Японія. Невідомий рік. Літо. Ліси 北海道[1] (Хоккайдо).

 " ...Якийсь чоловік біжить по лісу. Що він шукає? Мабуть це йому не дуже сподобається. Своїм добрим зором він вже давно побачив дим на горизонті. Що ж тут сталося? У ції безлюдній місцевості. Мабуть пожежа? Але звідки? На це запитання знає відповідь цей юнак. В руках тримає катану. Він зосереджений, лісовий чоловік. Ніхто і ніщо не обмине його уваги. Якось тут тихо чути лише його тиху поступ. За стільки років він так і не досягнув ідеалу в ній. Але нічого в нього тепер, дуже багато часу. Години, дні, тижні, місяці або навіть роки. Ну що ж юначе бажаємо тобі вдачі. Знайди те що хочеш. Або, навпаки, краще не шукав би те що тобі не дає спокою. Можливо ти знаєш що тут сталося, але тебе недоймає віра?

 Ось настав той, роковий час. Біля підніжжя гір стояв він. Але не той яким він їого запам'ятав. Так великий монастир 隠れた[2] (Какурета) змінився за цей короткий проміжок часу. Замість величної будівлі стояла якась моторошна картина. Опаленні стіни, усе поламане, розбите, знищене. А най головніше – тіла. Тіла тих хто ще вчора жили, раділи, мріяли! Невже усього цього більше немає? Як боги могли допустити щоб таке сталося?! Куди вони дивилися?! Потрохи пройшло перше враження від побаченого. Дужу наповнила лють. Якого біса вони це зробили демони? Але це ще не все що йому належало побачити.  Лише вступ, історія буде далі. 

  На не гнучких ногах він пішов в цю розвалина. Бо це його дім. Нехай спотворений, зруйнований але – дім. В будівлі тіл було ще більше. Усі вони тримали катани. Мабуть билися за своє життя, як і належить воїнам.  І лише його не було в цей час поруч. Хто він тепер такий? Ніхто. Просуваючись далі він боявся побачити свого вчителя серед полеглих. Може його вхопили?  Мала надія ще теплилася в грудях. Вийшов на заднє подвір'я. Золотий, великий гонг з драконом посередні валявся в стороні, ніби щит відкинутий воїном в розпал битви. Колись він подавав сигнал на перерву, а тепер усі вони навіки відпочивають в іншому світі. 

  Трохи походивши він знайшов те чого боявся. Сенсей, великий майстер, 森の守護者[3] ( Морі но Гадіан) лежав на траві, ніби відпочивав, і лише кровава пляма на спині говорила що це вічний сон. По руках ніби пройшов розряд. Як так? Невже і їого вбили? Ця людина з надзвичайною швидкістю, гнучкістю, спритністю і силою не дивлячись на свої не молоді літа, тепер лежить тут серед загиблих? З очей молилися сльози. Гіркі сльози втрати: родини, дома, друзів, наставника. Усе було прораховано. Демони знали. І Морі но Гадіан знав. Не може такого бути щоб він це не розумів. Але врятував його. Навіщо? Тут юнак помітив що вчитель ще ворушиться. Невже ще живий? Повільно з великою напругою розплющів очі. Його старе обличчя усміхнулася.

–  捨て子[4] (Сутего) ти повернувся.

– Але не вчасно. Вони знищили все Вчителю. 

– Ні ти ще живий. Отже надія є. 

– Яка надія? Храм зруйновано, усіх вбито, а я немов трус залишився живим. Який я тепер воїн?! 

– Ти втрачаєш контроль над собою Сутего. Я не цьому тебе вчив. Поки ти є, живе Какурета. Не з ганьби його. На тебе полюватимуть. Буде багато ворогів. Але ти матимеш нового наставника. 夜の息子[5] (Йору но Мусуко) ще живий. Хапай їого і забирайтеся звідси. Демони  повернуться. 

– Ні ви пійдете зміною. Я не залишу вас отак помирати.

– Згадай чого я тебе вчив! 

– Якщо товарищі в біті треба їм допомогти – у відчаї крикнув я.

– А якщо треба обирати?

– Врятуй того хто молодше. Старий вже майже прожив своє життя. Смерть для нього кінець великого шляху. 

– Молодець. Живи по цім принципам і кодексу 武士道[6](Бусідо) і все у тебе буде добре. Прощай мій учень. Залишаю тобі свої мечі. Це мій останній подарунок для тебе.

  Ці слова доробили розпочате. З горла Морі но Гадіана полилася кров. Він заплющив очі і більше вже їх не відкрив. Сльози знову заструїлися. Я став на коліна та обійняв голову цого великого майстра. Я зобов'язан йому життям, а він знову мене рятує. Хто я йому? Сирота якому пощастило стати його учнем. І все. Я помщуся демонам за все що вони зробили. Дістав свою катану з піхв. Чудово відшліфоване лезо гострим кінцем встромилося мені в руку, але я навіть не відчув її. Серце боліло набагато сильніше і ці рани вже ніколи не загояться. Капаючи кров'ю на землю я промовив:

– Я Сутего даю клятву ніколи не заспокоїтися, ніколи не відійти від шляху помсти. Нехай кожен демон який перетне мій шлях буде знищений мною. А в разі зради клятви боги покарають мене. 

  Земля чула цю клятву, дерева чули цю клятву, гори чули цю клятву, ліс чув цю клятву, повітря чули цю клятву, БОГИ ЧУЛИ ЦЮ КЛЯТВУ. Більше не треба.  Вставши з колін я почав шукати Йору но Мусуко. То ї діло натрапляв на своїх друзі, товаришів і просто людей з якими вчився. Усім їм я закривав очі. Нехай вони сплять. Мої побратими. 

  Йору но Мусуко лежав біля однієї з уцілілих стін. Однієї руки в нього більше не було. Він стогнав при кожному русі. Підійшов до нього. Він підняв очі. Його вигляд не виражав ні суму, ні здивування.

– Ти повернувся, нахабний хлопець. Але пізно. Вже нічого не має.

– Так нахабний, хлопець повернувся. І тепер він врятує хоча б твоє життя. Не дивлячись на те що ми ворогували тепер я тебе не залишу.

 Я взяв його під руку і допоміг піднятися. Він закричав. Права нога в нього була зламана. Кість пробила плоть і стирчала. Я опустив його на землю. 

– Залиш мене. Всеодно нічого не поробиш. Люди тут не живуть. 

– Замовкни. Лоб розіб'ю, а тебе витягну звідси – прокричав я.

Він сумно посміхнувся. 

– Зроби це хлопче. 

Я відірвав шмат тканини від свого одягу. Перев'язав ногу і ще раз підняв їого.

– Нічого, нічого. Знайдемо коней, якщо вони ще живі. Вилікуємо тебе. Будеш ще сильнішим ніж раніше. А тепер трохи допоможи мені. 

Разом добралися до стайні. Там залишився лише один єдиний кінь. Він боявся поворухнутися і дивився на мене жадібними очима. Я підійшов до нього і поклав руку на голову. 

– Заспокоївся друже. Тихо. Я не демон. 

Кінь почав тертися о мою руку. Страх трохи відійшов. 

– Допоможи нам друже. Треба їхати звідси.

З трудом я посадив наставника Йору но Мусуко на коня. 

– Тримайтеся сильніше. У вашому стані кін дуже небезпечний транспорт, але іншого немає. 

Потім з легкістю без рук застрибнув на круп звіря. По обличчю мого напарника пройшлася тінь. 

– Колись, не так вже і давно, я теж так міг. Але доля непередбачувана.

– Треба більше оптимізму. Ви обов'язково одужаєте. І до речі подумайте про тих хто загинув в цій битві. Їм ще гірше ніж вам.

Спокійним шагом ми виїхали з стайні і поїхали лісом. Дні минали за днями. Ми ледь трималися в седі. Але не відступали. Нам обом потрібна була допомога. І ми її шукали. Дебрі лісів не місто. Все залежить від тебе самого. Або ти слабак і загинеш, або ти сильний і переможеш. Через три дні ми дісталися якогось села. Доїхали до першої хатини. Йору на Мусуко ледь тримався на коні. З хати вийшла жінка. Побачивши нас вона вигукнула.

– Що що сталося?

Часу не було щось вигадувати, а про монастир розповідати не можна. Це свята тайна і дуже малий круг людей знає її. Тому я сказав:

– Це були розбійники. Вони напади на нього, ледь не вбили. Мене там не було. Але досить теревенити треба йому допомогти. 

Занесли наставника до дому і він втратив свідомість. Поклали на ліжко.

– Тут є лікар?

– Так звичайно містер あかよ[7](Акайо).

– Я піду за ним. – Але і сам дуже сильно втомився і ледь не впав.

– Ні не треба. Ти дуже слабий. Я сама.

– Дякую. Як вас звати?

–あずめ[8](Азумє).

– Ви врятували нам життя. Я цього ніколи не забуду.

  Вона пішла по лікаря, а її дочка почала готувати нам вечерю. В цьому домі була спокійна обстановка і це заспокоювало душу. Ось нарешті прийшов лікар. Старенький чоловік з голою головою. Трохи подивився на нас і приступив до своїх обов'язків. Промив ногу, і руку наставнику, вправив кість, перев'язав чистою ганчіркою і дав цілющого чаю. Потім прийшла моя черга.

– Юначе що сталося з рукою?

Я подивився на неї. Клятва, от що сталося.

– Нічого страшного. Просто порізав.  Це не варто уваги.

Він лише похитав головою, наклав на поріз якусь мазь і перев'язав.

– Треба бути обережними. В цьому лісі кого тільки немає.

Ми подякували йому. Він пішов, але ще не одноразово дивився на нас. Так минули три дні. Я вже одужав, а ось Йору на Мусуко ні. Я почав збиратися до храму.

– Куди це ти?

– Мені вже час. Треба їхати. Нажаль я не можу вам віддячити, немаю грошей.

– Не треба юначе.

– Ми мабуть більше не побачимося. До побачення добра жінко. Хай боги пошлють вам свою милість.

Я осідлав коня і поїхав до Какурети. Треба дещо зробити. Монастир зустрів мене таким яким ми його залишили. Деякі трупи були вже погризані дикими тваринами. Я взявся до роботи. Треба поховати тіла. Три дні тяжкої роботи. І ось нарешті останній побратим ліг до землі. Усіх я заховав зі зброєю ( нехай будуть захищати той світ від Тих хто їх вбив) окрім Морі но Гадіана.  Чого мечі тепер мої. Останній подарунок. Тепер я не самурай. Прощавай минуле. Прийшов новий час. Нові випробування, пригоди. 

– Ну друже. Поїхали. В нас тепер інший шлях. Шлях помсти. І ми повинні пройти його кожен до свого кінця.

Кінь Заіржав. Він не знає які на нього чекають випробування і я не знаю. На то воля богів..."

Словник:

 北海道[1] – Хоккайдо. 

隠れた[2] – Прихований.

森の守護者[3] – Охоронець лісу.

 捨て子[4]  – Підкидьок.

夜の息子[5] – Син ночі.

武士道[6] – Шлях воїна.

あかよ[7] – Розумна людина.

あずめ[8] – Безпечне місце проживання.