*****************

-Ви Леонід розказуєте таку історію, я в ній нічого не звичного не бачу, так пре пустимо дивна поведінка цієї старенької жінки, але це може бути неврологічне і в пізній час вам вона здалась містичною відьмою,- проговорила Надя ніби сумнівалась в кожному слові Леоніда.

-Нас відповідні органи попередили стосовно вас, - не очікувано сказав Олександр, він підвівся і своїм жирним тілом обійшов Леоніда і зупинився в нього за спиною і проговорив,- якщо ви думаєте нас обвести круг пальця то скажу вам що це погана ідея, - він говорив тоном загадкового професора, - бачите Леонід, Надя вона не просто мій інтерн, вона ще краща на курсі фізіономістики вона будь-яку брехню вашу прочитає на вашому обличчі краще усякий детектор брехні. - Рудий опецьок підійшов до вікна склавши руки за спину і пританцьовуючи ногами з носка на п'ятку погойдувався,- нам ще не такі фантазери попадались які хотіли втекти від законного покарання, тому добре думайте що ви розказуєте і краще правду, краще сказати правду як усе було насправді, - ніби оговтавшись Олександр метнувся на своє місце на дивані, воно аж рипнуло під його вагою коли він сів, схопив свій блокнот і з важливим обличчям сказав. - Продовжуйте, - сказав так ніби він до цього нічого і не говорив.

- Я ішов в прохолодну ніч, село от от прокинеться, було уже десь на п'яту ранку, горизонт починав світати. Коли я йшов вздовж сільських плотів земля була волога і трава в росі рясній, ноги трохи уже змокли, десь було чути півня настирного який будив село, ще десь неподалік лелека заклекотіла, свіже повітря било з вітром в обличчя, але це повітря хотілось вдихати на повні груди. Я ішов туди звідки ми і приїхали коли я дійшов до дому Олега, мені здалось що півтора години я потратив на дорогу, хоча машиною ми швиденько долали таку відстань і менше часу затратили, я зупинився біля огорожі, сам не знаю чому я сюди повернувся. Неочікувано для себе я побачив Марту яка вийшла з дому і кудись прямувала через усе подвір'я, вона була взута в гумові чоботи аж по коліна і напевно вона на город зібралась подумав я. Вона випадково побачила мене як я стою в притик біля брами, вона зупинилась на місці й оглянулась по сторонах і злобно спитала.

-Чого тобі?!, - зневажливість і холод в її словах звучали. Я відкрив браму і зайшов на подвір'я, собака знову почав гавкати. Знову прийшли глумитись над нещасним інвалідом, вона стала у свою бойову стійку, руки на пояс складені, а ноги на ширині пліч,- ви ж ніякі не волонтери, голову морочите мені тільки для чого?!!, - злобно майже в крик вона мені говорила коли я підійшов ближче,- я знайшла свій папірець сьогодні в ранці на подвір'ї, могли б і далі його кинути, щоб я його не знайшла,- з великим осудженням і злобою говорила вона.

-Марта, ви праві, ми не волонтери..., - не давши мені договорити вона бризкала слиною, знову завелась.

-Ясно було, я як того наркошу побачила мала б зразу здогадатись і послати вас куди по далі, - щоки червоним кольором налилась від злості в неї,- кажи чого прийшов, - різко вона ультиматум поставила мені.

-Марта мені потрібно знову поговорити з вашим братом, - і поки вона знову не завелась я випереджуючи її, дістав купюру п'ятисот гривень і протягнув до неї,- і якщо дозволите я вам ще дам стільки ще, для допомоги вам і вашому брату, - вона вхопилась одразу за ці гроші ніби це останні гроші на землі.

-І що знову будеш задавати ці тупі питання?, - ніби розм'якла жінка трохи і тон змінився одразу, вона засунула купюру одразу в кишеню.

-Повірте це для мене дуже важливо, бачите мені потрібно добратись до істини, - я вирішив їй відкритись і пояснити свою ситуацію,- Станіслав він справді наш друг, але приїхали ми тільки, тому що нас зацікавила ця історія з його бабцею, і так сталось що він кудись пропав, а наша машина стоїть в кінці села зламана, і мені здається що без Станіслава тут не обійшлось, - вивалив я їй усе коротко як було.

-Це хорошого ви друга маєте, як на нього це схоже, знову утік і всіх кинув перед лицем небезпеки, - сміючись сказала вона, він бувши ще малим ні з ким не ладив,- діти його постійно били й знущались над ним, його Наталка постійно на літо тут лишала, щоб природа і повітря для малого добре впливало, так усі городяни роблять.А Марківна нормальна бабка, теж в місті все життя робила, а як постаріла нікому не потрібною стала, її Наталка сюди відвезла, це вона зараз така, попробуй на краю села в повній самотності нормальним залишитись, та почалось, сама до себе почала говорити, раніше хоч в райцентр вибиралась, а зараз навіть з дому не виходить, нещасна жінка зовсім, - розповідала Марта поринувши у власних думках. -А Олег я через нього в ночі спати не можу, він не спить як тільки сутеніє аж до самого світанку, - вимучено і без сил розповідала вона.

-Як це не спить?, - здивовано спитав я.

-Тільки я його мову жестів розумію, - сказала Марта і сіла на сходи на ґанку, - він після того випадку став інвалідом, але і психіка в нього порушилась, я не знаю що там відбулось тоді, але він розповідає страшні речі від яких мені моторошно.

-Які?, які речі?,- з нетерпінням я розпитував у Марти. Вона підняла голову на мене зовсім без сил і невиспані безсонних ночей.

-Він не спить оскільки каже що в ночі до нього щось приходить кожну ніч, він когось відчуває, каже стоїть під вікном, навіть в кімнату заходило, а що я не знаю, він заставив мене намалювати це коло безглузде білою фарбою, це ніби якісь оберіг для нього, він сказав як тільки настає ніч він іде до свого ліжка та аж до світанку він не виходить за межі цього клятого кола.

-Марта!, що приходить до нього!?, - мене вже почало трусити від усієї тієї не зрозумілої ситуації.

-Не знаю....., я не знаю, - заридала крізь сльози сказала вона, було видно як вона виснажена,- я вже сама божеволію, я чую голоси з його кімнати, розумієш голос не його, схожий на жіночий демонічний, ніби хтось з ним розмовляє, але як тільки я вбігаю в його кімнату, там крім нього нікого не має і цей сміх пронизливий до костей мене аж в ступор кидає й усе це кожну ніч, як тільки усе затихає і настає темрява щось відбувається, що не можу пояснити.

-Що ще відбувається?, - мені усе це здавалось дурним сном.

-Речі, меблі, будь що можуть міняти своє місце положення, в його кімнаті предмети які Олег не міг би сам переставити міняють своє місце розташування, коли я питаю в нього чи він щось торкався, він каже ні, тоді я помічаю сліди не його, а чиїсь сліди босої ноги меншого розміру на підлозі не його, усе це для мене занадто складно стало, я хотіла лише помогти своєму брату, а від мене відвернулись усі, чоловік, донька, всі покинули мене з ним, - Марта знову залилась слізьми. Я думав і уявляв усе що сказала Марта, уся ця паранормальщина не вкладалась в моє звичне уявлення життя, хтось з нас втратив глузд, але хто.

-Де зараз Олег?,- спитав я в неї, не дочекавшись відповіді я схопив її за руку, - мені знадобиться ваша допомога,- і я потягнув її у дім, ми вбігли в будинок і я по звуку визначив місце знаходження Олега, кухня він там здається сніданок частує, ми зайшли в кухню Марта ще схлипувала, а Олег сидів за столом і потягував з ложки гарячий суп.

-Олег, мене звати Леонід, ми з тобою вчора бачились, тільки нас було більше..., не знаю нащо я це сказав, але він ніби все зрозумів, і повернувся до мене на звук моїх слів, відклавши ложку він акуратно витер губи серветкою, він так і сидів прямо в темних окулярах ніби дивився на мене і тут цей жест однієї руки та комбінація пальців.

-Він каже, щоб ти сів,- сказала Марта витираючи сльози, за мить ми всі троє сиділи за кухонним столом, я крізь ці окуляри бачив скалічене лице Олега, бліде лице ніби без крові, в один момент він дістав свої тонкі худі руки та витягнув їх перед собою, ще одна комбінація рук і завмер чекаючи коли Марта переведе.

- Він питає навіщо Стас вас сюди привіз, - перевела вона та опустила голову до низу переминаючи пальці рук. Я почав з самого початку що нам розказав Станіслав про цю історію яка з ним трапилась колись, і що ми вирішили з цікавістю сюди навідатись, нащо Олег почувши цю відповідь сидів не рухаючись, десь через хвилину він ожив повільними рухами рук, так ніби щоб Марта нічого не пропустила.

-Те що він вам розповів правда, - чомусь з тремтячим голосом сказала Марта,- але це все не важливо, важливо чи ви були в цьому домі,- далі переводила вона, і так глянула на мене прохаючими очима, чекаючи іншої відповіді ніж ту що я дав.

-Так, ми були там, і я її бачив як вас зараз, - відповів я, і все моє тіло так напружилось, я чекав що він мені на це скаже, ще кілька змахів рук і переминання пальців і в дію вступає Марта.

-Я був в цьому домі і я ще живий, але вона сюди приходить кожну ніч і чекає коли я вийду з цього кола, - перевела Марта, а в очах в неї стоїть дикий страх.

-Що воно таке?, - спитав я уже відчуваючи що і мною заволодіває тваринний страх, усе це по справжньому, хоча мій мозок відмовляється в це вірити. Олег ще поводив руками, його рухи були чіткі та добре оброблені, було видно йому є багато що сказати.

-Не знаю, але на неї навіть наш собака не лає коли вона сюди приходить, і під вікном годинами стоїть, я її відчуваю коли вона заходить в кімнату і мовчки стоїть, це не Марківна, а породжене зло, - закінчила говорити Марта як тільки Олег опустив руки. Я підвівся за стола і руками сперся двома руками на стіл і подався в перед до Олега спитав.

-Чому ти питаєш чи ми були в цьому домі?,- я його так це запитав чомусь адресуючи до нього всі свої претензії та злість.

-Вам не слід було туди заходити, тепер тобі та твоїм друзям жодної ночі не буде спокою. - Від такої відповіді мені ніби ножем ударили в груди, я опустився на стілець, щоб усе це переварити. Трохи прийшовши до тями та перевівши дух, я гордо промовив.

-Ви думаєте що я буду боятись стару немічну жінку, мене таким не налякати, от ви страху нагнали що я чесно скажу мало в це вже не повірив, - я нервовим сміхом усе це заправив, що Олег навіть теж посміхнувся ніби підтримуючи мене, ніби він тільки що мене так розіграв, от весело було подумав я, але в Олега різко пропала ця посмішка і він одним рухом своєї руки зняв свої темні окуляри, ці дві темні заглибини з великими рубцями були просто потворні, це ніби череп на мене дивиться натягнутий шкірою, я рефлекторно від страху відкинувся на зад, так різко що стілець втратив рівновагу і я гепнувся на спину, потягнувши за собою скатертину з різноманітним посудом, залишки супу облили мене своїм солоним присмаком. Марта одразу кинулась прибирати усе що посипалось на землю.

-Усе на сьогодні достатньо, про ваших відьом слухати, я і так на нервах, - говорила Марта збираючи посуд, Олег теж підвівся і ще кілька рухів руками він видав на останок.

-Марта що він сказав?, - змахуючи залишки супу підвівся я спитав у Марти.

-Оберіг якісь і без соні ночі, я ж кажу він хвора людина невже це не видно, - Марта взяла мене під руку і супроводжувала до виходу. - Не бери це близько до душі, мало хто після такого збереже здоровий глузд, але скажу тобі точно тримайся якомога далі від цього торчка, він замішаний в, тому що сталося з Олегом, якби він не відсидівся на дурці то б зараз за це сидів, - Марта задумливо задерла голову до верху,- хоча він уже покараний, не думаю що в наркомана може бути щасливе життя,- вона мене підвела до виходу, я такими подіями трохи збентежений був намагався зібратись думками уже на ґанку Марта мене гукнула.

-Гей,”городський” ти нічого не забув?,- Марта стояла у дверях потираючи великий і вказівний палець, що зразу дало зрозуміти гроші обіцяні п'ятсот гривень, купюра зашелестіла перемістилась з моєї задньої кишені штанів Марті в руку, це були мої останні гроші, після чого вона сильно грюкнула дверима, а я помалу поплів з подвір'я не знаючи куди зараз податись. Дійшовши до калитки я мимоволі оглянувся і побачив у вікні Олега який стояв і ніби дивився пильно на мене своїми темними окулярами, я хотів вгледіти що він там по склі водить пальцем, він обвів на склі круг, я стояв і дивився на це широкими очима, поки між шторки не появилась Мартина рука яка схопила його за плече і потягнула його десь у глиб кімнати, а я так і стояв біля брами думаючи що це він хотів мені сказати.

*******************

-Деменція, це коли клітини головного мозку відмирають, щось і подібне і відбулось з Марією Марківною, вона після цього випадку що трапився тоді, пройшла обстеження в нас,- Олександр дивився в особову медичну картку яку витягнув зі свого портфеля, і почав зачитувати особисті дані хворого.- Пацієнт поступив з вимогою та направленням суду, так як являвся фігурантом по справі нанесених тяжких травм потерпілому, по не можливості взяття показів свідка, доправили в міську неврологічну клініку дві тисячі шостого року тридцятого червня о сімнадцятій п'ятдесят, вік пацієнта сімдесят один рік, стать жіноча, при візуальному огляді виявлено ознаки шизофренії гострого типу, пацієнт не орієнтується в навколишньому середовищі, не дає зв'язних речень, розмовляє сама з собою, не тримання сечового міхура та фекальних випорожнень, пік захворювання приходить на нічний час.... - Леонід слухав усе що читав Олександр і не розумів навіщо він зараз вирішив усе це озвучити в слух.

- Я не знав що вона в вас пройшла обстеження, і що це значить?, - з великим інтересом спитав Леонід дивлячись то на Олександра то на Надю.

-А те що ви розказуєте немає ніякої паранормальщини, це синдром в який впадає людина є психічним розладом, людина впадає в цей стан після емоційного потрясіння ніби трансу, наука поки що не може пояснити ці явища, але вже відомо кілька випадків коли людина входить в цей стан, вона стає надлюдиною, тобто не людська сила і пластика яка не відповідає конструкції чи можливості свого тіла, простими словами психічний розлад одержимість, ми ще досліджуємо це явище, але поки похвалитись немає чим, наукою ще не вивчений оскільки такі випадки поодинокі й дуже рідкісні,- пояснював Олександр, але Леонід не міг збагнути про що саме іде мова і що йому намагається пояснити рудий опецьок, психічний стан, розлад головного мозку, як таке може бути ці вчені завжди найдуть пояснення любому паранормальному явищу.- У нас є тільки догадки, так як я вже сказав, цей стан є ще не досконально вивчений, ми пропускаємо що загострення і пік цієї хвороби пов'язаний з її внуком Станіславом, адже зі слів матері й близьких Марія Марківна няньчилась з ним кожне літо змалечку, і вона його просто обожнювала, єдиний внук все ж таки.час ішов, хлопець дорослішав і одного прекрасного дня їй стає відомо що її улюблений внук наркоманить. Усі марення про велику кар'єру та розкриття його здібностей, усе рухнуло однією цією звісткою, хлопець без майбутнього поламав усе своє життя, психіка в люблячої людини починає шукати винних, дістається всім в першу чергу донці, куди вона дивилася, потім друзям, школі, всім, і кожного винила Марія Марківна і ці думки просто з'їдали її. Але на мою думку вині тільки мати та вона сама, правильного авторитета то не було, хлопець зростав без батька, без чоловічого виховання, а жінки в тому числі бабуня вклали в нього слабкий характер і без чоловічого стрижня, образу для наслідування правильного то не було, одним словом дах в бабуні поїхав, але над одержимість в неї веж прослідковується, вона може не пам'ятати що поставила хвилину тому каструлю на конфорку, але того хто міг бути причетний до тяжкої долі її внука вона тримає в голові до останнього.Ось так друже мій, впевнений я вас зміг потрясти, бо вираз обличчя в вас зараз як у свідка приходу Христа, - сказав з насмішкою Олександр кинувши на журнальний столик особисту карточку старої, ніби демонструючи що це не обман усі його слова. Справді вираз обличчя в Леоніда був просто приголомшений і спантеличений, це якби ти усім розказував що бачив справжнісінького чорта перед собою, а насправді це був козел який став на задні копита, ось і усе пояснення, таким дурнем Леонід себе ще не відчував.

- Одержимість?, ви хочете сказати що стара просто психічнохвора людина?, - Леонід спитав не вірячи своїм вухам що він спитав.

-Це лише наше припущення, - уточнив Олександр, він сидів навпроти так зухвало схрестивши руки на грудях, показуючи йому своїм видом зверхність над Леонідом, так він зрозумів що його не приязнь та відраза до рудого опецька взаємна.

-Ви вважаєте мене божевільним?, - вирішив прямо поставити питання Леонід цим психіатрам. Нащо Олександр і Надя переглянулись одне на одне багатозначним поглядом, ніби вони двоє в курсі усього, просто тримають інтригу до кінця.

-Усе ви дізнаєтесь в кінці нашого сеансу, ми лише хочемо уточнити декілька моментів які не збігаються от і все, - так і тримаючи руки навхрест відповів Олександр, позіхаючи відверто ще раз демонструючи своє ставлення до цієї оповіді Леоніда. Леонід дивився на них і розумів що все марно, все що він тут розпинався розповідав усе даремно, вони не вірять жодному його слову, тільки нащо тоді це все і що вони перевіряють.

-Все ж таки ми б хотіли дослухати закінчення вашої історії, - несподівано попросила Надя, цей інтерн який читає міміку, шкода що вона не читає Леоніда думки, тоді б вона знала що він насправді про них думає. Ще так пильно стежить за кожним м'язом на обличчі Леоніда. А в голові в нього була думка і питання, як довго вони збираються його тут тримати, ще підіслали йому цих двох білих халатів, які вирішили підняти справу двомісячної давності, щось тут не чисто, відповіді на усі ці запитання Леонід надіявся отримати по завершені цього сеансу, і все що він тут розповість, буде залежатиме уся його подальша доля.

- Я вийшов з подвір'я і вийшов на дорогу, думав чи варто повернутись до своїх друзів, чи правильно я вчинив залишивши їх. Трохи розмірковуючи я вирішив все ж таки іти до райцентру, і там якось добрати до міста. Природа мене просто вражала, я ішов і милувався місцевими колоритами та пейзажами, а повітря просто п'янило мене, я не міг ним насититись, дорога була кам'яниста вкрита порохом, безкрайні поля вид на десять кілометрів, довкола проглядався ліс і населені пункти в далечині, свобода ось де це слово ти найкраще розумієш, тиша і спокій коли хочеться сховатись від тісного задушливого і шумного міста, ось куди так хочеться втекти. Я ішов, а сонце з верху починало припікати, по краях дороги росли високі й густі бур'яни, а по обидві сторони дороги рівчаки порослі зеленю і кульбабами, різноманітна живність розбавляла усю цю гармонію, мурахи, жучки смугасті, джмелі, та метелики різнобарвні. Високі тополі й дикі яблуні проростали по узбіччі роблячи рятувальний затінок. А сама дорога тягнулась від початку села попри поля аж до райцентру, ніби нескінчена лінія яка ховається за обрій, дві з половиною години прийдеться потратити на дорогу. Поки я йшов в кишені куртки роздався звук смартфона, це була мама Стаса.

-Ало,- відповів я.

-Ало!, Леонід де ви є?, я біля твого дому, мені ніхто двері не відкриває, - оце так ситуація, в глухий кут загнаний просто, брехати немає сенсу просто вже.

-Тьоть Наталя ми зараз у вас на дачі, я хотів вам зразу сказати, але Стас наполягав не казати нічого, щоб ви не хвилювались, - не знаю чому, але вона ніби язик ковтнула, мовчить, що мені довелося ще раз в трубку крикнути, -Ало!.

-Якого чорта ви туди попхались?!!, - нарешті вона отямилась, але тон в неї змінився на дуже розлючену людину. По правді кажучи на це питання не було нормальної відповіді, що я мав сказати що ваш син почав травити нам байки, і ми від захвату від почутого схвильовані, вирішили проти ночі помчати в сільську глушину, щоб отримати масу емоцій і вражень, я завис, хаотично почав перебирати відповідь в голові, але нічого розумного і логічного так і не найшлось,- де ви зараз?, Станіслав біля тебе?, - не дочекавшись відповіді сипала питаннями вона. Тут сама не зручна частина розмови, що сказати що ми кинули вашого сина, бо перелякались старої шкапи та кинули його десь там самого з психічно хворою бабунею, і де він зараз гадки не маю в наркотичному дурмані порізав нам колеса авто і валяється десь під кайфом біля чийогось паркану.

-Я один посеред поля, хочу вибратись з цієї діри, де хлопці я не знаю, думаю вони ще в селі, - більш заплутано і по дурному я не міг відповісти, можу тільки здогадуватись що вона зараз про мене думає, але в цю хвилину пропадає в мене з нею зв'язок, можливо вона вибила не знаю, дивна ситуація, ще я посеред степу чи в правильному напрямку іду взагалі. Я прямував далі по цій глушині, дорога тягнулась в нескінчену далечінь, де не видно ні кінця ні краю, чую за спиною гуркіт воза і тупіт конячий, звук наближався помірно. Оглянувшись я побачив повозку яка я під'їхала до мене в притик, зупинилась збоку і накрила мене хмарою пилу і гарячого повітря.

-Прррррр,- голосно сказав фірман, чолов'яга років під сімдесят, сутулий з білою щетиною, в таку жару вкритий кожухом і шапкою зимового фасону. Ну народ подумав я, тут припікає сонце ще повітря розігріте, а цей місцевий одягнений так ніби мороз на вулиці, тут він ще трохи при піднявся, я побачив на ньому чоботи з внутрішнім хутром, це мене наповал завалило, ти хто?? чоловіче прямісінько з північного полюса, чи рибалка зимовий який у сплячку впав, це мене в думках так веселило, направду в самого труси бери викручуй, а тут цілий термос упакований, а саме головне по вигляду йому все комфортно, ніби в чому проблема щось не так?.

-Ей ти “городський”, - крикнув мені чоловік в кожусі, він таки вміє привернути увагу, я йому кивнув ніби почув його,- це твоя колимага на відшибі стоїть, етіт-колотіть, - сказав чолов'яга суттєвою відсутністю зубів у ротовій порожнині, почухуючи підборіддя замурзаними чорними пальцями та поморщившись так на мене ніби я від нього за кілометр стою.

-Мого друга, а що?, - смішив мене дідуган, а коняка його час від часу фиркала і тупала копитами об кам'янисту дорогу.

-А то!, не гоже транспорт лишати посеред дороги, бригада в поле проїхати не може, посівна пропаде, сідай давай, а то колимагу вашу зараз в рівчак бортанемо, - дід явно зловтішався, напевно не любив він міських. А де Мажор?, невже він машину залишив, а сам пішки пішов, тільки куди?, думав я собі. Я став на колесо повозки і перестрибнув на палубу до “фірмена”, він сидів на вузенькій дошчечці, а сам віз вкритий частинками сухої трави від сінна, прийшлось присісти навпочіпки і триматись за борти воза, дід маневрув і коняка майже на місці розвернулась.

-Вйоооо!, - голосно дід крикнув розмахуючи драним бичем над головою, хлистаючи коняку смачним свистом гумового наконечника, -Мартуська сказала що ви до Марківної завітали, внучок її не тямущий явився, - посміхаючись говорив дід, а самих нас підкидало на нерівностях дороги, деколи так гучно що аж дошки скрипіли, за нами смуга пилюки тягнулась з під воза, ніби паротяг під нами мчався, - Стаса я пам'ятаю, а Марківна його постійно за руку водила берегла його як зіницю ока, - старий все продовжував балакати, час від часу ляснувши коняку бичем.-От лишився малий тут жити назавжди, були б з нього люди, працював би в бригаді, а Наталка не захотіла, пана з нього хотіла виростити, вивчити й десь в офісі пристроїти, і що?, і що з нього вийшло в цьому вашому Львові, ех самі вині, - дідуган все не замовкав, він ніби за все життя намагався виговоритись, - а молодь нинішня, хоче хіба тяжко працювати ?, їм все подавай готове все й одразу. - Ми в'їхали знову в село, сонце все сильніше припікало, мухи роєм над нашою повозкою збились, ґедзі кусючі, довелось трохи помахати руками, щоб хоч трохи їх відігнати. Дома мимо яких ми проїздили ніби на тебе уважно дивились, подвір'я дворів вкриті пітьмою сірістю та тьмяністю, повалені забори зарослими бур'янами та лозою, садиба за садибою одна міняла другу. На смартфоні годинник показував уже десяту годину. - А от ця історія з Олежкою ох, все село тоді так переживало і на вухах стояло, слухи різні пішли, ніби завівся звір перевертень який калічить людей і ніби його навіть бачили, ах хто правду скаже в тих лісах що хоч привидиться. - Я ніколи не думав що мене хтось так розмовою дістати зможе витягти з мене усю енергію, так що голова ходила кругом, балакун просто дістав мене своєю розмовою, просто без діла молотить язиком, ще пів дороги їхати, а мені хочеться вистрибнути з цього воза і бігти від цього говоруна як найдалі. Ми повернули на повороті і їхали по цій вузенькій дорозі, а ось і ці височезні тополі,- мене Мирилом звати, але усі мене знають як Бульмаш, це дівоче прізвисько мами, - дід так усміхнувся що його беззубий рот мені здався коли він до мене обернувся суцільно темною вирвою з якої виднівся з низу один безнадійний пожовтілий штурпак.

-Но давай, - дід Мирило привстав трохи щоб хлиснути коняку і я тоді помітив що він зовсім маленького зросту, десь по груди буде мені, його кожух просто був на кілька розмірів більший і через це він так здавався мені більшого зросту. Ми зупинились десь шість метрів від машини, кінець села простір безкінечних полів, в день проглядався краєвид який просто око милував, просто кілометри простору які втікали то вверх то вниз неймовірно, і ця хата окутана невеликим садом як пляма на чистому листі аж ніяково чомусь одразу стало.-Пррррр, приїхали, - дід Мирило зупинив коняку яка сіпалась на місці, віз ледь колихнувся і коник кинувся траву щипати, в мене ноги поніміли сидіти я ніг не відчуваючи зіскочив з воза.- Іван гляди я привіз цього “городського”,- я не одразу помітив чоловіка років за п'ятдесят, який сидів на лавці за виноградником, кепка на очі натягнута в чоботах і в масляній робі з написом “агротех”, мужик середнього росту широкоплечий з великими долонями.

-Молодець, Бульмаш, де ти його знайшов?, - запитав бригадир.

-Мартуська в полі поралась я її зустрів, вона сказала як десять хвилин він від неї вийшов, - сказав дід Мирило з гордістю ніби він велике діло зробив і спас все село, впіймавши особливо небезпечного злочинця, закріпивши свій успіх своєю фірмовою посмішкою, якби не цей один визираючи зуб то можна подумати що це чорна діра яка затягує в середину губи та все обличчя повністю в себе.

-Ну що ж ви молоді люди машину без нагляду кинули, ще проїзд загородили, техніка проїзду не має розпилювач зачепить і все, - вичитав бригадир підійшовши до мене потиснути руку. Я мовчки оглянув авто, нікого де Мажор?, думав я, машина так і з пробитими колесами стояла нікому не потрібна на узбіччі села.

-Власник машини не я, товариш мій, ключі від машини тільки в нього є, - трохи винувато відповів я, не хотілось злити місцевих і мати ще з ними якісь проблеми, лише хотілось як найшвидше вибратись звідси.

-То де цей друг твій?, нема нам коли торгуватись і чекати цього власника, - злобно крикнув бригадир, -ей Бульмаш!, давай зачіпай цю колимагу до своєї повозки, відтягнемо її в сторону, - крикнув бригадир до діда Мирила, а той знову своїм вирвищем оголив зуба, ніби тільки чекав цієї команди. Мені довелось стояти та стежити за цією картиною, як вони двоє буксують машину, відтягують її в сторону. От інше діло, потираючи руки задоволено промовив бригадир,- а колеса де так продірявили то?, - спитав грубим хриплим голосом бригадир, підійшовши до мене, - так ви з відси далеко не доїдете, може в мене є якісь запаски, але вам це дорого обійдеться, - дістав з кишені коробочку сірників він її потряс біля вуха, переконавшись в наявності сірників, він з нагрудної кишені витяг пачку цигарок в якій залишилась лише одна, черконув сірника і закурив, - будеш?, - потягнувшись запропонував він мені цигарку.

-Ні не курю, - байдуже відповів я.

-Якими справами вас занесло сюди?,- спитав він спокійно як виконав свою справу.

-Хех, то вони до Марківної завітали, - дід Мирило швидкими кроками до нас зашкандибав, потягнувся рукою до губи бригадира, вихопив цигарку, щоб затягнутись, - чув внук її явився Стасик, а то товариші його, - все видав дід Мирило поспіхом бригадиру. Ми стояли в трьох чомусь вткнувшись поглядом в садибу яка стояла самотньо одна в полі з'єднана вузькою стежиною як немовля пуповиною з цим селищем. Не знаю чому ніколи такого раніше не відчував, але це місце ця садиба окутана зеленим острівцем, чомусь наводила на мене скований страх, щось таке що змушувало мене боятись, ніби там щось таке є що знає про твій страх і ним живиться як енергією, чим більше ти боїшся, тим сильніше воно стає.

-Так, гучна була тоді історія, все село на вуха посадив цей Станіслав, - притихлим голосом говорив бригадир Іван, - я тоді на зміні був, нічка була така ніби село вимерло, ні вітру ні живності не чути було, тепло тоді було як днем, я на естакаді свій тесто оглядав, колінчастий вал терся вирішив підрихтувати..., - бригадир опустив голову ніби не зручний момент який треба озвучити на три секунди замовк, - і тут цей душу роздираючий крик, на все село напевно чутний був, я від страху аж присів, богом клянусь це звучало так ніби когось по частинах ріжуть, естакада розташована при виїзді із поля при дорозі, я вирішив тікати ну сам в полі, а тут такий галас, самі розумієте.., - бригадир зніяковів трохи ніби подумав що ми його звинуватимо в його боягузтві,- кинувся я в трактор, а він не заводиться, я вирішив його залишити, що з ним станеться якщо до ранку залишити, я злетів в низ зачепився ногою переноску освітлююча лампа, вона з гуркотом розбилась об землю, темно так стало якби не місяць я чесно навіть не знав в яку сторону село, десь в п'ятдесят метрів від мене я побачив два силуети ніби хтось гнався за кимось, собака якась чи що не знаю, страх був неймовірний ще цей регіт, люди так не сміються, і через усе поле біжать, в якийсь момент усе затихло і ці двоє куди поділись?, чомусь ця тиша мене ще більше налякала, я швидко заліз в трактор і закрився в ньому до ранку, як потім виявилось цей крик належав Олегу фельдшеру, хтось з ним тоді це зробив і здається тоді я бачив цього звіра, - бригадир завершив свою пригоду без якої мені й так корвалол потрібний був, а тут на тобі ще свідок цих подій.

-Брехня це все, - вигукнув дід Мирило потягуючи цигарку, - ти Іван напевно знову хильнув тоді біленької, от і здалось тобі після такого, тебе не треба лишати самого, теж найшов час і місце посеред поля своє відро з болтами лагодити, - сміється дід.

-Тьфу ти, я тобі усю правду як було, а ти.., - образився бригадир Іван, і чомусь хреститись почав ніби в доказ того що він щойно розповів,- З того дня я не п'ю, в горлі сухо, а ні каплі, - закінчив він хрести малювати на грудях сказав бригадир, але дід Мирило лише рукою змахнув.

-Пішли, а то у нас мало часу, дорога вільна виводи техніку, - дід Мирило повів бригадира в сторону села залишивши мене там одного стояти, але відійшовши на десять метрів дід Мирило повернувся до мене і промовив.

-Ей!, ”городський”, найди своїх недолугих, я вас в райцентр відвезу,- і вони знову попрямували деручи чоботами кам'янисту дорогу. Я підійшов до машини яку щойно відтягнули, і помітив сухі сліди жовтка від яйця, ніби їх хтось розмазував по склі, зазирнув в середину салонна, дивно куди дівся Мажор, я вирішив його набрати, образа образою, але вибиратись звідси потрібно. Автовідповідач, можливо в нього батарея сіла я ще хвилин п'ять покрутився біля авто, вирішуючи що далі робити, через усе село знову іти бажання не було, чекати діда поки він вирішить свої справи, сенсу не має, тому що я більш ніж впевнений що вони пішли пиячити й до мене в них уже діла нема. Залишилось лише одне повернутись до зловісної халупи, і переконатись чи хтось з них повернувся туди, що мені найбільше не хотілось туди повертатись, але через сильний страх довелось себе опанувати і я вирішив туди повернутись. Я ішов по цій вузькій стежці попри маленьку всіяну кукурудзу, вона ледь від землі відірвалась коротенькими пагінцями зеленим листям ніби язики звисали. Краєвид мене чомусь в захват приводив, безкрайнє поле пустощі що аж задивлявся, а поля безкрайні нічим не поступались по площі небу над головою мені чомусь так здавалось, оглянувшись назад я побачив село ніби алеєю височіли над дорогою в селище, тиша і звуки природи, сади та городи за домами, а за селом ніби серпом огороджений лісом, гармонія природи, чому так цього не вистачає, на мить я зупинився і помітив на стежині мурашник, ці мурахи метушились стукаючись одне об одного, в різних сторонах хтось щось ніс якусь піщинку, хто частинку з листя чи трави, перелізаючи одне через одного, хаотично бігають не помічаючи нічого. І чомусь мені це так здалось знайомим ніби моє місто вид з верху тільки не вистачає високих будівель, транспорту і доріг, а так усе навіть дуже схоже. Кожна мураха чимось зайнята чимось ніби дуже важливим, але коли ти на них дивишся з верху, виглядає усе це безглуздо і кумедно, в цей момент ти задумаєшся хто ти в цьому світі як та мураха, якщо одну мурашку забрати з мурашника нічого не зміниться, усе буде як було, мурахи метушаться далі як нічого і не сталося.

І ще хвилину поспостерігав за цим мурашником, я підвівся і пішов далі, цей дім все ближче ставав перед мною, коли я підійшов в притик я відчув запах стиглих грушок, я був просто голодний, ця калитка була прочинена ми коли з Мажором тікали звідси здається ми її не прикрили. Я зайшов на подвір'я повільними кроками вслухаючись в кожний шурхіт, а серце билось ніби на перегонах, ще ця жара нагріте повітря друга година дня добігала, а я ще нічого в роті не мав, я вже в думках пожалів що з хлопцями не перекусив ці гриби з капустою, зараз би вони б мені за милу душу залетіли, може в дома ще щось залишилось. Я попри колодязь обійшов без зайвих звуків, зупинився перед входом, а ось це вікно в кухню, вона ще там як зайти в дім мені не помітно, чому так тихо?, здається тут нікого немає. У веранду я повільно без зайвих рухів зайшов, до коридорчика розкидано металевими відрами, в день їх видно як на долоні, а в ночі ти об них шпортався кожен раз. Як можна тихіше я просувався попри кухню вздовж коридора, тиша гробова була, якби тут хтось був то це було одразу чутно. На столі в кімнаті закрутки капуста з грибами, які хлопці залишили минулої ночі, я кинувся усе це жадібно поїдати, голод страшна сила, я зовсім забув про обережність маслаючи цією ложкою по скляній банці раз за разом. Упродовж хвилин п'яти, от і черевна відрижка рознеслась по стінах будинку відлунням, я приборкав голод. Сидячи на кріслі я розвалився на спинку крісла на якомусь лежаку, погладжуючи живота я повністю розслабився поки моя спина не затекла, прийшлось піднятись і походити трохи, я зайшов в цю кімнату де спав Мажор і думав як він взагалі тут наважився спати, знаючи що на цьому ліжку чоловіку видавили очі й відкусили язик, але це схоже на Мажора, він завжди хотів показати кожному який він крутий. Над ліжком красувався килим з зображенням схід сонця над гірськими ландшафтами, кімната була невелика, а вид з вікна падав на дерев'яну калитку на вулиці. Сирість відчувалась оскільки будинок давно вже не прогрівався.

В цей момент скрипнули дверчата з кухні, в мені знову прокинувся звірячий страх, паніка яка нахлинула на мене так швидко що кінчики пальців почали чомусь німіти, після чого протяжний “рип” дверей з кухні, я не бачив, але знав ці двері з кухні. Вона там от я ідіот навіщо я сюди повернувся, “рип”, хтось наступив ногою там на підлогу, я нічого ліпшого не придумав як впасти на підлогу і закотитись під це ліжко, стіну з павутини я зняв своїм обличчям, а павуки в різні сторони розбіглись, “рип”, знову звук підлоги, цей страх мене так накрив що мені здалося на мить що я задихаюсь. “Рип”, звук знову роздався там за перегородкою от який же я йолоп мені потрібно було бігти що було сили з цієї домівки, а зараз я загнав себе в пастку під це ліжко. “Рип”, знову чую цей звук ніби хтось крадеться повільно. Я намагався без звучно дихати, але повітря катастрофічно не вистачало, пилюка просто залітала хвилями мені в ніс щоразу коли я вдихав. “Рип”, звук уже в кімнаті де я поїдав закрутки, може закричати, але хто мене почує глушина така кругом, “рип”, повільно хтось зайшов в кімнату де був я, і тут появились в полі зору мені ці білі в'ялі ноги з жовтими нігтями зеленкуватого відтінку, і запах цей сморід запрілого фекального яду. Босі ноги підійшли в притул до ліжка, чутно було над собою хрипке дихання старої. Вона стояла нерухомо над ліжком, в суцільній тиші, вона стояла над цим клятим ліжком як проклята, коли я внизу вже весь червоний дусився, щоб не чхнути, ці п'ять хвилин здались мені тортурами п'яти годин.

І наче мій порятунок, я аж здригнувся почув за вікном.

-Є хто дома?, - хтось загукав на вулиці. Ноги знову повільно зарухались з кімнати, я так і лежав під ліжком поки двері з кухні бахнули захлопнув вона за собою. Я наче молодий мустанг маючи останній шанс в житі кулею вилетів з цього ліжка, через усю хату перестрибуючи усі перешкоди, чорт з цими відрами, я вибіг на вулицю закашлявся, впав на коліна, навіть трохи блював, повільно піднявся підійшов до колодязя опустив корбу в низ почав тягнути відро вверх.

-А от де ти “городський”, я так і знав що ти тут, - дід Мирило показався на подвір'ї я ніколи не думав що цього діда я буду так радий бачити, він так і стояв закутаний в кожусі, зимовій шапці та цих утеплених чоботах, жара на вулиці просто не переносима,- я чого тебе шукав друг твій найшовся,- я так захопився поглинанням води з відра, холодна чиста, вона мені заходила ніби в суху землю, що не одразу зрозумів що він мені сказав. Але коли до мене дійшло, мені так стало легко, настрій одразу появився що я навіть вирішив над дідом пожартувати.

-Похолодало щось сьогодні, - усміхнувшись на всі зуби сказав я, але дід мій жарт не оцінив навіть насупився трохи.

-Доживеш до моїх років будеш знати, а то поки молодий без болячок, в молодості продув хребта так що на ноги дало, от тепер ходжу загорнутий, щоб ні вітерець ніякий не сковзнув, - але ніби опам'ятався за чим прийшов, - та я не про це кажу, твій друг найшовся, - він навіть від цієї звістки мене рукою в груди штовхнув, щоб до мене скоріше сказане дійшло, - ну власника авто каже що його машина, за тебе питав я тому одразу за тобою поспішив, пішли скоріше, - маленький дід показував на калитку топчись на місці, ніби поспішав.

-Дід поможи мені гараж відкрити,- я його попросив, здається він закритий з середини, дід трохи розгубився, але він був завжди готовий любій допомозі, це такий типаж людей. Ми підійшли до дверей гаража, я попросив його навалитись на одну половину так щоб утворився люз достатній, щоб я міг просунути пальці й відтягнути засув, десь на третій спробі нам вдалося відкрити двері гаража.

-Ой, а що це, - дід Мирило аж стягнув з голови свою шапку і притиснув до грудей від побаченого. Кумар сидів на розкладному кріслі з розкритим ротом, увесь білий як смерть з розплющеними очима. Я підійшов до нього перевірити пульс, але було і так все зрозуміло, він мертвий, його тіло було таким холодним напевно з ним ще в ночі це сталось, передозування рано чи пізно це мало статись. Мені за нього стало спокійно, більше він не буде мучитись і ні перед ким не буде терпіти приниження, він тепер вільний. Але хто тоді порізав нам колеса в авто, дурня якась, усе ставало настільки заплутано і містично що вже сам втрачав зв'язок із реальністю.

- В Мартуськи телефон є, ну фельдшера Олега, треба зателефонувати куди треба, - налякано заговорив дід, було видно як він перелякався.

-Не треба нікуди дзвонити, я матері подзвоню нехай їде за ним сюди, - заспокоїв я трохи діда. Я на останок глянув на Кумара, який сидів ніби дивився на мене, як я повільно зачиняю двері гаража, прощаючись зі мною в останнє, ось і зникла остання смужка світла на його обличчі він там залишився в темряві сам.

- Ну, що тепер?? може Марківній сказати вона в дома?, - дід був наполегливий, видно що в селі не часто щось трапляється і коли відбувається такі події, хочеться як найшвидше з кимось поділитись, але ідея мені сама не подобалась. Ми стояли та дивились на цей будинок і я помітив що з вікна кухні увесь гараж добре проглядався, якщо вона там і дивилась у вікно, тоді вона усе бачила, до горла підійшов комам, передчуття того що щось назріває мене просто не покидало.

-Дід нам треба як найшвидше звідси забратись,- я це так переконливо сказав що дід усе зрозумів що щось тут не чисто. Ми повертались в село знову цією вузенькою стежиною у полі уже працювала бригада, трактори гучними двигунами тарахкотіли у полі, розсікають довкола поля осипаючи себе чорним густим димом. Ми ішли швидко і мовчки дід ледь встигав за мною з заду, доганяючи короткими перебіжками мене, пройшовши більшу половину дороги цієї стежки, ми почули душу роздираючий крик, дід Мирило мав вираз обличчя ніби заглянув в очі самій смерті, очі налиті шаленим страхом. Через долі секунди крик з халупи знову повторився протяжним “А-А-А-а-а-а!!”, це була вона, крик був настільки диким що ближній трактор до нас зупинився, заглушив двигун відкрив двері з кабіни трактора, чолов'яга тракторист просунув голову крикнув до нас.

-Агов!, це де так гортань зривають, - але не дочекавшись відповіді він засунув голову назад в кабіну. Ми з дідом стояли ще з хвилину дивились в сторону дому, це там це звідтіля крик лунав, вона іде за нами це був крик відчаю звірячого черева.

-Дід треба поспішити, - сказав я йому і ми продовжили швидку ходу в село. Ми зайшли в село, біля авто крутились двоє, це був Мажор і Іван бригадир, вони міняли запаски на авто.

- Як новенька тепер,- знімаючи домкрат сказав бригадир, побачивши нас він копнув шину щойно замінену, - а ви чого такі як від біса втікали?,- якби він був з нами я б подумав що він так жартує, але він спитав цілком серйозно бачивши наші бліді лиця.

-Ми можемо їхати?, - спитав я Мажора, але тут втрутився бригадир.

-Можна, аж до самого Львова, я відав свої записки від своєї ластівки, - відав я зрозумів що продав, по серйозному обличчі Мажора, по радісній усмішці бригадира сьогодні буде чим здоров'я поправити. Бригадир потираючи руки схопив домкрат і сумку з ключами, гукнув до діда Мирила.

- Ходімо Бульмаш, - покликав бригадир, а дід лиш серйозно на мене глянув, не давно радісний дід в одну мить поник сірістю і стурбованістю, радості та фірмової посмішки близько не було. Він потягнув діда за плече, а той лише час від часу на мене озирався аж доки вони не зайшли за поворот, мабуть, до вечора будуть квасити сьогодні.

-Алкаші сільські!, - крикнув Мажор коли вони пропали з поля зору,- вісімсот гривень за одну запаску полущену здер з мене, - зі злості промовив Андрій, чортова діра і нащо я взагалі сюди припхався, подивись і фарбу подерли, напевно коли буксували зачепили.

-Сідай є розмова, - я заліз в машину на пасажирське сидіння, Мажор по виразу обличчя зрозумів що щось сталось і покірно сів у авто.

-Кумар мертвий, напевно передозування напевно, - говорив я, не дивлячись на Мажора, а кудись прямо, але я ніби відчував що його такою новиною зовсім не вразив, повернувся і глянув на нього, той лиш відвів погляд від мене. - Ти де пропав взагалі?!, - цікавило мене це питання.

-Вчора, - почав Мажор дуже повільно оглядаючись ніби чи ніхто за нами не слідкує, - як ми розбіглись і ти пішов гордо по нічному хуторі, мені на телефон прийшло смс, текст був дуже дивний, але не це мене налякало, одним словом сам подивись. - Мажор протягнув до мене свій смартфон, я відкрив повідомлення в якому були повідомлення, а номер з якого надіслані повідомлення був Кумара.

-Тобі вже страшно? (Кумар).

-Ти наркоша, нащо колеса порізав?(Мажор).

-Знаю що страшно.(Кумар).

-Ти що вмазаний?!, де ти зараз?(Мажор).

-Я вже іду за тобою.(Кумар).

-Ідіот!!!, нащо ти нас сюди заманив?, старі дитячі образи, помститись хочеш?!!(Мажор).

-Я вже близько.(Кумар).

-Ясно ти під кайфом, зовсім не смішно Стас.(Мажор).

-О ти мене вже Стасом називаєш, але для тебе я не Стас я твоя смерть.(Кумар).

-Добре як скажеш, можеш бути Наполеоном, ідіот!!.

-Я бачу твою машину.(Кумар).

-Тут нікого немає.(Мажор).

Під повідомленням була фотографія машини Мажора, яка стояла на цьому самому місці де ми її залишили, а збоку видно Мажора в машині який тримає телефон в руках, видно було що хтось його сфотографував саме під час цього листування.

-Твій страх смердить як гнилий труп собаки.(Кумар).

-Я ледь голову собі не скрутив, так вглядався по сторонах, але ніч нічого не видно, - говорив Мажор.

-Це не міг бути Кумар, кажу тобі він з того часу не вилазив з гаража він вже був труп в цей час, що було далі?,- спитав я розуміючи що це був не кінець.

-Далі. Я ледь в штани не наложив, - поміняв свій спокійний тембр голосу на жвавіший, - курячі яйця хтось почав жбурляти по машині з темряви, по лобовому склу так що я аж підскочив, ще три кидки по машині і я кулею на чотирьох вивалився з машини, було так темно, але дорогу я бачив і на дорозі людський силует і цей демонічний сміх як не зарегоче, я драпав чимдуж в глиб села. А цей силует як пес якісь на чотирьох своїх за мною як скажене мчало і регоче, я кажу тобі я такий перелік дістав, почав навіть на допомогу кричати, нарешті чиясь хата показалась, я вперся в чийсь плід, почав гамселити кулаками, щоб пустили мене, і засвітилось світло в вікні, освітивши аж на дорогу, мабуть, це і злякало мого переслідувача. Ніхто так і не вийшов до мене, я ще трохи почекав поки світло не згасло над головою. Як тільки почало світати стало легше, я ходив поміж людських дворів, як телефон знову затремтів, - Мажор підсунувся і пальцем повів по екрану в низ, де вискочили ще кілька смс.

-Світло твій порятунок.(Кумар).

-???????.(Мажор).

-Ще трохи і я буду поїдати твоє нутро.(Кумар).

-Зав'язуй уже, не смішно уже зовсім.(Мажор).

-Як тільки сонце сяде за обрій, я прийду за тобою знову.(Кумар).

Це не міг бути Кумар, він був мертвий, а хтось через його телефон надсилав ці моторошні повідомлення Мажору, думав я собі та не міг збагнути хто і для чого затіяв з нами таку гру.

-Коротше я заблокував цей номер, не знаю що тут робиться, але нечисть однозначну якась тут має місце, - Мажор з цими словами забрав в мене свій телефон, - через годину я вирішив повернутись до своєї машини, як мені по дорозі попались ці двоє пиятик і сказали мені, що ви мою машину відтягнули, а ти ніби повернувся в цей проклятий дім, сам я вирішив не втрачати часу і домовився за запаски, поки цей другий за тобою зганяє, щоб ми з тобою звідси як найшвидше забрались, - останні слова Мажор говорив дуже нервово стримуючи емоції, мабуть, ще не відійшов від останньої розмови нашої,- добре що в цього селюка зарядка найшлась під мій телефон, а то ще батарея під кінець розрядилась, хоч на десять відсотків зарядив, щоб хоч якось якийсь зв'язок мати, коротше Левко я звичайно винуватий перед ним, і ти мене можеш не признавати скільки хочеш, але давай звідси виберемось і наші дороги розійдуться, я просто усе хочу забути як дурний сон, і почати з чистого листа без тебе і того немічного, - він це так зверхньо казав наче звинувачуючи нас у своїх усіх проблемах. Я дивився на нього і розумів що нашій дружбі уже точно кінець, просто тепер знаючи усе, вдавати вигляд що все в минулому просто не вийде, я навіть дивлюсь на нього по іншому і бачу зухвалого цинічного чоловіка, який якщо потрібно втопче тебе не дивлячись що ти його друг. - Усе що зараз з нами відбувається, пов'язано з минулим і хтось хоче помсти, і коли ти сказав що Кумар ще з ночі як не жилець, в мене постало питання, який хрін надсилав з його труби повідомлення мені, - задумливо питав Андрій скоріше сам у себе ніж у мене.