- Як же гарно на вулиці! - зачаровано мовила чорнява дівчина, що стояла біла вікна, вкотре поглянувши на тоненьке гілля дерев, на яких тільки почали з'являтись бруньки.

Розвернувшись та зробивши кілька кроків, дівчина подивилась на свої трохи прозорі босі ноги, які майже ховались за довгою легкою напівпрозорою кришталево-білою тканиною сукні.

«Дивно, що я не відчуваю своїм тілом зовсім нічого...», - занурилась у власні думки дівчина...

За кілька митей потому їх перервав раптовий гучний уривчастий монотонний стукіт, що долинав з одного із кінців коридору.

Повівши головою у бік, звідки лунали кроки, дівчина побачила панянку із двома рожами в руках.

- Галя?! - здивовано вирвалось питання у чорнявки, і вона, придивившись до блідого круглого обличчя; блакитних ясних очей, у яких виднілися сум та біль; світлого ледь кучерявого волосся, впізнала свою нову знайому з паралельного класу.

Ще до недавно Галя ненавиділа чорнявку, бо вважала її вискочкою.

Дійшовши до невеликого дерев'яного столика, що стояв біля стінки, панянка зупинилась, опустивши погляд вниз чи то на квіти, чи то на підлогу, і завмерла.

«Цікаво про що вона думає?» - промайнула в голові у дівчини думка і чорнявка вирішила наблизитися до Галі.

Учениця, відчувши незатишну прохолоду зліва від себе інстинктивно розвернулась, однак так нікого не побачивши поряд, підвела очі на портрет у дерев'яній рамці, до лівого нижнього кута якої притулилась навскіс тоненька чорна стрічка.

- Аліно - Аліно! Що ти накоїла? - прошепотіла Галя і одразу після її слів запала мертва тиша. Навіть птахи перестали співати...

Обоє стояли мовчки і думали кожна про своє не наважуючись порушити спокій...

Здригнулись рожеві пелюстки рож, а їх листячко сумно зашурхотіло від важкого зітхання Галі, яка не змогла витримати важкого безголосся, що тривало кілька нескінченно довгих хвилин.

І знову до веселих співі повернулись пташки...

- Чого сумуєш? Ти ж з нею майже не спілкувалась. І взагалі! Ти ненавиділа Аліну, - раптово почувся безтурботний і водночас зацікавлений дівочий голос позаду панянок.

- Дивно, що ні в твоєму голосі, ні на твоєму обличчі не почути та не помітити журби, - відмовила Галя, розвернувшись на голос. - Не бачу причини з якої б тобі радіти! Для тебе ж Аліна була ліпшою подругою, - продовжила панянка, показавши головою у бік стола з портретом, - в принципі як і для нас усіх... От тільки шкода, що ми для неї не були такими... - додала пошепки Галя і винно опустила погляд.

- Ну була подругою, а тепер її нема. Ну то й що? Все одно не бачу приводу для смутку. Всі помирають, а ти поки живеш. А життя коротке, тому кожну мить варто радіти, - безжурно проспівала співрозмовниця і наблизилась до Галі настільки близько, що кінчик її носа занурився у м'яке світле волосся панянки. - Я зможу знайти собі іншу ліпшу подругу. Це не проблема. Я здатна на все. От лише одного не можу збагнути. Як сталось так, що ту дівчину, яка тобі жити спокійно не давала, ти зараз згадуєш з гіркими сльозами зараз? - поцікавилась пошепки співрозмовниця, щоб ніхто не почув.

- Знаєш, це не Аліна не давала мені спокійно жити. Це усе я сама... Накрутила сама ж себе проти найдобрішої у цьому світі душі. От мої думки все тільки і витали навколо гарних вчинків Аліни та її слави... Я почала заздрити і зненавиділа її... - Галя замовкла на кілька митей, а згодом продовжила. - Якщо б не Аліна, я б загинула...Розумієш? Вона мені життя врятувала, хоч і знала як я її ненавиджу!

- Так, я знала, - посміхнулась чорнявка і пригадала той день.

- Тоді я знову побачила, що вся увага прикута до Аліни. - продовжувала Галя. - Відтак замислилась чим гірша за неї і зрозуміла, що усім. Мені ніколи не здобути такої слави як у неї і нею бути мені теж навряд чи вдасться. Від цих думок мені зовсім гірко стало на душі і я пішла до покинутої недобудованої занедбаної будівлі зі сльозами на очах... - Дівчина урвала на мить свою розповідь, щоб витерти рукою сльози, що котились по її ніжним круглим щокам. - Тоді усі бачили мене засмученою і співчутливо питали, що трапилось, а коли я розповідала про проблему, усі починали сміятись... Відтоді я відчула самоту: зрозуміла, що ніхто мене не розумів, а деякі навіть не намагалися цього зробити... Отож я опинилась на дев'ятому поверсі будинку і не знаю як, але Аліна простежила за мною, і вже за мить до того, як я встигла зістрибнути, вона міцно вхопила мене за руку, обійняла і заплакала. Тоді ми обоє мали мокрі очі аж поки усі сльози не виплакали... Аліна була першою, хто мене зрозумів, - важко дихаючи закінчила Галя і гучно зітхнула.

- Я завжди намагаюсь говорити з усіма, у кого зіпсований настрій. Завжди допомагаю усім чим тільки можу. Це просто мій принцип. З самого дитинства дотримуюсь думки, що кожна людина заслуговує на допомогу та другий шанс, не дивлячись на скоєне. Просто без допомоги один одному людство вимре... - тихо обізвалась Аліна, яка уважно слухала розмову двох дівчат. Дівчина все ще дивувалась поведінці своєї «ліпшої подруги» Каті, хоч побачила яка вона насправді ще тиждень тому. Однак всі ми розуміємо, що важко повірити у те, що колись ліпший друг мав особливу фальшиву маску, яку завжди одягав при розмові з тобою...

- Ну принаймні я жила за цими правилами... - сумно зітхнула Аліна і її радість від того, що врятувала душу, безслідно зникла.

- Оце так трагедія! - скрикнула Катя і засміялась. - Ну якщо б ти померла, то світу гірше б не зробилось, - зробивши співчутливу гримасу і надувши губи весело додала дівчина.

- Кажи про мене, що хочеш, але Аліна... Наскільки мені відомо і не раз тебе рятувала. Правда?

- Ну, правда і що? -відмовила з викликом Катя

- Я не розумію як ти можеш бути такою байдужою до її смерті, от що! - верескнула зі злості дівчина.

- Галю, ще раз повторю: смерть - нормальне явище. Кожен рано чи пізно скінчається... А від порятунку Аліни, мені краще не зробилось. Ну жива я і що? От тепер кожен ранок я запитую себе чому тоді послухала свою дурну подругу , яка любила на відміну від мене життя понад усе. Розумієш, я страждаю тут! Кожен день одні проблеми! Я би спробувала зробити самогубство от тільки наважитись не можу... Аліна не врятувала мене, а просто підкинула ще більше проблем...

- Ти дурна! - тільки і вигукнула Галя.

- Катю, ти ще не знаєш, що таке проблеми, - тихо звернулась Аліна, забувши, що її тепер ніхто не чує. - Після смерті у тебе є лише сорок днів на все про все. Сорок днів без проблем. Сорок днів тут, у цьому світі, поряд з рідними та друзями. А далі... Далі... Далі кінець...Ти їх ніколи більше не побачиш: твоя душа відійде від тіла і порине у Всесвіт. Ти нічого не пам'ятатимеш, не відчуватимеш. Тебе не існуватиме... Єдиним підтвердженням твого колишнього життя стане пам'ять про тебе, що закарбувалась у людей у їх пам'яті через твої добрі та погані вчинки... Допоки тебе пам'ятатимуть - ти житимеш у цьому світі навіть після смерті у розповідях та письмових джерелах, хоча тобі вже тоді нічого не буде потрібно, як би ти зараз не хотів іншого...

- І знаєш, я допомогла Аліні. Віддячила їй за все, що робила для мне. Коли вона прибігла до мене просити допомогу, я спеціально зробила вигляд, що не розумію її. Тоді я знала, що крім мене її точно ніхто не зрозуміє, та й сама вона ні до кого іншого не піде. Так, я усвідомлювала, що це був кінець, це стане останньою краплиною і вона закінчить життя самогубством, не в змозі справлятись сама з усім. У той день я вирішила, що краще для неї буде смерть з вічним спокоєм ніж життя. Вона зможе завжди бути поряд з нами і не мати жодних проблем...

- Катю!!! Що ж ти наробила? - викрикнула Аліна від люті, перебивши діалог дівчат. - Ти ж знала, що життя я любила понад усе! Через це я знала, що ти маєш мене зрозуміти. Ти була моєю останньою надією! Я вирішила довіритись тобі, сподіваючись, що ти відговориш мене від цих страшних думок, а ти підвела і я ще й повелась... я помилилась з вибором двічі: коли прийшла до тебе і послухала твоєї поради! - дівчина впала на підлогу і гірко заплакала. Від її крику могли б і стіни здригнутись, а скло у вікнах - розлетітись на друзки, однак її ніхто і ніщо не чуло. - Катю, шкода, що ти не розумієш, що можна вирішити усі наземні проблеми, окрім одної: коли летиш униз з хмарочосу, тобі не вдасться зачепитись ні за що... Залишається один печальний варіант... А згодом твоя душа полине кудись далеко звідси, щоб ти там собі не хотів... Катю-Катю, що ж я накоїла?! - хриплим голосом від крику мовила Аліна і відразу за її словами пролунав гучно шкільний дзвоник.

Вмить коридор, у якому знаходились троє дівчат, наповнився людьми. Багато різних потоків, які утворювали учні, виходячи з кабінетів та інших коридорів, зливались в один, що прямував до невеликого столика з портретом Аліни, запаленою свічкою та квітами...