3. Сюрпризи потойбіччя
Кімната розтанула, і залишилися лише лан, шлях, гори й ліс удалині.
— Схоже, тут літо або початок осені, — промовив Денис, — тепло, аж гаряче.
— Ну звісно ж, не зима, тільки щось я не розумію, якесь дивне відчуття, якось все по-іншому, — почули Денис з Іринкою голос Максима, почали озиратись, та не побачили його. Аж раптом пролунав зойк, сповнений жаху. Звук ішов із трави, діти розгорнули гілки невисокого чагарнику і побачили чорне кошеня, схоже на Денисового Амадея.
— Поглянь, Іринко, кіт. Малий, ти звідки тут узявся? — запитав Денис, піднімаючи кошеня з трави.
— Ану постав мене зараз же назад, я не кіт! — заволало кошеня Максимовим голосом. — Що зі мною зробили? Поверніть мене, я хочу бути нормальним!
— Макс?! — хором вигукнули Іринка й Денис.
— Оце і є ті зміни, про які казала бабуся Надя? — промовила дівчинка, придивляючись до чорного кошеняти. — А ми, здається, ні на кого не перетворилися.
Денис уважно оглянув свої руки, обмацав обличчя й чуба.
— Так, зі мною все нормально. А ти, Іринко, все-таки не зовсім така, як була, щось змінилося.
Що?! Що зі мною не так? — розхвилювалася дівчинка.
— Та чого ти злякалася? Навпаки, якась ти занадто красива стала, очі блищать незвичайно чи що, ну не знаю я.
— Яка різниця, ви — люди, а я — кіт, поверніть мене назад! У такому вигляді я не піду нікого шукати. Ми так не домовлялись! — озвався сердито і майже зі сльозами в голосі Максим.
— Взагалі-то, нас попереджали, — промовила Іринка замислено.
— Не про таке, — запротестував кіт.
— Ну добре, повернімося. Можливо, баба Надя щось зробить, аби ми всі залишалися тут людьми, — погодився Денис. Він уперше вирішував і дуже цим пишався, адже зазвичай Максимко був лідером компанії.
Амулет-сонце склали, взялися за руки, присівши, щоб можна було тримати за лапки кошеня. Навколо посипалися сріблясто-сіруваті іскри, заливаючи повітря дивним сяйвом, у якому потонув навколишній пейзаж і вималювалася кімната.
— А де ж моя онука? Де Марічка? — озвалася бабуся Надія.
— Та ми ще не шукали її. Справа в тім, що у тому світі Макс перетворюється на кошеня, — почав пояснювати Денис.
— На чорного кота! — підтримав Максимко.
— То не могли б ви зробити так, щоб жоден з нас ні на що не обертався, а залишався собою? — висловив спільне запитання Денис.
— Любі мої, як же я можу вплинути на інший світ? А тим більше, це не випадкова зміна зовнішності, вона з чимось пов’язана. Можливо, ви, діти, краще це зрозумієте, якщо подумаєте трохи. А до того ж, будь-яке перетворення має своє значення і чимось може вам допомогти, чогось навчити.
— Ну це вже ні! Така наука — це знущання з розумної істоти. Я пішов, вибачайте. Ви як, залишаєтесь? — звернувся Максим до друзів.
— Так, звичайно, — відповів Денис. — А може, все-таки й ти нас не лишатимеш?
Максим похитав головою.
— Ну Максимчику, будь ласка, не йди, — лагідно заговорила Іринка, — як же ми без тебе? Ти ж у нас найрозумніший. Якщо хочеш, поки ти будеш кошеням, я носитиму тебе в рюкзачку.
Железные дороги и аксессуары к ним. Интернет-аукцион.
І вона почала швидко звільняти рожевий невеличкий рюкзак від ляльок та різноманітних речей.
— Склади все це назад. Я передумав. Я піду з вами, це може бути навіть цікаво. Тільки коли хто й носитиме мене на руках, так той із нас, з чиєї ласки я став котом. Є тут такий любитель тварин чорної масті, — і хлопчик недвозначно подивився на товариша.
— Я не проти, та якби ти не ображав Амадея, напевне, залишився б собою.
Сперечатися далі — лише марнувати час, отже, таким самим чином, як і першого разу, діти потрапили на шлях серед ланів.
— Ну що, куди підемо? — запитав Денис.
— Звісно ж, до лісу, бо в інший бік — гори, — відповів Максим.
— А що як у лісі водяться хижі звірі? — засумнівалась Іринка.
— А в горах іти буде важко і не менше небезпек. Врешті-решт у лісі можна сховатися від хижаків на деревах.
— Легко тобі говорити, — мовила дівчинка, поглянувши на маленькі чорні лапи, які, без сумніву, мали гострі кігті. Кіт пирхнув сердито.
І от вони подалися до лісу. Багато годин діти йшли серед дерев, з’їли половину припасів, що наготувала бабуся Надія, а кінця-краю хащам не видно. Почало смеркатися.
— Ну, хижих звірів у цій частині лісу немає, — трохи втішив своїх друзів кошеня-Максим, — як ви розумієте, такі речі я відчуваю.
— Тільки холодно, ноги болять, спати хочеться, і ніде нікого, — тяжко зітхнула Іринка.
— Не сумуй, це ж дорога. Цілком можливо, що незабаром ми когось зустрінемо, хто зупинився на ніч перепочити, — лише щоб заспокоїти дівчинку, мовив Денис.
Так воно і сталося.
— Схоже, тут літо або початок осені, — промовив Денис, — тепло, аж гаряче.
— Ну звісно ж, не зима, тільки щось я не розумію, якесь дивне відчуття, якось все по-іншому, — почули Денис з Іринкою голос Максима, почали озиратись, та не побачили його. Аж раптом пролунав зойк, сповнений жаху. Звук ішов із трави, діти розгорнули гілки невисокого чагарнику і побачили чорне кошеня, схоже на Денисового Амадея.
— Поглянь, Іринко, кіт. Малий, ти звідки тут узявся? — запитав Денис, піднімаючи кошеня з трави.
— Ану постав мене зараз же назад, я не кіт! — заволало кошеня Максимовим голосом. — Що зі мною зробили? Поверніть мене, я хочу бути нормальним!
— Макс?! — хором вигукнули Іринка й Денис.
— Оце і є ті зміни, про які казала бабуся Надя? — промовила дівчинка, придивляючись до чорного кошеняти. — А ми, здається, ні на кого не перетворилися.
Денис уважно оглянув свої руки, обмацав обличчя й чуба.
— Так, зі мною все нормально. А ти, Іринко, все-таки не зовсім така, як була, щось змінилося.
Що?! Що зі мною не так? — розхвилювалася дівчинка.
— Та чого ти злякалася? Навпаки, якась ти занадто красива стала, очі блищать незвичайно чи що, ну не знаю я.
— Яка різниця, ви — люди, а я — кіт, поверніть мене назад! У такому вигляді я не піду нікого шукати. Ми так не домовлялись! — озвався сердито і майже зі сльозами в голосі Максим.
— Взагалі-то, нас попереджали, — промовила Іринка замислено.
— Не про таке, — запротестував кіт.
— Ну добре, повернімося. Можливо, баба Надя щось зробить, аби ми всі залишалися тут людьми, — погодився Денис. Він уперше вирішував і дуже цим пишався, адже зазвичай Максимко був лідером компанії.
Амулет-сонце склали, взялися за руки, присівши, щоб можна було тримати за лапки кошеня. Навколо посипалися сріблясто-сіруваті іскри, заливаючи повітря дивним сяйвом, у якому потонув навколишній пейзаж і вималювалася кімната.
— А де ж моя онука? Де Марічка? — озвалася бабуся Надія.
— Та ми ще не шукали її. Справа в тім, що у тому світі Макс перетворюється на кошеня, — почав пояснювати Денис.
— На чорного кота! — підтримав Максимко.
— То не могли б ви зробити так, щоб жоден з нас ні на що не обертався, а залишався собою? — висловив спільне запитання Денис.
— Любі мої, як же я можу вплинути на інший світ? А тим більше, це не випадкова зміна зовнішності, вона з чимось пов’язана. Можливо, ви, діти, краще це зрозумієте, якщо подумаєте трохи. А до того ж, будь-яке перетворення має своє значення і чимось може вам допомогти, чогось навчити.
— Ну це вже ні! Така наука — це знущання з розумної істоти. Я пішов, вибачайте. Ви як, залишаєтесь? — звернувся Максим до друзів.
— Так, звичайно, — відповів Денис. — А може, все-таки й ти нас не лишатимеш?
Максим похитав головою.
— Ну Максимчику, будь ласка, не йди, — лагідно заговорила Іринка, — як же ми без тебе? Ти ж у нас найрозумніший. Якщо хочеш, поки ти будеш кошеням, я носитиму тебе в рюкзачку.
Железные дороги и аксессуары к ним. Интернет-аукцион.
І вона почала швидко звільняти рожевий невеличкий рюкзак від ляльок та різноманітних речей.
— Склади все це назад. Я передумав. Я піду з вами, це може бути навіть цікаво. Тільки коли хто й носитиме мене на руках, так той із нас, з чиєї ласки я став котом. Є тут такий любитель тварин чорної масті, — і хлопчик недвозначно подивився на товариша.
— Я не проти, та якби ти не ображав Амадея, напевне, залишився б собою.
Сперечатися далі — лише марнувати час, отже, таким самим чином, як і першого разу, діти потрапили на шлях серед ланів.
— Ну що, куди підемо? — запитав Денис.
— Звісно ж, до лісу, бо в інший бік — гори, — відповів Максим.
— А що як у лісі водяться хижі звірі? — засумнівалась Іринка.
— А в горах іти буде важко і не менше небезпек. Врешті-решт у лісі можна сховатися від хижаків на деревах.
— Легко тобі говорити, — мовила дівчинка, поглянувши на маленькі чорні лапи, які, без сумніву, мали гострі кігті. Кіт пирхнув сердито.
І от вони подалися до лісу. Багато годин діти йшли серед дерев, з’їли половину припасів, що наготувала бабуся Надія, а кінця-краю хащам не видно. Почало смеркатися.
— Ну, хижих звірів у цій частині лісу немає, — трохи втішив своїх друзів кошеня-Максим, — як ви розумієте, такі речі я відчуваю.
— Тільки холодно, ноги болять, спати хочеться, і ніде нікого, — тяжко зітхнула Іринка.
— Не сумуй, це ж дорога. Цілком можливо, що незабаром ми когось зустрінемо, хто зупинився на ніч перепочити, — лише щоб заспокоїти дівчинку, мовив Денис.
Так воно і сталося.
Коментарі