Двері кімнати, пофарбовані у світло-фіолетовий з рожевим відтінком, були відчинені, як і вікно. Біля стіни, з правої сторони від них, стояло велике двоспальне ліжко з фіолетовою постільною білизною, чотирма подушками (дві великі та дві маленькі) та однією тумбою поруч. Напроти ліжка – стіл з книжковими поличками та увімкненим ноутбуком, з якого тихо лунала музика.

Ляля підійшла до дзеркала, розташованого на шафі для одягу з лівої сторони від ліжка і подалася уперед. На голові у неї був намотаний рушник, як це зазвичай роблять жінки після душу, а з легенького літнього халату виглядали худенькі ручки та ніжки. Дівчина обхопила лице руками та почала то натягувати шкіру, то навпаки її зчавлювати, потім провела пальцями правої руки по щоках, а ліву притулила до брів. Тонкі контури лиця світилися у дзеркалі, залиті світлом з вікна напроти. Подув вітер і подав уперед білий тюль.

Ляля різко взялася у боки і насупила брівки.

- Як же так могло статися? – Вибухнула вона і хутко дістала з косметички на столі зволожуючий крем.

Вона намастила ним підборіддя, ніс та лоб і знову почала крутитися перед дзеркалом. Очевидно, їй не сподобався стан її шкіри. Ляля завжди прискіпливо ставилася до власної зовнішності. Якось, ще перед тим, як я прийшов навчатися у ліцей, мені на очі трапився його офіційний сайт. На головній сторінці розмістили фото зі свята «Усіх закоханих». На одному з них було зображено невисоку гладку дівчину, яка дещо дивувала своїм виглядом. Бордова сукенка геть зчавлювала її талію та руки до ліктя, далі ж була пошита ліхтариком і розходилася у різні боки на ногах, відкриваючи глядачам широкі налиті коліна та міцні литки, її пухкенькі рожеві щічки робили з неї хом’ячка, перетворюючи очі на маленькі сяючі цяточки, а під фото виднівся підпис: «Аліна Шпитко, 8-А». Пізніше, коли я побачив її на урочистій лінійці у 9 класі, я й гадки не мав, що це одна й та сама дівчина, адже ж її ніжки стали геть стрункими, руки – худенькими, щічки – маленькими, а очі – великими і виразними. Лише коли вона вийшла прочитати вітального вірша, а її ім’я було оголошене, я усвідомив, що ця дівчина у змозі перевернути мій світ. Якщо їй вдалося так сильно себе змінити, то, мабуть, їй вдалося б змінити і мене.

Я дивився на те, як вона відійшла від дзеркала та натягла халат так, щоб він був міцно притиснутий до талії. Після цього вона декілька разів вщипнула себе за ліве стегно з боку і опустила плечі, невдоволено видихнувши, хоча і виглядала зараз у половину худішою, ніж тоді, коли я уперше побачив її «у живу».

- Аль! – почувся голос жінки з іншої кімнати.

- Що?! – Ляля повернулася у бік дверей.

- Я приготувала обід. Йди їсти.

- Дякую. Я не голодна, мамо! – Відповіла дівчина і знову повернулася до дзеркала.

- Ти ніколи не голодна, але я не дозволю тобі виглядати висушеною таранькою. – У голосі жінки чулося легке роздратування.

- Я не таранька, - пробурчала Ляля собі під носа так, щоб ніхто не чув, - я – справжня свиня. Скоро саму на обід доведеться пускати.

Вона протяжно видихнула і вийшла з кімнати.

Дурненька моя дівчинко, якби ж ти тільки розуміла, що таку «свиню», як ти навіть бідний не став би їсти з жалю від того, що на ній геть немає м’яса. Хоча я б зараз не відмовився від їжі. Авжеж, вже декілька годин сиджу під її вікном на спеці і чекаю, коли ж ми вирушимо на дах. Це змусило мене уявляти, ніби ми з Лялею – пара і я, як і годиться чемному хлопцю, чекаю, доки вона нафарбується чи нарешті вирішить, яку сукню їй вдягти, попередньо спробувавши на собі ледь не увесь свій гардероб. Мабуть, у цьому полягає уся неповторність жінок – прискіпливість до деталей.

Я сидів у затінку між кущем малини (на жаль, на якому ще не було врожаю) і її вікном, час від часу думаючи, що я – ідіот. Проте інакше я не дізнався б де знаходиться «дах», тому після навчання я прослідкував за Лялею, довівши її до самого будинку – одноповерхового, охайного та досить просторого, хоч і не надто великого чи багатого. Двір теж був досить невеликим: маленький шматочок городу позаду будинку, декілька кущиків малини під її вікном, інші частини будинку огороджені клумбами, а при вході до будинку навіть поставлені спеціальні вазончики; двір укладений плиткою, через яку починав пробиватися легенький бур’янець, а під парканом у різних кутках зеленіли кілька дерев: стара яблуня, абрикос та вишня. Біля двору, прямо під яблунею, стояла дерев’яна лавка без спинки. Я, звісно, міг би почекати й там, але ж я не зміг би ніде там сховатися так, щоб мене не помітили ані батьки, ані знайомі, ані вона, коли нарешті вийде з двору, тому малина здалася мені ідеальним варіантом. Я йшов за Лялею у сповільненому темпі, щоб не видавати ніяких зайвих звуків, іноді пришвидшувався на поворотах та обходив за машинами, тримаючись відстані, проте вдавав, що так і треба, щоб не викликати підозр у навколишніх. Коли вона зайшла у двір, я почекав декілька хвилин. Потім став на лавку і перевірив чи немає собак чи батьків за металевим парканом і, тихенько відчинивши двері паркану, щодуху помчав за іншу сторону будинку. Тут нікого не було, крім мене, сонця і мого серця, яке калатало як ніколи раніше. У мене за спиною тихо залунала пісня. Якась спокійна, англомовна. Звук йшов з відчиненого вікна над кущем малини і тоді я зрозумів, що сама фортуна мені усміхнулася. Я став збоку біля вікна і прислухався. Я чув як Ляля відчинила шафу, як вона кинула одяг на ліжко, як ходила туди і сюди, а потім, вийшла, адже я почув, як відчинилися двері і її кроки поступово стихли. Саме тоді я і примостився між малиною та її вікном.

- Мабуть, я геть втрачаю глузд, Чарлі. – Звернувся я пошепки до своєї камери.

Іноді, я називав її так, бо мусив з кимось говорити. Чарлі був єдиним моїм другом після хом’яка Отіса, який помер 4 далекі роки тому. Мого нового друга мені подарувала Мама, коли мені виповнилося 15. Я часто гуляв у лісі недалеко від мого будинку та любив спостерігати за сонцем, комахами, тим, як там усе природньо і просто. Завжди намагався сфотографувати те, що мені подобалося на телефон, але якість фото все псувала. Мама знала як для мене важливо мати хоча би щось зі своєї самотності. Так у нас з’явився Чарлі, який тепер зі мною будь-де і будь-коли.

Ляля обідала, а я все думав про те, наскільки вона безмежна. Іноді я бачу вічність у вигинах її плечей, які, мабуть, пахнуть небом, безмежністю і тими парфумами з рожевої пляшечки, що вона пахтилася ними після душу. Іноді я хочу безкінечно її торкатися (заправляючи її волосся за вушко чи, скажімо, гладити її щоки). Іноді мені здається, що я міг би безкінечно розглядати її красу. Я був би її лицарем і теплою ковдрою – захищав би від усіх монстрів, що живуть під ліжком, підтримував би її, слухав, допомагав їй. І тоді були б ми: я, вона і Чарлі, наш ліс і безмежне кохання, таке ж, як і вона сама.

Десь у будинку щось гуло, щось шкварчало, віддалено чулися голоси і безтурботні розмови. Ляля сміялася, чоловічий голос щось говорив. Голоси стихли, як і гудіння. Лише якась їжа продовжувала шкварчати на сковорідці. Я слухав як гримлять кастрюлі і як хтось наближається до кімнати Лялі. Хтось на повну відкрив кран, а потім я почув те, що слухати було б не варто. Я не був певен до кінця, але мені здавалося, що когось нудить. Я подався угору до вікна і спробував зазирнути у кімнату, щоб з’ясувати природу дивних звуків. Вони надходили з ванної кімнати, що знаходилася поруч із Лялиною. Двері туалету «клацнули», і я почув, що вода в унітазі була спущена, а кран вимкнули. З ванної показалася Ляля і я швидко присів додолу. Декілька секунд я не дихав і дивився на вікно (все боявся, що вона побачила мене), але ніхто не визирав і тоді я звернувся до Чарлі:

- Ні… Вона не може… Можливо, це звичайне харчове отруєння? Всього лише… отруєння.

Ляля чимось шаруділа і я знову поглянув у вікно. Вона вже зняла рушника, а її волосся було сухе і скуйовджене. Вона увімкнула у розетку якийсь дивний пристрій, схожий на палицю з ручкою, а сама почала відкривати різні скляночки і наносити їх вміст собі на обличчя. За кілька хвилин вона обмотала пристрій пасмом волосся, а наступної миті на тому місці утворився блискучий кучерик.

- Аль, - у кімнату зайшла трохи гладенька жінка з рудим фарбованим волоссям, закрученим до обличчя і простягнула моїй коханій пиріжок. – ти лишила на столі.

Я трохи смикнувся униз, щоб бути не таким помітним, але, здається, я робив це задарма, адже ж я й так невидимий для усіх.

- Дякую, мамо. – Посміхнулася Ляля і взяла пиріжок з маминих рук.

- Смачного – Посміхнулася жінка і вийшла з кімнати, обережно причинивши двері.

Ляля кілька секунд дивилася на них, а потім швидко запхнула пиріжок у нижній ящик столу і голосно видихнула. Після цього простягла руки до вехнього і вийняла з нього пакет із чимось зелено-сірим у середині. Придивившись, я зрозумів, що це старий залежаний круасан. Аліна кривилася і тримала його лише двома пальцями: великим та вказівним. Зрештою вона запхала його до портфелю і прийнялася збиратися на дах.

- Ні, Чарлі, це не отруєння. – Прошепотів я.

Колись на уроці англійської мови вчителька дала нашому класу текст. У ньому йшлося про нервову анорексію. Автори написали, що люди, які мають цю хворобу швидко втрачають масу тіла, схильні до надмірної фізичної активності, втрати апетиту (через негативне ставлення до свого тіла змінюється ставлення до їжі), а також до булімії чи приховування їжі. Що найгірше: блювати через бажання схуднути чи мати у себе в кімнаті запліснявілі рештки їжі, запхнуті у всі можливі кути? Мабуть, те, що самостійно з цим не впораєшся.

Далі Ляля говорила по телефону. Вона домовилася зустрітися із Сявою поблизу одного із магазинчиків у центрі міста. Просто дивовижно наскільки чітко я міг чути її розмови під вікном. Вона вдягнула якусь сіру майку і заправила її у джинсові шорти. На білих шкарпетках, які виглядали з кросівок виднівся напис: «Твоє вино». Вона закинула на плечі свого рюкзака, а вуха закрила навушниками і я подумав, що це чудово, адже мені не доведеться перейматися через те, що вона почує мої кроки позаду.

Я почекав кілька хвилин після того, як вона вийшла з двору і лише тоді вибіг звідти сам. Вона вже повертала за ріг, коли я обережно зачиняв двері її металевого паркану. Я знав, де знаходиться той магазинчик, а тому цього разу було не так страшно загубити Лялю за черговим поворотом, кущем чи людьми. Я дотримувався тієї ж тактики, що і з самого початку, але почувався упевнено: вже не обходив за машинами і не пришвидшувався, коли думав, що вона дуже далеко. Іноді я йшов не зовсім за нею – дозволяв собі йти на протилежній стороні тротуару, чи, скажімо, обійти чергову споруду, яку вона минала. Ляля навіть майже не озиралася. Вона зробила це лише одного разу: коли викидала запліснявілий круасан до смітника. Виглядало це напрочуд смішно, адже здавалося, що вона позбувається якоїсь забороненої речовини. Круасан, у декілька разів перемотаний целофановим пакетом міцно стискався її руками, як наче вона думала, що її маленька долонька може приховати усі її проблеми. Вона жбурнула його у смітник так само швидко, як і діставала з портфелю. Одна секунда і погляд навколо себе. Ляля відбігла від смітника, наче від гранати і ще декілька метрів продовжувала озиратися на боки. Якби я був поліцейським, я би вже заарештував її за підозрілу поведінку та перевірив би вміст пакету, від якого вона так прагнула втекти, як від якоїсь соромної таємниці.

До магазину ми дійшли дуже швидко. Щоб не кидатися у очі, я сховався поміж людей на автобусній зупинці, яка розташовувалася ледь не під самою будівлею магазину. Тут я зливався з юрбою і чітко бачив магазин водночас.

- Приві-і-і-іт. – Протягнула Ляля і заскочила на руки Сяві, міцно обійнявши його ногами.

- Приві-і-іт. – Повторив Сява, сміючись.

Ніка, Леді Ді та Моцарт вже стояли біля магазину. Ніку за руку тримала якась дівчинка років шести з обличчям янгола: блакитні очі, пухкенькі рожеві уста та щічки, біляве волосся і легенька рожева сукенка. Ляля опустилася на землю і обняла кожного, а ця маленька дівчинка почала хизуватися своєю новою лялькою.

- Мала сьогодні з нами. – Видихнула Ніка і Сява, пощипавши янголя за щічки, взяв її на руки, а дівчинка лише голосно сміялася та міцно тримала ляльку.

Вони щось недовго обговорювали, а потім пішли до магазину. Я вирішив почекати надворі, адже у магазині вони, скоріше за все, помітили б моє переслідування. Менше, ніж за 10 хвилин вони залишили магазин з повними пакунками і вирушили коротким проходом між будівлею та стареньким яблуневим садком. Я знав, що 10 хвилин не минуло, адже весь час поглядав на телефон, удаючи, що геть змучився чекати свій автобус. Я трохи почекав, доки вони зникнуть у тіні дерев, а потім чимдуж помчав за ними. Вони прямували до закинутої недобудови, яка була тут ніби маяк серед багатоповерхівок. Я постояв у садку, доки вони не зайшли до будівлі, а потім пішов за ними.

Будівля виглядала, як на мене, досить прозаїчно: написи на стінах, які мене геть не цікавили, побита цегла та запах громадського туалету – саме таким був перший поверх. Я не звик вештатися по недобудовам, а тому не знаходив тут нічого, що здалося б привабливим або, щонайменше, цікавим, проте я знаю, що підлітки часто обирають такі місця для відпочинку. Може через те, що тут їх нікому контролювати? Можливо, вони тут здатні створювати свою атмосферу? Як варіант, їм подобається уявляти, що тут було чи могло би бути, якби у власника вистачило коштів для завершення будівництва. Я ніяк не міг знати цього напевно, але одне я знав точно: мені до вподоби природа: ліс, сонце, тоненька павутинка, що з’являється ранком між двома кущами якоїсь дикої рослини. Ми з Чарлі обожнювали місця, де зосереджуються подібні моменти життя.

Другий поверх був чистішим – тут вже не відчувався сморід і було менше малюнків на стінах. Я підіймався вище, але робив це повільно. Іноді я зупинявся і слухав чи не рухаються вони униз, намагався почути зупиняються вони чи йдуть далі. Зрештою вони пішли праворуч і їхні голоси почали значно стихати. Я піднявся на 9 поверх, намагаючись не шарудіти кросівками. Цегляні стіни заливалися сонцем, а я йшов поміж них. Спочатку прямо, потім праворуч через дверний отвір, ліворуч, прямо і знову праворуч. Ліворуч від мене, вочевидь, розташовувалася гардеробна, адже була геть маленькою, кімната, у якій я знаходився могла би бути гарною спальнею чи залою. Прямо був дверний отвір, а у ньому – вони. Сява стояв і тримав у руці пляшку, Ляля сиділа на підлозі, схрестивши ноги, Леді Ді щось шукала у портфелі, Моцарт відкривав пакунок з чипсами, а Ніка сиділа на краю даху, звісивши ноги. Маленький янгол з лялькою у руках дивилася на сонце, піднявши вільну руку над очима.

- Це наше останнє вільне літо. – Сказала Ляля.

- Так. – Погодився Сява. – Потім ЗНО, вступна кампанія, уся ця метушня на міському ринку у пошуках потрібних речей на навчання…

Він сів поруч із нею і надпив з пляшки.

- Медкомісії, усвідомлення того, що ми вже не будемо разом. – Додав Моцарт і сів поруч із Сявою.

- Будете приїздити до мене і ми будемо влаштовувати тури по місту, де я навчатимуся. – Вигукнула Леді Ді, діставши з портфеля судок з рожевими млинцями і сіла біля Моцарта.

До усіх приєдналася і Ніка:

- А ти вже знаєш, де будеш навчатися? – Вона скептично засміялася і взяла у Моцарта з пакунку декілька картопляних чипсів, примостившись у нього на колінах.

- Ні, але ж десь буду. – Відповіла Леді Ді.

- Ви дуже поспішаєте. – Сказала Ляля. – У нас попереду літо і цілий 11 клас. Тільки подумайте, тепер ми головні у ліцеї.

Усі завзято погодилися.

- Усі диванчики ліцею наші! – Вигукнув Сява і підняв догори пляшку.

- Так! – Закричала решта.

- Усі млинці зі згущеним молоком у їдальні наші! – ще голосніше закричав Сява.

- Так! – Погодилися інші.

- Ми – королі та королеви ліцею!

- Та-а-ак! – Підтвердили всі і навіть маленький янгол від радощів застрибав на місці.

- Товариші, - Сява звівся на ноги і повернувся до усіх обличчям, - Я прошу вас підняти келихи…

Сява почав діставати пляшки з пакету і роздавати кожному по-черзі.

- Я прошу вас підняти келихи за нас. За переможців, які 10 років поступалися старшим класам у столовій та коридорах і вдавали із себе чемних біля учительської. За тих, хто не піддався спокусі пірнути у вир дорослого та відповідального життя після дев’ятого класу, а закріпив своє місце у нашому ліцеї і присутній зараз тут, з нами, на цьому священному місті. За кожного, хто наступного року потрапить в один з найкращих університетів країни чи поїде до Польщі збирати полуницю. За 11-ий клас, матері твоїй ковінька!

- За 11-ий клас! – Загули усі, а янголя на радощах постибало в обійми до Лялі.

Пляшки здійнялися догори, а Чарлі вже був готовий назавжди зберегти цей момент у пам’яті. «Цок», - почулося на даху. «Клац», - сказав мені Чарлі. Леді Ді, Сява, Моцарт та Ніка пили щось із пляшок, а я дивився на Лялю, яка, надпивши з пляшки, дивилася на сонце, що сідало і обіймала лівою рукою янголя. Проти сонця вона здавалася ще худішою і це бентежило мою душу. Неважливим було те, що я ховався за цегляною стіною недобудованого будинку, неважливим було те, що мій живіт почав сильно бурчати з голоду і мені довелося відійти далі. Важливим було лише сонце і вони. Лише дах і вони. Лише я і вони як єдине ціле.

Раптом я почув як на моєму телефоні заграла музика. Я швидко збагнув, що це була мама, адже ж я не телефонував їй з того моменту, як залишив стіни ліцею і вона, імовірно, переймається. Часу діставати телефон з кишені не було і я лише встиг швидко вимкнути звук, натиснувши клопку зниження гучності.

Голоси стихли і лише Моцарт запитав:

- Що це?

Я не став перевіряти чи дивляться вони у бік дверного отвору, від якого я відійшов декілька секунд тому, а лише чимдуж помчав донизу. Я перелітав іноді через одну-дві сходинки, мене заносило на поворотах, а кросівки сковзали по щебеню. Мене вже не бентежило чи чують вони мене, адже я це точно знав. Я добіг до виходу і прислухався чи не йде хтось за мною. Було тихо. Я стояв так хвилину чи пів, а потім пішов попід кущами, що розташовувалися біля недобудованої будівлі. Час від часу я озирався назад і перевіряв чи ніхто за мною не прямує. Я, звісно, розумів, що вони не можуть побачити мене з даху, оскільки знаходився на протилежному боці, проте поглядав і догори – все думав, що Сява чи Моцарт можуть визирати у вікна у пошуках того, хто спричинив шум. Лише опинившись на одній із центральних вуличок міста я зміг зосередитися на тому хто я і де я є. Мої руки трусилися як у літньої людини з хворобою Паркінсона, а серце калатало так сильно, що я відчував його у кінчиках пальців; у роті геть пересохло, а ноги були ватяні. Мені навіть здалося, що якби я зробив бодай один крок, то у ту ж мить впав би на місці геть знесилений та наляканий.

Мій телефон знову почав гучно грати і це змусило мене здригнутися.

- Ало. – Я тримав слухавку тремтячими руками і важко дихав.

- Синку, у тебе все гаразд? Де ти знаходишся? – Звернулася до мене мама. – Ти не говорив, що затримаєшся на навчанні.

- М-мамо, все добре. – Я сперся руками на коліна і спробував заспокоїтися. – Я просто вирішив погуляти після ліцею. Пробач, що не сказав тобі.

- Усе добре. – Запевнила мене мама. – Я рада чути, що з тобою все гаразд, але де ти? Мені довго на тебе чекати?

- Я у центрі міста. – Повідомив я і видихнув. – Скоро буду вдома.

- Ти так важко дихаєш. У тебе нічого не сталося?

- Ні, мамо. Просто я… я був з друзями. – Сказав я і посміхнувся сам до себе.

- З друзями? – перепитала мама.

- Так.

Декілька секунд тиші перевалися маминим голосом, у якому я чув посмішку:

- Ти можеш не поспішати додому. У вас таки останній день навчання. Насолоджуйтеся. Погуляйте по місту. У тебе є кошти? Ви могли б скуштувати морозиво, зараз так спекотно…

- Мамо, - перебив її я. – Все добре. Всі вже збираються додому, тому я теж скоро піду.

- Добре. – Відповіла мама. – Чекатиму на тебе вдома. Передавай мої вітання друзям.

Я чув як вона сміється, коли клав слухавку, і радів сам. Я повернувся у той бік, де стояла недобудова і засміявся.

«Я був з друзями», - знову пролунало у моїй голові.