— Раніші дріади жили разом з людьми після того, як загубили ельфів у війні з велетнями. Які вигнали нас с нашого попереднього табору. Вони просто напали на нас без всілякої причини. Просто вирішили знищити.

— А де велетні зараз? Чи вони ще живі?

— Я точно не знаю і надіюся що ніколи не дізнаюся. Бо ми попередній раз майже усі не померли, а якщо вони знову до нас нагрянуть, мабуть, це буде кінець нашої з вами історії. На чому я зупинилася?

— На частинці про велетней

— Всі були рівні, не було й війн, зайвої вилитої крови на полі бою, але все ж таки люди не вміють жити дружно. У той час вони вирішили що сильніше дріад, найголовніші. Отже, почалася справжня жорстока війна за життя. Всі знали, якщо виграє одна сторона, тоді помре інша. Дріади не хотіли жертв та вирішили піти все далі й далі у ліс. З того часу ми, дріади, не бачили ні одної людини, і сподіваємося ні побачимо ніколи поки живи

— Невже дріади й люди не можуть жити разом, як колись давно

— Зрадили колись, зрадять й зараз

— Може люди вже інші, ми ж навіть не пробували, звідки ми можемо знати

— Підростеш і все зрозумієш

— Навіть коли я виросту, я все одно не зміню свою думку — вперто сказала я у дитинстві, коли була ще зовсім маленькою

— А якщо була б можливість поговорити з людьми, Зоряна, ви б поговорили?

— Ні, люба, ні. Розумієш, Одрі, я — найголовніша у таборі й наражати на небезпеку цілий народ я не можу

— Ні, не розумію зовсім, чому ти думаєш що вони не змінилися й нічого не вийде?!

*****
— Я не можу це зробити в мене не виходить

— Як тоді у твоєї подруги усе чудово виходить? Чому саме у тебе справи йдуть кепсько, Одрі?

— Просто вона відьма десь глибоко в душі

— Не кажи дурниць, а дивись. спочатку ми надягаємо потім вставляємо стрілу прицілюємося і стріляємо. спробуй тепер сама

— Натягуємо, цілимося, стріляємо. В мене знову не вийшло

— Давай знову спробуємо

— Давайте може я їй спробую пояснити

— Ні, Хлоя, не треба. Я сама зараз її навчу

— Добре, Зоряна

— Стаємо лівим боком до мішені, ноги на ширині плечей й паралельні. Ми тримаємо лук, спрямований на мішень, тятива захоплена, але не натягнута. Потім прицілюємося, тобто візуально оцінюємо відстань від лука до мішені. В кінці натягуємо тятиву й відпускаємо. Давай тепер спробуй

— Це дуже складно в мене зараз не вийде

— Давай починай вже

— Натягуємо, цілимося, стріляємо

Стріла з лука полетіла так швидко й водночас рівно, що влучно й граціозно попала в яблука — пробив його не скрізь. 

— В мене вийшло. це просто неможливо скільки раз в мене не виходило. 

— Я ж казала що я зможу тебе навчити чому завгодно. Ти скоро будеш не гірша ніж справжня дріада, а навіть краща