Варто почати з того, яким було небо, а було воно розірваним. Чорний розкол займав чверть небосхилу, краї його пульсували червоним, кольорові стрічки вливались в шрам, а може і з нього — неможливо було сказати.
Навколо місця, де стояла четвірка, сиділи, лежали, стояли втомлені люди з пустими обличчями. В поглядах їх іноді з'являлось здивування тим, що вони досі живі, але це питання швидко витіснялось апатією. Руки стискали бронзові бойові серпи й плетені щити. Міцні смуглі і чорні тіла покривала сажа і рани. Рвані обладунки звисали, на них виднілись сліди зубів, в деяких місцях були відгризені шматки металу людськими і нелюдськими щелепами. Погнуті бронзові щити звалили в купу — вони стануть кайданами, які стримуватимуть Їх.
Біля двох гігантських тіл стояло четверо, їх ніздрі наповнював аромат погорілої плоті. Першим подав голос бог, що своїми розмірами був майже рівнею трупам, тримав Шумікадо - а саме так його звали - в руках просту гілку, яка слугувала йому посохом.
— Кров драконів має дурну спадковість, — відповіла йому жінка.
— Шумікадо, а фасарс'еґорінська? — Кані Втулт Від Пера перебив голос іншого бога.
— Свою неприязнь будете проявляти, коли цей світ оправиться від цього, — він кивнув на небо.
— Данок, — четверта учасниця розмови присіла біля трупа жінки з шкірою, чорнішою за шрам світу і прекраснішою за найсолодшу пітьму, за світанок на березі моря, — ти думаєш, ці світ і чужий колись зможуть відновитись?
— Світ - так... Але хтось з нас повинен заплатити за це собою. А чужий... я думаю, що ким би цей бог не був, з якого б світу він до нас не прийшов, але добра нам тепер від нього не варто чекати, адже ми його розбили, коли він проходив.
— Данок, ти помітив, — Шумікадо показав своїм посохом в небо, — він проходив до нас уже кілька сотень років, намагався не розірвати оболонку нашого світу.
— От і я про це, душа цієї... Надто мала для того, щоб заплатити, а Хен'Віл Ла уже відійшов за Безодню. Поки я бачу тільки один спосіб вберегти цей світ від люті того бога, якого ми розбили - зібрати усе, що від нього залишилося і закрити на дні кургану, який частково розмістимо в старших володіннях.
— Нехай буде так.


Дві тисячі двадцять четвертий рік за календарем Вічних Супутників, Поен-Тарін.

 
     Артомеда чекала на замовника: посередник знайшов хороший контракт і її вільний рід добре заробить, оскільки отримає гроші за пройдені кілометри прибутку каравану. Звісно, дорога випала нелегка: провести караван з гільдії склодувів до Чорнособачого лісу. Близько половини місяця дороги - приблизно сім сотень кілометрів доведеться пройти, щоб піти туди і назад. Але за кілометр платять один ліф мідний, що, якщо перевести на імперські монети, буде близько сорока чотирьох піксів, чи сорок три пікси і три четверті — заробітня плата роти регулярів гвардії герцога Поен-Таріна за місяць, а їх всього-то дванадцять. Звісно, Шелкі попередила, що уже один невеликий загін найнятий, отож доведеться підкоритися командуванню капітана найманців, але, як відомо, в двох розумних людей завжди знайдеться можливість домовитися.
    Сонце уже стояло над головою жінки і одинадцяти її супутників. Коні незадоволено фиркали, били копитами. Ґанц подав голос вперше від ранку, навіть такий говорун, як цей десятимістець, настільки одурів від літньої спеки, що мав вираз лиця такий же, як і в його коня. «Хоча в коня морда симпатичніша» — подумала жінка.
— Ну, я все розумію... Але ми тут уже три дзвони чекаємо...
   Ніхто нічого не відповів. Почалась метушня за воротами міста, і з потоку людей, які входили і виходили з брам, виїхав караван. Сімнадцять фургонів з високими бортами і колесами, в які були запряжені широкоплечі он-ліварські ломові коні — порода, що користувалася великою популярністю на континенті через високу стійкість до спраги і голоду. Супроводжували їх п'ятеро піших і одна вершниця на... власне, на віслюку.
    Артомеда уважно придивлялась весь залишок дня до групи найманців, якими командував один з піших солдатів — саме так, оскільки стійка, манера ходьби, і мало не інстинктивне бажання віддати честь, коли вислуховував якісь накази від власника каравану, унеможливлювали вірогідність помилки.
    Звісно, вона його знала. Він її - теж. Пересікались кілька разів на роботі та в тавернах — Кін Ліг Лао. Бліда шкіра, малий розріз очей і майже відсутня щетина вказували на те, що він маелець - один з жителів далеких південних гір. Дорога кольчуга, двуручний меч асейльського зразка і закритий топхельм — спорядження майже усіх його підлеглих, варіювався лише вибір зброї: алебарди, важкі щити, сокири на довгих руків'ях, короткі важкі шаблі, схожі на її власні. Складалося враження, що це десятина з штурмової бригади армії храму Масок Війни, хоча, цілком можливо, що це так, адже храм давно уже має свій дім в Поен-Тарін і міг відправити сюди людей, щоб ті збільшували капітал храму. Але вона знала, ці люди - ветерани Війни з Он-Ліваром.
    Капітан — так його звали, пішов зі служби герцога і зібрав загін таких же ветеранів. Доволі відома особистість — Капітан Стилет, прославився, ведучи партизанську війну на півночі герцогства. Невеликі маневрені загони робили нічні рейди, одного разу навіть йому вдалось з двома сотнями людей знищити майже цілий легіон — поенці й тарінці, просто одягнувши трофейні обладунки і щити, напали на табір імперії. Влаштувалося сум'яття, і легіон вибив майже сам себе.
     На привалі виставили лиш одного вартового — жінку, яка весь день їхала на віслюку. Це була чорношкіра жінка з могутньою тілобудовою, на дві голови вища за її капітана. Артомеда ще сиділа біля вогнища — полірувала свої сталеві нігті - коли до її вогнища підійшов Капітан, зняв пояс із кількома сумочками і довгим ножем. Поруч впали меч і шолом з ламелярними рукавицями. Роззброївшись, сів навпроти неї так, що його речі були ближче до Артомеди.
— Красиві ікла.
— Нігтики, — усміхнулася жінка.
— Поки нехай буде так. Я хочу вас попередити, що ми з вами дійдемо лише до Чорнособачого лісу. Зворотню дорогу вам доведеться пройти без нас. Ми покинемо вас у місці збуту товару.
— І для чого ви мені це говорите? Я знала це, коли укладала контракт.
— Власне... Просто хотів побажати вам бути обережнішими, коли повертатиметесь до Поен-Таріну. Щось в цьому місці заварюється — дуже не добре. Сьогодні ми три години не могли вийти, бо власник каравану - вельмишановний Веукір саф-Нільфу - провів кілька годин на допиті гвардійців герцога. Він випадково ствв свідком того, як на колишнього члена Ради Дванадцяти була здійснена спроба вбивства, коли його, пораненого, ввозив до міста якийсь найманець. Вбивця причаївся на даху дзвіниці закинутого храму при в'їзді в місто і лише на палець промахнувся. Піднялась суматоха, і коли вбивця тікав, наш шановний роботодавець погнався за ним, а коли здогнали, то горло в потенційного вбивці було перерізане від вуха до вуха, і наш роботодавець над тілом.
— І? Навіть якщо це свідчить про те, що в Поен-Таріні щось може відбутися, нам-то яке діло? Ми не будемо в місті більше двох тижнів.
— Зникнення безпритульних, відкриття храму Тімахи, Червона Ніч, розіп'ята банда Куяфа Гострозубого на дорозі в Кантони - а їх було більше трьох сотень. Розкопаний пагорб в п'яти кілометрах на схід від міста, ну і банківський дім перестав давати кредити.
     Голос почувся із спального мішка позаду Артомеди. Виявляється, Нерік не спав.
— А пагорб - зовсім то не пагорб, а курган. Був там. Такі чари сплетені були - складалося враження, що там був закований хтось з пройшовших чи хтось на межі проходження Лабіринту.  І він вирвався на волю - маги ледве тримають свої аспекти в полі досяжності — сам бачив, як одного з Високої Ложі просто вирвало посеред міста кров'ю. І вирвалося це дещо само, без допомоги із зовні. Ти ж ніколи не була там? Місце відводить від себе погляд. Там окрім тернових кущів нічого не росте.... Не росло, зараз там хвойний гай. У нас тут південь в трьох тисячах кілометрів від Дарованого Лісу. Навіть зимою сніг не падає, а тут хвойний гай.
   Підійшов один з солдатів Капітана.
— Мауку Блікі Оаф просила передати, щоб ви, сер, і ви, мати, заткнули свої балакучі роти і йшли спати, бо ви заважєте їй стежити за територією.
   Таке грубе послання не зачепило нічиєї гордості, адже усі розуміли, що від зосередженості мага можуть залежати життя. Оскільки чорношкіра жінка просила бути їх тихішими значить в своїй нічній варті покладалась на слух — такий висновок зробила Артомеда. Нерік це і так знав по тому, як поводилась сила навколо табору.


   — Загалом, багато подій відбувається за нашого життя! — власник каравану -  вельмишановний Веукір саф-Нільфу - мав на диво високий голос для такого старого і міцно складеного чоловіка. — Аж дух захоплює, що побачите ви за своє життя!
   Артомеда їхала на коні поруч з першим фургоном, з якого кілька хвилин тому вилізла жінка-маг і перейшла в останній — подалі від балакучого торговця, чий деський акцент так і різав слух. Уже тиждень пройшов з нічної розмови, а їй усе ще не давали спокою новини, почуті в той день. І в голові щось крутилось, щось явно важливе, але це щось ніяк не хотіло спливати в її пам'яті, постійно вертілось на язиці. Цокіт копит сповістив її про повернення розвідників. Першим серед них їхав Веселун Фон — доволі приємний чоловік, якщо не враховувати надто уже чорне почуття гумору і неймовірну любов до протіфіанської поезії. Власне, сам він був правнуком протіфіанського короля-капітана. Люто не любив море, але манерою вдягатись підкреслював свою приналежність до цього напівлегального народу. Шкіряна напівкираса закривала кольчугу зверху, а довгий спис із луком, більшим за самого вершника, завжди були причиною смішків, доки чоловік не починав стріляти довгими і важкими стрілами. Чи легкий, на диво вигнутий, меч з односторонньою заточкою, що різав шовк легким дотиком, чи важкий шестопер на довгій ручці. Коли він приєднався до її роду, вона підозрювала, що той стане претендувати на роль лідера, але виявилось, що це чудовий помічник і підданий.
— "І зустрілися двоє у дорозі! Тепер не розлучиш їх ні золотом, ні мечем", — процитував чоловік одну зі своїх релігійних книг. — "Вічні Супутники" Перша книга з Семи Святих Книг.
— Фон... — замість чоловіка швиденько шморгаючи носом відповіла невисока чорношкіра дівчина - Муф Туп-Туп, намагаючись зручніше прилаштувати свою філейну частину на сідлі.
— Там стоїть фургон в кілометрах трьох, перегородив дорогу, значить. Ніби тільки одного чоловіка видно. Горить вогонь, дим видно на пару кілометрів, але тут не помітно — пагорби.
    Фургон вони побачили здалеку, Артомеда і не помітила, як тихим кроком до неї підійшла чародійка.
— Повісьте мене на Воротах Тімахи...
— Що таке?
— А ти ще не відчуваєш? Тімахові дзвіночки на сковороді, Азу, не виріж мою історію на кургані...
— Чародійко! — неочікувано рикнув Веукір саф-Нільфу, та аж сіпнулась і кинула злий погляд на торговця.
— Це хтось з пройшовших чи хтось на межі проходження, невже ви не відчуваєте, як його сила тисне, перехоплює подих, — невисока кругла фігурка піднялась від вогнища, і чародійка ще брудніше вилаялася. — Він приховав свою силу, явно попередив нас про свої здібності.
— Я нічого не відчула — помітила Артомеда.
— Ти тягнеш з Старшого Вогню, а це Володіння закрите і не поєднується з іншими через ту ж закритість.
— Ну, гаразд, тоді чому тільки ти відчула? — втрутився власник каравану.
— А цього досить. Ви бачили хоч один караван який, подорожує зараз без мага, жреця, чародія, шамана чи поплічника? От і я не бачила. Єдиний Боже, дякую, що я не жрець чи шаман, — тихо прошепотіла Блікі Оаф.
— Чому? — Капітан Стилет виплюнув суху травинку і поправив пояс.
— Тут немає навіть духів рівнини, той он, Благословенний Світлим, їх розлякав. Навряд він нам нашкодить, Тімаха збережи.
   Це був невисокий, смуглошкірий чоловік, з головою, схожою на яйце як формою, так і наявністю рослинності. Коричнева брудна мантія, поношені черевики, і масна усмішка гадюки прикрашала лице з обвислими щоками і чорними як обсидіан гудзиками очей, що блистіли на сонці обіцянкою... Спокушали пригодою. При одному погляді в ці очі в крові починали тихо шептати азарт, адреналін і вічна їх супутниця — пристрасть. 

     Стріли свистіли, копита били по сухій землі, коні іржали, люди кричали, а осколки чужесвітнього бога сміялися, плакали, гнівались, раділи, скаженіли, і говорили, говорили, говорили! На тисячах мов, які ніколи до цього не проливались в повітрі цього світу.  Емоції швидко замінювали одна одну, тіла не мали постійної форми. Від її роду залишилось тільки четверо разом з нею. Караван був майже вибитий, а вони не змогли вбити і одного осколка. Маг — Кафіс Ліной - був вбитий перший. Розірваний на шматки і поглинутий, майже трьома десятками цих людино- і звіриноподібних створінь. Вони з'явилися наче нізвідки, нахлинули на караван, вбиваючи і поглинаючи людей і тварин. Артомеда глянула вправо. Мауку Блікі Оаф міцно вчепилась у вуздечку, повернувши голову в іншу сторону, ось уже їх залишилося троє.
— Де Туп-Туп?!
— Не знаю! — Фонаеліан черговий раз вдарив коня шпорами. — Вони наздоганяють!
     Можливо саме тому, що Артомеда не оглянулась, а, можливо, вона б і не встигла нічого зробити, створіння впало на протіфіанця. Було воно схоже на гіганта, що став навкарачки. Тільки ноги подібні на заячі, "руки" ж - на людські, але надто довгі. Фрагмент бога пересувався ривками, задні ноги згинались і відправляли чудовисько в короткий політ. Передні лапи відштовхували знову вперед, і на наступному приземленні уже задні лапи знову відштовхувались.
  Жінка відчула тиск, повітря стало важким, голова запаморочилась, кінь, як підрізаний,  упав на бік. Артомеда не пам'ятала як, але якось вона встигла зістрибнути з коня. Біль в плечі змусив її закричати, підсвідомо вона почала тягнути з Ві'Аму... Черговий раз небо спалахнуло червоним, і присутність стала постійною. Кані Втулт Від Пера, Світлий, Азу вступили на смертну землю. Пам'ятаючий Життя мимоволі зцілив плоть смертної, не торбуючись про її душу.
— Втулт, хіба ви не вбили це створіння?
— Не змогли, закрили в кургані.
— Світлий, Кані Втулт, я поганий в битві.
— Прикриємо, — кивнув володар світла.
     Крик душі і плоті світу рознісся над всією землею, плоть світу розкрилась і з неї вийшли четверо чужинців.
— Вітаю вас, любі друзі, — почав перший.
— Тріумф, ти що тут забув? — Світлий оголив меч.
— О, я і мої колеги вирішили допомогти вам, адже ви навряд чи зможете перемогти це створіння, оскільки ці фрагменти чужосвітнього бога надто для вас небезпечні, і ви можете загинути. А навіщо послаблювати і без того слабку оборону цього світу? Хоча мені довелось перейти, грубо порвавши плоть цього світу, але це було необхідно для його ж порятунку.
— Зав'язуй, почнемо, — чоловік, одягнений в широку робу і тюрбан, всівся на землю, схрестивши ноги.


     Тріумф оперся на стоявшого поруч бога-тінерала. Обоє стікали потом і дико скалились одне одному. З семи богів, які почали протистояти тому, що залишилось від чужосвітнього бога, живими залишились лише четверо і одна смертна. В той час як Каменяр Азу і Тріумф утримували захисний бар'єр від чудовиськ, Світлий, Володар Нескінчених Ланцюгів і Кані Втулт Від Пера нападали на тих, кого двоє інших богів впускали через бар'єр. Не було неймовірно могутньої магії, яка б змушувала трястись землю, не було видовищних спалахів сяйва, був холоднокровний бій. Якщо точніше - бійня, проте тіл не залишилось, адже сьомий присутній бог поглинав їх до певної міри, коли ж уже не зміг, то розсіював силу по землі. Тому деякі рослини і тварини мінялись і помирали. Якби це був повноцінний і досвідчений бог, то він міг би здогадатись, які наслідки може понести за собою його вчинок, та настільки досвідченого бога серед них не було. Навіть Каменяр Азу, другий за віком серед відомих богів, не був достатньо древнім, щоб це знати.