Зима цьогоріч видалася вологою та теплою. Вчорашній дощ гарно змив бруд з асфальту, тому залишки зруйнованих будинків чітко відображалися у калюжах, а вціліле скло на вікнах ловило промені сонця, які пробивалися крізь важкі хмари. Скрипучий звук старого велосипеда розбудив ранішню тишу. Це був дід Петро, який прямував до зруйнованого вчорашнім обстрілом заводу, з надією відшукати вцілілі запчастини для ремонту ровера.

Пропрацювавши на даному підприємстві все життя, він гарно знав територію, тому відразу поїхав до західного крила. Щасливою випадковістю виявилося, що один із запущених снарядів не здетонував та зависнув між сходами. Тому надія відшукати вцілілі деталі була доволі великою.

Переступаючи шматки бетону, старий почимчикував до цеху. Вочевидь, двері було вибито вибуховою хвилею, воли лежали в кінці приміщення. Пил вкрив щільною ковдрою все довкола. Декілька секунд, сумні очі, з глибокими зморшками довкола, розглядали цю руйнівну красу. Старому здалося, що він бачить снігову долину з чудернацькими фігурами та силуетами. На мить, він зрадів, що має поганий зір.

Зробивши декілька обережних кроків, старий з наполегливістю почав шукати запасні скати до коліс, коперсаючись у вцілілих ящиках, що стояли на полицях. Тремтливі руки, сховані від холоду у заштопані шкарпетки, нарешті намацали гуму. Це було саме те, за чим він прийшов.

Запихаючи до торби дорогоцінну знахідку, він випадково задів один з ящиків, який з гуркотом упав на бетонну підлогу. Згорблене тіло на мить завмерло, прислухаючись до навколишніх звуків. Дід розумів, що перебувати на території бойових дій є доволі ризиковим, тому варто закруглятися. Під його ногами лежали розсипані яскраві велосипедні катафоти. Навіщо вони йому потрібні він не розумів, але чомусь позапихав їх у всі кишені.

“Нарешті я добрався” - вголос сказав дід Петро, погладивши кота, що сидів на мішках при вході до підвалу. Всередині тхнуло пліснявою та димом від вогнища. Живіт голосно бурчав, нагадуючи старому, що пора поїсти хоча б щось. Розв'язуючи полотняну хустину, старий дістав шматок хліба та підніс до рота. Крихти привернули увагу мишеняти, яке приєдналося до трапези, не звертаючи уваги на господаря. Судячи з дірки у полотні, стало зрозуміло, що це мале створіння не вперше тут харчується.

На стіні висів календар, де вуглинками були намальовані хрести, що свідчили про смерть його близьких та знайомих. Сьогодні 24 грудня 2023 року - Різдво. Важко зітхнувши, сивочолий старий вирішив зробити свято котові та мишеняті. Це єдині живі душі, які залишилися поряд з ним. Зрубавши поряд зі зруйнованою школою ялинку, дід Петро заволік її до свого сховку. Тепер у його підвалі пахло хвоєю, а не пліснявою. Тупими ножицями, він майстерно вирізав сніжинки з шкільного підручника. В саморобній буржуйці тліли сируваті дрова, огортаючи теплом каструлю, в якій грівся вчорашній чай з калини. Сьогодні в підвалі було тихо, без обстрілів, і це дарувало діду Петрові тимчасовий відпочинок від важкої реальності. Ошатно вбрана сніжинками і шматочками вати ялинка, стала оазою спокою серед хаосу зруйнованого міста. Та чогось не вистачає, подумалося діду.

“Вогники!” - вигукнув він вголос, та заліз до кишені куртки. Протерши рукавом кожен катафот, він розмістив їх на ялинці. Вуса піднялися, а це означало, що він нарешті задоволений своєю роботою.

Ще невід'ємним атрибутом Різдва є подарунки, тому упакувавши резинові скати у старе простирадло, дід Петро поклав їх під різдвяну ялинку - цей подарунок був для нього. А от, що подарувати коту та мишеняті. Декілька хвилин пошуків і він дістав жестяну банку паштету.

“Малята, у нас буде справжнє свято!” - зрадів старий, притуливши смаколик до грудей.

Та нажаль ближче до опівночі ворог відновив обстріли міста. Знову застонала болем земля. Удар за ударом і все затихло.

Ранок. Повільно падав сніг на зруйновані будинки. Ехом з машини лунала пісня: “Фортеця Бахмут, всі молитви наші тут…” - це означало, що українські військові звільнили це місто.

Проходячи центральну вулицю, один з військових помітив дивні відблиски, які виднілися з прірви. Підійшовши ближче він побачив картину: тліюча ялинка, грала на сонці велосипедними катафотами, а поряд лежало тіло старого чоловіка, який обіймав кота. Нажаль вони були мертві. Лишень маленьке мишеня сиділо поряд, безтурботно доїдаючи крихти хліба.