Це був той рік, коли все відбувалося якось «по-дурному». Гамір, паніка, якісь вибухи на дні кожного українського серця, що підбурювали на боротьбу. Мені тоді було 18… Я пам’ятаю, як, засинаючи у зимовому одязі, дивився у вікно намету, з якого було видно спалахи і дим, і думав, що матір не здогадується, що її син кожен день будує барикади, а не вчить історію, готуючись до сесії, як це має робити кожен першокурсник історичного факультету. Тоді було не до навчання. Тоді було не до бездіяльності. Тоді були інші пріоритети.

- Северин, спиш? – озвався до мене пошепки Микита. Не той, що Кожум’яка, але очевидно було, що козацького роду. Знав я тоді про нього лише те, що він вивчав географію на третьому курсі і мріяв вибрити чуб. Тоді у нього на голові був заплетений недовгий колосок з того, що встигло відрости за останні місяці.

- Не сплю. – сказав я, не відводячи погляду від умовного вікна.

- Кажуть, на Грушевського біда. Наших стріляють.

- Собаки. – Чи то я, чи то моя дика злість закусила мені губу з лівої сторони так сильно, що я відчув присмак теплої крові кінчиком язика.

- Рушаємо?

- Рушаємо.

  Хтось у той час називав нас героями, хтось – побратимами, інші – «Майданутими» і кожна подібна назва мала місце бути. Ми були героями, бо вийшли боротися за інтереси своєї держави, ми були побратимами, бо захищали один одного і стояли горою за кожного із нас і так, ми були «Майданутими», бо лише ті, хто побував там, зможе зрозуміти, про що йдеться.

  Чим ми керувалися, коли йшли туди? Точної відповіді дати не можу. Чи це був юнацький максималізм, чи сліпа віра у те, що ми, двоє студентів, зможемо протистояти «Беркуту» і допомогти побратимам. Не важливо тоді було десятеро нас чи двоє, ми однаково йшли на Грушевського з одною метою – виборювати право жити у своїй країні так, як хочемо ми.

  Ми з Микитою повертали з вулиці Садової, коли почули крики. Це було якесь болото звуків, помісь голосів жінок та чоловіків. Вони вривалися у свідомість, розбурхували у ній злість і страх, які рухали нас до дії.

- Відпустіть мене! – закричала жінка, якої не було видно за спинами «Беркуту». – Не бийте мене! Я просто йшла по своїх справах! Ай! Я нікого… нікого не чіпала!

- А ми тебе не б’ємо, – вишкірився один з тих, що замахувалися палицями, - ми тебе відтісняємо.

  І тоді тією чорною навалою пролунали глумливі смішки.

  Микита побіг першим у юрбу, що вже кидалася на «Беркут», я прямував за ним і раптом якась смуга диму полетіла у юрбу. Все почав заповнювати їдкий газ, який я відчував печією у своєму стравоході та легенях і, сам того не помітивши, я почав витирати сльози, що неконтрольовано лилися з моїх очей. Люди затуляли рота шарфами чи горлами светрів, які виглядали з їх верхнього одягу.

- За що ви знущаєтеся зі свого народу?! – закричав чоловік у помаранчевій касці і захисних окулярах.

  Тоді до неба підлетіла якась бляшанка, що я не міг чітко ідентифікувати природу її походження через солону воду у очах і Микита закричав:

- Очі, Северин! Заплющуй очі!

  Пролунав вибух і на якусь хвилину я зник. Мої міцно заплющені очі продовжували бачити яскравий спалах, що розходився у темряві як кола на воді, а усіх людей, їх галас і мене разом з ними наче опустили під воду. Серед цього болота я чув лише приглушені вибухи і зойки. Хтось раз за разом штурхав мене у плече. Я відчував як чиїсь лікті просковзують мені по спині. Вечірній зимовий холод. Він вривався мені в легені і видмухував звідти сльозогінний газ, який вже викликав сильне виділення слини, через що мене починало нудити. Я дихав запахом страху, запахом паніки, запахом злості. Почувся приглушений крик, що не зміг вирватися у когось із грудей і чиясь спина поповзла убік по моєму плечу.

  Я відкрив очі.

Це був молодий хлопець із широко розплющеними очима, кольору диму, який він бачив кожен день, а набік чола йому стікала цівочка кольору стиглого граната.

Пізніше буде виявлено, що це не були гумові кулі. То була зрада, що вилетіла зі снайперської гвинтівки Драгунова калібру 7,62 мм.

Так я уперше заплющив очі.