Листопад цьогоріч видався навдивовижу вмитим дощами. Сильний студений вітер вигинав могутні дуби аж до самої матінки Сирої-Землі. Великі холодні краплі шпарко летіли повітрям, і так і сяк силкуючись запхатися за комір.
Таусень* лютував. То вмивав усе навкруги зливами, то вітрами колючими сипав. А часом, як сьогодні, усе на раз.
Двоє гнідих, впряжених у критий віз, поволі пленталися вузьким трактом.
— Здалася матінці та плакун-трава! — невдоволено сопіла Роксанка, кутаючи руки у величеньку, накинуту на плечі вовняну хустку. — Нащо нині? Чому не в інший день?
— Бо тільки нинішньої ночі вона сама йде до рук.
Рута осудливо зиркнула на сестру, котра, вочевидь, намагалась проколупати поглядом дірку в спині візника — Митько. Роксана й сама все чудово розуміла, проте завзяття їй завжди бракувало. А сьогодні особливо.
Поповнення запасів плакун-трави потребувало все село. А особливо їх тітка Марфа, котра все ніяк не могла добалакатися з домовиком у новій хаті. Якраз тим зіллям і можна було захиститися від нечисті, котрої останнім часом розвелося хоч греблю гати. Та й від чорної немочі воно помічне. Отож матінка дуже просила роздобути його саме цієї ночі на березі лісового озера.
Вітер усе посилювався, колеса воза вгрузали в багнюку, коні вже ледве копита волочили, знай собі спиняючись раз-по-раз. Роксана то цикала язиком, то ображено пихтіла, повна обурення на богів та все на світі.
— Може цей, перечекаєм негоду? — Митько мерзлякувато осмикнув легкий кафтан. — Туткай недалечко є хутір, коні си віддихнуть. Та й ми випили би узвару якого, бо ше сухота ся вчіпить, — візник шморгнув носом та й міцніше вчепився у поводи закоцюблими пальцями.
— Непогано було б, — Рута легенько стиснула холодні пальці сестри й підбадьорливо всміхнулась. — До ночі час ще є, гадаю, батечко з матінкою молитимуться Дажбогу, щоби він нас захистив.
Митько брязнув поводами, і коні, вдаривши копитами по зболотнілій від дощу землі, пустилися галопом наче вжалені.
— Нащо так гнати? Сам же сказав — їхати недалеко.
Почули її чи ні — не важливо. Роксана воркотіла лише тому що так звикла, навіть якщо причин для невдоволення не було. Така вона вже народилася, ще змалку як ті брови зсуне, так схожа була більше на стару бабцю, ніж на плекану дитину. Хоча зараз тих невдоволень знайшлося б достатньо. Більш за все їй хотілося опинитися там, де тепло і, що важливіше, сухо. На хвильку почулося ніби десь затріщало полум'я, але марево дуже швидко зникло. Вогка погода вже почала трохи діяти на нерви. І як небо в собі стільки води тримає? Чи не важко йому?
Скільки б вони не їхали, перед очима майоріло одне й те саме — вдалині пагорби, поблизу поля. Трава скрізь суха, мертва, дерева та кущі — сірі, ніби зовсім хворі. Розумом Роксанка  розуміла, що це так Матінка Сира-Земля їх вкладає на зимовий сон, а вітерець разом з дощами наспівують їм колискові, але на душі все одно було якось тяжко. Все дівчині здавалося, що вмирає природа. Що не буде більше сонця, яке грайливо виглядає з-під білих, немов вельон нареченої, хмар.
Дурненька вона, звісно. Їй би себе та Руту жаліти. Сестра цього мабуть не скаже, — вона сидить взагалі, пісню собі під ніс муркоче, — але зараз були вони більш на безхатьків схожі. Подумати тільки — доньки купця! Та кури б побачили — висміяли. Одежа висіла сирим  ганчір’ям, коси сплуталися, даремно тільки заплітали їх одна одній зранку. А Митько? Той взагалі весь замурзаний від бруду, що відлітає з-під копит. Гніді все поспішали вперед, колеса те й діло потрапляли в маленькі вибоїни, підскакували на камінні. Роксана була впевнена, що коні почули відпочинок, інакше чому їм все стало завиграшки?
— Тпррррр, — візник, нарешті, потягнув на себе поводи, гальмуючи.
Віз легенько похилився, Роксана сильніше вчепилася у свою розшиту торбинку.
Приїхали.