Безіменні солдати
Коли накінець затихли гармати,
Коли недобиті припинили скавчати.
Відкрив очі можливо останній
Цілий солдат.
Цілим він був по міркам війни.
На вже не живе поле бою
Дививсь він, ледь відкривши повіки.
Рани, котрими було посічене
Тіло багатостраждальне,
Що пережило майже цілу війну. Війну ні за що...
Пекельно пекли і боліли.
Згадував той, що було
Лиш одну мить тому
Ось там стрибав Локаст,
А там курив Оук.
Меггі, як завжди, стояла близь кулемету.
А потім... Потім почулися
Вибухи. Вибухи й крики
Крики, які заглушити
Не може ніщо.
Крики, від яких їде дах.
Крики помираючих друзів.
І полилися сльози рікою.
Полилися, обпікаючи рани -
Їх вже нема. Нікого нема.
- Чому всі померли, а я Залишився?! - З болю кричить
Той, до крові стискаючи з Злості свої кулаки.
- Тому що життя -
Це сволота така! - Почув він Голос з траншеї.
Траншеї, де до обстрілу ворог сидів.
Безіменний солдат умить
Взяв гвинтівку до рук.
"Так! Останній ривок,
Помру як герой!"
Ледь виліз із траншеї солдат
І покотився вперед,
У лапи ворожі.
Та ворогом був так само
Ледь живий безіменний Солдат.
Важко він дихав,
А очі відкрити навіть не міг.
- І далі хочеш вбивати? Замало сьогодні було пролито крові? - Стомлено запитав його
Незнайомець. -
Тут вже нема командирів,
Залишились ми наоднині.
І справді, нікого більш
Не залишилось,
Цілий вже день,
Як немає сигналу від старших.
Сів навпроти колишнього Ворога наш безіменний.
І довго вони говорили,
Та й довше б проговорили,
Якби не накрило Траншею артилерійським Вогнем.
Ось такий безіменний
Кінець
У безіменних солдат,
Які йшли на смерть
Ні за що.
Йшли віддано, йшли
Помирати.
Йшли захищати.
Мудаків вони захищали,
Котрі від влади бісилися
З жиру.
Мудаків, що щось
Не розділили,
Що посварились.
А помирали
Безіменні солдати,
Помирали брати,
Помирали сини,
Помирали батьки і
Помирали кохані,
Доки сини мудаків
Проводили вечори
На розкішних банкетах.
А за що сотнями тисяч люди Вмирали?
Помирали вони ні за що.
2018-03-10 16:17:46
2
0