Це був найкращий день навчального року, тому що він був останнім. Я лежав у тіні під деревами у садку ліцею і слухав як вітер торкається найменших ворсинок на моїх щоках. Я все думав про те, як вдало завершив 10 клас, оскільки був відмінником (не пощастило з друзями – пощастить з навчанням) і перебирав у голові перелік літератури на літо. 11 клас – це не жарти і до ЗНО доведеться готуватися з літа. Десь у небі співали пташки, а під деревами гомоніли учні.
- Куди підемо сьогодні? – Це був Сява, який пройшов повз мене і я відчув, як сколихнулася трава метрів зо п’ять від мене.
- Може, на дах? – Запитала Ляля і я розплющив очі. Я не мав права зумисне не бачити її краси: русяві кучері, що опускалися до грудей, худенькі плечі, що виблискували на сонці, будучи у обіймах її білої майки; густі чорні брівки, рівний носик і пухкенькі губи, а ще багато-багато веснянок. Вона – наче з обкладинки журналу, привертала увагу усіх чоловіків у радіусі кілометра і навіть більше.
Вони із Сявою, Моцартом та Нікою сиділи під сусіднім деревом. Моцарт поклав голову на ноги Ніки, яка перебирала його кучеряве світле волосся руками, а Сява ліг набік, зігнувши догори ліве коліно. За ним сиділа Ляля, підігнувши під себе ноги і смакувала яблуко.
- Чому б і ні? – Запитала Ніка. – Леді Ді саме увечері звільниться від курсів з малювання. Ми могли б зустрітися відразу на даху.
Ніка – невеличкого зросту дівчина, яка любила взувати кросівки і геть не любила підбори. Темно-русяве рівне волосся вона стригла під каре так, щоб можна було вибрити потилицю, а ще вона була досить активною, не зважаючи на можливі комплекси, що стосуються зовнішності і зазвичай виникають у дівчат її віку. Навпаки, вона ставилася до подібних речей дуже просто – це не було важливим, проте людські якості вона цінувала глибоко. Завжди, коли я бачив її, вона кудись рухалася: чи то по центральній вулиці міста, тримаючи у руках надкушену палку ковбаси, чи то на скейті у парку, чи у гаю по схилам… і завжди сміялася, підбурювала компанію на пригоди чи вдало кепкувала із супутника. Якось я почув, як вона розповідала Лялі та Леді Ді про свою мрію: спуститися на скейті з найвищої асфальтованої гори міста, яка виступала живою трасою.
- На дах? – перепитав Сява і, взявши у Лялі з рук надкушене яблуко, відкусив шматочок, а потім повернув його володарці.
- Ну а куди ти хочеш? – Запитала Ляля і знову відкусила яблуко.
Десь над ними зацвірінчала ластівка.
- На дах, то на дах. – Відповів Сява, пережовуючи яблуко, і перевернувся на спину, заплющивши очі і поклавши руки під голову.
- А як з алкоголем? – Запитав Моцарт, трохи піднявши голову і відкривши наполовину одне око, яке поглядало на Сяву. – Кінець 10-го класу треба відсвяткувати, через рік ми у цей час будемо складати іспити.
Він знову опустив голову Ніці на коліна і заплющив очі:
- Аж не віриться – це наше останнє вільне літо.
- Не забувай про літературу на літо. – Нагадала Ляля і всі засміялися.
- Продадуть – протягнув Сява і додав: - Мені продадуть.
Сяві і справді завжди продавали алкоголь та цигарки, скільки я його пам’ятаю. Мабуть, усе через його високий зріст та низький голос, який зачаровував слухачів, коли він грав на гітарі та співав. Хоча великий влив здійснює і його спокій та впевненість. Думаю, він би зміг закрити рота будь-якому здорованю, хоча сам мав невелику вагу.
За Нікою почав виднітися силует Леді Ді. Її коротке, чорне, як смола, волосся блищало на сонці, як і темні карі очі. Вона широко посміхалася і несла у руках судок з їжею. На плечі хитався рюкзак.
- Вже позасинали без мене? – запитала вона, сідаючи напроти Сяви. – Я вам дещо принесла.
Було видно як всі оживилися. Сява підвівся на лікоть, а Ніка потягнулася подивитися на бокс для їжі. Ляля повернулася у бік Леді Ді, а Моцарт взагалі усівся у позу лотоса, потираючи руки:
- І що там у нас? – запитав він, прицмокуючи.
- Рожеві млинці. – Відповіла Леді Ді і вийняла з боксу річ округлої форми і кольору рожевої використаної жувальної гумки.
Вирази обличчя із зацікавлених відразу змінилися на геть збиті з пантелику.
- Що? – запитала Леді Ді. – Вони, між іншим, з буряком. Це корисно.
Вона відкусила шмат млинця і демонстративно почала його жувати, пропонуючи скуштувати іншим.
- Виглядає апетитно, але я відмовлюся. – Повідомила Ляля. – Там є борошно, а це калорії.
Ляля знову вкусила яблуко і підвела погляд у небо, де літали ластівки.
- А я не худну, тому дай мені той, що побільше. – Відказала Ніка і простягла праву руку до боксу.
- Можна взяти й твоїх млинців на дах. – Сказав Сява, беручи до рук один.
- Так. Було б доречно взяти побільше їжі. – Підтвердив Моцарт, складаючи свій млинець у трикутник.
- А ви збираєтеся на дах сьогодні? – Запитала Леді Ді і повернулася до усіх спиною, щоб порозглядати небо.
Сява скривився і подивився на Моцарта та Ніку, які здивовано дивилися на млинці з набитими щоками і не знали куди подітися.
Ляля тихенько засміялася:
- Так. Ми всі збираємося. Заберемо тебе з малювання.
- Тоді візьмемо млинців. – Сказала Леді Ді і відкусила черговий «рожевий» шматок.
- Та, мабуть, не треба. – Повідомив Сява, насилу ковтаючи млинець. – Тобі доведеться витрачати час на приготування. Ми краще накупимо усілякої гидоти типу чипсів чи чогось ще.
Ніка та Моцарт погодилися.
- Ви не розумієте, це ж корисно. – Засмутилася Леді Ді і повернулася до решти.
- Просто ми тебе любимо. – Сказала Ляля, а Леді Ді дістала з рюкзака пачку полуничного йогурту та почала його пити.
Я геть не розумів як можна їсти млинці з буряком і запивати їх полуничним йогуртом, але я також не розумів, як можна так вільно спілкуватися з друзями: приносити їм дивні млинці, їсти одне яблуко на двох чи просто ось так-от говорити, тому, мабуть, «рожеві» млинці та йогурт – досить нормальні речі.
Я намагався не дивитися у їх бік, щоб не привертати зайвої уваги, але це було складно. Ляля була настільки красива, що, здавалося, сьогодні сонце світить тільки через те, що вона сіла у садочку. Вона вже давно мені подобається. Пам’ятаю, як уперше побачив як вона танцювала на святі першого дзвоника у 9 класі. Вона була неперевершена. Сукня так вдало обіймала її талію, що мені на мить здалося, ніби тою стрічкою були мої власні руки. Вона посміхалася і від цього мені по тілу пробігав справжній електрострум. Тоді я зрозумів, що ми створені один для одного. Хто ж як не ми? Спокійний сором’язливий хлопець зі своїм внутрішнім світом, який так і чекає, доки його почнуть пізнавати і вона – вихована красуня, що не носить на голові корони (хоч для мене вона була справжнісінька королева) і вільно спілкується з усіма. Я знаю, що сподобався б їй, якби вона тільки дізналася, який я. Та що там дізналася. Я був би радий, якби вона хоча би раз на мене подивилася – тоді б я був упевнений, що вона знає про моє існування. Іноді, коли я сам гуляв лісом, я уявляв, що веду її своїми стежками і розповідаю щось про себе, про рослини, показую їй свої фото, а зимовими вечорами я думав про те, як би було гарно, якби я закутав її у теплу ковдру у себе на ліжку і ми дивилися б якийсь дурнуватий фільм разом. Думаю, я був би гарним хлопцем для неї, бо я зробив би усе, аби тільки вона посміхалася.
Раптом щось у моїй голові змусило мене дуже здивуватися. Це була дивна думка, якої я спочатку злякався. А що як я піду на дах з ними? Мені так хотілося б бути ближче до Лялі і товаришувати з її друзями. Але для цього треба було з ними познайомитися.
- Ні. – Сказав я собі. – Я точно бовкну якусь дурню.
Та і чи не нахабно б це виглядало, якби я напросився йти з ними у той час, коли ми геть незнайомі? Не хотілося б відразу викликати негативні емоції.
- Маячня. – Прошепотів я і дістав з рюкзака свою камеру.
Вони виглядали блискучо: затінок, компанія друзів на пледі, а серед них красуня Ляля. Леді Ді пила свій йогурт; на схрещених ногах Ніки, яка дивилася у садок, лежав Моцарт; Сява, лежачи на боці, обводив на пледі візерунок своїми довгими тонкими пальцями, а вона, найпрекрасніше творіння усесвіту, дивилася у небо, таке ж безмежне, як її блакитні очі. Не можна було втрачати такий момент і я увіковічнив його на фото. Все було ідеально, не вистачало лише одного елементу – мене біля Лялі і тоді я подумав, що я міг би бути тим другом у компанії, який завжди робить фото, а тому не потрапляє у кадр. Це мої друзі і я їх сфотографував. А чому ні? Повішу це фото у себе у кімнаті і буду згадувати, як наш спільний момент, проведений разом. Я відчув, як у грудях мені щось залоскотало. Думаю, так люди відчувають щастя. Я хотів би відчувати такий лоскіт щодня. Думаю, таке відчуття з'явилося б, якби мені випала нагода сфотографувати своїх друзів на природі (ми б купалися у річці чи готували сосиски на патичку) чи, скажімо, на тому самому даху, коли сонце сідатиме, роблячи їх силуети такими темними і привабливо-таємничими. Вони дивилися б у небо, а я, як справжній друг, увіковічнив би цей неймовірний момент. Я не можу не використати такий шанс. Я маю спіймати нашу дружбу у кадр, адже вже за рік ми станемо студентами і роз'їдемося по різних куточках країни. І які ж тоді спільні спогади нам залишаться? Тоді я твердо для себе вирішив: я буду сьогодні на даху, але вони про це не дізнаються.