Бабуся Надія тепер сиділа дома сама і незнала, що їй дальше робити. Бабуся Надія була не лише, бабусею вона була письменницею-казкаркою, тому вона могла, помічати лише те що помічають, тільки діти. Ніхто не побачив, перетворення замку а вона побачила, і зрозуміла що її онука в небезпеці, адже вона не зможе знайти назад, дороги до дому. Бабуся знала що треба робити, але знала що її ідея ризикована.

Діти зустрілися як зазвичай на подвірі зранку, на канікулах. Всі троє на диво були, тихі.

—Маріччина баба Надя зателефонувала до, нас сьогодні і сказала, щоб я прийшов,—нарешті промовив Максим.

—І мені вона те ж саме говорила—озвався Денис.

—І мені—ледь чутно муркнула Іринка —Тільки я до неї не піду бо вона- відьма.

— Еге ж!—засміявся Максим— Як же їй не бут. відьмою як у неї ніс гачком, та, щей кульгає. За всіма ознаками вона- Баба Яга! Ти ще мабуть бачила як, вона у ступі літала?

—Не бачила!— образилась Іринка—Однак я її боюся.

—Ну як ти така боягузка то лишайся тут, сама а ми з Максимом підемо.—посміхаючись вимрвив Дени.

І хлопці подалися до маленького будиночку що знаходився, на кінці вулиці. Він нічим не відрізнявся але дітям, булт страшно наближатися до нього, через історії про відьомство. Невідомо хто й вигадав таке. Якби хлопці, знали що бабуся письменниця то, нічого б не боялися. Але вона друкувала, свої казки під псевдонімом тому, діти й не здогадувалися хто вона насправді.

—Ти ж не віриш що баба Надя відьма?— Запитав Денис.

—Не викреслюю такого варіанту!—відповів, Максим і натиснув нв дзвінок.

—А якщо вона перетворить нас на якихось, чудовиськ?— Не витримуючи чекання промовив Денис.

—Напевно з цього не буде ніякої користі— відповіла бабуся підходячи до, свого будинку з Іринкою.

—Добрий день!— зніяковіло пробурмотіли, хлопці майже в один голос.

—Вона зовсім не страшна— перебила хлопців, Іринка— їй просто потрібна наша допомога!

Усі зайшли до будинку і хлопці навіть здивувалися, що будинок не був старий та, страшний похожий на відьомське, лігво там не було ні сушених, трав ні скляної кулі ні мітли у, кутку. Натомість там були світлі кімнатки, як у простої літньої пані.

— Річ у тім, що моя онучка потрапила до іншого світу. Щоб їй повернутися звідти, потрібно вам утрьох туди помандрувати, — мовила бабуся Надя.

 —Річ у тім, що моя онучка потрапила до іншого світу. Щоб їй повернутися звідти, потрібно вам утрьох туди помандрувати, — мовила бабуся Надя.

— Я не зрозумів, що значить «інший світ», докладніше поясніть, будь ласка, — Максим любив копіювати батькову манеру висловлювання.

— Цей світ не знайдеш на карті. Більшість людей, особливо дорослих, не можуть навіть побачити його. Він з’явився з вашої уяви, діти.Коли ви вчотирьох зліпили снігове королівство, воно ожило по той бік реальності. Воно склалося з вашої творчості, а також з ваших думок, мрій, з усього того, що ви чули і бачили в житті, що уявляли, чого боялись і про що забули. Знайти там Марічку буде, напевне, важко. Її забрав і повіз кудись чоловік у червоному вбранні на жовтогарячому драконі. Вдягнений він був багато і поводився не так, як прості люди. У тому краю може бути небезпечно. І час там іде по-іншому. Можливо, багато поколінь уже народилося там з моменту його створення. Ви можете пробути в сніговому краю скільки завгодно довго, але коли повернетесь, то тут пройде зовсім мало часу (можливо, кілька хвилин), і в цьому світі ви з’явитеся такими ж, якими звідси підете.

— Зачекайте, ви думаєте, що ми повіримо в це? Нам уже не по п’ять років! — заперечив Макс. — Чи це гра якась?

— Будь-що можна вважати за гру до тієї миті, поки з’явиться справжня небезпека. І я боюся, що роблю помилку, відсилаючи вас у світ, якого наполовину не існує. Але моя онучка не зможе повернутися без вашої допомоги, — промовила бабуся Надія і дістала з шухляди металевий диск, що зображував сонце. — Цей амулет прокладе вам шлях у казку. Його створили стародавні скіфи багато століть тому. Він діє просто, і ви все побачите самі, якщо згодні на справжнє важке випробування.

Діти мовчали. Бабуся розібрала амулет на три частини, просилила шнурочки в дірки, що були у кожній частині амулета, і поклала на підлогу всі три сектори металевого сонця.

— Максиме, Денисе, Іринко, послухайте мене уважно. Зараз, якщо ви станете навколо амулета й візьметеся за руки, світ, про який ми щойно говорили, відкриється для вас. Я пішла би з вами, та дорослим туди немає шляху. Щоб повернутися назад у Реальність, треба скласти амулет і так само стати навколо та взятися за руки. Ваша мета — забрати Марічку, тому коли ви вчотирьох створите коло — шлях відкриється, і ви знову опинитеся тут. Різні пригоди можуть трапитися, може бути страшно, та щоб не було спокуси повернутися, залишивши когось із друзів, одягніть кожен на шию по частині амулета, і зібрати його можна буде лише тоді, коли ви будете всі разом.



— Що ж, давайте перевіримо, чого вартий цей витвір стародавніх скіфів, — мовив зухвало Максим і простягнув руки друзям.

— Ні, не зараз! Я хочу зібрати речі і сказати «до побачення» мамі й татові, — заперечила Іринка.

— Яке «до побачення»? Ти за хвилину знову будеш тут! — промовив Денис і узяв за руку Максима.

Дівчинка поглянула на бабусю Надію з питанням у погляді. Вона не знала, чи хоче кудись іти. Їй було цікаво, але страшно.

— Я не примушую тебе, дитино. Ти можеш відмовитися від цієї подорожі, — мовила бабуся лагідно.

—Ні, я не відмовляюсь, — і Іринка замкнула коло друзів.

Сріблясті й сині іскри наповнили кімнату, що стала тепер прозорою. Крізь невиразний візерунок на шпалерах діти бачили лан. Там колосилися залиті сонцем жита, і серед них пролягав шлях.

— Пам’ятайте, діти, — гукнула бабуся Надія, — у казці ви можете змінитися, та не бійтеся тих змін, бо коли ви повернетесь, то станете знову такими, як є зараз.