Знов лунає сирена. Я закриваю очі. «Щоб вас…» Ці реалії вганяють мене в депресію.

У навушниках грає “Carol in the Bels”. Я роблю звук гучніше, щоб заглушити шалений стук серця. Попри це, я не маю страху. Я знаю, що янголи охоронці збережуть мій дім. Тиждень тому я дов’язала чергову пару шкарпеток та відразу відправила їх у взвод де служать мої друзі. Хоча більшість навіть не знаю імен, але рідніших за них у мене, здається не було.

Від початку повномасштабного вторгнення я намагалася жити одним днем. Коли стала необхідність плела сітки, робила свічки. Повертаючись додому плакала… Бо новини були невтішні. Але попри це намагалася не падати духом. Я була потрібна їм так само, як вони були потрібні мені.

Це Різдво я планувала провести вдома разом з котом та собакою. Приготувати страви, якими мене пригощали у Польщі. Поставити ялику. І якщо вийде додзвонитися, привітати пані Катаржину зі святом. Ця жінка стала для мене паличкою рятівницею. Після постійних обстрілів я нарешті вмовила себе поїхати закордон.

Пані Катаржина була приємною жінкою тридцяти п’яти років. Ми відразу поладнали. Коли я приїхала на вокзал у Перемишлі з однією валізою, переноскою, собакою та розбитим серцем, саме вона пригріла нас. До цього я навіть думати не хотіла, щоб поїхати кудись. Усі свої двадцять п’ять років не покидала Харківську область.

Здається я до кінця життя буду згадувати Польщу з відчуттям вдячності. Попри усі негаразди, мовний бар’єр вона стала для мене домом майже на рік.

Перед минулим Різдвом пані Катаржина сказала мені, щоб я кидала ревіти, та збиралася за покупками. У мене тоді було небагато грошей, але вона мене вмовила.

У мене очі розбіглися, як тільки ми зайшли в Ашан. Боже, я наче потрапила у рай! Строкаті гірлянди, сотні іграшок, різдвяні гноми та вінки.

Після ми пішли у Бедронку скупитися до свята. А потім до самого вечора готували на кухні різдвяні страви. Катаржина сказала, що обов’язково треба зробити opłatek – хлібець, яким обмінювалися члени родини, висловлюючи побажання. Тепер і я була у їх родині.

Згадки про те Різдво навіювало відчуття щастя навіть через рік. Різдвяна служба у костелі, вечеря, ялинка… Щоб хто не казав, але поляки зробили для нас тоді дуже багато.

Але попри це мені хотілося повернутися додому. Від знайомих я чула, що там зараз тихо. Тому з першої нагоди зібралася та поїхала, обіцюючи новій подрузі часто телефонувати.

І ось я тут… Під сиренами, шахедами… Але вдома. Мабуть було недостатньо іпсо, щоб впевнити мене, що життя закінчене. Я була налаштована ще більше жити. Після повернення знов настали сірі будні. Робота, плетіння сіток у вільний час. І звичайно ж шкарпетки. Коли мене баба вчила в’язати, я крутила носом, кажучи, що тепер усе можна купити у магазині. Зараз це стало у нагоді.

Наближався Святвечір. Відгуділа чергова сирена.

- Дякую за привітання! - сміюся я, стискаючи руківку ножа сильніше. Попри бажання бути пацифісткою я щиро мріяла щоб наші сусіди кудись зникли.

Десять з дванадцяти страв були вже готові. Перевіривши пічку, я йду у вітальню. За всією метушнею та проблемами на роботі зовсім не було часу на ялинку. Вона так і стояла не прикрашена у кутку.

- Джеккі! Фу! Відпусти!– крикнула я на золотистого ретрівера, у пащі якого була голова кота. Кіт сам постійно ліз до нього.

Пес відпустив кота і відразу отримав від того лапою по морді. Як несправедливо... А той малий засранець піднявши хвіст, пішов до своєї миски з відчуттям виповненого обов’язку.

Присівши на килим, я відкрила картонну коробку де лежали іграшки. Витягнувши з задньої кишені джинс телефон вмикаю різдвяний плейліст та поринаю у атмосферу свята.

Я вішаю яскраво синю кульку і раптом помічаю, що нижче висить жовта…. І новий шквал болю обрушується на мене.

«Скільки це може тривати?! Боже… Як же ти допустив це?!»

Дивлюсь на ялику, кусаючи губи.

«Треба зв’язати ще багато шкарпеток, а ще светри! Обов’язково светри! Щоб моїм друзям там було тепло!»

Витираю рукавом білосніжної блузки сльози та дістаю наступну іграшку. Це була біла кулька. Її мені подарувала мама Катаржини. Найціннішим у ній був підпис, який власноруч зробила пані Магда.

«Z wyrazami miłości, od rodziny Kowalczuk»*

*З любов’ю, від родини Ковальчук.

Розвішуючи ялинкові прикраси я наспівувала вже вивчену напам’ять пісеньку.

 All seem to say,

«Throw cares away.»

Christmas is here

Bringing good cheer

To young and old

Meek and the bold

Ding, dong, ding, dong…

Я співала «Carol in the Bels». Колись обов’язково навчуся грати її на скрипці. Було б чудово вийти на вулицю та зіграти різдвяну пісню. Щоб люди зупинялися, усміхалися. А я така щаслива з тією скрипкою….

У якусь мить встала та закружляла по кімнаті уявляючи що граю на скрипці.

Телефонний дзвінок. Я здригаюся, та вимикаю музику. Дзвонить незнайомий номер. Мене охоплює хвиля жаху. На тому кінці точно не скажуть нічого хорошого.

«Боже. Невже знов погані новини?!» – сльози вже підступають. Немає сил тримати святковий настрій.

Натискаю «прийняти виклик», та чекаю чогось страшного.

Голос… У слухавці пролунав знайомий голос. Андрій? Чи Влад? Телефонував один з моїх друзів. Голос дрижав, постійно збиваючись… А моє серце наче зупинилося, щоб розбитися на сотні друзок. Сотні щасливих друзок…

- Чуєш?! Надю! Вони капітулювали!!! Ми скоро повертаємося додому!

Я заплакала, осівши на килим.

- Чого ти мовчиш? У тебе все добре? – схвильовано питав чоловічий голос.

Проковтнувши грудку, що стала у горлі, я спробувала підібрати слова. Усередині все пульсувало. Хотілося кричати. Я нічого не бачила перед собою через пелену сліз.

«Перемога…»

- Тепер так! – я засміялась, від чого мій кіт злякано чкурнув під ліжко. Хоча до цього намагався скинути іграшку з ялинки. – Тепер так…

- Зі Різдвом тебе. Дякую за все.