Світлі сонячні промені пробудили мене. Я встала із ліжка і підійшла до дзеркала. Моє волосся виглядало, як солома, у думках був лише сьогоднішній бал. Зробивши тугу косу, я почала збиратись, адже ще потрібно встигнути на чаювання із Місис Френсіс. Треба було поспішати, адже прокинулась я, як на зло, о десятій ранку, а чаювання о першій. Ще й Рена просила мене помогти їй із квітами після сніданку. Від цього всього мій мозок ледь не вибухнув, але я взяла себе в руки та підійшла до шафи. Довго шукаючи, що ж підійде для сніданку, я обрала блакитну довгу сукню та синє, як море намисто. Ще вдягнула туфлі білого кольору, які ідеально підійшли до мого образу. Зібравшись, я не мала часу для пустих розмов зі своїми гвардійцями, які щоночі вартують біля моєї кімнати. Як би я не хотіла з ними поговорити, я все одно мала допомогти Рені. Моя сестра надто полюбляє квіти. Коли вона була дитиною, то заставила слуг зібрати їй всі квіти Леванії, які тільки можна було знайти. Це було для саду, який тепер прикрашає околиці замку, мого дому. Також вона полюбляє яскраво червоний колір, це їй певне передалось у спадок від батька. Такі ж смаки та погляди на життя. Я ж маю трохи інші інтереси, але все одно нас з Реною багато чого об'єднує. Але по зовнішності ми кардинально різні. Вона дівчина з темним волоссям та блакитними очима, а я руда і маю красиві зелені очі. Якраз саме під очі я підібрала свій сьогоднішній образ.

Нарешті я йду до Рени. Спускаючись сходами замку, моє багате плаття лилося, мов вода по каменю. Мої гвардійці йдуть за мною, ніби грозою. Їхні лати так дзеленькочуть, що чує, мабуть, Рена, яка чекає внизу. Але мене вона точно не почує, адже свої білі туфельки я залишила в кімнаті. А по садовій траві я ходитиму боса, як завжди.

Коли я прийшла Рена була у помаранчевій сукні та у туфлях. Її сукня відблискувала мов спесартин. По ній було видно що щось не так, але коли я спитала її про це, вона сказала, що просто не виспалась. Я повірила, адже Рена завжди мені довіряла.

У її руках були рідкісні троянди салатового кольору. Сестра приготувала воду і безліч ваз. Але дечого бракувало.

-Ти здогадуєшся про що я тобі зараз скажу?-я широко усміхалася, щоб бодай трішки розвеселити Рену. Але вона навіть не глянула, все поралася із трояндами, вибираючи найпишніші квіти.

-Стрічки?-після її слів з мого обличчя впала радість.-Я залишила їх за вазами.-З нею і справді було не все гаразд.

Рена поводилась так ніби мене немає. Мій настрій зіпсувався, і я вже навіть не мала ніякого бажання гуляти по саду. Вона вміла зіпсувати усе. З ненавистю я викрикнула до неї:

-Зникни!!

В той момент мене не охоплювала злоба. Я була надто дратівлива, щоб себе опанувати знову… Я б могла кричати на всіх і все, але вони десь поділися. Навіть моя особиста варта знала, що в такі емоційні моменти варто триматися якомога далі від мене. Я могла спалахнути як вогонь, але потушити мене було нереально. Тільки тоді, коли я сиділа у своїй другій кімнаті, в підвалі, де знаходилась лабораторія мого батька, я відпочивала. Я могла проводити там досліди та експериментувати з рослинами. Але кожного разу коли я туди спускалась, я чула голоси. В той момент якісь дивні відчуття проходили по моєму тілі, які з кожним разом були гучнішими. Я нікому не розказувала про свої страхи й побоювання щодо мешканців замку, які спали спокійно попри всі почуті мною звуки. Спеціального приводу для відвідання лабораторії я не знаходила. Навпаки я все частіше туди приходила. Атмосфера замкненого приміщення давала моїй злості більшого натхнення, яке я накопичувала для чогось чи, може, когось. Стіни приборкували злість, мої помсти - їх сценарії зникали. Але можливо вони ховаються в колбах цієї лабораторії.

Тому і цього разу я побігла туди, після нападу вулканічних емоцій. Я там знаходилась завжди одна. Рена ще досі була біля троянд, а я вже перетнула більша частина замку. Кроків до лабораторії залишалось все менше. Але несподівано мати помітила мене. ‘’ Чорт! ‘’- промайнула мені думка.

Я не встигла заховатися, хоча в залі безліч гардин. Проте моя мати була надто заклопотана, щоб помічати когось, навіть власну доньку. Тому я рушила в тому самому напрямку, яким мала йти.

Дійшовши, я, як зазвичай, ввела свою дату народження. Чому саме мою дату, я не знала, ніхто не знав чому. Мій батько будував цю лабораторію давно, і навіть мати не знає чому він залишив лабораторію саме мені. І я давно почала розпитувати в батькових друзів, родичів, що ж такого в цій лабораторії. Але деякі навіть не знали про неї. Ці двері впускають лише мене. Інколи мені здається, що я особлива, але це не так. Я не демін, який може перетворюватись на будь-яку істоту.

Зрештою, мене хтось кличе в цю лабораторію. Це може бути мій батько? А може він мене веде, хоча я не знаю куди? Я не впевнена, що зможу відповісти на ці питання сама. Якби ж і в мене був демін, така ж особистість, як і я. Ми б разом розв'язувати всі питання, навіть попри те, що я ще не знаю свого шляху.

Доля випробовувала мене. Я прощала людям, які частково зруйнували моє життя. Чотири нещастя і все за останні роки.. Всі мої обранці помирали лихою смертю або зникали безвісти в Енарському лісі. З одного боку у мене щасливе життя. А з іншого воно наповнене злістю і ненавистю до людей.

Коли я була мала, я не розуміла, що принесу стільки горя. Здавалось, що я хороша дитина і в моєму житті все добре.

Мої думки перервало те, що я почула крик в лабораторії. Будучи лише біля входу, я рукою почала шукати вмикач. Ввімкнувши його, світло загорілось і я перестала нервувати, але про всяк випадок взяла із собою шаблю. З нею мені було спокійно.

Я підійшла до наступної кімнати, де були всілякі рослини. Там у мене знаходився невеличкий сад сухих культур. Я взяла Терелію, квітку темно-вишневого відтінку, що росла раз на рік узимку. Підійшовши до свого робочого стола, я розрізала одну з пелюсток на маленькі частинки. Взявши пінцет, почала акуратно розглядати її під мікроскопом.

Як но тільки я зосередилася на роботі, знову відчула голоси та звуки, ніби якась тварина точить кігті об холодний камінь. Вставши із крісла, я пішла подивитися. Звук було чути з кінця саду. Коли я підійшла туди, я не побачила ані двері, ані щілини, крізь які могли лунати ці звуки. Вони були гучними, ніби це було десь біля мене. Але я нічого не бачила, було пусто. В темноті коридору теж лунав схожий стогін. Здавалося, ніби хтось замкнутий у стіні.

Я вирішила запалити ліхтар, що лежав поруч. Коли коридор осяяло світло, звук зник. В мене склалося враження, що той, кого я постійно чую, боїться світла або гірше – воно робить йому боляче. Я не хотіла нікому завдавати болю, тому більше не запалювала ліхтар. Я відчинила двері, не хотіла більше знаходитись у лабораторії, тим більш у мене скоро чаювання.

На емоціях я гримнула дверима. Зі стелі посипався пил, а двері голосно зачинилися, ніби в середині, у лабораторії, звідкись з’явився протяг. Це зараз я не звернула на це уваги. Але потім пошкодую, що в той день я покинула лабораторію.

Проте зараз у мене чаювання із Місис Френсіс, яка люб’язно до мене привіталася, коли я сіла за мініатюрний столик. Її усмішка нагадувала мою. Раптом Міс Френсіс перебила мене своїм питанням.

-Як ти Лізо почуваєшся?

-Все гаразд, ви як? -запитала я, зробивши малий ковток м'ятого чаю. Мені здалося, що Френсіс щось запідозрила. Моє хвилювання певне надто помітно.

-Дякую, добре. Приємно, що хтось турбується про мене-ласкаво відповіла Френсіс, а я й не почула тієї репліки. Я тримала чашку в руках досить довго, що не годить по етикету леді. Та й досі ковтала гарячий чай.

-Любонько, що з тобою?-Френсіс виглядала стурбованою.

Я підвела очі, але чашку не відставила.

-Ти майже весь чай випила…

Я не помітила, як сама себе виказала. Тому швидко відставила порожнє горнятко. Але і цей рух на щось натякнув Френсіс.

-Я із Реною посварилась.. Коли я це сказала, на душі стало трішки легше.

-Ти можеш розказати мені, що відчуваєш зараз. А я спробую допомогти та підтримати тебе. –Френсіс усміхнулась ширше.

-Вона не помічає мене. Я хоч старша, все розумію, але ми домовились..

-Розумієш, Єлизавето...-вона хотіла продовжити, але їй заважало горнятко, тому, кладучи його на столик, вона продовжила – сестри не завжди розуміють один одного. У вас обох зараз складний період. Але я сподіваюся, що ви не забудете про те, що ви однієї крові. –В той момент вона схрестила руки в себе на колінах. Вона завжди так робить, коли хоче повчити мене.

-Вона вже це зробила – забула мене.-Я хотіла плакати, але було досить відкрити душу.

-А ти Лізо?-це питання змусило мене задуматися. І саме в цей момент я справді його потребувала. Довгий час я дивилася на Френсіс і зрозуміла, що вона права. Мені захотілося вийти та обміркувати її слова. Але раптом сама Френсіс запропонувала залишити мене.

-Хочеш піти?

Я лише встигла усміхнутися старшій жіночці, але в останню мить побачила її плаття і великий капелюх на голові.

Я відійшла від столика й побігла у найближчий кабінет. Не прочитавши напис, я увійшла в кімнату і не могла второпати де я. Поблизу мене стояв камін. На ньому різні фото. На одному із них я впізнала батька. І зрозуміла, що знаходжусь в його кабінеті. Той камін давно не горів, а на його робочому столі були папери, вкриті пилом і брудом. Тут давно не прибирали, не заходили від тоді, як його тіло поховали на кладовищі королів.

Підійшовши до книжкових полиць, я зрозуміла що мій батько любив містику. В більшості там були моторошні назви. Я роздивлялась книги. І натрапила на книгу, яка дуже зацікавила мене назвою "Двері в потойбіччя", автор Енай Лівін. Це ж мій батько написав її. Тож ми Лівіни?

Це прізвище не згадувалося 22 роки. Але чому воно тут? Чому його книгу не спалили чи принаймні не заборонили для читання? Коли я взяла її в руки, я відчула щось рідне, але таке чуже. Воно гризло мені груди. Я відчувала як мої щоки починають пашіти.

Я прогортала декілька сторінок, там розповідалось про батька. Після того я підійшла до столу і почала шукати щось, ніби знаю, що саме мені потрібно знайти. Перебираючи всі папери, я чуттям руки схопила папір. Але мені забракло того клаптика паперу. Я занадто багато переписувала. Тому вирішила, що заберу книгу і сховаю її у своїх кімнаті. Все одно в кабінет батька ніхто не заходить. Я так думала…