Називайте мене божевільною, саме така я є! Наступного дня я була в особняку на другому поверсі. Схованка! Я мала дізнатися, що в ній! Щохвилини оглядаючись (хай тільки якась жінка в білому спробує до мене наблизитися), я підійшла до стіни і стала водити руками по оббивці. Щілина була дуже вузькою і практично непомітною. Минулого разу я виявила її тільки тому, що в мене око реставратора.

Я просунула в отвір лезо ножа, дверцята піддалися і прочинилися. Від страху та хвилювання у мене на лобі виступили краплинки поту, а в роті одразу пересохло. За шпалерами, як я й передбачала, була ніша, а в ній скринька з різьбленого дерева. Піднявши кришку, я виявила пачку листів, перев'язаних червоною тасьмою.

Чужі листи читати не можна, але порушивши правила, я вже не могла зупинитися. Всі послання були написані знайомим мені гарним почерком і призначені Софі. Спочатку вони були сповнені ніжності, в Олексія явно спостерігалася любов до поезії. Але десь у п'ятому листку з'явилися перші ознаки розладу між закоханими.

«Кохана моя, скажи, що я помиляюся! Адже це не може бути правдою? Ти знаєш, що ми пов'язані і зв'язок цей не можна розірвати!»… «Софі, прошу тебе, зупинись! Ти не можеш бути такою жорстокою, щоб грати з моїм серцем! Невже ти віддала перевагу мені іншому?!». Останній листок був зім'ятий і весь залитий чимось темним. Внизу я розрізнила лише кілька слів: «Тепер бережись, бо я тебе вб'ю!»

Більше в скриньці нічого не було, але щось явно ховалося під шовковою підкладкою. Я майже не сумнівалася в тому, що там знайду, але таки зазнала шоку. То був медальйон на довгому чорному шнурку. Я натиснула на маленький замочок, пролунало тихе клацання, і кришка відкрилася. Прикраса була зроблена із золота і складалася з двох половинок. В одній був портрет чоловіка, і я покалялася б, що це Олексій! У другій – зображення дуже гарної темноволосої дівчини. Значить, це не була галюцинація, я точно бачила тут жінку чи її примару! Я позадкувала і на щось наступила. Ключ, але такий маленький, що я важко могла уявити, що він може закривати!

Затиснувши знахідку в руці, я швидко сховала медальйон на місце і поклала листи назад у скриньку, потім запхала її подалі в нішу і прикрила дверцята схованки. Тепер навіть зблизька його майже не було видно. Щоб не втратити ключ, я повісила його на шию разом із моїм улюбленим кулоном у формі серця. Там йому було саме місце, ніхто не надав значення такій прикрасі, жінки – вони романтичні істоти. Але більше я не могла з'являтися тут доти, доки не узнаю правду.

Я зателефонувала і Олексій одразу зрозумів –щось сталося. Коли він приїхав, я пила каву, але пальці у мене зрадницьки тремтіли. Мій гарний аристократ сів поруч, пильно дивлячись на мене.

- Я знайшла схованку, - тепер я набралася хоробрості і подивилася йому в очі - Знаю, ти не хотів, щоб я туди поверталася, але я все одно поїхала.

- Що в схованці? - він був абсолютно серйозним і, здається, навіть не здивувався.

- Твої листи. У тому числі ті, в якому ти погрожуєш убити Софі. Хто вона така?

- Цього не може бути.

- Я теж так думала, але ти мав рацію, цей будинок зберігає таємниці! Ваші портрети, твої любовні листи, я знайшла медальйон, за яким вона приходила! Не розумію, як вони там могли опинитися? Як це все пов'язано з тобою?

Деякий час в кімнаті було дуже тихо і мені здавалося, що я чую стукіт власного серця.

- Дуже просто, - він узяв мене за руку, але одразу відпустив - Це мій дім, Полін. Я найняв тебе, бо мені треба було знайти в ньому одну річ.

- То ти мене використав? - у мене пропав голос. - Все з самого початку було виставою?

Він зітхнув і підвівся на ноги, мабуть, так йому було простіше підібрати слова.

- Не все… Я подумав, що, якщо ми потоваришуємо, ти обов'язково розповіси про схованку. Від нього залежить моє життя! Але я не планував закохуватися в тебе. Все, що між нами сталося – не гра, я люблю тебе і зараз хочу захистити. Одягайся, ми поїдемо до особняка. Я покажу тобі його примари, Полін!

За всю дорогу в машині ми не промовили одне одному ні слова. Мене душила образа, а він розумів, що жодні пояснення не змінять того, що вже сталося. Нас поєднувало одне – бажання покінчити з таємницями. Я не хотіла до кінця життя жити в страху перед привидами, він бажав побачити вміст схованки.

Будинок здався мені чорною громадою, яка нас проковтнула відразу, як ми переступили поріг.

- Це нагорі, - краєм ока я помітила, що за поясом він ховає пістолет.

Ми піднялися сходами, і я кинула погляд у далекий коридор. Кімната з портретами була закрита! На ній висіли іржаві замки, ніби ніхто її ніколи не відчиняв. У мене мороз пішов по шкірі, може я правда божеволію? Я пропустила Олексія вперед, коли ми увійшли до бібліотеки і вказала на стіну: Це тут!

Він діяв дуже швидко і незабаром відчинив дверцята. У схованці нічого не було! Буквально нічого, зникла і скринька, і медальйон.

- Цього не може бути! - я зазирнула всередину і навіть пошарила рукою.

- Може! – від голосу, що пролунав за спиною, я навіть підстрибнула. До бібліотеки увійшла жінка, темноволоса, висока та струнка. На ній, звичайно, не було савана, інакше я б знову втратила свідомість, але ефектна поява позбавила мене дару мови.

- Ти такий наївний, мій любий, - красуня зверталася до Олексія, - сподівався знайти тут заповітну річ... сильно ж ти хотів від мене звільнитися, якщо пішов на такий ризик. Невже через неї?

- Софі, - він говорив, наближаючись до неї дуже повільно. - Відпусти Полін! Вона тут ні до чого!

- А-а-а! - вона похитала пальчиком - Брехати ти не вмієш! Твоя подружка мала шанс втекти, я все для цього зробила! О, які страшні речі вона тут побачила, так, Полін? Вихідці з того світу, примари, забиті кімнати, схованки! Але твоя квіточка залишилася, напевно, закохалася в тебе!

Раптом зі спритністю кішки Софі вчепилася в моє волосся і схопила іншою рукою за шию. До мого горла притулили щось холодне, звичайно ж не ручку для отримання автографів!

- Що ти хочеш! Я зроблю все, тільки відпусти її!

- Теж, що й раніше, зайняти своє законне місце! Я навіть поверну тобі ключ, але під вінець ти поведеш мене! І підпишеш усі папери, які я захочу!

Весь цей час я безуспішно намагалася розтиснути її залізну хватку.

-Ти віддав їй обручку! -Прошипіла вона і вона зірвала прикрасу з мого пальця - Найбільший смарагд в Європі для якоїсь малярки!

Софі відкинула мене від себе, і я впала, відверто приклавшись головою об стіну

- Ніколи не переходь мені дорогу, - зашипіла вона, схиляючись наді мною. - Цей чоловік мій і тільки мій!

- А ось це навряд, люба!

Проти лому, як кажуть, немає прийому! Збираючись зламувати схованку, я напередодні захопила з собою невеличкий важкий ломик. Так він і валявся біля дверей, поки не «познайомився» з моєю суперницею.

Олексій уже був поруч і опустившись на коліно, приклавши палець до шиї Софі.

- Вона просто у відключці, - констатувала я, обтрушуючи руки про одяг, - чим вона тебе шантажувала?

- Я мушу зізнатися тобі, - він видихнув з полегшенням. - Гра на біржі - гарне прикриття, але мій заробіток, скажімо так, пов'язаний зі здобиччю інформації підвищеної секретності. У мене є ще місяць, щоб передати посилання, якщо цього не станеться, мене приберуть. Софі не була моєю дружиною, Полін, як ти подумала, вона була моєю напарницею! Одного дня їй набридла гра і вона вирішила заявити на мене свої права. Скомпрометувати мене можна було лише в один спосіб, перешкодити передати інформацію потрібним людям.

- Годинник! - на мене зійшло осяяння. - Ніша під вікном, старий годинник, від якого в тебе немає ключа!

- Я не дарма тебе найняв, ти справді дуже розумна дівчина! Вміст годинника не можна вилучити без ключа. Якщо його зламати, капсула із сірчаною кислотою все знищить. Ключ, - він показав на Софі, що лежить на підлозі, - у неї.

- Якби я була слухняною дівчинкою і не любила так сильно примар з твоїм обличчям, у Софі був би шанс! - я зняла з шиї ланцюжок і простягла Олексію - Це те, що ти шукаєш?

- Не хочу порушувати етикет за майбутньої дружини, тому скажу тільки одне: et ta sur!

Лайок французькою я не розуміла, але високо оцінила цей лицарський жест!

Епілог

Ніколи не думала, що моя найкраща подруга дозволить собі сльози у публічному місці, від яких потече її французька туш! Але вона плакала, доки я йшла до вівтаря, під час весільної церемонії і потім, коли чоловік виніс мене з церкви на руках.

- Це так зворушливо! Просто як у казці! – голосила вона, промокаючи хусткою довгі вії. - То мені як тебе тепер називати, Лінок? Ваша світлість? Графиня?

- Думаю ти можеш залишити мені звичне ім'я та приїжджати з пивом, коли тобі захочеться обговорити... свого нового друга, – я зиркнула на чоловіка. Він таки був вихованою людиною, йому ні до чого було знати про існування «козлів, які заслуговують на рожеві роги і статеве безсилля»