Ольга прибула на роботу перша. Пройшла в порожній кабінет і сіла за виділений їй стіл. Відкладати не стала й одразу поринула в телефон шукати інформацію про те, як краще вести свій блог. Аж раптом двері офісу відчинилися й увійшов керівник відділу.

- Доброго ранку, - від його усмішки в дівчини аж в очах засліпило, а серце швидко-швидко зайнялося. У Віктора Юрійовича була, як то кажуть, голлівудська усмішка - широка з білосніжними зубами. З цією усмішкою й без того доволі привабливе обличчя просто вбивало з маху.

- Доброго ранку, - зашарілася дівчина й сховала погляд, намагаючись приховати своє збентеження.

- Ходімо, поговоримо, - пролунало вже доволі холодно.

Оля одразу підвелася зі свого місця, але почекала поки керівник першим зайде до кабінету, а потім увійшла слідом. Сіла на один зі стільців, які стояли навпроти стола.

Пан Коломійченко несподівано важко опустився в своє крісло, наче було йому років сто, а не близько тридцяти п'яти, й зітхнув. Подивився на пані Плутенко. Сірі очі пронизували, хоч погляд і не був суровий або злий. Він просто дивився на підлеглу, але Оленька під цим поглядом почувалася як вуж на сковорідці. Чоловік сподобався, дуже, тому хотілося якось розвіяти його поганий настрій, але вона поки що не знала як.

- Поговоримо відверто, я не знаю, навіщо керівництво знову грається в цю гру. За час роботи ми вже звикли працювати без секретаря. Від вас, дівчата, самі клопоти. Спочатку ви поки що нічого не знаєте, потім вам вже важко через живіт. Ти ж знаєш, що це тимчасове місце? І якщо Тетяна чи Марина вирішать вийти на роботу, то тебе звільнять? Щоправда, якщо ти сама в декрет не підеш...

Нова інформація була для Олі шоком. Райдужні перспективи розлетілися на друзки. Декретне місце. І як вона раніше не здогадалася, коли їй розповідали про "дивну славу" відділу. Звісно що її попередниці не звільнялися з роботи перед тим, як ішли у декрет.

Мовчання керівникові не сподобалося. Він вирішив, що підлегла знітилася, бо її викрили.

- Ти вагітна? - спитав він уже прямо.

- Ні! - обурилася Оля.

- Тоді дурна, - скептично хекнув Віктор Юрійович.

- Я просто... Для мене не важливо, що воно декретне, - негайно почала захищати власну гордість Ольга. Нехай вона схибила, але іншим про це знати зовсім не обов'язково.

- Тобі дуже потрібна робота? - зацікавився пан Коломійченко, намагаючись зрозуміти мотиви нової підлеглої.

Поки що враження вона справляла якоїсь баламутки. Весь час стрибає, вигукує, нічого не питає та ловить ґав.

- Ні. Просто родичка запропонувала, а у мене був вільний час. Насправді я іншим займаюся... - продовжувала зариватися у брехню нещасна. Але хто сказав, що це й надалі буде брехнею? Вона ж уже вирішила стати блогеркою.

- І чим? - не вгавав керівник, продовжуючи шукати щось у виразних сірих очах дівчини. Погляд наче був розумний, та й говорить впевнено. Віями не ляпає, не хихикає начебто сором'язливо. Може й справді чимось займається на фрілансі.

- Це моя особиста справа, - відвела погляд Оля.

- Гаразд, - не став більше допитуватися Віктор Юрійович. - Але займатися особистими справами в робочий час я не дозволяю. Особисто прослідкую за цим. Ти ознайомилася з посадовою інструкцією?

- Так.

- Тоді чому, коли я прийшов, ти сиділа на своєму місці й нічого не робила?

- Як я можу почати щось робити, коли так і не отримала розпоряджень від керівника? Мені... ви повинні провести інструктаж, хіба ні?

- Ну тоді... - відкинувся у кріслі чоловік, - слухай...

- Хвилинку! - підхопилася Оля й вискочила з кабінету, щоб за мить повернутися зі своїм склерозником. - Слухаю.

Віктор Юрійович терпляче дочекався поки вона повернеться, а потім почав перераховувати справи, які повинна робити офіс-менеджерка цього відділу. За кілька пунктів Оля зрозуміла, що він майже слово в слово переповідає їй посадову інструкцію, проте більше не наважувалася сперечатися чи навіть просто перервати його.

- Бланки планування та звітності на робочому столі твого ноутбуку. Пароль треба узгодити зі службою безпеки... Що ще? А, ми не їмо та не п'ємо каву на робочому місці. Для цього є спеціально відведені місця. Питання?

- Поки що немає.

- Іди працюй.

Оля вийшла з кабінету й за звичкою збиралася зачинити за собою двері та отримавши рішучий наказ "Залиш!" просто сіла на своє місце.

Тепер їй було зрозуміло, чому у відділі так поставилися до її появи. Просто ніхто від початку не розраховував на її допомогу, адже вона "поки що нічого не знає".

Почати доводити всім, що вона насправді багато чого знає, підмивало, але жінка стрималася. В черговий раз нагадала собі, що прийшла на місце де лежачого не б'ють, а вона людина маленька, відповідальності мало і більше не хочеться. Нехай керівник заборонив власними справами займатися, але й чогось понад посадові схоже не очікує. Навіть навпаки.

До кабінету ввалилися, іншого слова не підібрати, троє співробітників. Вони уже виглядали дуже заклопотаними й здавалося не розлучалися всю ніч, продовжуючи ті самі обговорення, що й вчора.

За сусідній стіл сів Едуард Крилов, по батькові Оля не запам'ятала. Чи то Миколайович, чи то Михайлович. Він кардинально вирізнявся в цій когорті білих комірців. Чисто виголена голова, вільний одяг, під яким ховалася справжня гора м'язів, і задумливий погляд блакитних очей. Наче буддійський монах і бодібілдер в одному флаконі.

На мить здалося, що він хоче щось сказати, аж раптом перед столом виріс найстарший на вигляд співробітник відділу - пан Будай:

- Пощастило тобі, Іванич, з оточенням, - звернувся він до Ольгиного сусіда, й вона негайно полізла у свій склерозник виправляти похибку - Едуард був Іванович. А пан Будай тим часом звертався вже до неї:

- Олю, ти ж сестра Жанни з бухгалтерії?

- Ні, - стрепенулася жінка, - вона куми моєї мами племінниця.