Я вже вийшла й прямувала до своєї кімнати, щоб сховати книгу. Але по дорозі до кімнати я зустріла помічницю. Вона сказала, що мати викликає мене до себе. Я зі здивованим обличчям пришвидшила темп ходьби, від якого моє серце билося швидше. Я ледве встигла дістатись своєї кімнати й заховати під ліжко книгу.

Я увійшла в кімнату моєї матері. Зачинила двері, про які постійно забуваю. Але не сьогодні.

-Я хочу з тобою поговорити про Рену. Ти знаєш, що з нею?-моя мати полюбляла влаштовувати допит, проте він зараз не доречний.

-Уявлення не маю-я справді ще не дізналася причину смутку чи то злості Рени.

-А якщо чесно? -Мама глянула на мене так, ніби я щось не договорюю.

-Мамо, мені шість, що ти мені такий допит влаштовуєш? -Сказала я, сівши навпроти неї за стіл.

-Ні, не шість, але й ти зрозумій, я люблю вас однаково і байдуже, що зараз я живу з Танелом.

-Не байдуже! -Я викрикнула цих два слова і гримнула дверима, вилетівши з її покоїв, мов буря. На жаль, моя показуха виявилася марною, бо я стукнулася об помічницю, яка в цей час хотіла зайти у кімнату.

-От якраз добре, що з’явилася вона і ми з тобою таки договоримо!-вона зробила акцент на останньому слові.

Але я так не хотіла чути про Танела – нового чоловіка мами. Я за все своє життя ще не звикла до нього. Але моя мати, певно, і справді хотіла обговорити дещо важливе.

-Доню, я хочу розповісти тобі трохи про твого батька. Тільки Рені ані слова!

-Гаразд.

-Енай, твій батько, в ньому ховалось безліч таємниць. В лабораторію і його кабінет не заходь.

-Чому? Це ж моя спадщина..-Я хотіла щось іще додати, але мої слова, їх інтонація були їй зрозумілі. Мама сумно на мене гляну.

-Там небезпечні речі. Особливо мертвий сад і те, що за ним.

Невже вона про стіну? Тоді у ній однозначно щось ховається. Але що?

-Можна хоч рідко туди заходити? -Насправді я ж хотіла заходити туди не помітно.

-Так, можна. Але там треба прибрати, щоб ти не отримала алергії. Я попрошу помічницю це зробити.-сказала мама дивлячись на мене вже з усмішкою.

-Мамо, ти ще щось хотіла? Бо у мене ще ж сьогодні бал.-Я сказала це вимушено, бо не хотіла туди йти.

-Так, досить розмов. Йди збирайся, через 4 години тобі подадуть карету -мама сказала це з якоюсь ніби то і радістю і смутком водночас.

Не може сказати, що стрибала від щастя аж до неба. Але на бал ходити мій обов’язок. Тому, як слухняна донька, я пішла на бал. Одягнула червону сукню, аби точно мене було помітно. Це я зробила спеціально, аби якийсь джентльмен відвіз мене додому. Мої туфлі також були червоного кольору, гаптовані діамантами. Нафарбувавшись, я вийшла.

Але тільки-но я перетнула свою кімнату мене покликали на кухню. Наближаючись до неї, я відчула казковий аромат своїх улюблених лимонних тістечок. Я не втрималася і зайшла в кухню в пишній червоній сукні, гаптованій у блискучі камені, всі назви яких в цей момент я забула. Тістечка були пречудові й пресмачні. І з’їла їх всі. Коли помічники хотіли взяти подачу, я зрозуміла, що мене засікли, а я якраз облизувала пальчики, на яких залишилася кремова начинка.

Раптом, до мене підбігла помічниця, вона сказала, що вже пройшло десять хвилин як я тут. З цими прянощами, я зовсім загубила відлік час. Тому поспішила на вулицю. Біля брами стояли гвардійці. А карета вже чекала на мене. Я їхала не швидко, можна сказати повільно. Мій Сивогір, і то скоріше скаче, ніж їде ця карета. Що поробиш треба, їхати на тому, що маємо.

Навіть попри те, що я не дізналася хто мене кликнув на кухню, бал був прекрасний. Мій настрій вирішив, що сьогодні не танцюватиму. Я розглядала кольорові напої та наїдки, деякі з них були в білому шоколаді. Хтозна, можливо я ще поласую лимонними тістечками. Бал здавався не настільки нудним завдяки солодощам. Але коли я підійшла до гарячого фуршету, мені втрапив в очі він.

Ганс. Він цілував іншу… Я не могла у це повірити. Добре, що він мене не бачив. Але я не збиралась одразу лити сліз. Я підійшла до нього і повела у сторону.

-Гансе? - Я говорила це зі смутком і ледь не заплакала. Він стояв мовчки, запхавши руки у кишені костюма. Я не стрималась і вдарила його по обличчю. Потім пішла геть, бо не могла знаходитись там. Було помітно роздратування інших людей, яких я штовхала, пробираючись крізь натовп в залі. Ганс біг за мною і всіх перепрошував. Він намагався до мене докричатися. Проте з його уст я чула лиш слово ‘’зрада’’. Але він мене зловив за шлейф сукні.

Тримаючи мої руки у своїх долонях, він говорив мені в очі, мабуть, виправдання, яке я не чула. Коли він зрозумів, що я просто дивлюся в очі, він зупинив свій голос.

-Ти знехтував єдиною дочкою Еная. –Я більше ніколи не дозволю йому торкнутися себе.

Я прорвалась через усіх людей і зачинила двері. На вулиці мені стало трішки легше від легкого, прохолодного вітру. Мою душу немов рвали на шмаття, але це було не уперше, тому я спокійно сіла у карету, попросивши, щоб мене якомога скоріше відвезли додому. Поки ми їхали, я побачила нічний ліс, який зачаровував красою. А на дворі миготіли ліхтарі. Я дивилася на них, уявляла те тепло, яке вони завжди дають. Мені хотілося зараз запалити комин у батьковому кабінеті та просидіти там за книгою, схованою у мене під ліжком. Я так і зробила, коли прибула до замку. Тож взявши нічну сорочку, я пішла у батькову кімнату.

Відчинивши двері кімнати, я здивувалась. На столі було все чисто та охайно, ніби тут прибирав хтось. Я повернулась до книжкових полиць, але там був порох. Значить помічниця, яку відправила мати все-таки прибрала, проте лише на столі. Я задумалась і хотіла вже здувати пил із комина як почула крик Феріки – моєї помічниці.

Коли я підбігла до неї, то не одразу збагнула, що сталося. Моя помічниця тремтіла. Її ноги танцювали на килимі, коли та намагалася знайти собі місце. Хоча робила це навпаки. Її рухи були незграбними. Я вирішила всадити її на крісло, тому дала води. Вода від тремтіння хлюпалася, проливаючись на килим.

-Феріко що трапилось? -стривожено спитала я у неї, наливаючи ще собі стакан води.

-Ваша милість, тільки не кричіть -Помічниця затрусилась знову.

-Гаразд Феріко, я спокійна, можете казати. -Після цих слів я на одному подиху випила стакан води. Але мене ошелешила відповідь.

-Рена зникла…

Я з біллю в горлі ковтнула воду. Відчувала, що моє серце в третє за сьогодні розіб’ється. Я сприйняла цю інформацію важко, проте без бурхливих емоцій. Але от Феріка, їй стало зле. Вона ледь не знепритомніла.

Я тримала її за руки й тихо вивела із батькового кабінету. На щастя, в коридорі ми були одні і я швиденько повела її до Невіла. Це лікар при замку. Коли хтось почувається погано, ми звертаємося до нього.

-А вам заспокійливе потрібно, міледі?-люб’язно спитав лікар.

-Ні, Невіле. Дякую, я впораюся.-Не впевнена, що впораюся, але голова вже почала боліти. Тому, я взялася масажувати місце болі. Голова нила, а мої ноги судомило. Надто велика кількість стресу на один день. Зазвичай таку кількість я отримувала за тиждень. ‘’Але це теж багато’’-казав мені лікар, коли помітив мій нікудишній стан.

Я вийшла з кімнати лікаря і помчала до батькового кабінету, щоб забрати книгу. Поки я йшла, то перебирала думки, де могла дітися Рена. Я все думала і не могла забути ні розмову матері, ні Рени. Мої нерви здавали, але я трималась й терпіла біль, який здавався нестерпним. Я увійшла в кабінет, схопила книгу і вже збиралась йти як почула кроки, які наближались. Я сховалась за книжковими полицями На щастя, їх було багато і мене не помітили.

Коли кроки стихали, я визирнула крізь двері. Це була моя мати. Вона, мабуть, почула, що щось сталося з моєю помічницею. Бо йшла в напрямку кабінету Невіла. Я маю бути там, поруч з матір’ю. Коли мати відчинила двері Невіла, я закрила кабінет батька і наздогнала її.

-Єлизавето, це ти? Не лякай мене так.-Мама перелякалась від дотику моєї руки.

Я їй нічого не відповіла, адже ми вже стояли біля ліжка Феріки. Вона спала.

-Як вона?-це питання я поставила без смутку і тривоги.

-Їй треба відпочити..-Лікар порався зі своїми речами, складав ліки та інструменти.

-Через що вона тут лежить?-Мати обернулася до мене. –Лізо, ти знову щось накоїла?

-Ні.-Мати обернулася до лікаря, бо зрозуміла, що він щось знає. Але він мовчав.

-Лізо?-мама сподівалася на мене. Але я не могла їй сказати щось добре. Я вагалася, чи взагалі варто їй щось казати про втечу чи то реальне зникнення Рени. Я відійшла у сторону, а мати вийшла з кабінету з кам'яним лицем. В неї воно завжди було таким, коли я сердила її. Я не хотіла нічого казати Невілу, але він спитав перший.

-Вона не знає про викрадення Рени, так?-лікар сказав це з якоюсь тривогою всередині.

У відповідь я лише кивнула і побажала Феріці швидкого одужання. За мить, я вже була біля матері, що чекала мене біля дверей палати. Треба було їй це м’яко сказати. Тому, я вирішила її спочатку обійняти. Це подіяло. Мати розслабилася. І на її плечах сказала, що Рена зникла. Вона не повірила спочатку, але потім моє мовчання дало зрозуміти, що це правда.

-Я не хотіла тобі різко про це говорити..вибач. -Із моїх уст лунав смуток.Я не могла більше бачити заплакані очі матері. Тому у думках я подумала, що можу знайти Рену самостійно. Проте моя мати підняла на ноги в той вечір усіх. Вітчим відіслав сотні гвардійців на пошуки своєї доньки. А я готувалася тієї ночі до власної подорожі.