маючи велике оточення для ігор, їй нікому було стати поруч. Вероніці залишалося дивитися, як подруга стає з ким їй хочеться. Згадуючи це зараз, Вероніка не розуміла цієї суперечності: у неї були друзі, були й ті, хто по-дитячому любив її. Чому ж спогади залишалися такими самотніми, віддаленими від групи, якщо вона зазвичай була у їх центрі галаслива та грайлива.
А далі школа. Невеличкі знущання, суперечки і конкуренція. Вероніка не була замкненою, чи тихою — все навпаки, але вона залишалася осторонь і була незрозумілою іншим.
— Привіт, Ніка! — дівочий голос вирвав Вероніка із спогадів. Вона обернулася до власниці, вже знаючи кого там побачить: її подругу дитинства Іванну. Іванна була дівчина конвенційно не дуже приваблива: випнуті губи з білим контуром, великий рот і довгі кінцівки, у неї довге посічене волосся, яке вона не вміє доглядати і погляд такий, що одразу розумієш — з нею ні про що не поговориш. Не через недостаток розуму, а через те відчуття настороженості, яку вона викликає, пліткарської байдужості до почуттів співрозмовника. Ці всі начеб-то недоліки можуть бути найгарнішими, бо вони дані природою, а отже є негарним лише в людському обмеженні, але також це зумовлене поведінкою Іванни. Недарма Оскар Уайльд зауважував, що наша поведінка впливає на нашу зовнішність. Також вона визначає нашу красу перед іншими.
Вероніка усміхнулася їй, забувши давні образи, які подруга завдала ненавмисно і від того не здогадується про їх існування. По щирості говорити Іванна не вміла, від того й відчувалася Вероніці далекою.
— Так давно тебе не бачила! Як прикро, що наш зв'язок обірвався, — ці слова були пустими, вони не несли того значення, яким звучали. Вероніка лише кивнула на це і не вважала за потрібне пояснювати причину втрати дитячої дружби. Вона знає, що Іванна має про це свої уявлення, зроблені висновки без відома Вероніка, але Вероніка знала правду чому обірвала з нею зв’язок. І тільки їй насправді була важлива ця дружба і її відсутність.
Так вони розговорилася. Щоб там не було колись, але приємно зустріти людину з минулого і побачити її зміни, поділитися своїми. З роками Іванна стала привабливішою, доглянутішою. Вона нагадувала Вероніці тих її друзів, що в місті і є їй зараз близькими. Тиха й творча, оригінальна й показова, але все ще не здатна почути Вероніку. Іванна серед маси.
Вероніка слухала її і була вдячна за цю зустріч. Вони сміялися і довго сиділи на ковдрі, потім стемніло так, що вирішили пройтись, щоб не замерзнути і не дати комарам покуштувати їх крові.
— А пам’ятаєш Олеська? — раптом увірвалося це питання і Вероніка подивилася на Іванну розгублено. Якого ж Олеська вона має на увазі? Чи не того, до якого вона у момент відчаю й смутку спрямовувала свою романтичну натуру, зізнаючись у фальшивій закоханості, яка була зумовлена симпатією до зовнішності та зухвалості, котру Вероніка сплутала з вихованістю.
— Пам'ятаю…— невпевнено відповіла Вероніка і кивнула сама собі, вважаючи, що найвірогідніше саме його Іванна згадує.
— Бачу ти соромишся! Невже досі щось відчуваєш?
Таке запитання було настільки смішним і недоречним. Вероніка спалахнула від сорому. Як вона могла досі відчувати щось до того, до кого й не відчувала раніше? Чи може існувати в ній ще щось таке далеке, дитяче до людини їй вже невідомої? Ким він став? Вона не знала. То з чого б їй любити його. Вероніка звернулася до спогадів, але й там не знайшла тих, які б вона плекала серцем.
— Аж ніяк! То все були дурощі, ігри, — виправдовувалася Вероніка у відчаї, що її знов не розуміють, не чують. Вона розхвилювався і відвела погляд, щоб більше не дивитися на подругу і не давати їй приводу тлумачити речі як їй заманеться. Якби ж то вона справді розбиралася у цьому, тоді б Вероніка прислухалася до свого серця, але ж Іванна була така далека від її правди, що кожне слово сказане про неї було б наклепом.
— Ну а як же, — глузливо каже Іванна і ті її звуки, той її вираз, коли вона піднімає підборіддя майже на рівень очей Вероніки, був для останньої прикрістю. Вже вона шкодувала, що почала з нею говорити, бо хотіла втекти і не знатися з нею взагалі.
Але Вероніка йшла стежкою далі поруч з нею і слухала, що вона скаже далі. Власний вигляд здавався їй переляканим і від того  жалюгідним.
— Так як він старший, то теж сюди мало приїжджає. Зайнятий надто. Але останнім часом приходить, гостює у батьків в домі і до нашої хати ходить, — ці її слова прояснили для Вероніки важливе: не того Олеська вона згадала. Не думала, що Іванна заговорить за того, що їй справді тепло згадувати його, бо знала подруга його короткий час, а тепер говорить так, як наче знає його краще за неї. Так воно й було. Вероніка нічого про нього не знала сьогодні і знати й боялася! Як тепер можна? Вона любить ті спогади, любить того Олеська, якого знала тоді, до того як наговорила здуру злих слів. Тоді було перше знайомство з Іванною і вона віднеслися до неї так, як наче вони чужі одна одній, а може й неприємні. Тоді вже й Вероніка по-дитячому імпульсивно заговорила, бо не могла дати ради з тією спільною відповідальністю, яка чомусь сперлася на її плечі.
Олесько був особливим для Вероніки, бо був з тих, хто розумів її. Він знав ту її, якої не багато знали, бо такою вона хотіла бути. Олесько торкнувся світу, до якого вона не всіх пускала і від того їй було тепло, що розуміє той світ, розділяє ті плани. Він до неї ставився добре, ще так ніхто не ставився до неї щиро. А Вероніка… Зрадила його щирість і наговорила непотрібного.
Ще тоді не знав ні Іванни, ні того її оточення і тієї Вероніки, де вона посміховисько. Так вона зрадила і собі, і йому, їх спілкуванню. Після писала, але ця недомовленість так і залишилася між ними.
Відтоді не бачилися. Як було дивно чути, що Іванна говорить про Олеська так, як наче вони завжди дружили разом. Як прикро Вероніці згадувати те дитинство і те приниження, яке вона сама допускала. Зла на Олеська не тримала. Не було за що. Зробила дурню вона і то через дитячість, незрілість.
Але їх розмови, їх знайомство та обійми — не могли не викликати усмішки. Зараз він інший. Іванна розповідає, що любить зорі і мало спілкується з людьми, відростив волосся, часто підмальовує очі олівцем.
Вероніка посміюється схвально, а Іванна й досі її не розуміє, каже, що він справді «цікавий» серед своїх. Вероніка потискає плечима, бо їй в описі стало ясно, що Олесько інша людина, але при тому з тих, з яких дівчина обирає собі оточення. Він все ще залишився «свій». Від того й сміється, нервово, з жалем.
Іванка засміялася недобре, глузливо і до її вуст підходили криві слова, які вже зародилися у її думці і вона необачно їх озвучує без сорому:
— Ми часто йому згадуємо і сміємося з нього, бо він зустрічався з тобою!
Вероніка дивиться на колишню подругу, намагаючись розгледіти жаль за сказане, але Іванка сміється, наче сказала щось доречне і смішне.
Вероніка пошкодувала за їх зустріч. Відчуття приниження, огиди обліпили її як у дитинстві. Вона з-під лоба подивилася на Іванну, але нічого не сказала. Її серце наповнилося соромом і дитячою образою, про яку вона й забула.
Те світле місце, спогад, де вона була там, де хотіла, спілкувалася з тим, хто розділяв її думки, було спаплюжене людьми, які не знали її, не цікавилися нею, але видавали себе за найближчих людей. Вероніці не повернувся язик щось сказати, бо більше й не хотілося говорити з цією дівчиною.
Авжеж, Олеську некомфортно. Він, за описом Іванни, відбивається від словесних нападів і йому не смішно. Його соромлять Веронікою і від того боляче.
Чого очікувати від людини, яка в дитинстві сміялася з людини з вадами? Невже у ній може бути щире милосердя й розуміння? Такі люди мають присмак фальшивості і віддаленості.
Вероніка розпрощалася з Іванною і йшла тепер одна по невеликій стежці. Вже було так темно, що Вероніці довелося увімкнути ліхтарик на телефоні. Додому все ще не хотілося. Мерзенно було у серці. Дім це місце, де її теж знають іншою, ніж вона себе уявляє, або є насправді.
Вероніка дійшла до свого двору. Вже була так пізно, що ігнорувати це місце було б небезпечно.
Зрання її чекав світанок. Такий дивовижний, як вона його пригадувала. Вероніка застала його у ліжку. Різна прогулянка і сонлива забудькуватість, яка не дала їй поставити будильник, змусила дівчину задовольнятися тим малим, що вона могла спіймати після сну.
Вероніка подивилася у вікно і зрозуміла, що сонце вже зійшло, небо посвітлішало на три відтінки, а птиці, які й розбудили її, розщебеталися так, наче співають востаннє. Вероніка хвилину дивилася на штору і прислухалася до цього співу, а після цього зірвалася з місця, взулася у що натрапила і вибігла на подвір’я, щоб хоча б частково застати ранішнє дійство.
Вид сонця змусив Вероніку усміхнутися і відчути прилив мотивації, яка переконувала її, що варто навіть у місті прокидатись кожного ранку і дивитися на те як змінюється небо, якщо неможливо розгледіти горизонт. А краще залишитися тут. Ще на трохи.
Але Вероніці довелося повертатися згодом у місто, місце, де темп життя втомлює настільки, що не залишається часу на ранок. Якби вона залишилася у селі — було б так само. Робота з землею, худобою відбирала б її сили. Вероніка зітхнула на такі думки, зрозумівши, що волі їй не знайти, або що її воля звучить надто ліниво.
Її серце більше не було зрадженим. Воно вилікувалося, сонце випалило біль, а вітер зіграв їй пісню для душі, граючи на листах дерев, у травах полів і дерегуючи співом пташок.
Неприємна розмова з Іванкою, спогади про далеке і минувше, про колишні її вади, відійшли від неї. У момент тиші є тільки вона і природа, яка дозволяє стати поруч з нею.