-Чому ви не розказали Андрієві що були в Олега?, ви же і з ним говорили,- запитала Надя наливаючи собі в стакан води.

-Я не хотів лякати й без того наляканого Мажора,- відповів Леонід, - що ви хотіли, щоб я йому розповів, що в цьому дрімучому місці завелась відьма яка хоче нас повбивати.

-Ви навмисно цю історію розтягуєте?, Леонід, ми звісно хочемо все знати, але час дорогоцінний, - не терпляче говорив Олександр, - розлад головного мозку, жінка страждала хворобою яка уразила усю нервову систему психічного над активного стану. - Олександр знову підвівся і навалився руками на журнальний столик.- Усе чим особисто вона мене вразила проходячи в нас обстеження, то це днями сидіти нерухомо і дивитись в одну точку у своїй маленькій палаті, - навіть кілька капель слини від Олександра не долетіли до Леоніда було видно не озброєним оком, - усе що ви розказуєте дурня, жінка просто була хвора, Олександр приземлив свій кволий зад на місце, де залишилась вм'ятина на дивані.

-Чому ви не викликали поліцію?, - коли знайшли не живим Станіслава, запитала Надя.

-Спочатку я хотів про це повідомити тьоть Наталю, все ж таки її син, але вона мене випередила і сама мені подзвонила, - відповів Леонід розуміючи що пора завершувати цю історію.

-Продовжуйте, - попросила Надя і зручно вмостилась на дивані.

- Ми з Мажором їхали в машині та розмовляли про виникнення обставини та смерть Кумара, як раптом знову мій смартфон затремтів. Це була мама Кумара, от цей момент і тривожна мить просто нависла над нами. Я глянув на Мажора, а він на мене ніби як про це заговорити.

-Ало, Леонід я вже відпросилась з роботи, зараз на вокзал, ти де?.- Я чув в телефоні звуки міста транспорту гул машин і розмови прохожих, а ти тут в машині, кругом ні душі ніби сам на сам з природою.

-Тьоть Наталя, я Андрія знайшов ми зараз з ним їдемо з села, - мабуть я зразу не правильно сказав, тому що сама далека людина уже з цих слів зрозуміє що щось сталося з третім.

-А Стас?, чому він не з вами?, - голос матері затремтів відчуваючи недобре. В цей момент в грудях стисло так що не зразу проговорити зміг.

-Він мертвий, - в цей момент повне затишшя, а потім прийшлось слухати це ридання в телефоні, навіть почув чийсь голос “- пані вам погано?, щось сталось?”, мабуть, прохожі люди питались.

-Як це сталось?, - трохи заспокоївшись спитала крізь сльози вона.

-Не знаю, він був сам у гаражі..., мабуть, передозування, - я висунув свою гіпотезу, але насправді я і гадки не мав що призвело до його смерті, йому просто могло стати погано, можливо він навіть кликав на допомогу, можливо він задихнувся чадним газом намагаючись розтопити стару буржуйку, але я вибрав версію яка б скинула з нас відповідальність.

-І ви його там залишили от так?, - уже зі злобою шморгаючи носом сказала мама Кумара.

-Я якраз саме хотів до вас телефонувати але..., - я не встиг договорити як вона вибила телефон і моє виправдання обірвали гучні гудки. От так я перетворився замість кращого друга твого сина в ворога і зрадника. Мажор усе чув і співчутливо глянув на мене, адже весь удар я взяв на себе.

Уже сутеніло, а ми ще не доїхали до райцентру, як раптом під капотом машини пішов густий чорний дим і машина затарахкотіла.

-Що сталося?, - спитав я в Мажора.

-Не знаю, - нервово відповів він мені. Авто повністю зупинилось на узбіччі дороги, я виліз з машини в мене вдарив свіжий потік повітря, мошки й комарі хмарою збились над нами. Десь далеко чути шум двигуна трактора і далекі ледь чутні голоси людей, стало зрозуміло що ми близько до населеного пункту. Я вийшов повністю з машини та побачив в переді вогні ліхтарів, Мажор поліз до капота, але з його не задоволених зітхань стало зрозуміло що машину не завести.

-Треба іти пішки, - сказав я.

-Я тачку тут не залишу, - не вдоволено сказав Мажор, - мою ластівку розберуть ще до ранку розберуть на болти.

-Як хочеш, я іду ще встигаю на вечірню електричку, - сказав я. Мажор ще пів хвилини безнадійно поколупався в машині та врешті здався.

-Лайно собаче, і куди ти підеш подивись кругом глушина, - але він притих одразу як почув гул вантажного потягу за своєю спиною.

-Ми близько пішли, - я махнув йому рукою і не оглядаючись я пішов знаючи що він піде за мною.

Ми ішли хвилин сорок коли зайшли в райцентр. Домівки значно заможніші й красивіші, відчувалась легка цивілізація, високі забори, автомобілі на подвір'ях. В декого навіть елітні стояли, ніяких курей та корів, магазини та навіть якийсь бар попався на очі з назвою “Калина”.Шумна компанія з п'яти осіб, здорові молодики гучно шуміли біля входу де лунала приглушена музика з середини бару. Один з них найменшого росту запримітив нас одразу витягнув шию й одразу штовхнув свого товариша в бік який стояв поряд. Вся компанія в один момент активізувались оцінюючи поглядами нас.

-Ей!, ану гальмуй, - крикнув коротун і помчав до нас швидкими кроками, коли вся компанія стояла на місці. Маленький широкоплечий в спортивних штанах і шкіряній курці. Чолов'яга наближався, на вигляд десь років двадцять п'ять, коротко стрижений з круглим лицем. Ми з мажором зупинились переглянулись і само собою насторожились, адже незнайомець не просто так привернув нашу увагу.

-Немісцеві?, мг-мгггеее, - чомусь його це так веселило, розжовуючи жуйку спитав хлопчина.

-Привіт друже, - вирішив привітатись я, хоча бачу по розумовому обличчі хлопчини, що він самий звичайний представник провінційної молоді.

-Привіт-привіт, мгггг, курточка в тебе така модна, даси поносити?, мгггг, - посміхаючись спитав він озираючись на свою гоп-компанію.

-Ми трохи квапимось, але ти здаєшся позитивним хлопцем, може іншим разом, - мені здалось що я ясно дав зрозуміти йому що не бажаю тратити на нього свій час, але подальші події дали зрозуміти що з таким контингентом потрібно розмовляти по іншому. Тільки ми з Мажором знову рушили з місця як цей недолугий знову зашумів.

-Є й, ти не зрозумів мене, я тебе не спитав я тобі наказав, гегеге-ге, - нам в спину бовкнув він. Я глянув на Мажора і бачу що він втрачає терпіння уже.

-Чого ти пристав?, тобі сказали нема часу на тебе, - зі злістю викрикнув Мажор, його можна зрозуміти, доба не вдалась зовсім, то бабуня Кумара паранормальщина суцільна, потім порізані колеса, а тепер авто повністю накрилось, а тут ще пристав цей шкет, який явно наривався. Після слів Мажора четверо до того не приймавши участі молодиків в діалозі, рушили спішно до нас.

-Ей ти чого так розмовляєш??!, - бачивши що друзі мчать йому на допомогу, ще більш посміливішав хлопчина. Мені стало зрозуміло що проблем нам не оминути як ти б не старався. Четверо амбалів під два метри росту наближались до нас, явно настроєні агресивно, вони ніби очікували моменту коли буде причина для конфлікту. Вигляд в них бажав бути кращим, лиця червоні уже під градусом, одяг у кожного не по розміру, досить смішно я б сказав ніби вони між собою помінялись одягом. В одного куртка аж до колін була, ще в одного широкі спортивні штани що аж штанина ззаду вимащена від взуття грязюкою, тому що явно задовга була і п'ятами він на неї наступав, в третього кепка була явно не на його голову, дуже маленька. Одним словом перше враження не дуже, але як кажуть в народі не суди по одязі.

-Хто такі?, - спитав здоровань з чорною щетиною коли підійшов до нас, брови так насупив ніби не міг нас роздивитися. Мені в цей момент так чомусь смішно стало, що я ледь втримався, а усмішка яка в мене розтягнулася на обличчі, чомусь їх ще більше злила. Вигляд в них був вантажників на вокзалі які протестують за невиплачений аванс.

-Ти хоч знаєш хто ми такі, що ти скалишся, га?, - вигукнув інший пастух який стояв позаду за спиною друга свого, в якого одне око дуже косило в сторону, він ніби на мене і Мажора дивився одночасно, мені ще смішніше стало я навіть голову опустив, щоб не заржати.

-Хлопці ми дуже спішимо, нам проблем не потрібно, - сказав я як міг спокійно давши відчути повне домінування селянам.

-Проблем, га вони у вас вже є, - сказав їхній ватажок з чорною щетиною, в цей момент вибух реготу “бугага-га-га”, всій компанії стало весело. - Мене звати Сафрон Шмиль, кличуть мене Шмига, а це мій менший брат Семерян, у нього сьогодні день народження,- чоловік з чорною щетиною який назвався Шмигою поплескав коротуна по спині який до нас прив'язався. -От мій менший брат трохи образився на вас, тому що ви мимо ішли та не привітали його з днем народження, - вся компанія знову в унісон зареготала. - Тому він вас зупинив, щоб трохи навчити ввічливості й звичайно подарунок який ви мали мати заздалегідь підготовлений, - знову шумний регіт п'яти відморозків.-Що ти братику захотів від наших гостів, - повернувся Шмига до коротуна який посміхався у весь рот.

-Курточку ось на цьому, дуже вона мені подобається, - вказав пальцем цей недоумок на мене, посмішка в нього була як в розумово відсталого, подумав я про себе.

-Ти чув що мій брат сказав, давай знімай якщо хочеш на своїх двох звідси піти,- пригрозив мені Шмига.

-Добре хлопці посміялись і досить, продовжимо іншим разом,- я кивнув після цих слів Мажору і ми повернулись, щоб продовжити нашу дорогу на вокзал, як в цей момент Шмига з усієї сили врізав мені по потилиці кулаком так що я аж носом в'їхав по траві, ну і сила в цього бика напевно все життя на коров'ячому молоці ростили його, думав я лежавши лицем в землі. В цей момент уся п'ятірка взялася гамселити Мажора, який скрутився рогаликом обхопивши руками свою голову, лежав на землі уже коли його ногами копали з усіх сторін. Я підвівся на ноги, голова ще трохи крутилась, як мені знову прилетіло від Шмиги, що цей удар вимкнув світло мені повністю. В темряві й ледь при пам'яті я почув чийсь крик.

-Ану досить, - невідомий голос викрикнув і в цей момент я ніби заснув. До тями мене приводив Мажор сіпаючи за рукав.

-Ставай, - він тримався за ніс, а лице його уже набрякало, потягуючи носом він поміг мені підвестись, в цей момент до нас підійшла жінка років п'ятдесят, середнього росту смуглява з чорним волоссям зав'язаним у кінський хвіст, в халаті й домашніх капцях.

-Ну як він? ,-Спитала вона Мажора, по голосі я зрозумів що це вона крикнула цим хуліганам, в руках вона несла аптечку, це була продавчиня бару “Калина”.- Це Сафрон і компанія вони життя не дають тут нікому біля “Калини”, постійно влаштовують бійки, а чужинців вони особливо люблять, - розповіла жінка поскаржившись на компанію.-Їм і тридцяти нікому ще нема, а квасять що дня, де гроші беруть не відомо, адже ніхто з них ніде не працює,- знизила плечима жінка, продовжувала говорити вона, прикладаючи вату мені до голови.

-Де їх можна найти?, - спитав в неї Мажор, видно було що йому добре дісталось, тому що праве око почало запливати.

-Та ви що, мало вам дісталось?, - здивовано виговорила жінка,- вони вам голови повідривають, повірте я знаю про що говорю, - почала переконувати нас вона.

-Вони відібрали куртку в мого друга, поки ми її не повернемо, ми звідси не підемо, - серйозно настроєний Мажор був рішучим.

-Ну як знаєте я вас попередила, - жінка оглянулась по сторонах переконавшись що її ніхто не чує,- тут не далеко є закинута фабрика, старий на половину розвалений ангар, там вони увесь час сидять і біленьку п'ють там,- сказала вона тихим голосом, - ну мене робота чекає, ледь не забула, - сказала вона коли відійшла трохи від нас, - остання електричка на Львів відправляється о десятій тридцять, поспішіть якщо до ранку не хочете тут пробути, - на останок сказала продавчиня нам і поспішила до бару.

Я не розумів Мажора для чого він хотів повернути мою курточку, нам би краще ноги звідси забрати поки цілі, найти пригоди ми ще встигнемо, але Мажора це чомусь дуже розлютило, він у що бито не стало вирішив повернути верхній одяг мій. Розпитавши місцевих ми найшли цю закинуту фабрику, яка була огороджена похилим бетонним забором побіленим вапном.

-Мажор, а може ну його, ця курточка мені даром не потрібна, ліпше на поїзд поспішимо, а то до ранку не хочеться сидіти тут, - хотілось справді як найшвидше поїхати звідси.

-Ми вже на місці, заберемо курточку і їдемо звідси, - Андрій заліз через огорожу, глухим стуком об землю він зіскочив на землю. Мені довелося лізти за ним замастив штани побілкою, я вже був зовсім не радий цій ідеї. Територія була не велика кілька будівель розвалених, якась стара техніка, іржаві самоскиди, і причепи без коліс врослі в потріскану асфальтну доріжку. Ангар стояв по центру, будівля була ніби ціла, але без вікон, з неї лунала музика, відлунням долітала до нас. Ми підійшли з Мажором по ближче щоб краще, усе навкруги роздивитись, навколо будівлі було дуже багато битого скла, нам довелося ледь не крастись, тому, що під ногами ще хрустіло скло. Підійшовши до вікна ми побачили в середині багато старих шин накиданих одне на одне, на одному з коліс сидів цей шкет Семерян, він сидів один в моїй курточці попиваючи пиво, слухав музику з якоїсь магнітоли. Він так без турботно сидів спиною до нас коли ми зайшли в цей ангар, що він навіть не помітив як ми наближались до нього.

-Ну попався гнидник!!!, - крикнув йому Мажор, ми стали так навпроти нього, що втікати не було куди, хлопець здригнувся від звуку і різко повернувся до нас. В очах в нього був великий страх, тому що друзів його поблизу не видно було.

-Як ви мене найшли?!, - він зіскочив з колеса озираючись у всі сторони, тупцюючи на зад він відходив до задньої частини ангара.

-Добрі люди підказали, - відповів йому Мажор рухаючись на нього впевнено.

-Шмига зараз повернеться, він вам голови повідриває, - закричав шкет. Мажор підбіг до нього схопивши за плече, а другою рукою йому врізав з усієї сили в перенісся, кров одразу хлинула носом. Семерян що сили почав вириватись з рук Мажора, що рукав куртки тріснув по швах, мені довелось втрутитись на допомогу Андрієві, мій удар втихомирив шкета, що він сповз на коліна і ледь чутно стогнав. Ще кілька ударів завдали йому як урок, щоб знав на наступний раз і не ліз до кого попало. Одним словом ми його добре відгамселили що він аж знепритомнів. Куртку я не забирав, тому що ми її на ньому добре потерли об землю, а от його телефон який лежав на шині я як компенсацію забрав собі. Ми з Мажором бігом мчали звідси щоб не зустрітись з цим стадом знову, і якщо поквапимось, то ще на вечірню електричку встигнемо. Добігли до вокзалу захекавшись, ми в при піднятому настрої сміючись з цієї ситуації, ми навіть забули про смерть Кумара його бабуню і поламану машину. На телефон шкета дзвонив його брат Сафрон. Коли я відповів, в телефоні одразу було чути розлюченого Шмигу.

-ААААааааа!!!!, козли я вас з під землі дістану, козли Львівські, ви трупи..., - я вибив з Мажором задихаючись від сміху, ми стояли на пероні та очікували потяга. Хоч би не спізнився, а то я був більш ніж впевнений, що брат придуркуватого уже мчить сюди на всіх швидкостях. Потяг прибув без п'ятнадцяти одинадцять, ми вбігли в пустий вагон електрички, дерев'яні сидіння холодні не дуже комфортні, але нам байдуже. Ми їдемо до дому. За вікном уже нічого не видно, повна темрява, ми їхали похитуючись у вагоні з мерехтливим світлом у вагоні. Мажору навіть вдалося задрімати, спершись головою до вікна, а я тремтячи від холоду оскільки лишився без своєї курточки сидів склавши руки на грудях, тільки й лишалось дивитись поперед себе. Через зупинку у вагон зайшла контролер і за нею якась немічна жінка обв'язана хусткою аж на очі, уся згорблена, вона сіла на перше сидіння вагона зігнувшись дугою так що мені було видно тільки голову її. Контролер мадам в якої на обличчі підірвалась уся косметика з прилавка магазину в переході, підійшла до нас.

-Квиточки, будь ласка ваші, - завченою фразою спитала вона. Я поплескав себе по кишенях і згадав що останні гроші я відав Марті. -Покваптесь молоді люди у мене мало часу, - наполягала вона явно переборщила з макіяжем, чомусь мені не давала ця думка спокою, ніби їй хтось в лице фарбами вистрілив. Я штовхнув ліктем Мажора, щоб той прийшов до тями, нарешті він розліпив очі ліниво випрямив спину.

-Гроші якісь маєш?. - Спитав я у нього, на що той оцінив ситуацію поглядом на контролера і зрозумів що від нього я хочу. Він дістав з задньої кишені купюру сто гривень.

-Два, будь ласка, - відав її цю купюру. Вона взяла гроші й дала здачу, наклацала на руці щось касового апарата з якого виліз довгий квиток, різким жестом руки зірвала квиток і сунула мені в руки, після чого пішла в інший вагон. Мажор знову втягнув голову у плечі й приліг до вікна вагона почав дрімати, а мені в вагоні все ставало холодніше і холодніше сидів не рухався, пустий вагон окрім цієї пані на першому сидінні яку я бачив лише чуб її хустки. Вагон був тьмяний, пошарпаний і відчувався запах сирості і мочи в перебій. От чергова зупинка якогось “мухосранська” і жодної людини, ніхто не заходить, може в інших вагонах є хтось, дивно. Потяг знову рушив з місця, де ми зараз уявлення не маю за вікном непроглядна ніч, ще це мерехтить світло в вагоні дуже дратувало. Зненацька гучний гул зустрічного потяга на проти заглушив ритмічний шум у вагоні на секунд двадцять, Мажор навіть на секунду очі відкрив, коли цей потяг проїхав знову настав монотонний звук “дуду-дудуф, -дуду-дудуф”. Ця жінка що спереду сидить ніби не рухається як зайшла і сіла уже хвилин двадцять, а то і більше не подає ознак життя, може заснула я трохи підвівся, щоб було її краще видно, жінка так і сиділа згорблена закутана хусткою, а голова опущена до низу. Не знаю дивно якось, та щось мені уже здавалось це уже знайомим, десь я таку сидячу нерухому позу бачив. Я встав на повний зріст і повільними кроками почав підходити до цієї жінки, крок за кроком я наближався, мені було б спокійніше якби це кляте світло не моргало по вагоні. Ось я уже стою над нею озираючись на Мажора чи він на місці, Мажор сидів гойдаючись уже з відкритим ротом, третій сон споглядав.

Я повільно потягнувся до її плеча свою руку, і тільки ледь я торкнувся кінцями пальців її пальта, як її голова зарухалась на місці, вона повільно прокручувалась на місці як тіло залишалось нерухомим. Її голова зупинилась тільки тоді коли наші погляди зустрілись одне з одним. Шалені вирячені чорні налиті як чорні сливи очі дивились на мене, а ця потворна посмішка так широко розтягнулась, що аж аномально великим був її рот. Це була вона це бабуня Кумара, звідки вона тут взялась?, як вона нас вислідила?, я ніби онімів, мені хотілось кричати, але видавити що найменший звук я просто не міг. Вона підняла свою кволу бліду суху руку і вказівним пальцем торкнулась губ, а усмішка так і лишилась величезним півмісяцем на її обличчі.

-Мажор!!!, - викрикнув нарешті я що було сил так голосно що Андрій аж підскочив від страху. Він вибіг на середину вагона, щоб зрозуміти що трапилось. В цей момент я метнувся з місця і побіг в сторону до Мажора, той усе зрозумів не дочекавшись зближення зі мною побіг що було сили в кінець вагона. Ми вбігли в тамбур пробігли через нього в наступний вагон. Цей вагон був зайнятий кількома пасажирами, а між сидіннями нам на зустріч ішла контролер, побачивши наші перелякані обличчя.

-Квитки, будь ласка, ваші!, - зупинила вона нас перекривши прохід.

-Нам би вийти з потяга, - сказав я їй.

-Вийдете якщо без квитків, зайцем їдете?!, - суворо пригрозила вона нам, я сунув руки по кишенях, пусто, де ці кляті квитки, Мажор зарухався пройшовся поспіхом по своїх кишенях, нічого.

-Ви нас не пам'ятаєте?, ви щойно нас обілечували, - сказав їй Мажор дивлячись на неї з надією.

-Хлопці в мене тисяча пасажирів, я кожного не запам'ятовую, квитки, будь ласка, - наполегливо настоювала вона. - А то вам штраф випишуть коли я викличу чергового,- вона стала так, насупив брови, а руки схрестивши на грудях, дала зрозуміти що вона не жартує.-Штраф платити будемо!?, - наполягала далі вона діставши з сумки телефон. В цей момент потяг почав пригальмовувати, це означало що зараз буде зупинка. Мажор штовхнув її так що вона ледь втрималась на ногах, але не втримала рівновагу і сіла різко на місце пасажирське, чим ми й скористались коли прохід був вільним, кулею пробігли попри неї вздовж вагона, до наступного тамбура. Потяг ще гальмував, а контролер злобна вся червона від злості, поправляла зачіску направлялась швидкими кроками до нас.

-Ах погань яка!!, зараз ви в мене отримаєте, - вона горланила на весь вагон направлялась до тамбура, СКОРІШЕ думав я про себе ЗУПИНЯЙСЯ клятий потяг і відчиняй двері. Вона стисла руки в кулаки вже за кілька кроків від нас була, як раптом потяг зупинився і колихнувся на місці, я схопив ручку дверей тамбура, щоб вона їх не розсунула. Вона гамселила ногами по дверях смикаючи ручку в сторону. Двері потяга відчинились і ми з Мажором по черзі зістрибнули з вагона. -Ну і валіть!!!!, - крикнула вона нам в слід,- тільки но попадіться мені знову!, - ще щось вона додала як двері зачинились і потяг зрушив з місця.

Ми стояли з Мажором під світлом ліхтаря і проводжали поглядом електричку, її хвіст зник повільно в темряві, під мерехтливими червоними вогниками.

Зупинка була якась 114 кілометр, і де ми гусак його знає, і куди іти дванадцята година ночі, ми стояли на пустирі якомусь озираючись навкруги, запримітив лише одну стежину через чагарники, вона вела в якісь хутір, скоріш за все ми вирішили іти нею, можливо кудись дійдемо по ній. Ми спустились з пагорба до цієї стежки, як я оглянувся назад, тому що мені здалось що я почув шум за спиною. Під цим самим ліхтарем стояла вона, відьма справжня в чистому вигляді бабка Кумара. Вона дивилась в слід нам не рухаючись, я привернув увагу Мажора, бо думав може мені здається, але ні він її теж бачив.

-Вона що нас до самої смерті буде переслідувати, - нервово промовив Мажор. Усі ці пригоди за ці два дні мене дуже виснажили, я був голодний невиспаний і знесилений. Вона зірвалась в сторону з гучним реготом в бігла в високі чагарники, нам довелось в перебіжку поквапитись хоч до якихось людей, але село проглядалось ще далеко, кілометра з два не менше. Я відчував її переслідування шум ледь чутний в стороні, потріскування гілок і зколиховання бур'янів, шарудіння когось дуже швидкого. Я намагався роздивитись високу траву зліва здається вона місцями рухалась не природно зколихуючись різко змійкою. Я біг уже швидше що потік повітря заглушав навколишній звук в моїх вухах. Я повернувся в право й оглянувся назад, що де Мажор?, його не було біля мене видно, можливо він мене обігнав, але коли?. Я зупинився розуміючи що я один посеред глухої посадки.

-Мажор!, - гукнув я голосно і тут же здригнувся.

-Тссссс...., - хтось за спиною протягнув.

-Мажор це ти?, - уже пошепки спитав я кудись в пітьму, але ніхто не відповідав, та що тут діється таке, нерви уже зовсім підводять. Шурхіт знову шурхіт, щось тут не те, мені довелось продовжити свій біг, як я одразу за спиною відчув гучний тупіт, так ніби за мною хтось женеться. Я біг і біг хтось мені майже наступав на п'яти та навіть зовсім не відстає. Якась повозка в переді кінь силует вимальовувався в переді. Хтось зіскочив з воза і заступив мені дорогу.

- Стій!, ти вже другий хто так мчить як оскаженілий, - чоловічий грубий голос мене спинив, не видно обличчя, але можна сказати чоловікові було десь приблизно сорок років. -Що тут відбувається що мій “цизорик” полошиться як одурілий, - сказав чолов'яга, а його кінь все в сторону смикався і пирскав визгом гучно.

-Другий?!, куди побіг другий?, - спитав я його задихаючись від погоні, як кінь раптом на задні копита став, повозка різко рухнула в перед.

-Спокійно, ”цизорику”, спокійно, - схопився за упряжку чолов'яга, - я нічого не скажу поки мені ніхто тут усе не поясне. - Я намагався віддихатись як раптом душу роздираючий крик пролунав десь близько в переді, ніби когось ріжуть живцем, це був голос Мажора. Кінь знову почав підстрибувати й вижати як попечений.

-Хто це кричить!??, - закричав фірман переляканим голосом задкуючи назад до своєї повозки, йому уже моєї відповіді не потрібно було, він видертися на помацки, схопився за упряжку розвернув воза на дорогу і різко погнав коня кинувся навтіки в сторону хутора. Крик знову пролунав, але ніби з останніх сил, схлипуючи зірваним голосом, це здалось так близько що страх мене прикував на місці. Наступила тиша і якесь активне шородіння в переді, ніби щось волочили по траві. Шум помінявся в повільний тупіт ніби босої ноги по землі. Я побачив білий ледь помітний силует, який до мене наближався ближче і ближче повільно і впевнено, поки я зрозумів що це нічна піжама, постать зупинилась в п'яти метрах від мене. Це була вона, такий запах який доносився смородом легким потоком повітря до мене я з нічим не спутаю.

-Станіслав мій хлопчик що вони з тобою зробили, - говорив її голос ніби з черева самого лунав відлунням. Я повільно задкував перебираючи усі варіанти куди і як врятуватись.-Ти пам'ятаєш як ти впав з дашка собачої будки, бо хотів піймати метелика і розбив собі брову, ти так розридався що мені довелося тебе на руках віднести до хати та забинтувати тобі голову, а ти потім увесь день ходив за мною, бо тільки біля мене ти себе почував в безпеці, - продовжувала вона говорити підходячи до мене, - а ще той забіяка Вадимко Чумазий зі своєю компанією, побили тебе біля магазину коли ти йшов купувати собі морозива, палицями побили тебе і забрали копійчину всю, я потім їх по одному виловила і вуха усім накрутила. - Вона ішла на мене в перед нахилившись наполовину зігнувшись, не знаю як вона тримала рівновагу, але виглядало моторошно. -Ти так виріз що я навіть не помітила як ти дорослим став, пам'ятаю як ти казав що хочеш стати моряком і відвідувати далекі країни та обіцяв мене з собою взяти, але одного разу ти поїхав і на наступне літо ти уже не приїхав, я так тебе чекала, а потім знову ти не приїхав коли тепло стало, тебе все не було і не було.- Вона повернула голову кудись в сторону, а потім нею почала кружляти голосно вдихаючи повітря.-Наталя потім сказала що ти на якомусь лікуванні, я подумала що ти дістав гастрит на цих міських харчах, Наталка вона ж не дивилась за тобою зовсім, вона завжди піклувалась тільки про своє особисте життя сволота така, - вона так голосно приснула зі злобою, що я мимоволі здригнувся, - а потім ця звістка я плакала усю ніч, я бігла боса усю дорогу до тебе, бо ти був єдиним моїм сенсом в житті, я змушена була біля тебе бути , бо я завжди була біля тебе, коли тобі було важко, тебе зрадили розтоптали й зруйнували усе твоє життя, ті кому ти довіряв усі, лиш тільки не я, я і зараз з тобою навіть коли ти продав свою душу, я буду завжди з тобою до кінця, я захищу тебе, а ті хто зрадив дорого за це заплатять, обіцяю тобі, - вона протягнула свою кволу руку мені, - ходімо зі мною мій хлопчик.- Я стояв в повному ступорі та дивився на неї чому вона мене сприймає за Кумара, вона що не бачить хто перед нею стоїть, я зачепився за щось на землі та впав на свою п'яту точку, уже сидячи з низу я на неї дивився в верх, ніби голодна гієна яка наближається до своєї жертви, з такою широкою усмішкою вона наближалась до мене. Усе, тут я подумав що мені кінець, її рот розкрився до вирви як футбольний м'яч, а очі покрились чорною фарбою, вона стояла над мною уже в пів метра, я так голосно як міг закричав від жаху і впав обличчям на землю прикривши голову руками, зараз буде боляче. Не знаю звідки пролунав шум двигуна авто десь далеко. Я повільно підняв голову і побачив світло фар, світло рухалось стрімко до мене, мене ще страх тримав, я оглядався у всі боки, де вона?, але нікого біля мене не було. Авто “ваз” під'їхав, біля мене зупинився, з автомобіля вийшли двоє.

-Онде він!, - хтось крикнув другому, - я тобі казав, ще був другий, вони бігли як скажені, а потім цей крик, я коняку свого аж до самого дому не міг вгамувати, - розпинався чолов'яга перед кимось.

-Старший лейтенант Герасимець, ваші документи, будь ласка, - промовив як мантру другий, він світив мені ліхтарем в обличчя саме.

Далі як в тумані, в дільниці мене протримали до ранку, позаяк нічого вони не найшли і я не зрозуміло не міг нічого пояснити, дільничий вирішив не втручатись в цю історію, а підвіс мене на вокзал де я сів на ранкову електричку до Львова. Я сидів спершись головою об вікно і дивився на краєвиди які проскакували у вікні, ліси, безкрайні поля, селища, людей які бігали на роботу у місто і торговців домашнім. Електричка була набита в край людьми які шуміли розмовами й теревенями. А я не міг збагнути куди подівся Мажор, адже ніяких слідів його там не знайшли, навіть підказок нічого зовсім ніби я там один був. Хтось підійшов до мене і нависнув над мною, я не підіймав голову, здається хтось в мене щось питає, я підвів погляд у верх і на секунду мені здалось що я побачив стару відьму, серце стисло від раптової тривоги, але це була всього лиш контролер.

-Я кажу шановний білет маємо?, - здається вона до мене не один раз звертається. Я поводив голову в сторону, ліниво з останніх сил, вона ніби зрозуміла що в мене день не задався і співчутливо оглянула мене з верху до низу і пішла до інших пасажирів з аналогічним питанням. Я їхав дрімав, без сил до самої кінцевої зупинки. Я не вірив що все це зі мною відбулось, але я живий і я тут зараз з вами.

********************

Олександр знову підвівся і підійшов до вікна, відсунув ширше шторки та вдивлявся у вікно.

-Уже темніти починає, - сказав він ніби думки в голос. - Ну й історію ви розповіли Леонід, він крутнувся на місці, повернувся до Леоніда, - я навіть в неї почав вірити, - з насмішкою промовив рудий психолог. -Почнемо з того що мама Станіслава кинулась під поїзд, дізнавшись новину про сина, вона не вибивала зв'язок з вами, а вашу розмову вона вирішила припинити ось таким чином. - Говорив Олександр заклавши руки за спиною ходив по кабінету. -Мінус один свідок, Марта з Олегом виїхали на лікування за кордон, мінус два свідки, дільничий Герасимець підтвердив що один з жителів, який возив товар на місцевий ринок, звернувся з проханням оглянути та перевірити підозрілих двох типів, які ганялись одне за одним на випередки в нічній посадці, на що він тут же відкликався, в рапорті він написав що прибувши на місце зі свідком вони знайшли вас у не нездоровому стані, нічого пояснити ви не змогли як там опинились, якщо чесно так собі пояснення, - Олександр сів на диван біля Леоніда заклавши ногу на ногу і розкинувши у різні сторони руки на спинку дивана. - Двох п'яниць які допомагали вам з машиною не змогли допитати, тому що вони рахуються безвісти пропавшими. Андрій Мальтоцький теж рахується зниклим, містика якась чесне слово, - рудий дуже зловтішався, він ніби кожне слово смакував розтягуючи задоволення.

-А продавець з бару “Калина”, ви її допитали?, - Леонід вирішив нагадати тих кого вони пропустили, - місцевих хуліганів?, та навіть контролера, вона точно повинна нас пам'ятати, - з надією звернувся Леонід до психіатрів. Олександр хлопнув в долоні і різко встав.

-Рада Мирилко, офіціантка бару “Калина”, дала свідчення стосовно двох невідомих які влаштували бійку неподалік закладу, чоловіки були агресивні та хотіли продовження конфлікту, вирушивши на пошуки своїх недругів.

-Що?!!, - обурено відреагував Леонід, - це ми влаштували бійку?, ви серйозно?, - він вухам своїм не міг повірити, але в думках здогадувався чому наливайка дала такі покази, бо боялась розправи своїх месників.

-Самих молодиків яких ви назвали вдалось допитати , це Сафрон Шмиль він же Шмига і його брат Семерян Шмиль, чоловіки розповіли що двоє невідомих накинулись на Семеряна і нанесли йому тяжкі тілесні ушкодження, відібрали телефон і втекли.

-Якого чорта!!, - уже криком вигукнув Леонід, але Олександр ніби його не чув і продовжував.

-З їх слів вони з компанією кинулись на допомогу його брату, але ви втекли у не відомому напрямку, наразі молодик зняв побої та написав на вас заяву, відкрито ще одне кримінальне діло. А на рахунок контролера яка була у цю зміну, розповіла що були два зайці які штовхнули її та втекли необілечиними, зійшли на сто чотирнадцятому кілометрі.- Олександр налив собі келих води, одним ковтком осушив його і задоволеним виразом обличчя розвалився на своєму місці. -Як бачите, Леонід усе проти вас, на мою думку усе було набагато простіше, ви з компанією вирішили весело провести час з забороненими наркотичними речовинами, але щось пішло не так. Смерть Станіслава вас налякала і ви вирішили його покинути, втекти, по дорозі влаштували конфлікт з місцевими, потім щось не поділили з Андрієм і вбили його, поки що тіло не знайдено, але це тільки питання часу, тому це тільки моя версія. Але найсмішніше усе те що ви вирішили повісити усі ці події на душевно хвору і не вину бабуню, яку до речі помістили знову у нашу клініку, наразі з нею працюють кращі спеціалісти.

-Що?, вона тут у цьому корпусі?, - здивований переляк Леоніда відчувався в його голосі.

-Так, так Леонід вона тут, внука Марківної поховали за кошти місцевих мешканців, там же і його матір, оскільки більше нема кому доглядати стареньку її доправили до нас, - підтвердила Надя, усе ще слідкуючи за поведінкою Леоніда.

-Ну що сеанс можна вважати офіційно завершеним, - Олександр потягнувся до диктофона взяв його в руки й вимкнув його, після чого сунув його собі в кишеню,- Надя у вас є ще якісь питання до нашого клієнта?,- звернувся Олександр до Наді збираючи усі папери в портфель.

-Пацієнта можна вважати цілком здоровим і адекватним, ознаки шизофренії та психічних розладів мною не виявлено, - прозвітувалась Надія.

-От і добре,- жирний психолог хлопнув долонями й потер їх, - висновки ми передамо до суду, тепер ви головний біль слідчих і криміналістів. Ви цілком здоровий, вітаю вас, - з усмішкою сказав Олександр, разом з дівчиною вони покинули кабінет, гримнувши дверима. Леонід сидів на цьому комфортному дивані й знову ця тиша, годинник в ритм цокав ніби відраховував твій час, звук самотності, слухаючи це цокання можна було зійти з розуму. Леонід підвівся, підійшов до стіни й схопив годинник зірвавши його зі стіни, він далі невгамовно тікав, ніби сміявся з нього, Леонід запустив його об землю з усієї сили, нащо той осколками розлетівся в різні сторони, назавжди замовкнув, тепер лише тиша і нічого зайвого, так спокійно чомусь стало. В кабінет зайшла мед сестра.

-Леонід, пора в палату повертатись,- вона провела його до палати, де він плюхнувся замучено на своє пружинне і тверде ліжко.

Усі його думки були про неї, вона тут і вона близько, вона прийде за ним як і за іншими. “Скоро ніч уже близько, усе, усе кінчено, немає виходу, мене звинуватять у вбивстві, мені ніхто не вірить”. Думки з'їдали Леоніда він намагався придумати якийсь план. Він підвівся з ліжка підійшов до вікна, “ви мене не дістанете, ніхто!, ви кляті виродки”. Відчинилась віконна рама і свіжий нічний вітер прилинув до лиця, шум міста, осінь холодна там вирувала і диктувала свої правила, насиченні вогні міста проглядались в далині. В низу подвір'я клініки якісь дві медсестри курили не помічаючи його, вели розмови про своє. Леонід виліз на підвіконня зігнувшись у двоє, вдихнув повітря на повні груди в останнє, і зробив крок в перед. Не видавши ні звуку аж до самого приземлення, тупим звуком ляснув об землю під крик і вереск прокурених медсестер......

********************

Через день за місцем проживання Леоніда, прийшов лист з райвідділу поліції, де був висновок психіатричної експертизи та протокол про підозру кількох статей, побиття, розбій, та справа по безслідно зниклих....

*********************

Станіслав Вяк та його мати були поховані на селищному кладовищі. Місцеві переказували самі моторошні та містичні легенди їхньої загибелі, але єдине містичне було тільки те, що хтось що ночі запалював на могилах свічку між ними, і ніхто не знає до сьогодні хто це робить.

***********************

Андрій Мальтоцький по сьогоднішній день рахується безслідно зниклим, його сім'я оплатила кращих детективів і залучила усі можливі структури, для будь-якої інформації про нього, але він як у воду канув.

***********************

Загадкове зникнення також торкнулось і двох селян, дід Мирило він же Бульмаш та бригадир Іван, кажуть останній раз цих двох бачили як вони направлялись на край села до дому Марківної.

************************

Марія Марківна продовжує лікування в диспансері для душевно хворих, кажуть по ночах вона комусь співає колискову, але кому.......

************************

Два місяці назад:

-Кажу тобі він там увесь блідий як смерть,- дід з тремтячими руками розливав залишки біленької.

-Та ну тебе, здалось тобі, - бригадир дивився на стіл і пильно стежив, щоб дід рівномірно і порівно розлив залишки.

-Ось тобі хрест, - дід Мирило хрестився як в останній раз з виряченими очима від жаху.

-Так-так-так, справи кепські, - бригадир одним змахом осушив келих, витер рукавом підборіддя прицмокнувши, - а може здалось все ж таки, - з надією дивився на пусту пляшку оковитої жалкуючи що вона закінчилась.

-Тфу тебе Іван, та не сам я бачив, ”городський” теж бачив, кажу мертвий мертвих, - за ним зразу дід Мирило перекинув свій келих заїдаючи солоним огірком.

-То чому одразу не сказали?, - обурливо змахнув рукою, під градусом уже бригадир.

-Та “городський” сказав, щоб не підіймати шуму, а Наталці він сам скаже, - пошепки сказав дід ніби велику таємницю видав аж в перед подався.

-Пішли, - підірвався бригадир за стола погано тримаючи рівновагу, ледь не впав за стола.

-Тихіше!, тихіше!!, нас почують зараз, - спохватився дід заспокоювати товариша.

-Не затикай мене, пішли!, твої “городські” уже давно тю-тю, забув?, колеса мої забрали, а ми тут сидимо як останні..., пішли кому кажу!, - голосно крикнув бригадир, і вийшов похитуючись зі стола до виходу з комори, а за ним наляканий дід добряче напідпитку.

-Стривай Іван, може ще кого покличемо, га?,- явно одним він не хотів туди іти, хоча добряче прийняв на груди.

-Кого ти покличеш!?, старий дурень, ніч на вулиці іфффф...., - впевнено курсував бригадир вперед і підганяв старого. Вони вийшли уже на край села і ступили на стежину яка вела до дому з краю поля одиноко. Вони йшли шпортались тримаючись одне за одного і тут бригадиру пісню заспівати захотілось.

-Ніч яка місячнааааа...., - як не загорланить.

-Цить ти!, почують же нас, - спинив його дід.

-Так, я не зрозумів, ти чого такий наляканий дід??, іффффф...., - нахмурився бригадир, - боїшся кого?, га?, - спитав гикаючи він.

-Та ця історія з фельдшером, пам'ятаєш?, - притихлим голосом сказав дід, - ну непросто це все так, біси, їх робота, - видав свою версію дід.

-Гммм..., що!, брехня це все!!, - рявкнув бригадир, явно не вдоволений, - ти що не козацького роду, ану сміливим будь!, іфффф..., - після цих слів дід аж випрямився і до самого подвір'я більше ні слова не видав. Вони зайшли в подвір'я вирячивши очі на будинок який ніби трохи покосився.

-Ну чого став?, іди давай, - підштовхнув його бригадир позаяк дід явно не квапився, був чомусь обережний і постійно по сторонах оглядався, ніби щось мало трапитись. Дід Мирило провів бригадира до гаража, постійно оглядаючись назад на будинок, який стояв за спиною.

-Відкривай давай,- нетерпляче поквапив бригадир діда, а сам тим часом прикурив цигарку. Дід розкрив ворота, темно як в ямі, намацав вимикач збоку, світло спалахнуло освітивши увесь гараж. В бригадира випала з рота цигарка від побаченого, дійсно Станіслав сидів на кріслі увесь блідо білий, ніби з відкритими очима на них дивився.

-Ой, і правда не живий, - бовкнув бригадир. Дід Мирило знову хреститись почав і щось пошепки говорив.

-Треба в хату іти, Марківній сказати, - бригадир подав ідею, але Мирило його зразу зупинив.

-Стій!, нечиста тут її робота, - схопив дід бригадира за руку, на що той тільки відмахнувся.

-Та ну тебе, старий дурень,- і поспішив у дім, дід Мирило втягнув голову в плечі озираючись, поспішив за ним. Вони увійшли на веранду і зразу зачепили відро яке гучно дзвякнуло.

-Є хто дома!!?, - закричав Іван, але у відповідь лише тиша, дійшовши до кухні в коридорі їм одразу вдарив запах смороду. Що аж очі різало.

-Це з кухні так, - затиснув пальцями ніс сказав дід. Заглянувши туди, нікого ніби, темно що аж не одразу зрозумієш чи ти очі розплющив. Бригадир почав чиркати сірниками що йому це не дуже виходило, дід Мирило за цей час оглянув інші кімнати в темряві, але крізь вікно місячне світло пробивалось, тому хоч щось розглянути можна було, ніби не було нікого. Тим часом сірник у бригадира спалахнув, він зайшов у кухню де побачив в білій піжамі її, вона сиділа згорблено тримаючись за край стола, і зубами гризла цей виступ дерев'яного стола, як щур точить свої зуби так швидко і ритмічно ледь чутно.

-Вона тут,- гукнув бригадир дідові, як сірник згас, він знову прийнявся чиркати, дід Мирило уже підійшов до бригадира. От зашипіла сірка на паличці й маленький вогник освітив мерехтливим світлом довкола себе. Знову ця картина, вона гризла край стола з такою старанністю ніби все життя нічого не їла, дрібні тріски злітали в сторони від скреготу, а очі були шалено вирячені й дивилась тільки поперед себе. Чоловіки від побаченого трохи зам'ялись і розгубились, в житті такого ще не бачили. Сірник знову згас і їх усіх накрило пітьмою в кухні.

-Марківна тут таке діло, - запинався бурмотів бригадир, - одним словом ваш внук Станіслав здається того..., - знову запнувся, - не живий зовсім, він там в гаражі, - сказав бригадир і тут же скрегіт стих. -Ви чуєте що я вам тільки що сказав, уже впевненіше і голосніше повторив бригадир. Бригадир нервово почав чиркати, але сірник то зламається то впаде з рук, а то взагалі не загоряється, до поки з рук уся пачка не впаде та усе в роздріб не розсиплеться.

-Світло це ваша сила, - подався голос із пітьми, - ви біля нього почуваєтесь в безпеці, але будь-яке світло рано чи пізно згасне, і настане темрява, одного дня сонце зайде за обрій і більше ніколи не зійде, - голос ніби металічний не справжній, чоловіки хоч і добре випили, але страх до них добирався ніби павук, повільно підкрадаючись, все ближче і ближче наближаючись. Щось в перебіжку в темряві метнулось у другий кінець кухні, відсунулась шухляда і почувся звук брязкнуло здається лезо ножа. Чоловіки ніби відчули не добре почали помалу на помацки задкувати.

-Вони думають що я їх не бачу, а я бачу, бачу їх страх і гниле нутро, - голос звучав під рип підлоги, наближаючись повільними кроками. У першого здали нерви в діда Мирила, він перехрестившись в темному коридорі, ринувся туди де йому здавалось є вихід, але в темряві він перечепився через відро, пірнув головою об плетені кошики з усяким непотребом, а за ним з верху приземлилось усе господарське знаряддя, яке було складене під стійкою в коридорі, граблі, лопати, лом, усе це з гуркотом як не навалиться.

-Айййй...,- голосно протягнув Мирило.

-Відьма!!!, і справді відьма!!, - закричав бригадир, але одразу притих, після звуку ніби щось вдарило по мішку з піском, такий глухий звук був, і намертво звалився з ніг. Мирило чіпляючись за життя з усіх сил розкидав усе що на нього з верху навалилось, борсаючись вибирався з під господарських завалів.

-Я іду шукати, тссссссс..., - зашипіла протяжним голосом, вона ніби граючись в котики та мишки. Дід Мирило з великим зусиллям вибрався з під завалу і на чотирьох виповз на веранду, підвівся на ноги та що сили почав втікати. Вибігши на вулицю, сам біг йому важко давався, тяжкі масивні чоботи й грубезна куфайка сильно сповільнювала його усі потуги. Зашпортався він поповзом як хробак заповз під малинові кущі, перевернувся на спину і задихаючись, увесь його погляд спрямований був на вихід з будинку. Під осіянним місячним світлом, ледь проглядалась квадратна рамка дверей, серце колошматило як скажене. З будинку доносилось гупання і якась метушня, тонка доріжка поту помчалась на скроні, він намагався безшумно дихати, що приходилось відкривати рот. От щось з проходу промайнуло білим ніби, стара волочила бригадира одною рукою, вона сто кілограмового чоловіка так легко пересувала, наче легку подушку. Тримала його за ногу і згорбившись витягнувши голову в перед, ніби до чогось принюхуючись у різні сторони. Бригадир був зовсім не рухомий і з грудей в нього стирчав кухонний ніж, ручка якого бовтаючись то ліворуч то праворуч. Вона його волокла до колодязя, хіхікаючи зі стиснутими зубами. Темний слід за ним лишався смужкою, Мирило здогадався що це кров. Він споглядав за усім цим зі свого скромного укриття. Дрібні гілки переплітались одне за одне маскуючи за собою його. Рипнули дверцята колодязя і шумно вдарились об край ручкою, стара ривком його смикнула, усе тіло бригадира повисло над краєм колодязя як тюлька мертва, глухим стуком його голова вдарилась об бетонне кільце. Коли вона розтиснула руку він полетів у низ, відлунням хлюпнув у воду. Стара впала на четверні і як павук перебігла через подвір'я задерши голову до гори. Шморгаючи носом її ніздрі то здувались широко то спадали, вона знову метнулась в сторону і повторила пронюхування. Дід Мирило не рухаючись спостерігав за цими швидкими випадами й розумів що звичайна людина, ще в такому віці так швидко і неприродно рухатись точно б не змогла.

-Так весело мені, - крутячи головою сказала вона, - така весела гра, - ніби знущаючись говорила вона,- твій гнилий страх смердить і гниллю розноситься, я близько я знаю, - притиснувшись до землі, вона знову прийнялась винюхувати. І тут Мирило чітко побачив як на її обличчі розтягнулась єхидна усмішка, вона його знайшла, йому нічого не залишалось як втікати. Він як міг зірвався з місця і кинувся до хвіртки з криками....

-Люди!!!!, рятуйте!!!!!, - йому здавалось що він швидко біг, але через його одяг він був ніби в кайданах і тяжких обладунках. Вона наздогнала його біля самої хвіртки, швидко перебираючи кінцівками, одним стрибком вона йому переламала шию з гучним хрустом, він лише видав протяжний згасаючий звук “-ееееееееееее”, і сповз носом об хвіртку, мертвим вантажем брякнувся на землю. Стара стала на ноги випрямив спину, схопила його за ногу і поволокла до колодязя. Десь далеко було чути зі сторони села виття собак, одне за одним вони ніби підхоплювали завивання одне одного. Стара доволокла тіло до колодязя і повторила те саме що із бригадиром, тіло влетіло зі хлюпом і гучним відлунням, рипнули дверчата колодязя і гучно закрились бахнув за собою. Вона знову впала на карачки й кинулась так швидко кудись в сторону безкрайніх полів, туди звідкіля долинав ледь чутний звук електрички.

*****************

Відчинились вхідні двері в хату, зайшла Марта засунувши за собою засув, вона пройшла в кімнату до Олега.

-Собаки сьогодні виють як змовились, - сказала вона сівши на табурет,- квитки вже замовила, з ранку відлітаємо, більше нам тут на цій богом забутій землі робити немає що, - вона підсіла на диван до Олега, взяла його за руку,- скоро усі твої кошмари скінчаться і ми почнемо нове життя в теплих краях, - радісно з посмішкою говорила вона йому. Олег так і лишався непорушним ніби дивлячись в одне місце, з під окулярів промчалась тоненька доріжка сльози, його страждання усі за стільки років які він не міг нормально навіть заснути, тепер скінчаться. Сестра одна єдина людина яка упродовж скількох років була поряд і пожертвувала усім своїм особистим життям, не кинула його, і зробила усе щоб він жив. Це була їх остання тривожна ніч, після якої в них почалось нове життя.

********************

Місцеві жителі по сьогоднішній день бояться підходити до садиби Марії Марківної, навіть дізнавшись про її смерть в клініці, ніхто так і не наважився і близько наблизитись. Самими різноманітними байками та страшилками було всіяне чутками, про неї та різноманітних історій. Будинок повністю занедбався, обвалений дах, прогнилими віконними рамами, усе заросло двох метровим бур'яном і кропивою, а на її подвір'ї злітались зграями ворони й каркали днями на проліт. Стежка яка вела до садиби заросла і її місцеві трактористи переорали для посіву.

********************

О другій ночі у квартирі подружжя Смальтоцьких, роздався телефонний дзвінок. Хто це так пізно дзвонить, сонно подумала жінка ідучи до телефону. Зірвавши трубку телефону вона була просто не в собі від злості, бо той хто дзвонив повинен мати вагому причинну такому пізньому дзвінку.

-Ало!, я слухаю!, - крикнула зі злості жінка, на що в слухавці було чути тільки потріскування і шарудіння, здається навіть чутно було капання води як в підземеллі. Жінка глянула в кімнату, чоловік здається спить дзвінок його не підняв. -Ало!!. - жінка злобно повторила, вже хотіла покласти слухавку, оскільки не оцінила чийсь дурний жарт, як раптом в телефоні проговорив голос.

-Мама, допоможи тут так темно і сиро. - Це був голос її сина Андрія, вона його не з ким не спутає. Вона як риба зарухала губами ніби хотіла крикнути чоловікові щось, але з її вуст не вирвалось ні слова, від шоку тримаючись за серце вона з'їхала по стіні спиною і впала непритомно на підлогу.