Розділ І
Розділ ІІ
Розділ ІІІ
Розділ ІІ
"Навіть, якщо Меч знадобиться один раз в житті, носити його потрібно завжди". (Стародавнє японське прислів'я).

"Поява самураїв поклала початок боротьбі за перерозподіл влади, яка здавна належала аристократам. Першими самурайськими диктаторами стали представники роду Тайра, який 1185 року було повалено зусиллями родини Мінамото. Останні, на чолі з Мінамото но Йорітомо, заснували перший самурайський уряд — сьогунат у місті Камакура. Цей уряд спромігся відбити монгольські навали 1274 і 1281 років, але занепав через невдалу внутрішню політику".

Японія. 1215 рок. Едо (нині Токіо). Весна.

  Засновником Камакури є Мінамото та Йорітомо. 

 У 1180 році він привів у Камакуру свої війська і зробив її своєю резиденцією: оточена горами і морем, Камакура була природною фортецею, що легко захищалася від ворогів. Тут влаштувався бакуфу — уряд, який підкорявся сьогуну.

 І тепер я тут. В Едо. Столиці. Зараз править третій сьогун 源実朝[1] (Минамото-но-Санетомо). Фортеця захищена дуже сильно, але я тут щоб виконати свою клятву.

  В цей звичайний, літній, день я простий юнак, нічим не кращий за інших (на перший погляд) гуляв по вулицях міста. Старанно робив вигляд нудьги і пам'ятається навіть насвистував пісеньку. Але за маскою байдужості приховувалося дещо інше. Поглядом старанно вивчав вулиці, провулки, підвали і стайні. Усе щоб в разі потрібності можна було швидко позбавитися хвоста, або заховатися. По вулицях міста ходили селяни ( закінчивши робочий день), голодні собаки просили їсти і дралися одне з одним, діти гралися у квача чи фехтували уявляючи себе самураями. На мене (у обладунку) ніхто не звертав уваги. Дійсно прийшов час сьогунату таких як я тисячі.

  Вивчивши все що мені було потрібно я зайшов до бару. Завжди треба випити 泡盛[2] (Аваморі). Це чудовий напій, бодрить і допомагає тим паче перед таким ділом, як запланував я. В барі було не дуже людно. Декілька чоловік сиділи пили свої напої і розмовляли. Трохи осторонь стояла трійка чоловік озброєння яких пояснювала їх професію. Вони порядком вже випили і тому були балакучими і гучними що є неналежним для самурая, бо самурай має бути мовчазним і потайливим. Не дивлячись на них я сів за стіл і позвав офіціантку.

– Доброго для господине. Що ви бажаєте?

– Будласко Аваморі.

Вона записала замовлення. 

– Треба щось поїсти?

– おむすび[3](Омусубі).

 Вона посміхнулась і пішла виконувати замовлення. Я трохи розслабився. Обладунок заважав , коли я їого знімав в останнє. Навіть не пом'ятаю. Моє життя таке що навіть одного обладунку недостатньо, а я в неповному сиджу. Ось вже несуть моє замовлення, але тут сталося дещо не передбачуване.

  Один з голосних гуляк різко зробив крок назад і збив дівчину з ніг. Звичайно вона впала, а з нею і моя їжа. Два інші заради, а чиновник закричав:

– От дурепо. Дивись куди йдеш. Ледь не збила з ніг.

  Дівчина не могла відповісти гідно і тому почала мовчки прибиратися. Мені в голову вдарила кров через цю ситуацію. Можливо я повівся як дурень, але з'явилася бажання побачити їого на підлозі з розбитою головою. Але дії тим часом розвивалися далі. П'янчуга схопив дівчину за руки та хотів поцілувати. Їй таке не сподобалося і вона вдарила їого поміж ніг. Усі в барі затихли. Так ситуація кепська. І чому саме коли зайшов я. Невже такий нещасний веду за собою невдачу. Декілька хвилин цей чоловік тримався за своє хазяйство, а потім вдарив її по обличчю розкритою долонею. У неї була розбита губа. Цього я вже не міг терпіти. Спокійно підійшов до них. 

– Залиш дівчину.

Тріо повернуло до мене голови і подивилися п'яними очима.

– Відвали юначе. Не лізь не в своє діло.

– Ви поводитесь не за кодексом Бусідо. І до речі це моя справа. Бо їжа на підлозі моя. Через вас я її не скуштував.

– Бусидо. Ха. Кодекс для ロニノフ[4]*(Ронінов). Для тупих бродяг. Без піду і племені.

Так це вже цікаво. В повітрі літає запах доброї бійки. Але в мене нема часу на такі діла. Я тут по справі тому промовив:

– Я вам вибачу. Але треба вибачитися, прибрати що накоїли і заплатити за їжу.

  Ці слова подіяли на них як червона ганчірка на бика. Вони ринулися на мене з метою набити мені писок. Ловко від стрибнув від одного, вдарив ногою іншого і кулак прилетів третьому в голову. Ось вони всі на підлозі, але цього їм було мало. Вони витягли свої вакідзас**і і кинулися на мене. Ого це вже погано. В хід пішла зброя. Якщо я витягну її то можу сісти за напад на самураїв, а якщо вони вб'ють мене то їм нічого не буде. Переваги служби господарю. Не витягуючи повністю зброю з піхов я почав блокувати випади. Через те що вони були дуже сильно п'яні то довго не змогли протистояти мені. Кількома ударами я поклав всіх спати. Дістав гроші з кишені одного. Дав їх дівчині.

– Тримай і викиньте їх звідси. Скоро вони прокинуться і почнуть  буянити. Можуть  постраждати не винні люди. Краще буде якщо вони опиняться десь подалі звідси. 

  Селяни почали плескати в долоні і плескати мене по плечах. Виявляється ці гуляки були частими клієнтами і не одноразову організовували, тут, бійки. Усі хотіли поговорити зі мною і пригостити мене Аваморі. Звичайно я дав опір цим воїнам, а на це здатен не кожен. Отже я був у центрі уваги. Тут до мене підсів юнак років 25. Він був одягнений в брудне 着物[5] (Кімоно). Як і усі дивився на мене з повагою.

– Привіт. Мене звуть アンビル[6] (Анбіру).

– Сутего.

– Дивне ім'я для такої людини.

– Яке є.

– Ти майстерно їх обробив.

– Тут нема моєї заслуги. Вони були п'яні. Це було не складно. В тверезому стані легко бити і стояти на ногах.

Я вийшов з бару. Як добре на свіжому повітрі. Безпечно, рідно, знайомо. Анбіру вийшов разом зі мною.

– Ти мабуть ронін. В тебе будуть великі проблеми. Ці не самураї можуть докласти свому 大名[7]*** (Дайме). Тебе ніхто не захистить.

Я і сам це чудово розумів. Але не планував тут залишитися на довго.

– Не страшно. Я тут не надовго. Так я ронін без роду та племені. Немаю господаря і тому сам по собі. 

Тут я зупинився. Подивився на юнака. Чи не шпигун він Минамото-но- Санетомо? Що йому від мене потрібно. Подивився в очі. Ніби не схожий на шпигуна. 

– Що тобі потрібно? Ким працюєш?

– Ковалем господарю. Продовжую батькову працю. Але...

– Ну кажи. Що але?

– Не до вподоби це мені. Я хочу бути 戦士[8] (Сенши).

Я посміхнувся. Тепер все зрозуміло. Але зробив вигляд що не розумію.

– А що тобі потрібно від мене?

– Ну ти там, в барі, добре бився. Ось я і подумав. Може ти зможеш мене чомусь навчити?

– Я не вчитель – відрубав я.

– Звісно за плату. Без цього ніяк.

– Згоден. Тоді треба мені десь знайти житло.

– Чудово. Не треба. Можна поселитися до мене.

– Маєш власний будинок?

– Так залишився від батька. Він торік помер. Я залишився один – посмутнів хлопець.

– Співчуваю. Гаразд. Переберуся до тебе. Але не надовго. Мене увесь час кличуть шляхи.

Ми пішли до його дому. Він був не великий. Поруч кузня. Звичайний сельський інтер'єр.

– Можеш жити в кімнаті батька.

Кімната була просторою. Відчувалося що тут колись жила сурова людина, але чудовий майстер свого діла. В дверях з'явився Анібру.

– Може ти хочеш їсти? 

З радістю я погодився. Через тридцять хвилин мав вже вечерю і пляшку Аваморі. Усі підозри на хлопця зникли. Він мене не розпитував, я робив теж саме.

– А тепер може приступимо до першого заняття? – поцікавився він коли я закінчив з рисом.

– Згоден. Ти мав справу зі зброєю? Кував її чи може полірував?

– Звичайно. Я ж коваль. Як інакше?

– Чудово неси сюди водне каміння.

Він спокійно приніс не розуміючи навіщо це йому.

– Сідай будемо полірувати  мечі.

– Навіщо це мені. Я знаю як це робиться. Ми ж вчимося бою на мечах.

Я піднявся і суворо подивився на нього.

– Хто з нас майстер володіння клинка? Ти чи я?

– Ти – пролунала відповідь.

– От і роби що кажу.

Обурений він сів полірувати клинок. Це довга справа і через злість на мене він робив її не так як належить. За що отримав запотиличника. 

– Що я роблю як ти сказав.

– Погано робиш. Якщо цьому тебе навчив батько то він був поганий коваль. Роби як належить. Залиш образи.

– Не хочу. Не можеш навчити то нехай.

За це ще один удар, але тепер вже по м'якому місцю.

– Нащо ти мене б'єш?

– Виконуй накази. З тебе не вийде сенши без дисципліни. 

Він знову взявся до роботи і не припинив поки не закінчив повністю. 

– Все зробив. А тепер розпочнеться перше заняття? – запитав Анбіру. 

– Це воно і було. Ти тільки-но його завершив.

– Що це заняття з фехтування? Що за дурощі?

– Ні. Я такого не казав. Це не заняття з фехтування. Заняття з любові до зброї. На війні, підчас бою твої мечі це твоє кохання. Це і батько, і матер які дали тобі життя, і товариш який допоможе в біді, і коханна. Меч теж хоче твоєї любові. Поліровка це проява її.

– Але це не навчить мене битися.

– Залиш це. Нащо ти хочеш стати сенши? Ти маєш чудову професію коваля. В ці часи це досить актуально. Живи за допомогою цього.

– Бо це чудово. Битви. Слава. Усі будуть боятися мене.

– Хіба це чудово що тебе бояться? Бійка це погано її треба уникати  я к ворів. В тебе мрії хлопчика. Одружися. Влаштуй власне життя. Хіба всі самураї мають місце роботи? Скільки зараз ронінов? Це тонка справа жити разом зі смертю.

– Нащо ж ти став воїном? Якщо це погано.

– Бо немає вибору. Я був народжений воювати. Але не з людьми. З самим собою. Не для слави, задля пізнання світу. Ось суть. Ти не розумієш цього. Війна місце втрат. Я більше нічого не вмію. Це мій шлях. До того ж я дав клятву. Ну все відпочиваємо завтра важкий день.

Я ліг на ліжко, а мій учень ще деякий час намагався зрозуміти чому день буде важким. Не зрозумівши він залишки мене самого, а я почав співати давню пісню.

Словник:

源実朝[1] – Минамото-но-Санетомо.

泡盛[2] – Аваморі алкогольний напій.

おむすび[3] – Рисова кулька.

ロニノフ[4]* – Ронін.

着物[5] – Кімоно. 

アンビル[6] –  Ковадло.

 大名[7]*** – Велике ім'я.

戦士[8] – Воїн.

Пояснення:

ロニノフ[4]* – Ронін. Ронін - декласований воїн феодального періоду Японії (1185-1868), який втратив заступництво свого сюзерена, або не зумів уберегти його від смерті. 

Вакідзасі** короткий японський меч.

 大名[7]*** Дайме – найбільші військові феодали середньовічної Японії.

© Cтанолав Калашнік,
книга «Ні я не самурай  (Моє Бусідо)».
Коментарі