Виживша На Сповпі
Дві тисячі дванадцятий рік за календарем Вічних Супутників, Володіння Старших Ілюзій.
Чи стане духу в тебе приєднатися
до тих, хто йде по цій дорозі?
Червоний слід йде за ними —
на дорозі через темний лабіринт.
Наважся прикласти руку до порослих мохом стін,
Вдихни глибоко запах холоду життя,
І пізнай сморід казанів Тімахи.
Бо холодні руки не живих не мертвих чекатимуть тебе за кожним поворотом...
Пройди повз стіни, прокляті мільйонами і благословенні одиницями.
Пізнає серце твоє і справжню істину життя, і, звісно, прокляття для живих, і ненависть до себе.
Вийди з лабіринту — стоятимеш ти на вершині гори із черепів.
І ти нарешті станеш богом.
Старі Кістки "Важко бути богом серед смертних людей"
Долоня тримала перо, невеликий шрам вздовж вказівного пальця був майже непомітний, але власниця зосереджено дивилась на цю тонку білу лінію, яка майже не виділялася на блідій шкірі. Її думки уже далеко відійшли від того місця, де вони вперлись в глухий кут. А думала Твердь про цей шрамик, і, непомітно для неї самої, на її губах з'явилася лукава усмішка.
— На рахунок цього невпевний, але інші точно будуть працювати як раніше. Звісно, шкода залишати таку красиву руку з шрамом, але повір мені на слово, на тобі їх залишилось від штурму вашого оазису куди більше. Все ж, ти - воїн. Кхм... — тихо прошепотіла ці слова і зігнула палець — він чудово працював.
Ворота відкрились неочікувано і різко. В будиночку миттю стало тепліше, потягнуло паленим волосям і солодкуватим запахом тління тканини. Високий від люті голос на першому поверсі почав лаятись однією з багатьох мов, які знав. Тверді здалось, що це Пролитому Екріґ — діалект одного з племен керіхів — народу, серед якого виріс цей чистокровний тавонець.
— Охір тенерал іх ксерук еда! — далі на Високому Віамі — Еле'еа й'є іла! — На тавоні — Каз ерун єаф жафан! — на віамі — Іеска!
Свіже, вологе повітря ввірвалось в мансарду різко і принесло з собою запах і видіння вологого моху рівнин, місцями прикрашених слідами стад тенрабі, рубенів і самотніх вовків каї, які бродили рівнинами Володіння Старших Ілюзій. Запах вологого листя що стелилось лісами і, звісно, запах диму із самотніх хижин, будинків і навіть кількох замків асейлів. Мурашки пробігли по шкірі жінки. Глибоко вдихнувши, вона затамувала подих. В ту ж мить те саме зробив Володар Нескінченних Ланцюгів, або, як вона його звала, Ніярре з Вигорілих Сліз племені Керіх'Одан. Чому вона його так звала? Тому, що від свого імені, даного при народженні, вона давно відмовилась - вже як кілька століть тому - саме в той день, коли прийняла від нього нове ім'я — Твердь. В день появи у цьому світі, позбавленому подиху драконів. Повільно пливли спогади, плавно мінялись її емоції. Місцями вона вказувала сама собі на поганий вибір, але не шкодувала... Вона дійсно не шкодувала ні про що.
Пройшов якийсь час, перш ніж Володар повернувся в будинок, закрив двері і вікна, заспокоївся і піднявся в мансарду, де його вічна супутниця сиділа над записаними рядками і тримала перо з висохлим чорнилом в пальцях, які давно відвикли від руків'я важких шабель. Не сказавши ні слова, він розвів вогонь в керімічній печі, поклав мідну пательню на розжарену залізну пластину. Чекаючи, поки вона розігріється, Володар дивився через панорамне вікно, яке він дорогою ціною притягнув з... Звідки притягнув, він так і не сказав, а просто сказав, з тими особливими інтонаціями, що більше він ніколи - без унікальної, життєво важливої причини - туди не повернеться. Сире м'ясо почало шкварчати на металі, за якийсь час на столі перед жінкою і чоловіком стояла тарілка жареного м'яса без спецій. Їли вони довго, мовчки - коли ви живете разом понад вісім сотень років, простий діалог може розтягнутися на години, а мовчання на тижні. Ні, любов не перегоріла, почуття не охололи, в пройшовших це по-іншому відбувається, і не дано смертним це зрозуміти. А може?...
— «Отаман, Танцівниця з вогнем, найманка, дочка, сестра, кохана, жриця, магічка, голова вільного роду, воїн і, нарешті, просто жінка. В неї було багато імен, а ці лиш найпростіші, але не про них зараз. Зараз просто одна з історій про найвідомішу жінку Ржавих Рівнин.» — Підняв чорну брову глянувши, на неї. — Надто пафосний початок. Власне, ніякий, якщо бути точнішим, з рук геть паршивий стиль.
Тисяча двісті одинадцятий рік за календарем Вічних Супутників, Гори Видіння.
У підніжжя гір Видіння, на північ від пустельних святих міст і на південь від Імперії он-Лівар, чия слава гримить вже тисячу років над світом, і на захід від моря Страждань, води якого омивають підніжжя гір і східну частину Асейла. Живе народ вогню, або, як їх називають люди, віаткар.
В горах Видіння живуть племена, які носять в собі силу вогню. Імперські гільдії чаклунів раніше хотіли перейняти їх вміння магії, адже кожен, хто народиться віаткар, володіє неймовірною магією, але інші не зможуть її вивчити, бо в них немає крові Круаль Матері Драконів. Кровозмішання ж не дає жодного результату.
Артомеда стояла поруч з підземним озером - дівчина тренувалась. Маленькі іскри крутились, загорялись і згасали на її долоні.
- Ну чому? - вона вдягла вуаль, щоб ніхто не побачив, як вона плаче. Плакати вона не хотіла, але могла почати в будь-який момент. - Всі вже давно тренуються відчиняти ворота Володіння на десятину, а я тут ось і вогонь створити не можу.
Мати моя, воля не моя, а твоя:
Нехай мене поглине полум'я жага.
Нехай душа вогнем тьму виганяє,
І в серці віра в тебе палає.
Вірш третій з "Вогник у ночі"
Дівчина стояла поруч батька, той торгувався з молодим торговцем. Як віаткар, він був світлошкірий, тільки не рудий, хоча належав до племені, яке виділялося темнотою шкіри серед смаглявих жителів Ржавих Рівнин.
— Що ж, на цьому і зупинимось, Небуліт Тінеджа, весь фургон ваш. Нехай ваші люди розвантажують, а тоді ми поговоримо про інші мої товари.
Погляд очей кольору болотної води зупинився на дочці старійшини. Майже непомітна усмішка з'явилася на лиці Ніярре з Вигорілих Сліз племені Керіх'Одан.
— Не проти, якщо ми прогуляємось, юна віаткар?
Не можна відмовляти гостям, а особливо тим, які чесно торгують з твоєю сім'єю не перший рік. Небуліт лиш кивнув дочці. «Напевно, його він мені приглянув у чоловіки» — подумала дівчина і, легко поклонившись, встала праворуч від торговця.
— Нехай ворог стоїть праворуч, — процитував мудрість народів рівнин. — Не хвилюйся, нічого на рахунок нашого шлюбу твій батько не думав навіть.
— Ти читаєш думки?
— Ні просто, в будь-якому випадку у мене уже є дружина.
Кілька днів по тому.
- Артомеда, що ти тут робиш? - приємний голос змусив її усміхнутись і здивуватись під вуаллю.
- Лаус ат Ал, - він усміхнувся і приклав палець до губ.
- Не так голосно, бо ще не те подумають духи.
- Невже великий син полум'я знайшов час на таку незграбу, як я? - то був сарказм, який став невід'ємною її частиною.
- Я хочу лиш допомогти, а ти така зла, - він опустив погляд.
Вона це знала, але за ним бігають дівчата зграями, і всі намагаються його спокусити, щоб той одружився, і жодній він не піддався. Тому й злилася, бо він і їй подобався: хоч і не красивий, але кращий, хто несе волю полум'я.
- Вибач, Лаус ат Ал. Просто в мене нічого не виходить…
- Покажи танець.
І вона показала... Міцне дівоче тіло вигиналось, оберталось - танцювало в танці трансу. Вона повинна ввійти в нього, інакше не зможе й іскринки створити. Червоноволосий хлопець різким стрибком став на ноги і зловив її за долоні, зупиняючи танець. Занадобилось трохи часу, аби прийти до тями. Коли Артомеда глянула на нього, він усміхався так щиро і радісно, наче дитя, яке знайшло давно загублену іграшку. Лаус зняв з поясу парні шаблі.
- Виймай, - наказав він їй.
- Це ж твої! - запротестувала дівчина. - На них оранжеві стрічки.
- Я сказав - виймай і танцюй спиною до мене.
Вони закрутились в танці двох: вона з тальхерами, а він з силою полум'я. І блискучий метал запалав, не обпаливши ні її, ні його, а полумя з його длонь вогняними зміями закрутилось навколо них. Зранку вони прокинулись на гарячому камені від шуму натовпу, що їх обступив.
- Що тут роблять моя дочка з сином Полум'я? - Небутіл Теінеджа сурово глянув на дочку, яка піднялась і гляділа на свої ноги не піднімаючи голови.
- Я…
- Небутіл Теінеджа, - перебив її Луас ат Ал, - я прошу, щоб ваша дочка стала моєю дружиною, - батько і дочка одночасно глянули одне на одного, а потім і на Луаса. Натовп був здивований не менше за них. - Вона танцює з палаючими тальхерами, - ще одна неймовірна новина.
- Не смійся наді мною! - крикнула дівчина і заплакала.
- Танцюй, - наказав Лаус, протягуючи їй тальхери та тримаючи їх за леза.
- Ні! - вона відштовхнула його і по металу потекли червоні лінії.
- Танцюй! - крикнув Син Полум'я.
І вона почала танцювати... На здивування їй та присутнім, не танець трансу магії, а бойовий транс. І знову метал запалав її вогнем, а танець прикував до себе всі погляди. По закінченню ж всі, що були майстерніші за неї, стали на коліна і вдарили чолом.
Артомеду вибрали другою жрицею Матері Драконів. За місяць вона одружилася з Луасом ат Алом. Вона була першою, хто в п'ятнадцять став жрицею, і за це її шанували. Що допомогло їй викликати полум'я? Зіткнення душ.
Життя протікало своїм лінивим ходом - молитви, тренування, знову молитви, служіння в храмі, тренування і молитви, а ночі з коханим чоловіком. Чого ще треба дівчині з народу віаткар? Нічого. Та ніщо не вічне...
Тисяча двісті п'ятнадцятий рік за календарем Вічних Супутників, Гори Видіння.
Бий залізним черевиком в горло!
Нехай тріщать кістки і тече кров!
Проломи дитячий череп!
Моє дитя згоріло у вогні!
Бий залізним черевиком під ребро!
Нехай тріщать кістки серця в них нема!
Виріж Орла на спині чоловіка!
Мій чоловік згорів у вогні!
Бий залізним черевиком по рука!
Нехай тріщать кістки !
Розіпни жінку на стовпах!
Моя дружина згоріла у вогні!
Бий залізним черевиком по ногах!
Нехай не стане їх нога на землю мою!
Старців кіньми розтопчи!
Мій батьки згоріли у вогні!
Дивіз «Мясників» П'ята Армія.
Артомеда щойно закінчила молитву. Молилось усе її плем'я Матері Драконів — щоб захистила від удару в спину, щоб вберегла рідних і близьких, щоб дала сили. Їх народ поклявся старійшинам Асейла, що коли прийде час, проллють за наказом старшого народу кров. От тільки Асейла не говорили, що використають їх як цапа-відбивайла. Табір он-Ліварців дисципліновано і суворо, в кращих традиціях воєнного ремесла цього загартованого тисячоліттям безперервної війни народу. За наказом старійшин асейлів племена нанесли кілька атак на прикордонні міста імперії, розграбували їх, вбили усіх і спалили усе до тла — як було сказано в наказі. Звісно, усі знали, що імперія завжди з точністю вправного лучника повертає борги — "Вино і хліб — друзям, кров і залізо — ворогам", ці слова були вишиті на кожному прапорі, що належав імператорським військам, нехай це буде штандарт роти, чи прапор армії. Вільні племена Керіхів відмовилися підтримувати жодну з сторон, вони зібрали своїй палатки і погнали табуни на південь до моря. Юні кричали, що вони боягузи, що коли доходить діло до справ, то вони тікають. Але Артомеда знала правду. Після наказу старійшин, великий вождь племен відправив до них послів з словами: "Відречіться від клятви предків, ваші шаблі і мечі і наші списи і луки — разом сила, якої ще не бачив цей світ. Не проливайте кров невинних, ми станемо з вами проти асейлів, як колись стали з «небажаними» спиною до спини, проти всього он-Лівару. Якщо ж ви пролиєте кров жінок, дітей і старців — ми відречемось від вас." Старійшини племен віаткар не погодилися. Адже, як колись сказав вбитий її чоловіком пріор, що прийшов проповідувати її народу книги Сестри Холодних Ночей: "Ви не бачите різницю між честю і фанатизмом." Що ж, він був правий, але вголос вона не могла такого сказати тепер. Жриця дивилась, як хмурі солдати вставали в квадрати, в жодного з них не будо меча, шаблі чи списа — булави, шестопери, молоти і палиці довжиною зі спис, але з важкими залізними кулями - ніякої зброї, яка б дарувала швидку смерть. Ця каральна операція стане відомою, як одна з найжорстокіших за історію імперії, а саме вона стала першим кроком Імперії он-Лівар у війні з Асейлом... Війні, в якій імперія показала, чому вона існує більше тисячі років, чому покорені нею народи з гордо піднятою головою називають себе громадянами Імперії он-Лівар. Жорстким, але справедливим народом. Єдиним механізмом з багатьма чудово підігнаними деталями.
Дві тисячі дванадцятий рік за календарем Вічних Супутників, Володіння Старших Ілюзій.
Володар повернувся до жінки. Якийсь час він мовчав. Розіп'яті жінки, ліс з колон закопаних в землю на яких прибиті висіли люди, затоптані підкованими копитами понівечені тіла старих людей, скинуті на купи чоловічі тіла з вирізаними Червоними Орлами на спинах і курган... курган з дитячих тіл. О, боги, він був гігантським... І між цим всім ходила чорна фігура лю'ерея, покрита мухами товстим шаром. Важка рука лягла на плече торговця: «Там, де стоїть мій Володар, є ще одна жива, їй ще не час пройти через Ворота Смерті, йди.»
— То був Каменяр Азу, а біля тебе стояв сам Тімаха.
Чи стане духу в тебе приєднатися
до тих, хто йде по цій дорозі?
Червоний слід йде за ними —
на дорозі через темний лабіринт.
Наважся прикласти руку до порослих мохом стін,
Вдихни глибоко запах холоду життя,
І пізнай сморід казанів Тімахи.
Бо холодні руки не живих не мертвих чекатимуть тебе за кожним поворотом...
Пройди повз стіни, прокляті мільйонами і благословенні одиницями.
Пізнає серце твоє і справжню істину життя, і, звісно, прокляття для живих, і ненависть до себе.
Вийди з лабіринту — стоятимеш ти на вершині гори із черепів.
І ти нарешті станеш богом.
Старі Кістки "Важко бути богом серед смертних людей"
Долоня тримала перо, невеликий шрам вздовж вказівного пальця був майже непомітний, але власниця зосереджено дивилась на цю тонку білу лінію, яка майже не виділялася на блідій шкірі. Її думки уже далеко відійшли від того місця, де вони вперлись в глухий кут. А думала Твердь про цей шрамик, і, непомітно для неї самої, на її губах з'явилася лукава усмішка.
— На рахунок цього невпевний, але інші точно будуть працювати як раніше. Звісно, шкода залишати таку красиву руку з шрамом, але повір мені на слово, на тобі їх залишилось від штурму вашого оазису куди більше. Все ж, ти - воїн. Кхм... — тихо прошепотіла ці слова і зігнула палець — він чудово працював.
Ворота відкрились неочікувано і різко. В будиночку миттю стало тепліше, потягнуло паленим волосям і солодкуватим запахом тління тканини. Високий від люті голос на першому поверсі почав лаятись однією з багатьох мов, які знав. Тверді здалось, що це Пролитому Екріґ — діалект одного з племен керіхів — народу, серед якого виріс цей чистокровний тавонець.
— Охір тенерал іх ксерук еда! — далі на Високому Віамі — Еле'еа й'є іла! — На тавоні — Каз ерун єаф жафан! — на віамі — Іеска!
Свіже, вологе повітря ввірвалось в мансарду різко і принесло з собою запах і видіння вологого моху рівнин, місцями прикрашених слідами стад тенрабі, рубенів і самотніх вовків каї, які бродили рівнинами Володіння Старших Ілюзій. Запах вологого листя що стелилось лісами і, звісно, запах диму із самотніх хижин, будинків і навіть кількох замків асейлів. Мурашки пробігли по шкірі жінки. Глибоко вдихнувши, вона затамувала подих. В ту ж мить те саме зробив Володар Нескінченних Ланцюгів, або, як вона його звала, Ніярре з Вигорілих Сліз племені Керіх'Одан. Чому вона його так звала? Тому, що від свого імені, даного при народженні, вона давно відмовилась - вже як кілька століть тому - саме в той день, коли прийняла від нього нове ім'я — Твердь. В день появи у цьому світі, позбавленому подиху драконів. Повільно пливли спогади, плавно мінялись її емоції. Місцями вона вказувала сама собі на поганий вибір, але не шкодувала... Вона дійсно не шкодувала ні про що.
Пройшов якийсь час, перш ніж Володар повернувся в будинок, закрив двері і вікна, заспокоївся і піднявся в мансарду, де його вічна супутниця сиділа над записаними рядками і тримала перо з висохлим чорнилом в пальцях, які давно відвикли від руків'я важких шабель. Не сказавши ні слова, він розвів вогонь в керімічній печі, поклав мідну пательню на розжарену залізну пластину. Чекаючи, поки вона розігріється, Володар дивився через панорамне вікно, яке він дорогою ціною притягнув з... Звідки притягнув, він так і не сказав, а просто сказав, з тими особливими інтонаціями, що більше він ніколи - без унікальної, життєво важливої причини - туди не повернеться. Сире м'ясо почало шкварчати на металі, за якийсь час на столі перед жінкою і чоловіком стояла тарілка жареного м'яса без спецій. Їли вони довго, мовчки - коли ви живете разом понад вісім сотень років, простий діалог може розтягнутися на години, а мовчання на тижні. Ні, любов не перегоріла, почуття не охололи, в пройшовших це по-іншому відбувається, і не дано смертним це зрозуміти. А може?...
— «Отаман, Танцівниця з вогнем, найманка, дочка, сестра, кохана, жриця, магічка, голова вільного роду, воїн і, нарешті, просто жінка. В неї було багато імен, а ці лиш найпростіші, але не про них зараз. Зараз просто одна з історій про найвідомішу жінку Ржавих Рівнин.» — Підняв чорну брову глянувши, на неї. — Надто пафосний початок. Власне, ніякий, якщо бути точнішим, з рук геть паршивий стиль.
Тисяча двісті одинадцятий рік за календарем Вічних Супутників, Гори Видіння.
У підніжжя гір Видіння, на північ від пустельних святих міст і на південь від Імперії он-Лівар, чия слава гримить вже тисячу років над світом, і на захід від моря Страждань, води якого омивають підніжжя гір і східну частину Асейла. Живе народ вогню, або, як їх називають люди, віаткар.
В горах Видіння живуть племена, які носять в собі силу вогню. Імперські гільдії чаклунів раніше хотіли перейняти їх вміння магії, адже кожен, хто народиться віаткар, володіє неймовірною магією, але інші не зможуть її вивчити, бо в них немає крові Круаль Матері Драконів. Кровозмішання ж не дає жодного результату.
Артомеда стояла поруч з підземним озером - дівчина тренувалась. Маленькі іскри крутились, загорялись і згасали на її долоні.
- Ну чому? - вона вдягла вуаль, щоб ніхто не побачив, як вона плаче. Плакати вона не хотіла, але могла почати в будь-який момент. - Всі вже давно тренуються відчиняти ворота Володіння на десятину, а я тут ось і вогонь створити не можу.
Мати моя, воля не моя, а твоя:
Нехай мене поглине полум'я жага.
Нехай душа вогнем тьму виганяє,
І в серці віра в тебе палає.
Вірш третій з "Вогник у ночі"
Дівчина стояла поруч батька, той торгувався з молодим торговцем. Як віаткар, він був світлошкірий, тільки не рудий, хоча належав до племені, яке виділялося темнотою шкіри серед смаглявих жителів Ржавих Рівнин.
— Що ж, на цьому і зупинимось, Небуліт Тінеджа, весь фургон ваш. Нехай ваші люди розвантажують, а тоді ми поговоримо про інші мої товари.
Погляд очей кольору болотної води зупинився на дочці старійшини. Майже непомітна усмішка з'явилася на лиці Ніярре з Вигорілих Сліз племені Керіх'Одан.
— Не проти, якщо ми прогуляємось, юна віаткар?
Не можна відмовляти гостям, а особливо тим, які чесно торгують з твоєю сім'єю не перший рік. Небуліт лиш кивнув дочці. «Напевно, його він мені приглянув у чоловіки» — подумала дівчина і, легко поклонившись, встала праворуч від торговця.
— Нехай ворог стоїть праворуч, — процитував мудрість народів рівнин. — Не хвилюйся, нічого на рахунок нашого шлюбу твій батько не думав навіть.
— Ти читаєш думки?
— Ні просто, в будь-якому випадку у мене уже є дружина.
Кілька днів по тому.
- Артомеда, що ти тут робиш? - приємний голос змусив її усміхнутись і здивуватись під вуаллю.
- Лаус ат Ал, - він усміхнувся і приклав палець до губ.
- Не так голосно, бо ще не те подумають духи.
- Невже великий син полум'я знайшов час на таку незграбу, як я? - то був сарказм, який став невід'ємною її частиною.
- Я хочу лиш допомогти, а ти така зла, - він опустив погляд.
Вона це знала, але за ним бігають дівчата зграями, і всі намагаються його спокусити, щоб той одружився, і жодній він не піддався. Тому й злилася, бо він і їй подобався: хоч і не красивий, але кращий, хто несе волю полум'я.
- Вибач, Лаус ат Ал. Просто в мене нічого не виходить…
- Покажи танець.
І вона показала... Міцне дівоче тіло вигиналось, оберталось - танцювало в танці трансу. Вона повинна ввійти в нього, інакше не зможе й іскринки створити. Червоноволосий хлопець різким стрибком став на ноги і зловив її за долоні, зупиняючи танець. Занадобилось трохи часу, аби прийти до тями. Коли Артомеда глянула на нього, він усміхався так щиро і радісно, наче дитя, яке знайшло давно загублену іграшку. Лаус зняв з поясу парні шаблі.
- Виймай, - наказав він їй.
- Це ж твої! - запротестувала дівчина. - На них оранжеві стрічки.
- Я сказав - виймай і танцюй спиною до мене.
Вони закрутились в танці двох: вона з тальхерами, а він з силою полум'я. І блискучий метал запалав, не обпаливши ні її, ні його, а полумя з його длонь вогняними зміями закрутилось навколо них. Зранку вони прокинулись на гарячому камені від шуму натовпу, що їх обступив.
- Що тут роблять моя дочка з сином Полум'я? - Небутіл Теінеджа сурово глянув на дочку, яка піднялась і гляділа на свої ноги не піднімаючи голови.
- Я…
- Небутіл Теінеджа, - перебив її Луас ат Ал, - я прошу, щоб ваша дочка стала моєю дружиною, - батько і дочка одночасно глянули одне на одного, а потім і на Луаса. Натовп був здивований не менше за них. - Вона танцює з палаючими тальхерами, - ще одна неймовірна новина.
- Не смійся наді мною! - крикнула дівчина і заплакала.
- Танцюй, - наказав Лаус, протягуючи їй тальхери та тримаючи їх за леза.
- Ні! - вона відштовхнула його і по металу потекли червоні лінії.
- Танцюй! - крикнув Син Полум'я.
І вона почала танцювати... На здивування їй та присутнім, не танець трансу магії, а бойовий транс. І знову метал запалав її вогнем, а танець прикував до себе всі погляди. По закінченню ж всі, що були майстерніші за неї, стали на коліна і вдарили чолом.
Артомеду вибрали другою жрицею Матері Драконів. За місяць вона одружилася з Луасом ат Алом. Вона була першою, хто в п'ятнадцять став жрицею, і за це її шанували. Що допомогло їй викликати полум'я? Зіткнення душ.
Життя протікало своїм лінивим ходом - молитви, тренування, знову молитви, служіння в храмі, тренування і молитви, а ночі з коханим чоловіком. Чого ще треба дівчині з народу віаткар? Нічого. Та ніщо не вічне...
Тисяча двісті п'ятнадцятий рік за календарем Вічних Супутників, Гори Видіння.
Бий залізним черевиком в горло!
Нехай тріщать кістки і тече кров!
Проломи дитячий череп!
Моє дитя згоріло у вогні!
Бий залізним черевиком під ребро!
Нехай тріщать кістки серця в них нема!
Виріж Орла на спині чоловіка!
Мій чоловік згорів у вогні!
Бий залізним черевиком по рука!
Нехай тріщать кістки !
Розіпни жінку на стовпах!
Моя дружина згоріла у вогні!
Бий залізним черевиком по ногах!
Нехай не стане їх нога на землю мою!
Старців кіньми розтопчи!
Мій батьки згоріли у вогні!
Дивіз «Мясників» П'ята Армія.
Артомеда щойно закінчила молитву. Молилось усе її плем'я Матері Драконів — щоб захистила від удару в спину, щоб вберегла рідних і близьких, щоб дала сили. Їх народ поклявся старійшинам Асейла, що коли прийде час, проллють за наказом старшого народу кров. От тільки Асейла не говорили, що використають їх як цапа-відбивайла. Табір он-Ліварців дисципліновано і суворо, в кращих традиціях воєнного ремесла цього загартованого тисячоліттям безперервної війни народу. За наказом старійшин асейлів племена нанесли кілька атак на прикордонні міста імперії, розграбували їх, вбили усіх і спалили усе до тла — як було сказано в наказі. Звісно, усі знали, що імперія завжди з точністю вправного лучника повертає борги — "Вино і хліб — друзям, кров і залізо — ворогам", ці слова були вишиті на кожному прапорі, що належав імператорським військам, нехай це буде штандарт роти, чи прапор армії. Вільні племена Керіхів відмовилися підтримувати жодну з сторон, вони зібрали своїй палатки і погнали табуни на південь до моря. Юні кричали, що вони боягузи, що коли доходить діло до справ, то вони тікають. Але Артомеда знала правду. Після наказу старійшин, великий вождь племен відправив до них послів з словами: "Відречіться від клятви предків, ваші шаблі і мечі і наші списи і луки — разом сила, якої ще не бачив цей світ. Не проливайте кров невинних, ми станемо з вами проти асейлів, як колись стали з «небажаними» спиною до спини, проти всього он-Лівару. Якщо ж ви пролиєте кров жінок, дітей і старців — ми відречемось від вас." Старійшини племен віаткар не погодилися. Адже, як колись сказав вбитий її чоловіком пріор, що прийшов проповідувати її народу книги Сестри Холодних Ночей: "Ви не бачите різницю між честю і фанатизмом." Що ж, він був правий, але вголос вона не могла такого сказати тепер. Жриця дивилась, як хмурі солдати вставали в квадрати, в жодного з них не будо меча, шаблі чи списа — булави, шестопери, молоти і палиці довжиною зі спис, але з важкими залізними кулями - ніякої зброї, яка б дарувала швидку смерть. Ця каральна операція стане відомою, як одна з найжорстокіших за історію імперії, а саме вона стала першим кроком Імперії он-Лівар у війні з Асейлом... Війні, в якій імперія показала, чому вона існує більше тисячі років, чому покорені нею народи з гордо піднятою головою називають себе громадянами Імперії он-Лівар. Жорстким, але справедливим народом. Єдиним механізмом з багатьма чудово підігнаними деталями.
Дві тисячі дванадцятий рік за календарем Вічних Супутників, Володіння Старших Ілюзій.
Володар повернувся до жінки. Якийсь час він мовчав. Розіп'яті жінки, ліс з колон закопаних в землю на яких прибиті висіли люди, затоптані підкованими копитами понівечені тіла старих людей, скинуті на купи чоловічі тіла з вирізаними Червоними Орлами на спинах і курган... курган з дитячих тіл. О, боги, він був гігантським... І між цим всім ходила чорна фігура лю'ерея, покрита мухами товстим шаром. Важка рука лягла на плече торговця: «Там, де стоїть мій Володар, є ще одна жива, їй ще не час пройти через Ворота Смерті, йди.»
— То був Каменяр Азу, а біля тебе стояв сам Тімаха.
Коментарі
Показати всі коментарі
(1)