Я дивилася у її жерло. Вона знала смак мого горла. Я бачила її у тріщинах чужої руки і стегон — це видовище було лякаюче, страшніше за її лице у вікні.
Бог був її союзником.
* * *
Вона стаяла серед білих стін. Була полум’ям у цих бетонних стінах, від яких віяло холодом. Єдине що Роза могла б спалити, за що зачепитися оком — хрест з розп'яттям. Христос дивився у небо, Його лице було викривлене від страждання.
Він возносив її молитву до Отця. Роза замовкла, але все ще стояла перед Ним. Вона впала на коліна. Це не був жест шани та каяття, Роза вдарилася коліньми від безсилля у ногах, вона прагнула відчути біль сильніший за нутрощі у вогні.
Він спалював її сяйвом, випалював у ній пристрасті. Повітря здавалося димом від вогню. Ним неможливо дихати — це смертельно.
З грудей підіймається хвиля, вона поширюється по лицю і Роза не здатна вдихати, лише повільно видихати, наче дим йде з неї. Її рот німіє, а очі наповнюються збудженням, яке ладне зірватися сльозами, але натомість залишається в очах, як у посудині, з якої от-от переллється.
Рідині вдається вилитися у слова: гострі, криві, примітивні.
Той хто зіткнувся з подібним насиллям життя — має розколоту душу. Вони до смерті приречені жити між трьома світами, бути вигнаними з двох із них і боротися за третій, створений для існування, хоч в одному — світ створений власними силами. Його існування не розуміють, заперечують.
Її світ осягне лише грішник, який перед сном промовляє свої гріхи, щоб проковтнути їх, як заборонений плід: з жадобою, цікавістю, але маючи його поперед горла, ковтаючи, як кістку.
Кожну епоху Людина з’їдає цей плід. Ховається, розчаровується, женеться за чимось і втрачає віру у будь-що, втрачає свій спокій та дім.
Відтоді, як Роза стояла навпроти Христа, Смерть ходила поруч з Богом за смертною.
Смерть була коханою, яку потрібно приховувати.
Роза лежала у ліжку, оточена чужим диханням. Свого вона не чула. Очі за вікном пропалювали у ній діри, які мали з часом згнити. Смерть дивилася у її вікно.
Роза бачила її серед натовпу, чула її закликання та зізнання у почуттях. Смертна мусила не дивитися в очі Батька, щоб Він не побачив її жагу до грішної пристрасті.
Це відчуття схоже на еротичну звабливість, яка виявляється передчуттям жертви власної загибелі, гіпнозування Кармілли своєї здобичі з однойменної новели Джозефа Шерідана Ле Фаню.
Роза йшла з відчуттям, що її тіло знекровлене. Лежала, наче у труні та бачила не білу стелю, а небо, чи кришку домовини. Плакала, пророкуючи як її дух вийде з тіла з болісним криком.
Тож хрест загорівся. Роза не довго дивилася на нього і підійшла до вікна, де серед натовпу протестуючих, ворогуючих захисників двох розколотих світів (у тих що вони не призначені для Рози), сиділа зігнута постать, тріщини на руках якої слугували їй кистями для роботи.
Роза вийшла до неї і пройшла повз людей. Вони викрикували їй щось, схиляли на свій бік, але вона рухалася до художниці.
Дівчина підняла очі. Це було лице їй знайоме — її подруги. Роза сіла біля неї і слідкувала за процесом, а потім дістала свій аркуш і олівець, виводячи літери. Вона дивилася, як слова з’являються ланцюжком, як звучать у її голові, створюють щось недосяжне цьому натовпу, але вловиме тим, хто шукає теж саме, хто чує теж саме, хто прагне ввібрати написане.
Роза писала. Писала так, що не чула як кімнати переповнює натовп і оточує її ворожим криком. Протестуючи, засуджуючи, тиснячи на неї реальністю. Він рве її за руки, заглядує у записи і хоче проникнути у голову через вуха.
Роза готова волати і битися. Вона з’їдає записи, намагаючись приховати прокляті слова.
— Ти прийдеш до мене, коли я тебе не схочу… така ти, — прошепотіла Роза до коханки, знаючи що вона почує її попри все.
Якби у них із Смертю було листування — Роза знищила б листи з полегшенням.
Її спасінням були фальшиві слова, солодкі зізнання у любові, якою впивалися люди, порівнюючи з вином. Вона ненавиділа осуд до цього священного місця її притулку: кімната, де весіло розп’яття, інколи виставлялася Гостія. Це місце доводило до сказу, заспокоювало і вимагало захисту. Роза захищала, але не від самої себе. Вона жила тут, знала ці закутки і дозволяла собі обурюватися, стояти перед хрестом прямо і дивитися з вимогою до пояснень, змін.
Смерть мала стільки ликів незнайомих Розі. Смерть грайлива, нахабна, ніжна, жорстока, заспокійлива і одна з найкращих, але з найзрадливіших коханок. Вона належить усім, але сама обирає місце зустрічі. 
Смерть перестала переслідувати її тривожно, тихо, намагаючись тільки повіяти своїм ароматом. Тепер вона смерділа густим запахом війни. Вона насувалася, як чорна хмара.
Смерть торкнулася і відійшла, нахлинула хвилею і заспокоїлася, але висіла то з одного боку, то з іншого під своїм Середньовічним видом. Їй захотілося показати свою могуть і владу, розпростерти обійми для найкращих і втиснути жало у найгірших.
Розі здалося, що стіни здавлюють її, ломають письмовий стіл і дерево тріщить, розколюється. Вона бачить сюжет за сюжетом, вимірює час і розуміє, що Смерть стоїть на паперах. Незворушно стоїть, змащуючи біле брудними слідами.
— Дай часу! Дай написати! — Розі панічно хапається за ручку і пише так, що більше не здатна підняти голови до обгорілого хреста. Він соромить її, відбирає шанс написати про те, що її хвилює, що турбує і рве її серце.
Розі готова писати для Нього, вона визнає Його владу над собою. Він — частина її життя, а тому безпосереднє джерело Творчості, бо її виховували, що саме Він є всім. Розі довіряє цьому, дозволяє цьому існувати у такому значенні, але вкотре стоячи перед Його розп’яттям, Розі обдумує сюжет із завзяттям. Такий, що Він би його засудив.
— Не відбирай у мене цього. Я твоя там, де ти кажеш писати те, що хочеш, але мою частку не сором. Я не дозволю. Література — це моя мова, те, що ти вклав і чому дозволив бути.
Розі відстоювала своє право на теми, вона говорила до нього, як до Батька, не будучи впевнена чи Він взагалі проти такого. Вона пише про Його творіння у хороших і поганих проявах, про життя таке, яким воно є: з його принадами та задоволеннями, хоча вони грішні, але вони все ще є. Неможливо їх приховувати, не можливо до них не тягнутися.
В очі Рози благально дивилася Настя. Вона сиділа під тягарем сумнівів.
— Напиши! Прошу, напиши мені щось, що втішило б мене, дало надію на те, що я гідна у цьому житті кохати. Кохати неправильно, бути людиною сентиментальною, йти за почуттями та ігнорувати «обов'язок», до якого кличе мене віра. Як відданий лицар короля, як віддана дружина, я маю обирати почуття чи принцип. Я хочу жити не в ту епоху, хочу сховатися і втекти від Двору, знаючи, що це закриє мені шлях на завжди. Напиши мені щось, щоб втішити… — так звучали її слова, ті історії та зізнання, які лилися з неї. Це чула Розі. Це те про що вона хотіла написати, бажаючи подарувати подрузі ці думки, ці сумніви і біль, щоб дати заспокоєння.
Розі знову стояла перед хрестом. На цей раз Смерть не йшла біля Бога, вона була у Його руках, як меч, який може допустити такі умови, що їй доведеться уповати лише на Нього і відректися від того, що губить Його у ній.
Роза боїться. Вона стане між двох світів, де одні скажуть, що вона фанатичка, а інші — божевільна грішниця і розпусниця.
Перед нею лежав зошит і ручка. Вона дивилася на них невидячими очима і губила себе у сльозах. Роза відчувала, як затягується мотузка на її тілі і вона сама затягує їх.
Роза з дитинства гралася словами. Слово цілувало її, пестило личко і вона приймала його ласки належно, виточуючи леза, якими б могла перервати їх (слів) потік, коли вони ще не показалися, не набралися потрібної сили.
Роза бачила покликання у літературі. Вона ховала її, як хліб, який можуть відібрати. Що писала? Що читала? Чим жила? Які світи її наповнювали і які автори їй шепотіли уроки свого життя?
Заборонені, ганебні, розпусні, відступники і божевільні, незалежні і богемні. Вони нестерпні.
Її не зрозуміють належно у цьому не постійному, не однорідному світі. Важко бути самотньою. Не можна бути самотньою. Але вічно самотня у своїх лабіринтах, питаннях, непевних відповідях, де несправедливість перегукується із самою суттю Всесвіту.
Роза страждала, бо знала багато і водночас не могла пізнати більше. Вона писала, хапаючись за абзаци як за повітря, де вона говорить і говорить. Безперестанку плете язиком, рвучи волосся і заливаючи папери сльозами. Роза відганяє Смерть, сперечається з Богом, намагається прийти до компромісу з ними обома.
Роза відчуває як дихає Смертю, відчаєм. Вона лежить і шепоче: «Трохи часу, щоб дописати…»
Вона мусить написати про свою гібридність, про думки, які повинні знайти слухачів. Роза має створити те, що б хотіла прочитати, що полонить її серце, чим вона б впивалася.
Смерть кликала її, спокушала, стискала безнадією, вихід з якої була лише коханка. Але дарма: Роза стрясала рукою і писала далі.
Роза відчула холодне повітря, яке наповнило груди і плеснуло їй у лице. Вона дозволила руці писати безсенсові слова, щоб сформувати повні сірості абзаци.
Писала. Коли вона не писала? Коли не знала букв — вигадувала у голові, але створювала і говорила. Ділилася безсоромним, скандальним, бажаним…
Щоки Рози пашіли, її грудна клітина розривалася від навантаження, а ноги от-от хотіли відмовити. Вона бігла до художниці.
Роза схопила її за плечі, намагаючись знайти опору. Настя спантеличено підтримала подругу, чекаючи пояснень:
— Чого ти так несешся?
Роза підняла на неї повні сліз очі і нервово засміялася. Вона вклала їй у руки зін. Настя взяла папери у скромній обкладинці з не чіткими лініями двох постатей.
— Це твій твір? Дякую, Розі! Дякую! А про що він? — Настя задоволено усміхнулася і почала гортати сторінки.
— Цей твір відрізняється від всього, що я писала… Він для дозвілля, а не для довгого розжовування. Про двох жінок, сильних жінок, справжніх. Про упередженість і пізнання себе, про прийняття і терпіння, про кохання гостре, палаюче, яке належить тільки цьому світу.
Роза скривилася, бо не знала, як описати ще сюжет. Настя зупинила її жестом і обійняла.
— Це саме те, що я хотіла почитати. Дякую, Розі, дякую, що почула мене, — Роза була впевнена, що почула останнім словом «себе» замість «мене», це було б влучніше.
Її трясло від страху, їй здавалося, що на неї котиться лавина, проти якої вона не встоїть. Але їй було важко переховуватися, Розі хочеться бути кимось, а не Анонімом.
— Твій стан був важким... Він пройшов? — поцікавилася Настя, відсторонившись від подруги і непевно її оглядаючи.
— Аж ніяк ні! Він став іншим! Це кохання перевтілилося в інше. Я бачу Смерть, я прагну її близькості, поцілунків, її як музу. Я — письменниця і хочу жити, щоб...
— Писати про неї?
— Писати у ній. Я вмираю прямо зараз, але ця смерть не має бути миттю і не мусить тривати в ритмі існування. Мені зарано вмирати, доки я не напишу той роман, який втілить мене, стане мною після мене, — з цими словами Роза подивилася в очі Насті так, що та збентежилася і стиснула подарований зін.