Меріен опинився перед воротами у місто Айтлін. Спогадів про випробування не залишилось. Він подивився навколо і помітив Елізабет.
- Чудово, ми впорались! Але я нічого не пам'ятаю...
- Я теж.
- Пішли у місто, думаю ми маємо можливість увійти... - промовив Меріен.
І вони увійшли в місто через величезні ворота. Місто вражало своєю величчю, це було зовсім не те, що в їхньому селищі, де вони виросли. Вони почали невпевнено йти у напрямі центру.
- Я думав, що ми зможемо пам'ятати про випробування, - сказав Меріен.
- Я теж так думала, - промовила Елізабет.
- А де Міу? - запитав Меріен, - Чому її немає?
- Не знаю... - сказала Елізабет.
Вони пройшли ще трохи, і перед ними з'явилася перша людина. Це був дуже високий чоловік, весь у чорному. На його обличчі була маска з жахливою посмішкою.
- О, це ж треба! Хто тут у нас! - промовив він.
- Ти нас знаєш? - спитав Меріен.
- Я прийшов, щоб вбити одного з вас, - зареготав цей чоловік.
Меріен напружився. У них з Елізабет не було зброї, щоб захиститися.
- Елізабет, біжи! - що є сили викрикнув Меріен.
Меріен та Елізабет відчували паніку. Вони не могли повною мірою усвідомити, що відбувається і яка небезпека на них чекає.
- Ви не зможете рухатись, солоденькі...
Дійсно, і Меріен, і Елізабет були наче паралізовані. Вони могли лише думати і говорити, але аж ніяк не рухатись.
- Думаю, що померти має дівчина... - солодко протягнув невідомий чоловік.
- Я не дам тобі це зробити! Не дам!
- Та що ж ти можеш зробити, слабак? Не сміши мене.
- Я зупинлю тебе! - прогарчав Меріен.
- Не вийде, зупинив тебе як раз я! - знову зареготав незнайомець.
Він витягнув свій чорний меч, який горів червоним полум'ям. Неспішно підійшов до Елізабет.
- Дівчинко, мені дуже, дуже шкода, але це потрібно зробити...
У Меріена були широкі від жаху очі. Незнайомець повільно приближував меч до животу Елізабет... Ось меч уже торкнувся її одягу... Сильніше, але досить повільно...
Елізабет почала кричати від болю, бо меч почав заходити їй у тіло.
- Ну що, Меріен, зупиниш мене, чи твоя кохана помре?
- Зупинися, благаю тебе!
- Благай краще, - посміхнувся незнайомець і різко зі всієї сили запхав свій меч у нутро Елізабет.
Дівчина впала на коліна і в неї почала текти кров. Меріен стояв паралізований і геть нічого не міг зробити.
- Не бійся, я не задів життєво важливих органів... Поки що...
- Благаю, зупинись, - Меріен почав плакати.
- Благай краще, - сказав незнайомець і витягнув меч з її тіла.
- Що мені зробити щоб ти вбив мене, а не її???
- Благай краще, - сказав той, і одним ударом відрубав Елізабет ліву руку.
Обличчя Елізабет було викривлене неймовірним відчуттям болю. А Меріен відчував відчай, такий відчай, від сили котрого можна було б померти.
- Зупинись! Зупинись!
- Благай краще, - сказав незнайомець, - Бо їй залишилось недовго.
Ще одним різким ударом незнайомець відрубав Елізабет праву руку. Вона кричала так сильно, що це чули мабуть всі, хто знаходився в місті.
- Погано ти благаєш, Меріен... Зараз вона помре...
- Ні!!! - У Меріена лилися сльози і через це він уже погано бачив.
Незнайомець зробив ще один удар, і відтяв Елізабет голову. Її тіло впало на землю, а голова поруч.
- Прощавай, Меріен, ти будеш наступним, - сказав він та розчинився у повітрі.
Меріен відчув, що може рухатись і підбіг до тіла своєї коханої. Він був геть роздавлений, поклав обличчя їй на груди і плакав.
- Елізабет! - крізь плач кричав Меріен, - Еллі, ні!!!
Він ніяк не міг заспокоїтись.
Потім він згадав про Міу. Чому її не було? Чому вона про можливість такої події не повідомила? Місто ж мало бути безпечним!
Потихеньку він почав заспокоюватись, бо відчував, що щось тут не так. Він оглянувся. І почав розуміти, що відбуваєтсья.
- Випробування... Я все ще його не пройшов... Воно йде саме у цю мить...
Перед ним з'явився той незнайомець.
- О, ти зрозумів? Неймовірно...
- Це було жахливо, я тобі цього не пробачу!
- Не пробачай, Меріен. Щоб ти знав, це лише початок. Далі на тебе чекають ще жахливіші випробування, а це була просто розминка.
- Що далі?
- Нічого, зараз ти опинишся перед справжніми воротами міста Айтлін. Сподіваюсь, ти надовго запам'ятаєш мене, хлопчику...
Меріен дуже швидко підбіг до цієї істоти і що є сили вдарив його в обличчя. Його маска тріснула від удару.
- Гарна спроба, але мені байдуже. Прощавай, хлопчику, чекаю на зустріч з тобою... Я придумаю щось особливе для тебе...
Меріен розплющив очі. Поряд з його тілом знаходилася стурбована Елізабет.
- Що з тобою, Меріен? - спитала вона у нього, а він весь тремтів.
- Як я радий тебе бачити, Еллі! - сказав Меріен і заплакав.