Керівник розподілив завдання, працівники їх виконували, писали звітність, друкували документацію, особисто відносили на підпис. Жодного найменшого завдання для Олі.
Віктор Юрійович, віддавши одне єдине розпорядження: "вивчати посадову", навіть не спромігся перевірити його виконання, а кудись майнув і не повернувся.
Розгублена й здивована жінка наприкінці робочого дня одяглася, попрощалася з усіма одразу й вислизнула з кабінету.Вона була така ошелешена новим робочим місцем, що навіть забула завітати до родички, щоб розповісти як пройшов перший день у славнозвісному колективі.
Вже було темно, мороз прихопив калюжі, які зранку налив дощ. Іти швидко небезпечно. Добре, що не дуже довго. Оля вставила навушники і поринула у свій внутрішній світ, де грала весела музика й усе було напрочуд добре. Дійшла до зупинки, трохи згодом стрибнула в трамвай і за якихось двадцять-двадцять п'ять хвилин вийшла.Від зупинки до будинку був не надто близький шлях, і найнебезпечнішою його частиною була доріжка, яка погрожувала стрімким спуском по доволі крутому схилу. Крижана поверхня наче скло відбивала світло ліхтарів, проте милуватися красою чомусь геть не хотілося. На щастя, Оля помітила рятівну стежку з піску й почимчикувала до неї.
Втім, незважаючи на допомогу від комунальників, бідна жіночка геть упріла поки спустилася на підборах до свого подвір'я.Утримувати будинок самій було важкувато, проте вдіяти з цим Оля нічого не могла. Все вирішив випадок. Співробітниця на одному з попередніх місць роботи шукала когось хто приглянув би за будинком її батьків, який стояв порожній вже два роки. В Олі в той самий час були проблеми з житлом, проте був рукатий хлопець. От і домовилися вони, що Ольга з хлопцем житимуть у будинку, будуть підтримувати його у нормальному стані й сплачувати комунальні, натомість оренду платити не треба.
На тій роботі Оля давно вже не працювала, з хлопцем розійшлася, проте співробітниця, схоже, геть забула про будинок. Роки зо два як змінила номер телефону і навіть на горизонті не з'являлася.Так чи інак, жінка нарешті неушкодженою дісталася дому та зайшла у двір. Щойно відчинила двері будинку, як з них вирвався велетенський собака та зробивши кілька обертів навколо господині побіг у своїх справах вглиб двору.
Грома (так звали пса) подарував їй колишній хлопець, бо в приватному будинку не можна без собаки. Й це єдине, за що Оля була колишньому вдячна, бо невдовзі після того, як вони сюди переїхали, він благополучно її покинув. А самій жити у старенькому будинку було б страшно. Можливо, він уже тоді планував розлуку.Жінка, мотнула головою, відганяючи неприємні спогади й думки. Байдуже на минуле. Невдовзі у неї все налагодиться. Ось уже робота цікава з'явилася, а скоро і хлопець, і щастя підтягнуться.
Грім повернувся та ткнувся носом у стегно, вимагаючи пестощів. Та замість того господиня впустила його в сіни та почала ретельно витирати лапи. Потім була ситна вечеря для обох мешканців будинку й чудовий час разом, на який собака чекав цілий день.А Оля тим часом шкрябала у своєму булет-джорналі враження від дня. Повклеювала нотатки, які зробила після знайомства з новими співробітниками й дописала те, що прийшло на думку пізніше.
Цьому новому захопленню не було ще й півроку, але дівчина вже погано уявляла як жила раніше без цього універсального склерозника. Вона наче наново переродилася, перестала весь час забувати справи, думки більше не скакали як білки з гілки на гілку, їй стало цікавіше навчатися новому. Оля навіть замислилася над тим, щоб почати будувати кар'єру, проте гримза-керівниця бажала лише слухняного й безмовного виконавця й дедалі більше завалювала підлеглу роботою, наче перевіряла, скільки та ще зможе утягти.Спочатку Ольга вважала це розвитком, високою довірою з боку керівництва та навіть пишалася постійною відсутністю вільного часу, проте невдовзі зрозуміла, що її просто запрягли та їдуть поки вона не здохне. І щойно усвідомивши це, не стала з'ясовувати стосунки чи вимагати нормального поводження (не любила вона конфлікти), а просто звільнилася.
А після звільнення вирішила, що напевне кар'єра то не для неї. Краще знайти тихе-мирне місце з конкретними та зрозумілими обов'язками й визначеним часом роботи, де від тебе нічого не залежить і вимог небагато. Тобто таку роботу, де менше роботи.І хто б міг подумати, що такі умови насправді існують. Вона ж бо сьогодні геть нічого не робила, а вже відпрацювала цілий робочий день.
- От би так було й надалі, - хихикнула Оля й вже почала продумувати, чим зайняти вільні робочі години. - Може блог почати вести про булет-джорнал?Й так під чудові райдужні картинки майбутнього визнання як найкращої української блогерки, дівчина непомітно заснула. А разом із нею заснув під боком Грім.
На ранок життя та його перспективи вже не видавалися такими райдужними. Особливо з огляду на те, що до морозу, який скував землю напередодні, додався дрібний сніжок, який безжально сік щоки та підступно вкривав кригу тонким покривалом.Оля із сумом поглянула на височінь, яку їй треба здолати, але в наступну мить рішуче рушила вперед. Підйом дався на диво легко. Підбори, які напередодні ускладнювали спуск, тепер навпаки допомагали тримати рівновагу.
Здершись на пагорб, дівчина вже сміливіше почимчикувала до зупинки. Та удача цього ранку, напевне, вже була вичерпана, тому вона із сумом поглянула у слід трамваю, що віддалявся, й перестала поспішати. Поглянула на годинник, часу ще було достатньо, тому просто заборонила собі засмучуватися. А просто стала чекати наступний.Раптом плеча хтось торкнувся, й вона витягнула навушник з вуха.
- Вітаннячко, - широко посміхався хлопець, риси обличчя якого були віддалено знайомі.- Ой, доброго ранку. Не впізнала, багатий будеш, - поглянула на колишнього однокласника з висоти своїх підборів Оленька.
- Сподіваюся, - усміхався Дмитро Карась. - Ти звідки тут?- Я тут живу неподалік, - махнула в бік свого будинку.
- Справді? Я також збираюся в цей район переїхати. Перед роботою заскочив подивитися одне місце. І як тобі, порекомендуєш цей район?- В принципі, так. Тут тихо-спокійно, хоч і від центру не так уже й далеко. Транспортна розв'язка зручна. Щоправда щодо якості житла нічого не можу сказати, я у старенькому будинку живу, як з квартирами не знаю.
- Зрозумів. Дякую за підказку, - трохи підгруз під такою вичерпною відповіддю Дмитро. - А ти на роботу? Може підкинути?- Не варто, тобі ж самому, напевне, поспішати треба, - Оля зніяковіла під пильним поглядом колишнього однокласника.
В школі Дмитро був доволі популярний серед дівчат й свою привабливість усвідомлював. Й Плутенко, напевне, також би закохалася, якби не знала, як насміхався він з її зросту.- Ну, так, - не став наполягати Дмитро. - Тоді бувай. Невдовзі побачимося, коли вже ми сусідами тепер будемо.
- А, авжеж. Рада була побачити, - трохи відсторонено відповіла дівчина. У швидку зустріч з Дмитром вона не вірила.Лишившись сама, вона ніяк не могла відігнати думки про несподівану зустріч, проте не наважувалася прослідкувати, куди саме пішов чоловік. Раптом він вирішить, що Оля зацікавилася ним?
На щастя, важкі думки розвіяв трамвай, який нарешті повіз дівчину на роботу.Натомість Дмитро ніяк не міг відвести погляду від свого першого кохання. Навіть вже сидячи в машині, не міг вирушити на роботу. Колишні почуття затопили свідомість до самої маківки. Це ж треба було такому статися, що через десять років він так несподівано зустріне її знову. І не на зустрічі випускників, жодну з яких він так і не відвідав, а просто так на вулиці. Побачить, впізнає і не зможе не підійти.