Це була порожня кімната, точніше і кімнати самої не було, хоча можливо й була. Ймовірну присутність когось або чогось тут видавали лише голоси та іноді звук шерхання стільців, яких, до слова, також можливо не було.

- Доброго дня. Напевно, дня… бо я не знаю що тут зараз – промовив голос.

- Мені здається, що зараз ранок, але це, мабуть, не дуже важливо для справи. Представтесь, будь ласка.

- Мене звуть Кишчень.

-Хм. Цікаве ім’я.

- Воно означає перемогу, – цього разу він і сам задумався над значенням цього слова.

Звідкись з центра почулося стукання олівця. Можливо о стіл абощо.

- Ви знаєте, як би вам так сказати…це не зовсім місце для переможців…

- Так, я розумію. Ну, це було здебільшого, глузувальне прізвисько.

- Аааа, ну тоді, так, все за формою. За формою, так, - здалося ніби хтось ковзає рукою по блокноту і ставить галочку з непропорційно довжелезним кінцем напроти набору букв. - Дякую за важливе уточнення.

- Ну що ж, моя історія проста і я звичайно розповім її… ну цей… якщо треба?

- Так, так, звичайно. Всі вже давно чекають на вашу історію.

Трішки вичекавши паузу, ніби електризуючи напругою кімнату для більшою уваги слухачів, Кишчень продовжив:

- Знаєте, я любив життя рівно до того моменту як почав його ненавидіти.

-Так, дійсно, все правильно, як же це я… пункт п’ятий, сходиться … - почулося тихе возіння і нашіптування собі під ніс з місця де колись стукнув олівець. - … ознаки нашого клієнта...

-Хк. – відкашлявся доповідач, щоб показати своє невдоволення і водночас викликати почуття сорому у того бездумця з олівцем.

- Я слухаю вас, продовжуйте, - ніби нічого не трапилося, але все ж застаним зненацька відповів той з олівцем.

- Ні, знаєте, на сьогодні це все. Так далі продовжувати не можна!

Кишчень чекав ефекту відвислої шелепи, але керувальник як ні в чому не бувало продовжив:

- Ну що ж, змушувати я звичайно вас не буду. Тому давайте поаплодуємо Кишчеможцю за хоч такий маленький, несміливий крок. Дякую.

Зал заповнили несинхронні самотні оплески.

Слухач тим часом продовжив:

- Хто у нас наступний? Давайте ви, так, ви, що повинні з великою вірогідністю бути у кутку. Представтеся, будь ласка.

- Схоже я дійсно у кутку, – напевно роздивляючись по сторонам і повертаючись назад хтось звідтіля промовив. - Хм, таки у кутку… ну що ж, хай буде по вашому… проте здається в мене на них алергія, н…

- Будь ласка, не треба цього, не відволікайтеся. Краще назвіть ім’я.

- Я його в принципі з собою не ношу, – відрізав ніби усім зрозумілою фразою той. - Але якщо такі умови участі, то називайте мене цифрою 5.

- Хм, перепрошую, чому саме 5?

- Бо усі слова містять в собі якийсь сенс, самі по собі. Розумієте?

- Звичайно, ви ж їх кажете і я вам відповідаю.

- Та ні, не тому, - з важким видихом, що засвідчував усю глибину розпачу від почутої відповіді промовило щось із кутка. - Цифри вони, як вам сказати… вони ж простіші, вони можуть подобатися чи не подобатися, сенс ними якийсь не передаси, отже не введеш людину в оману чи якісь зайві думки.

- Добре, давайте більше без деталей, п’ять так п’ять, будемо так вас називати. Доброго дня, 5.

Увесь присутній склад слухачів хором промовив:

- Доброго дня, 5

- Ви в нас перший раз, чи не так?

- Вам краще знати, - максимально коротко відрізав голос, щоб продемонструвати свою образу від почутого зауваження.

- Не кажіть, не кажіть, - більш розважливо відгукнувся олівець, - в нас багато кімнат, можливо ви користувались й іншими.

- Ну, тоді, так, напевно я у вас перший раз, - трохи роздратовано, не розуміючи до чого ці питання відповіло чи відповів 5.

- Чудово. Назвіть для всіх присутніх звідки ви і з чим ви до нас прийшли?

- Я з містечка Біхлулі, якщо це важливо.

- Вам краще назвати, країну, а ще ліпше планету чи галактику, бо в нас тут клієнти зі всього Всесвіту, знаєте. Ми солідна організація.

- Галактики не знаю, проте можу сказати, що за мого життя планету називали Земля.

- Угу, - відволікшись, напевно на черговий запис до блокнота, промовив голос. – Назвіть свою проблему.

- Проблема… та в мене здається її й немає.

Звідкись з кута кімната почувся ще один голос:

- Дайте-но я її вгадаю або віднайду, що не дуже, в принципі, і різниться між собою.

Трішки розгублено, проте не приховуючи цікавості, 5 відповів:

- Ну… давайте.

- Погодьтеся, - жваво почав той, - найбільше отруює думки нереалізованість.

- Стривайте, стривайте, стривайте, - перебив його на півслові той з олівцем, - будьте ласкаві, уточніть, що ви маєте на увазі, – попрохав головний голос з місця де колись стукав олівець. - І назвіть своє ім’я, бо потрібен такий-сякий порядок.

- Ех, - відчуваючи, що початковий запал через ці недоречні уточнення гасне, голос випалив, - називайте мене Стела. - І далі ніби шукаючи думку на якій зупинився, продовжив. - А, так, нереалізованість! Відчуття, що ти міг, наприклад, кимось стати, і навіть, б’юся об заклад, у своїй голові вже кимось став. Навіть відчував як будеш реагувати на людей з їх питаннями, як будеш долати трудності, насолоджуватися тріумфом.

- Стоп!!! – знову розповідь безпардонно перервав той з олівцем. Уточніть, будь ласка, Стела чи стела. Це предмет чи дівоче ім’я, уточніть, будь ласка.

- Та без різниці! Можете називати мене як заманеться, хоч абстрактно – на секунду запнувшись, голос знову видав, - називайте мене Сірим Всім!

- Сірим Всім? О, ну тепер це цікаво. Продовжуйте свою думку, Сірий Всім.

У кімнаті знову почулося шерхотіння руки об папір.

- Нарешті! Так ось, про що це я… а, так! Там, де я жив, головним заняттям для всіх було збирання льоду. Замість ґрунту у нас під ногами була якась гаряча матерія, а інколи вона й бурлила. Через це, лід слугував нам всім – домівкою, бо ми будували з нього житла, щоб не підсмажитися. Ми його їли, часом пили, коли він ще не нагрівався до пари. Ми ним малювали, дарували на свята. Словом, як я вже сказав, він був для нас всім. Головною мрією кожного кінирина було зібрати якомога більше цього льоду, щоб жити довше без зайвих турбот. Інколи, в нас тоді ще малечі, це виходило і з’являлася хвилька-друга, щоб подумати про життя. Про те, навіщо весь цей незрозумілий біг, чи треба взагалі нам працювати, намагатися жити чи ото як вже багацько жителів нашого супутника - дати випаруватися нашому тілу-воді. Звичайно, коли ми бачили крижаних кіниринів такі думки відходили кудись на дальній план, тому що всі хотіли такого безтурботного життя як у цих замерзлих кіниринів. Вони ж могли днями не таскати лід, ковзати собі цими гарячими лугами, дивитися на фіолетове небо і шукати відповіді на цікаві питання. Ми ж носилися туди-сюди. А одного разу я впав, лежав довго, - перший раз таке було. Повернувся горілиць і дивився на небо. Тоді на небі була всього одна зірка, але мені здавалося, що я її знаю, вона мені і я їй за друга. Мені так стало добре, як ніколи. Однією півкулею я розумів, що випаровуюся, а іншою відчував це блаженство німої розмови. Мені здалося, що колесо, в якому я увесь цей час біг раптом зупинилося і дозволило мені жити. Уся моя мотивація до збирання льоду зараз просто виблякла під жаром цієї матерії. Я вже відчував як одна з ніг починає випаровуватися, але все ж не підводився. Та раптом д…

В цей час звук з кута обірвався. Було чутно як щось відкриває рота чи той орган з якого йшла розповідь. Навіть здавалося ніби бачиш як той Сірий Весь відкриває рота, але звуку не було.

- Ось таке життя, ви використали ліміт слів на сьогодні. Відтепер можете тільки слухати,  - промовив поважно голос з ймовірним олівцем у руці.

- Ні, так не можна, давайте я віддам йому свої слова, нехай продовжує, – пролунав розпачливо голос 5.

- Раз ви так наполягаєте, - ніби вагаючись відповів той з олівцем.

- Будь ласка, - наполягав 5.

- Ну, добре, годиться. Сірий всім, продовжуйте, у вас тепер є таке право. Ви ж, 5, більше й слова сьогодні не промовите.

Вже без старого запалу, розуміючи, що динаміку його історії нещадно звели нанівець, Сірий Всім продовжив.

- Тоді я вже відчував як одна з ніг починає випаровуватися, але це було не боляче, тобто, звичайно нога боліла, але на душі було приємніше. Я не був самогубцем, але тоді чогось втомився, знаєте просто втомився…

З цікавістю в очах, 5 напевно б зараз запитав, якщо міг: «І що далі? Ви померли?», але в залі панувала тиша. Тому розрізати її Сірий Всім мав сам.

- До мене тоді присковзав хтось із кіниринів і підняв. Залатав льодом ногу. Йому всі плескали. А мені чомусь було так огидно на душі, я ж не просив його цього робити. Звичайно, коли в тебе так багато льоду, будь-хто може дозволити собі героїзм. Відтоді пройшло триста тисяч років, але так нічого доброго у моєму житті не трапилося, я не зміг як слід обледеніти, бо льоду вистачало лише на житло, де б я міг поспати хоча б годинку і на те, щоб їсти лід, бо температуру тіла треба було підтримувати. Я не вмирав до того часу поки не залишився один на планеті, і тоді навіть не вмирав ще 10 тисяч років. А потім зійшов з глузду, тому що жив з тією зіркою, а одної ночі я не помітив як заснув в напіврозталій будівлі і випарувався уві сні. Ви ж 5, теж страдаєте від почуття нереалізованості, тому що…

В цей момент звук знову обірвався.

- Вибачте, - сказав той, з олівцем, - але й ліміт слів для Сірого Всього скінчився.

Почалося якесь сум’яття, всі почали виказувати своє невдоволення, але потім раптом зрозуміли, що кількість слів обмежена. Різноманітність голосів порідішала, аж поки один пронизливий, низький голос не вирішив продовжити парад історій:

- Хлопці, хлопці. Я все розумію, але ж ви тут не одні нібито. Дозволите дамі вести розмову? – озвався жіночий голос десь з іншого боку кімнати.

- Так, дійсно, – той з олівцем, ніби встаючи і ніби отряхуючи свій піджак, випростувався на існуючі лише в уяві свої дві і грудним командним голосом продовжив. - Давайте дотримуватися справедливої черговості. Дамо слово пані…

- Ніяка я не пані. Чого б це ще. Можете називати мене просто Кі, якщо вам так вже хочеться давати всім якісь імена.

Було чутно що той з олівцем знову сів під впливом гонору цієї Кі і більше для себе самого ствердно продовжив:

- Бачите, я просто так вас всіх розгублю.

- Не треба цих слів, пане командире, у кожного свої заморочки, просто не перекладайте їх на плечі тих, в кого їх і так забагато. Але якщо вам так легше, то можете рахувати нас отак, як зайців, – трохи ображено, але ніби насправді не ображено промовила Пані (яку коли вона чує, так називати не можна, хоч ви були б королем).

- Добре, пан.. Вибачте, просто Кі, розкажіть нам, будь ласка, свою історію, – бажаючи швидше закінчити цей програний для нього діалог сказав той з олівцем.

- Вся справа в одязі, точніше у смаку людей, які його носять, чи навіть не так - які його шиють? Хоча, це неважливо. От я не розумію як так можна вдягатися, не любити себе, усіх навколо. Чи, наприклад, ось ця проблема автобусних квитків, - їх треба ще потім компостувати, ну ні, це вже занадто. А як вам, наприклад ці недолугі…

Невдоволення Кі, перебив пронизливий звук. Усі напевно зирнули на уявний вхід – місце звідки він лунав, і майже одночасно побачили як відчинилися двері. З них ходою робота чи якогось дерев’яного чоловічка зайшла чи то людина, чи то хтось з її зовнішністю. Це була перша окреслена візуально постать у цій кімнаті. Вона зупинилась рівно у центрі, а потім на п’ятці швидко повернулась на 360, оглянувши увесь простір приміщення. Зрештою, дивлячись кудись в незрозумілу точку, відривками створіння промонотонило речення:

- Привіт всім чи комусь одному, бо вас не видно насправді. Тут якби до кінця сеансу залишилося 7 хвилин. В мене все, до побачення чи вже до ніколи, що більш ймовірно.

Після цих слів механізм знову на п’ятці повернувся вже на 180 і таким самим роботичним способом залишив кімнату. Після його виходу знову пролунав гидкий звук і двері зачинилися.

Голос з місця, де колись стучав можливо вже неіснуючий олівець, знову дав про себе знати:

- Так, дійсно, треба поспішати, часу дійсно мало. Пані, Кі, у вас зосталося лише дев’ять слів. Прошу.

Не маючи змоги як слід виказати своє крайнє невдоволення як словом «пані», так і тим, що в неї фактично забрали можливість виказатися, ковтаючи жадібно повітря, жінка раптом різко стала смутною і сказала буквально таке:

- Я все життя почувала себе менш потрібною за пил.

- Дякую, пані Кі. Оплески, будь ласка.

І зал знову несинхронно зааплодував.

Пришвидшеним темпом, не чекаючи завершення цих аплодувань, той з олівцем знову продовжив:

- В нас ще 6 хвилин 31 секунда, а ще потрібно вмістити рекламу та виступ циркачів… Так, це десь в середньому 350 слів, якщо меланхолічний темп, зайві філософські роздуми, відгалуження прибрати, має в принципі вийти…

Здалося, що той з олівцем, під час цих слів вимальовував якісь графіки, додав у стовпчик і робив усі ці поважні рухи, що засвідчують копітку і важку роботу мозку. Потім він закінчив і сказав більше для проформи:

- Так, цілком маємо встигнути, хто наступний?

- Можна я?

У залі запала тиша після цих слів. Усіх охочих вже заслухали. Навіть той, що був з олівцем не помічав до цього присутності ще одного голосу в залі, тому, щоб не видавати свого здивування сказав:

- Добре, якщо немає, тоді реклама.

Оскільки рекламу насправді ніхто не бачив, то у кожного у голові крутилося те, що він самостійно додумував зі звуків. Загалом, як здалося, реклама рекламувала пігулки від усіх турбот з назвою «Плацебо». Вона передбачливо була усіх можливих кольорів, щоб не додавати турботи при її виборі. Її можна було ковтати не запиваючи, навіть можна було не відкривати пачку в якій вона знаходилася, та навіть взагалі не купувати її і не знати, що вона існує, оскільки в людини б додалося турбот, адже вона могла скористатися нею раніше і близькі люди б звинувачували її, що частину життя змарнувала у непотрібних турботах. Термін придатності в неї теж ніколи не закінчувався і автоматично продовжувався з тих же причин. Алергічних компонентів, як вже зрозуміло, також не було. Власне цим і закінчилася зібрана з різних уяв реклама. Лише наприкінці ще пролунав необхідний слоган, що має запам’ятовуватися: «Купуйте препарат у всіх лікарнях уяви за 25». А внизу малими літерами: «Чи не в лікарнях, а де вам заманеться і за ціною, яка вам сподобається або за бажанням взагалі без неї, тому можете навіть і не купувати, а просто взяти, чи обміняти, виграти, заслужити, здобути, викрасти або отримати будь-яким іншим способом, який спаде на думку, або не спаде або не на думку».

Після цього той, що з одним із канцелярських принадь, тоном володаря продовжив керувати  розмовою:

- За заявкою в нас невідомо звідки з’явився ще один учасник і це нібито класно, адже зарплата в мене зросте, але погано, що циркачів ми менше подивимося, але це краще для циркачів, адже в них сьогодні ще 923 виступи по інших сеансах.

Той з олівцем тикнув олівцем у кут кімнати з якого до реклами доносився голос невідомо звідки виниклої істоти і продовжив:

- Так, давайте, ви. Ну ви вже знаєте, треба представитися, можна навіть без місця проживання, тому що це зараз не так важливо.

- Називайте мене: Ніяк. Знаєте, єдина емоція, яка псувала моє життя – це страх. Усе життя я власне ним і була. Я лякала перш за все себе, а своїми думками і доводами усіх навколо. Цей стан передавався так швидко і в мене навіть з’являлася на цьому ґрунті любов. Наші страхи збіглися і усе, що ми робили до кінця життя – це сиділи у зачиненій кімнаті і кожну секунду просили вибачення у всіх і вся, щоб, не дай Боже, на нас ніхто не зачаїв злості і образи, щоб нас не скривдив і не зіпсував нашу з нею ідилію. Ідилію з Панікою. Ми купалися з нею в озері Обачливості і не зчулися як в нас з’явилася дитина - Сумнів, за нею ще одна – Нерішучість. Нам ставало тісно у цій кімнаті, вже навіть не було чим дихати, життя ставало нестерпним, але було страшно щось робити, а діти не давали нам можливості кардинально щось змінити, наприклад, заплющити очі чи скерувати розмову в інший бік. Тому ми просто мовчали. Діти певно щось хотіли, але не наважувалися сказати, а коли здавалося що ось-ось хтось щось промовить, то моя жінка починала нервово волати - так, що всі замовкали і починали гризти нігті. Ну чим все скінчилося ви напевно здогадуєтесь.

- Пане Ніяк. У вас ще залишилося 25 слів.

- Ви знаєте, в мене все. Хоча здається що я довше говорив, ніж Сірий Всім.

- Ми рахуємо не за кількістю слів, а за новизною викладу. За глибиною, за тим, як історія чіпляє слухача. Ваша була більш свіжа, тому аудиторія внутрішньо погодилися слухати її довше.

- Зрозуміло, але, на жаль, чи, на щастя, в мене все. Дякую

- Хм.. так, зрозуміло, - говорив той з олівцем і напевно притискав навушник у вусі пальцями для того, щоб краще чути, що йому з нього говорять. - Увага! Мені передали, що за історію пана Ніхто нам додали ще 2 хвилини.

- Вибачте, але я пан Ніяк, а не Ніхто.

- А, так, так, вибачте. Це у попередній партії був пан Ніхто.

- Хто ще в нас лишився сьогодні? - почулося ніби рука ковзнула по паперу, так буває коли хтось намагається знайти щось по списку у блокноті і швидко водить рукою по рядках. – А, так, пане Кіт, ви в нас вже до цього були. Що тепер сталося?

- Ви знаєте, на моїй планет дуже багато шерсті. Вже літо на підході і коти дуже линяють. Просто неможливо дихати, ви ж знаєте, що я намагався переїхати… А вони всі ще з самого ранку нявкотять.

- Все, дякую, вже було. А зараз цирк! Завіса.

Насправді циркачі могли навіть не виступати, а просто вмикати музику з поверх записаними звуками якоїсь руханини, але всі вірили, що вони виступали і хтось колись навіть від захвату справді затамував подих - коли начебто бачив потрійне сальто з випрямленням у вогняне кільце. Сам акробат під час стрибка ще й облизував морозиво на паличці. Але музика циркачів згодом почала набридати і все більше виникало бажання перестати її слухати, не рятували ситуацію навіть розумові здібності тварин, які нібито розв’язували рівняння з косинусами і синусами. Тоді керувальник розмовою різко взяв слово:

- В нас більше немає слів, тому і часу. Ось мені передають, що слово залишилось тільки мені, і те тільки із ввічливості, відведений час навіть з наступного сеансу беруть. Але все, досить вихвалятися, треба прощатися, - ніби відкашлявшись, а насправді не знаючи який перехід зробити від порожніх балачок до того, що голос з олівцем називав по суті, він продовжив. – Було приємно з вами тут сьогодні посидіти, чи постояти, чи полежати, але… Стоп, - він знову напевно торкнувся навушника, і вірогідно з серйозним обличчям слухав, - Так, так… зрозумів, ясно, - коли розмова невідомо з ким закінчилася той з олівцем продовжив. - Ну що ж, гуляти так до ранку понеділка! Нам дали ще 20 хвилин, що присягаюся, вперше в історії нашої організації… Я навіть не можу приховати своїх емоцій, це дивовжно. І ще в нас три нових гостя, тому прошу панове чи пані, в чергу, хто перший?

Після цих слів у залі почалися суперечки та гомін, але стало зрозуміло, що цю розмову вже не слухає Головний Слухач, в кімнаті якого ці «гості» розмістилися без дозволу. Чим більше його оповивала нудьга від всього цього дійства, тим більше «шоу» намагалося захопити його увагу - почало з’являтися ще більше охочих висловити свої несподівані та нестандартні думки, робот все частіше повідомляв про продовження часу то на 5 то, то на 10, то на 15 хвилин. Той, що з олівцем намагався припинити цей хаос і чим дужче стукав тим олівцем об стіл, тим менше його слухали нібито присутні у залі. Хтось з кимось там у тій кімнаті, гомонів щось доказував, але було зрозуміло, що тепер все гаразд, думки становилися до ладу. Очі відкрилися, у квартирі хтось десь продовжував стукати олівцем об стіл, але зараз це вже не дратувало. Ранок починався бадьоро. В уявній кімнаті залишилася калюжа, горстка пилу, підручник якоїсь незрозумілої мови, п’ять цукерок та сірий пульт. Листи книжки з медитації, вже в реальній кімнаті, грайливо листав вітерець з вікна.