Третє квітня 2011 року, майже одинадцята ранку. На виході з міжнародного аеропорту О’Хара, що в Чикаго, поруч зі своєю машиною стояв чоловік трохи молодший тридцяти років, з темним волоссям, середнього зросту, доволі спортивний, одягнутий по погоді. Ім’я йому Джейкоб. В своїх руках він тримав таблицю з написом «Чекаю свого цуцика». До нього підійшов чоловік, трохи вищий за нього, з чорним волоссям, зафіксованою лівою рукою та перекинутою сумкою через праве плече. Звали його Ентоні.

– Ти бляха знущаєшся? – спитав він.

– Нарешті ти приповз! – відповів Джейкоб та обійняв друга.

– Все-все досить.

– Добре-добре. Забув вже, що ти в нас недоторканий. – сказав Джейк та відкрив багажник авто.

Ентоні закинув сумку зі своїми речами та сів в машину.

– Ну як пройшов Афган? – спитав Джейкоб заводячи машину.

– Офігенно як бачиш. Наскрізне поранення через плече.

– Покажеш потім?

– Ти знущаєшся? І взагалі, як ти додумався до цього «Чекаю свого цуцика»? Давно ліки пив?

– Радій, що я свою першу ідею не реалізував. Там я б шукав актора для гей-порно, тому будь вдячним. То куди їдемо спочатку?

– До батька, потім до матері.

– Добре, тільки попереджую, містер Коллінз тебе придушить.

– Я ж нічого не зробив?

– А кого визнавали мертвим?

– Всього один раз було.

– Твоєму батькові вистачило щоб в лікарню потрапити, добре що я поруч був.

– А це вже незручно.

– Не те слово. Ааааа, згадав. Зараз заздрити будеш. Цікаво?

– Та кажи вже, не тягни. – відповів Ентоні, копирсаючись здоровою рукою в кишенях куртки.

– Я їздив в Сан-Антоніо поки ти гуляв по Афгану, і я побував в музеї Аластора. Буум!

– Таке собі якщо чесно.

– Що значить таке соо… що ти робиш? Викинь блять! – крикнув Джейк коли побачив сигарету в зубах друга.

– Забув! Забув, що в тебе не можна курити в машині.

– А кажуть армія людей дисциплінує. Брешуть!

– Вибач, продовжуй про музей. – сказав Ентоні, викидаючи сигарету у вікно.

– Короче, нас поводили по маєтку, як в інший світ потрапив. Показали як він жив, працював прямо кайф. А під кінець найкраще лишили. Просто в якості розминки, револьвер та куля якими його вбили в 1938.

– Сильно.

– А це лише початок! Потім його тростину.

– А прихований меч в ній?

– Звичайно, він досі гострий, я по дурості порізався. Далі нас покатали по місту на його приватній колії і приватному потягу!

– Триндець… ах ти везучий гад.

– Там один вагон напевно, ну пів твоєї квартири мінімум вмістить. Але все це повна хрінь у порівнянні з фіналом. Скажу одним словом – Револьвер.

– Ти про револьвер який власне Револьвер?

– Про нього самого. Барабан на вісімнадцять куль, а рукоятка, ну майже з мою голову.

– Ти мене прямо мотивуєш якось відвідати Техас задля цього музею, але знаєш що?

– Що?

– Зараз в тебе щелепа відпаде. Останній рік, навіть трохи більше, я користувався найкращою гвинтівкою в армії – ALR-G6!

– Це ж свіженька розробка збройного відділу Alastor Int. Кому відсмоктав за неї?

– Який ти огидний. Нікому. Мені її за заслуги видали. Ця зброя просто щось, якось я зняв ціль з відстані десь в три кілометри сімсот метрів чи щось таке.

– Грибать ти щасливчик. До речі про цю компанію. Пам’ятаєш я казав, що влаштувався в Archangel.Security?

– Так-так. Пам’ятаю. Вони ще кілька місяців тому підписали контракт про співпрацю з Alastor Int.

– Вам в Афгані давали інет?

– Дебіл, я тобі по відеозв’язку дзвонив.

– Та пам’ятаю я, вже пожартувати не можна. – Джейк припаркував машину навпроти будинку в спальному районі. – Знайомі дверцята?

– Звичайно. Йдеш зі мною чи в машині посидиш?

– З тобою звичайно, хтось же має якщо-що прикладати лід до синців.

Чоловіки вийшли з машини та підійшли до дверей будинку. Ентоні натиснув на кнопку дзвінка, а зовсім скоро після цього двері відкрив його батько. Містер Коллінз обійняв свого сина як тільки побачив його.

– Тоні, ти тут. – сказав він ледь стримуючи сльози щастя.

– Так тату, тут.

– Нарешті дочекався. – містер Коллінз відпустив свого сина. – Джейкоб.

– Бенджамін. Так склалось, що проїжджав повз аеропорт і знайшов цю приблуду, подумав ваша і вгадав.

– Хахах. Чого стоїте як не свої? Заходьте! Вип’ємо щось.

Всі троє пройшли всередину будинку та зайшли на кухню. Бенджамін відкрив холодильник, щоб дістати пиво.

– Джейку, ти будеш? – спитав він.

– Ні, дякую. Я до водіння серйозно відношусь, а мені сьогодні цілий день бути в ролі таксиста для цього солдатика, тому…

– А лимонад?

– А ось це можна.

Бенджамін дістав собі та сину по банці пива, а Джейку передав пляшку лимонаду. Всі потроху випили, трохи розслабились.

– А тепер переходимо до серйозних розмов. Синку, що це було? – спитав Бенджамін.

– Ти про що, батьку?

– Ну через кого я отримав серцевий напад, бо його визнали мертвим? А коли цей хтось виявився живий, він вирішив продовжити службу, а не повернутись додому?

– Ну-у-у-у-у, це складно пояснити.

– Коли я пішов на поправку, то хотів по твоєму поверненню задушити тебе власними руками. Твоє щастя, що я заспокоївся.

– Кхм-кхм. – покашляв Джейкоб, щоб нагадати про себе.

– Добре, Джейк допоміг мені заспокоїтись.

– Пробач тату, просто, я просто не міг повернутись додому. Мамина смерть і похорони це все…

– Я розумію. Передаси їй від мене привіт.

Вони випили, ще трохи поговорили на більш загальні теми, а потім Ентоні та Джейкоб повернулись до машини і далі в дорогу. Дорога до кладовища була довгою. Аж ось Джейк вирішив зупинитись біля якогось кафе.

– Може це й кладовище, але точно не людське. – сказав Ентоні.

– Дуже смішно, я після лимонаду твого батька сиджу з метровим шаром цукру на зубах, треба чимось перебити. Ти будеш щось їсти чи посидиш в машині під сонечком?

– Пішли вже. – відповів Ентоні, виходячи з машини.

– Нарешті поїси щось нормальне, а не армійське сухпаї.

– Йди до біса.

Вже в кафе, коли їхні замовлення принесли, реакція Ентоні на бургер трохи лякала Джейкоба.

– Мені вас з бургером лишити наодинці в номері мотелю? – спитав він.

– Що? Ні. Просто в армії я й мріяти про таке забув.

– До речі про армію. Це ти скільки відслужив? Три роки?

– Два роки-и-и-и-и і сім місяців.

– Нахуя? Ти міг відслужити рік і повернутись. Нащо себе мучити?

– Та там складно. Спочатку мене затримали бо треба було провести операцію, а вона розтягнулася на півроку. А потім я вже добровільно там лишався.

Джейкоб здивовано подивився, а потім протер очі і повернувся до їжі.

– Збоченець. – сказав він.

– Та чого? До речі після тої операції я й отримав ту класну гвинтівку в користування.

– Тоді тобі сподобається в архангелах.

– До речі про них, а ким ти там працюєш?

– Ну згідно з паперами охоронець, напіввійськовий, а по факту офісний клерк.

– Серйозно? З твоїми талантами? Не суть. Як взагалі робота?

– Непогано. Платять дофіга. Як захочеш, можу спробувати тебе просунути, але там вступні вимоги страшні.

– Це робота чи університет?

– Робота. Там просто майже всю увагу концентрують на детальному медогляді. Особливо на аналізі крові. Але якщо проходиш, – Джейкоб трохи підвівся, – там тебе так захищають, що навіть уряд може тобі хіба підлизати. – сказав він пошепки і сів назад.

– Цікаво. Може колись.

Після перекусу вони повернулись до машини і продовжили дорогу. Прибувши до кладовища, Джейкоб вирішив лишитись на парковці, щоб не бути зайвим. Ентоні ж сам пройшов вглиб кладовища та став над могилою матері. «Привіт. – сказав він. – Вибач, що без подарунку чи сувеніру, просто я, я не подумав про це. Як і завжди. – з легким сміхом додав Тоні. – Я сумую за тобою. Сумував коли полетів в Афганістан. Перед тим як лягав спати, завжди згадував про тебе, згадував твої останні слова. Не знаю де б я був, якби не ти з татом, особливо якби не ти. Досі пам’ятаю той день, коли ви забрали мене з притулку, по приїзду в мій новий дім ви приготували мені великий смачнючий торт. Пам’ятаю свою першу собаку. В нашу минулу зустріч я не зміг як слід попрощатись і подякувати, тому я роблю це зараз. Дякую за все. Не знаю чи існує потойбічне життя, але якщо так, сподіваюсь ти знайшла свій спокій.», – такими були його слова. На прощання, Ентоні поцілував два пальці на руці і приклав їх до надгробної плити, а потім пустив пару сліз. Повернувшись на парковку, його зустрічав Джейк.

– Все добре пройшло? – спитав він.

– Так, все чудово. – відповів Ентоні, протираючи очі. – Просто, просто…

– Все добре. Не треба пояснень. – перебив Джейкоб та обійняв його. – Солдати теж плачуть.

Ентоні не намагався вирватись з дружніх обіймів, навіть трошки насолоджувався ними. По очам Джейкоба ж в цей час пробігла невелика блідо-жовта іскра, а його тінь наче отримала пару ангельських крил, які огорнули його самого і його друга.

Шістнадцяте серпня, друга половина дня. Ентоні був на кухні своєї квартири та готував обід, коли в нього задзвонив телефон. Це був Джейкоб.

– Ульо! Що ти там? – спитав він.

– Джейкобе, ти взагалі на роботі працюєш?

– У мене обідня перерва, вирішив тобі подзвонити. То що ти там?

– Та нормально, послухав твою пораду, спробував пошукати роботу через інтернет. Кілька днів лазив там, але нічого не знайшов.

– На оренду квартири хоч вистачає поки?

– Ще на півроку. Далі або вішаюсь, або батьку на шию сідаю.

– То може все ж до Архангелів влаштуєшся? Платять класно.

– Та читав я про твоїх Архангелів. – відповів Ентоні, вимикаючи газову плиту та виходячи з кухні. – Наче непогано, але щось підозріло. Вони з урядом наче працюють, але купу розбіжностей мають.

– Тоді спробуй в ресторан, знаю я один дуже гарний…

– Зупинись прямо тут. Ти постійно хочеш влаштувати мене або кудись до себе, або до своєї дівчини. Що за бажання контролю?

– Який контроль? Допомогти хочу. Тим паче у Вероніки класний ресторан, можеш бути кухарем, офіціантом чи барменом, вона нормально платить. Хоч якийсь час прожити зможеш.

– Кухар з мене нікудишній, а для бармена чи офіціанта я надто страшний.

– Та нормальний ти! Вероніка навіть задивлялась на тебе пару разів.

– У мене від тебе вже голова болить. Я якщо-що подзвоню, добре?

– Добре. На зв’язку, друже.

Поклавши слухавку, Ентоні увійшов до вбиральні та став перед дзеркалом. Він відсунув рукав футболки з лівого плеча та перевірив свій повністю загоєний шрам, згадуючи те як отримав його. Роздуми про Афганістан і про суперечливі відчуття та емоції які Тоні там відчував були перервані дзвінком у двері. Він поправив футболку, підійшов до виходу та привідкрив двері, щоб побачити хто там.

– Вітаю, ви хто? – спитав Ентоні.

– Я спеціальний агент Вінчестер, а це мій помічник агент Меркурі, ми з ЦРУ. – відповів чоловік та показав значок. – Можна увійти?

– Так, прошу. – відповів Ентоні та впустив агентів, після чого закрив двері на замок. – Вибачте що цікавлюсь, але яка причина такого різкого візиту?

– Не очікували гостей з ЦРУ?

– Якщо бути відвертим, взагалі гостей не очікував. – відповів він проходячи до вітальні. – Можете присісти на диван.

– Дякую. – відповів Вінчестер, та присів разом зі своїм помічником. – Отже до справи. Містере Коллінз, як у вас з роботою?

– Не дуже. Ветеранів не дуже квапляться брати на роботу. Хоча я навіть ПТСР не маю.

– Що ж, думаю ми можемо вам з цим допомогти.

Агент Меркурі відкрив кейс та дістав з нього невеликий набір документів, після чого передав їх Ентоні.

– Проєкт «Привиди»? – спитав він, окинувши оком подані документи.

– Так. – відповів Вінчестер. – Якщо бути трохи більш конкретним то Загін Привидів. Все було створено урядом, в цілковитій таємниці. Учасниками можуть бути лише особливо професійні військові і ви, що ж, ви себе гарно показали.

– Невже?

– Ви себе недооцінюєте. Добровільно полетіли в Афганістан…

– Щоб відволіктися від факту смерті матері. Пробачте, що перебив.

– Нічого страшного. До того ж, ми знаємо ваші причини, але те, що ви й самі їх усвідомлюєте приємно дивує. Я продовжу. Ви відслужили рік, гарно себе показали, через одну операцію вас там затримали, а надалі ви добровільно там перебували. Один раз вас визнали мертвим, а на останній вашій операції ви виявили свої, так би мовити, геройські аспекти. Я нічого не упустив?

– Ви все правильно сказали, хоча я б деякі слова замінив.

– Зараз я трохи відступлю від протоколу, якщо ніхто не проти. Містере Коллінз, розкажіть як закінчилась ваша служба? Парою слів. Проста людська цікавість.

– Я повертався зі своєї останньої операції. Натрапив на рештки конвою своїх. Не знаю, що мені в голову вдарило, але я вирішив власноруч вистежити виживших і врятувати. Підвечір я знайшов ворожу базу, оглянув її здалеку. Знайшов своїх. Зміг тихо проникнути. Поки витягав, база була зачищена і фактично знищена, але я піймав кулю в плече. Далі я повернувся зі своїми вже на нашу базу.

– Оповідач з вас не дуже. Ви врятували двадцять три людини ж?

– Так.

– Неймовірно. Повернемось до справи. Проєкт «Привиди», або просто «Привид» це загін професійних колишніх військових, таємний загін, сформований та таємно керований урядом для виконання особливих місій.

– На кшталт?

– Ті в яких армія гарно спрацює в кожному аспекті, окрім відносин. Загін привидів може виконати будь-яку місію, будь-яким чином, не розкривши свою належність до будь-якої сторони.

– Як я розумію це може бути й атака на своїх, я правий? Вбити своїх же солдатів армії США, політиків?

– Моя відповідь неважлива на даному етапі і виходить за межі моєї компетенції, як власне й вашої, прошу бути обережнішим, містере Коллінз.

– Якщо я відмовлюсь?

– Підпишете договір про нерозголошення і отримаєте одноразову виплату в тридцять тисяч доларів готівкою. Але якщо ви погодитесь, ваша зарплатня буде, якби так сказати, солідною. Як власне й пенсія.

– Я ж можу подумати, ознайомитись з договором і вже потім прийняти рішення?

– Так, беззаперечно! Єдине що, ми побудемо тут, для контролю якщо вас це не турбує.

– Жодним чином.

– Чудово! Тоді ми почекаємо.

Коли Ентоні почав детально аналізувати та вчитуватися в договір, спеціальний агент Вінчестер подав своєму помічнику сигнал і той непомітно почав тримати свою руку поруч з відкритим кейсом, в якому лежав пістолет з глушником. Тоні цього не помічав бо був зайнятий, та й кут зору все перекривав.

– Чим я можу підписати? – спитав Ентоні коли дочитав і все обдумав.

– Це сприймати як згоду на пропозицію?

– Так.

– Чудово! Агенте Меркурі, дайте містеру Коллінзу ручку.

Помічник дістав з кейсу ручку та передав її. Ентоні розписався там де від нього вимагалась та передав папери агентам.

– Приємно мати з вами справу, містере Коллінз.

– З вами також.

– Пара останніх питань. Як у вас з вільним часом та особистими справами?

– Багато першого і мало другого.

– Зможете владнати свої справи сьогодні до… – Вінчестер глянув на свій наручний годинник, – до восьмої вечора?

– Думаю так.

– Чудово! Тоді о восьмій вечора за вами заїде наша людина та забере вас. Ми проведемо для вас екзаменаційну місію.

– Невже так швидко?

– Привиди це та річ яка потрібна вже вчора, тому ми можемо трохи квапитись. До того ж хочеться побачити вас в дії з нашими ресурсами. До скорої зустрічі, містере Коллінз.

Ентоні про всякий випадок зібрав невелику сумку з усіма своїми основними та найважливішими документами. Також він подзвонив батьку та Джейкобу і попередив їх, що виїде міста на невизначений час. Обом сказав, що це пов’язано з роботою, але в подробиці не вдавався. Майже рівно о восьмій вечора в двері подзвонили.

– Містере Коллінз. – привітався чоловік, коли йому відкрили двері. – Сподіваюся ви готові вийти в дорогу?

– Так. Тільки є дещо. Я зібрав сумку з документами, їх варто брати?

– Лишіть сумку вдома, документи вам не знадобляться.

Вийшовши на вулицю, Ентоні одразу ж всадили в авто та повезли в бік залізничного вокзалу, там на нього вже очікував потяг. Як виявилося, потяг був не пасажирський, а гуманітарний. Тоні зайшов до одного з вагонів, де його вже чекали вже знайомі агенти ЦРУ.

– Вітаю містере Коллінз. Сподіваюсь дорога вас не змучила? – спитав Вінчестер.

– В жодному разі. – відповів Ентоні та одразу відчув як потяг зрушив з місця. – Куди ми прямуємо?

– В Детройт. Прекрасне звалище злочинності та бідності, особливо в останні роки. Ви ж читали новини?

– Так читав. Десь три з гаком роки тому з Детройту люди почали виїжджати через надмірну злочинність, там моя тітка жила.

– Що ж, у вам буде можливість зробити Детройт знову гарним містом. – сказав Вінчестер та підійшов до магнітної дошки. – Ваше завдання полягає у ліквідації ось цього чоловіка. – сказав він вказуючи рукою на фото в самому центрі.

– Якийсь сорокалітній лисіючий чоловік в окулярах. Виглядає небезпечно.

– Не та ситуація для сарказму. Він небезпечний з кількох причин і одна з них полягає в тому, що ми про нього знайомо лише те, що його звати Стів, проте відомий він як Фантом, а також як він виглядає. Ми намагались прогнати його по всім доступним базам даних до яких ми могли дотягнутися, його ніде немає.

– Зрозуміло. То це він перетворив Детройт на ще більшу купу сміття ніж воно було?

– Сказано грубо, але доволі точно. Він прибув до міста і встановив там свої правила. Торгівля чорною зброєю, наркотою, навіть людьми. Всі хто мав хоч якісь гроші, втекли з міста, решта лишилась там. Хтось живе в страху перед ним, для них гуманітарна допомога в цих вагонах, решта працюють на нього.

– Зрозуміло, але я сумніваюсь, що його ліквідація сильно допоможе.

– Дуже навіть допоможе. Суть його «успіху» полягає в тому, що він побудував свою систему на основі культу особистості. Майже всі його люди вважають його рятівником, генієм, провидцем, фактично месією. Його смерть призведе якщо не до знищення системи, то до її сильного ослаблення і ми зможемо з мінімальними втратами врятувати місто. Питання є?

– Так. Моє обладнання.

– Як раз збирався до нього перейти. Агенте Меркурі, передаю вам слово.

– Містере Коллінз, прошу, підійдіть до мене. – сказав він підходячи до металевої шафи. – Представляю вам вашу уніформу. – додав він відкриваючи шафу, в якій одразу увімкнулось світло.

– Мені здається чи цей костюм на щось схожий? З якоїсь гри. Fallout якийсь.

– Справді? – перепитав Меркурі з посмішкою на обличчі. – Мені теж так здалося.

Вінчестер штучно покашляв.

– Так-так, вибачте. – сказав Меркурі. – Отже, цей костюм в повному своєму екіпіруванні важить близько п’яти кілограмів, а через свій чорний колір та щільну структуру в ньому спекотно, тому щоб не зваритись всередині, треба одягати спеціальний термічний одяг, він лежить поруч.

– Прозвучить дивно, але інших кольорів немає?

– Ні, лише чорний, але зараз не про це. Форма пошита зі спеціальної тканини, вона відштовхує пил, бруд, воду, а також дає високий захист вір хімікатів. Якщо ви не проти я буду розповідати вам про екіпірування в порядку знизу-вгору, це ж не проблема?

– Жодним чином. Я уважно слухаю.

– Дякую. Отже. Чоботи. Підібрані під ваш розмір, сорок шостий. Дуже міцні та щільні. Підошва гарантує високу зручність та прохідність по будь-якій місцевості. Є зміцнення у вигляді полімерних пластин, міцність як в металів але легкість та непомітність. Розміщені таким чином, щоб захищати вашу ногу, але не стісняти її. Також вони вогнетривкі. Можна далі?

– Так, прошу.

– Штани. Щось унікальне виділити важко. Багато кишень, наколінники, невелика броня вище коліна. Пояс має багато підсумків. Справа закріплена кобура яку можна перевішати, ви правша чи шульга?

– У мене добре з обома руками, але перевагу надаю правій.

– Добре. Зліва кріпиться невелика бойова сокира, але й в дикій природі від неї буде користь. Також зі сторони спини на поясі є чохол для мачете яке окрім власне леза, має невелику типу пилку. Для різних ситуацій. Тепер рукавиці. Щільні та міцні, але не надто тісні. Ударостійкі, за бажання можна навіть цеглину розбити не зламавши й пальця. Будова спеціально для ближнього бою, щоб супернику було максимально боляче. В певному сенсі перманентний гнучкий кастет. Також стійкі до електрики…

– Бачу ти дуже любиш свою роботу.

– Саме так. Я продовжу. Спеціальна куртка не має якихось яскравих особливостей, про неї можна сказати те, що й про штани загалом. Бронежилет найважча частина екіпірування, але й одна з найміцніших. Може витримати постріл впритул з сорокового калібру. Ну і шолом з маскою. Коли вони одягнуті ви фактично ізольовані від зовнішнього світу і маєте повний захист від хімікатів та різного виду токсичного пилу. Спеціальні адаптивні лінзи в масці та навушники в шоломі захистять вас від світло-шумових гранат. І одягніть це! – сказав Меркурі протягнувши Ентоні щось на кшталт ремінця. – На шию треба.

– Це якийсь нашийник з маячком чи шокером? – спитав Ентоні одягаючи його. – Дивне відчуття… що в мене з голосом?

– Це…

– Це система спаплюження голосу. – перебив Вінчестер. – Прибирає будь-який акцент та майже всі дефекти мовлення. Голос стає машинним та трохи моторошним. Жодна система світу не зможе розпізнати справжній голос. Пробачте, що перебив. Часу в нас багато, але прошу поквапитись.

– Так сер. – відповів Меркурі. – Отже, переходимо до решти спорядження. Якщо я не помиляюсь в армії ви користувались гвинтівкою ALR-G6, я правий?

– Так, вона сама. – відповів Ентоні, знявши систему спаплюження голосу.

– Тоді вам сподобається. Це її новіша та краща модель ALR-S-G7. – сказав Меркурі відкривши кейс зі зброєю. – Розроблена так само компанією Аластора на замовлення уряду. Має декілька режимів стрільби та два приціли. Перший режим це снайперський, в поєднанні з основним прицілом яким тут є снайперський, можна смертельно вразити ціль на відстані до одного кілометра. Додатковий приціл, що трохи збоку, розрахований на штурмові режими стрільби.

– Тобто ця гвинтівка є об’єднанням снайперки та штурмової? Дуже цікаво.

– Так. Переходимо до пістолету. PAL-8 магазин на два десятки патронів сорок п’ятого калібру. Має вбудований глушник і більше особливостей немає.

– Також збройний відділ компанії Аластора?

– Він самий. Також в вашому розпорядженні декілька гранат двох видів. Прості уламкові та світло-шумові. Невеликий набір бойових ножів, можна використовувати для метання. І рюкзак. Водонепроникний, куленепробивний, вогнестійкий. За звичайних умов там широкий спектр різноманітного обладнання, але для цієї місії в ньому лише змінні магазини до зброї, сухпайки та аптечка. На цьому все.

– Дуже пізнавально, дякую.

– Це вам дякую.

Ентоні та агент Меркурі потиснули руки один одному.

– А тепер останнє. – сказав Вінчестер. – Коли загорить ось ця лампочка, – сказав він та головою кивнув в її бік, – прозвучить звуковий сигнал. Вашим завданням буде одягнути спорядження, бо коли лампочка почне мигати, ви муситимете вистрибнути з вагону і почати йти в бік Детройту.

– Звучить не дуже безпечно.

– Містере Коллінз, не хвилюйтесь, ми все продумали. Ви вистрибнете на місцині де вас не помітять вороги і нічого собі не зламаєте. Тепер я вам раджу відпочити та приготуватись до місії.

У другій половині наступного дня, Ентоні вистрибнув з потягу. Він трохи здивувався своїм відчуттям. Незважаючи на свою завантаженість, рухатись йому вдавалось надзвичайно легко, дихати також, наче був без маски. Використовуючи бінокль, він оцінив оточення і побудував приблизний та безпечний маршрут до Детройту, а за декілька хвилин він вже зайшов у спальний район міста.

Першою річчю яка трапилась в очі Ентоні була атмосфера легкого апокаліпсису. Майже всі будинки були з побитими вікнами або вибитими дверима. Машини також були в далеко не найкращому стані, якісь розібрані на деталі до самої рами, а якісь просто розбиті в сміття. Дороги були вкриті тонною сміття, гільз від куль слідами крові та рештками тіл.

Тоні впевнено просувався в глиб міста, спостерігаючи те, як вулиці ставали трохи чистішими та доглянутими. За перші декілька годин він не зустрів жодної людини. Але вже під самий захід сонця йому трапився чоловік з перекинутою рушницею через спину. Ентоні швидко схопив його, затягнув між будинків, притиснув до стіни та приставив мачете до горла.

– Прошу-прошу! Не вбивайте! – крикнув чоловік.

– Тихіше. Мені зайвий шум не треба.

– Добре.

– Знаєш Стіва? Фантомом ще називають.

– Його всі тут знають. Прошу, відпу…

– Ти на нього працюєш?! – спитав Ентоні та злегка порізав горло.

– Ні! Я не працюю на нього. Просто не пощастило тут жити.

– Зброя тоді тобі нащо?

– Купив для захисту себе та сім’ї. Ми не змогли виїхати коли була можливість, а люди Фантома не випускають нас. Розстрілюють усіх хто тікає.

– Як розпізнати людей Фантома?

– Вони носять пов’язку з синьо-білими лініями. Як правило на лівій руці, але іноді можуть на голові, на поясі або через плече.

– Знаєш де Фантом може бути?

– Лише знаю, що в центрі міста, але він часто по місту блукає. Більше знають його довірені лейтенанти. Вони в броні, майже куленепробивні.

– Добре. Дуже добре. Якщо хоч комусь розкажеш, що бачив мене, вб’ю тебе і виріжу всю твою родину. Зрозуміло?

– Так-так, добре.

Ентоні відпустив чоловіка, а коли той втік, вставив мачете назад у чохол. А вже зовсім скоро місто опинилось під покривом ночі. Тоні, щоб не сильно шкодити своєму здоров’ю та режиму сну, знайшов безпечне місце в одному з будинків та ліг спати, будучи при цьому готовим до бою в будь-яку мить завдяки старим солдатським звичкам.

За декілька годин до світанку, він прокинувся від гучних звуків пострілів. Ентоні вийшов з будинку, щоб оцінити ситуацію. Бій був за декілька районів в глиб міста. Він обережно наблизився до джерела звуків і побачив те як люди фантома виріши використати бідних місцевих в ролі мішеней для стрільби. Картина не з приємних, але втручатись було небезпечно. Коли живі мішені скінчились, люди Фантома почали йти в бік своє міні-бази, не підозрюючи, що вони були під наглядом.

Вже на місці, Ентоні тихо захопив одного з довірених лейтенантів, відвів його у тихе та віддалене місце та приставив мачете до шиї оскільки там не було жодної броні.

– Обладунки з металевих листів, непогано. Але ви сильно жертвуєте рухливістю в користь сумнівного захисту. Де Стів? Де Фантом?

– Ніхуя я тобі не скажу.

Ентоні парою швидких рухів затулив рота лейтенанту однією рукою, а іншою встромив йому мачете в живіт, між листами металу.

– Якщо я не помилився, то мав зачепити нирку. Неприємно, правда? Кажи, де Стів?

– Ні!

Ентоні ще раз все повторив, але цього разу він мачете не тільки встромив, а й прокрутив трохи.

– Де. Стів? Де. Фантом?

– В центрі міста. В мерії. Облаштував її як фортецю. Але ця інформація тобі мало чим допоможе. Ти туди хуй проникнеш.

– Подивимось.

Тоні перерізав горло лейтенанту, так, що аж до хребта дістався, після чого відпустив тіло. Усвідомлюючи, що про його присутність скоро дізнаються, він вирішив завдати невеликого удару по ворожим силам. Ентоні повернувся на міні-базу, закинув до натовпу людей Фантома світло-шумову гранату і поки вони відходили від цього з мінімальними зусиллями розстріляв їх, а потім зачистив й решту. Далі він знайшов мапу міста, визначив своє положення на ній, дізнався про розташування подібних міні-баз і побудував відносно безпечний та чистий маршрут до мерії, щоб зайвий раз не підставляти себе під кулі.

Пройшло декілька днів. Ентоні був на даху однієї з будівель навпроти мерії та оглядав її через бінокль. Підраховував кількість охорони, розраховував чи вистачить в нього на них куль, бо за пройдешні дні йому не пощастило зійтися з ними в кількох сутичках, що сильно вдарило по кількості боєприпасів. Ентоні поклав бінокль до рюкзаку, дістав звідти пляшку з водою та трохи попив, після чого поклав її назад і одягнув шолом з маскою. Він був готовий до фінального етапу своєї місії.

Ентоні спустився з даху та через провулки, дуже тихо, він дійшов до одного з чорних ходів будівлі мерії. Там було двоє охоронців. Одного Тоні зарізав мачете, а іншому розкроїв череп сокирою. Зробив він це так швидко, що вони не встигли й звуку видати, чим забезпечив собі ще трохи часу перед розкриттям. Ентоні максимально використовував холодну зброю, задля економії куль, але час від часу йому доводилось користуватись пістолетом, на щастя глушник працював бездоганно.

Все йшло доволі повільно, але при цьому добре й успішно. Аж раптом з двору почали доходити звуки активної перестрілки. По коридорам будівлі почали активно носитись люди Фантома. Ентоні довелося прориватися з боєм. Охорона не була готова до цього і не була спроможна хоч щось протиставити йому, тому особливих ускладнень не було. Тоні вдалося пробитися до кабінету мера де й був цей таємничий Фантом. Він підняв руки і вже був готовий щось сказати, аж раптом, постіл. Тіло Стіва впало на підлогу з кулею в голові. Ентоні підійшов до нього і здійснив ще кілька пострілів про всякий випадок, аж раптом зауважив тишу. Він йшов по коридорам будівлі і дійшов до парадного входу де почув гучний стукіт в двері.

– Містере Коллінз, перепрошую за галас! – кричав агент Меркурі по той бік.

– Агенте Меркурі? – здивовано спитав Ентоні, ховаючи зброю, після чого відкрив двері.

– Ви ліквідували Фантома?

– Так. А ви…

– Чудово!

Меркурі дістав з кишені невеликий прилад та натиснув на ньому кнопку, після чого сховав її назад.

– За декілька хвилин сюди прилетять гелікоптери ЦРУ. Пройдіть за мною на місце зустрічі з агентом Вінчестером.

Ентоні, сильно здивований, пішов за агентом Меркурі.

– Ви в крові.

– Не моя кров. – відповів агент.

– Як ви, як ви це зробили? Нащо?

– Мене надіслали в місто, щоб вести додаткове стеження за вами, гарантувати вашу підтримку в крайніх випадках, а також гарантувати успіх місії у випадку вашого провалу. А вцілів я завдяки кевларовим підкладкам в костюмі. Від синців не рятують, але від смерті дуже навіть.

– Нащо тоді мене надсилали якщо ти міг зробити все те саме… голіруч майже?

– Це ваш випробувальний майданчик, не мій. Детройт був обраний для вас. Незнайомі та незручні для вас умови, суперники з якими ви незнайомі. Все було обрано спеціально для вас.

Вони зупинилися на міській площі в кількох кварталах від мерії, а за декілька хвилин туди приземлився гелікоптер з якого вийшов агент Вінчестер.

– Містере Коллінз, вітаю! – сказав він. – Можете зняти шолом.

Ентоні зняв шолом з маскою, а також спотворювач голосу.

– Вас теж вітаю.

– Місія пройшла успішно, а одже, ви офіційний активний учасник програми. Ще раз вітаю.

Вони потиснули руки.

– Відтепер в цивільному житті, ви й надалі Ентоні Коллінз, безробітний ветеран з солідною військовою пенсією. На місіях до вас будуть звертатись за позивним та номером.

– А які вони?

– Цербер. Номер п’ять.

Наступного дня, Ентоні вже повернувся до свого рідного Чикаго, де на вокзалі його неочікувано зустрів Джейкоб. Вони привіталися, але між ними була сильна напруга. Коли Джейкоб припаркувався біля кафе, він розвернувся в бік друга.

– Нащо ти це зробив? Нащо ти підписався на програму «Привид»?

– Ти знаєш про неї?

– ЦРУ співпрацювало з Архангелами для створення цієї програми. Я був одним з тих хто працював над нею і я побачив, що ти став її учасником. Активним учасником.

– Я…

– Слухай. Не виправдовуйся. Якщо відверто, я сподівався, що ти все ж знайдеш якесь тихе-мирне життя. Але я тобі не суддя і не батько, тому засуджувати чи сварити не буду. Тому розслабся.

– Дякую.

– Просто, просто будь обережним, добре?

– Добре, двічі вмовляти мене не треба.

Вони вийшли з авто, та увійшли до кафе, де гарно провели час та поспілкувались не на робочі теми, після чого розійшлися по домам.

Шістнадцяте січня 2015 року. Загін привидів у повному складі з дев’яти людей перетинав Атлантичний океан на вантажній баржі, таємно в групі контейнерів, що формували собою відносно просторе приміщення з усіма необхідностями. Загін сидів у напівколі, довкола агента Вінчестера.

– Отже, місія на яку ви зараз прямуєте відмінна від будь-якої іншої. Вона складніша, ризикованіша, без навіть найменшого шансу на похибку і що найголовніше, вона буде публічна. – сказав він та увімкнув проєктор. На білому полотні став видний план. – Коли баржа перетне Атлантику, вас пересадять у вантажний потяг в Франції, а потім вже на ньому ви поїдете до Москви. Вашим завданням там буде ліквідувати всю основну правлячу верхівку. Зробити ви це можете будь-яким зручним для вас способом, головне, аби громадськість про це дізналася. Жертви серед цивільного населення допускаються.

– Стоп-стоп-стоп! – крикнув третій.

– Щось не так, Аґіларе?

– Ви натякаєте на те, щоб ми влаштували терористичну атаку?

– На папері це місія з високим рівнем ризику і великою кількістю допустимих цивільних жертв. Але якщо вам завгодно кликати це тероризмом, я не заперечуватиму.

Весь загін почав перемовлятись між собою, заполоняючи приміщення шумом.

– Якщо є претензії, я слухаю. – на підвищеному тоні сказав Вінчестер.

– Це неетично! – крикнув сьомий.

– Це виходить за межі всього чим ми займались! – крикнув третій.

– Що ж, доведеться пояснювати більш широко. – з роздратуванням у голосі сказав Вінчестер. – Відносно недавно Росія незаконно анексувала Кримський півострів в України та почала на сході України активні бойові дії. Наші аналітики дійшли висновку, що з вірогідністю в сімдесят чотири відсотки упродовж наступних десяти років Росія мобілізує свої сили та влаштує повномасштабне вторгнення на територію України. У випадку перемоги росіян, Україна перестане існувати як держава, її мова та нація зникнуть. Чи спиниться на цьому Росія? Ні. Вона продовжить наступати й далі на захід, вступаючи в конфлікти з Європою і державами-членами НАТО. Сотні тисяч, а то й мільйони людей загинуть. Ми маємо можливість це попередити знищивши кілька десятків, або сотень політиків та олігархів і можливо трохи цивільних, але врятувати мільйони.

– В цьому є сенс. – сказав Ентоні.

– Погоджуюсь. – додав четвертий

– Дякую за підтримку, Цербер та Атлас. – сказав Вінчестер. – Є ще питання?

– Це все одно жорстоко і не надто гуманно. – сказав перший. – Це, ця вся ідея «вищого блага» чи «більшого добра» та «меншого зла» це все не дуже звучить.

– Я хотів по хорошому, але схоже це не дуже можливо. Якщо ви відмовитесь від виконання цієї місії ми здійснимо контрольований витік даних і ваші профілі з інформацією про всі ваші операції опиняться в мережі, а будь-який зв’язок з нами буде знищено і ви будете самі. За вами буде полювати Іран, Північна Корея, як мінімум половина Африканських держав, Китайські спецслужби, Японська мафія, латино-американськи наркокортелі, торговці людьми і список ще дуже довгий. Навіть ми будемо за вами полювати бо за ці роки ви встигли попрацювати й на території США. Єдина відмінність полягає в тому, що ми не будемо цілитися на ваших близьких, а от інші можуть і будуть це робити. Як вам такий варіант розвитку подій?

Привиди мовчали, вони боялись й слово проронити.

– Як я бачу питання про мораль та етичність вичерпалися. Чи є ще питання на інші теми?

– Якщо місія буде публічна, наше обладнання буде відрізнятись? – спитав четвертий.

– Дуже вчасне та влучне питання, Атласе. Це була моя наступна тема для розповіді. Через особливість місії все ваше обладнання було змінено. Зброя виключно з чорного ринку, тобто менш просунута і доступна. Ваша форма також простіша, вона імітує зібраність і відносну дешевизну, але спаплюження голосу все ще присутнє, захист ваших особистостей так само важливий. Але в якості невеликої компенсації у вас буде два броньовики доволі швидкі та мобільні і міцні як танки. До того ж купа обладнання з яким раніше ви рідко працювали. Питання? Якщо ні, тоді у мене все. Готуйтесь, відпочивайте, медитуйте. Робіть що хочете, аби себе не вбили і не скалічили перед місією.

Четверте лютого. Рівно о сімнадцятій тридцять в Москві відбувся потужний вибух, який зрівняв Кремль з землею. Привиди ж у цей час вже були в дорозі на виїзд з міста. За ними гналася поліція, що безпомічно вела по тим вогонь, але не могла нічого вдіяти проти броньовиків. За декілька хвилин вони вже виїхали за місто, а звідти на бездоріжжя, після чого сховались в лісах. Під вечір їх сліди були втрачені. Нажаль привидам не вдалося обійтись без втрат, сьомий та восьмий спіймали декілька куль і померли, поки загін тікав від переслідування. Четвертий також був підстрелений, він протримався довше, але на евакуаційний потяг він вже потрапив в якості мерця. Незважаючи на те, що привиди не знали імен та прізвищ один одного, лише номера та позивні, вони мали доволі міцну дружбу і тому по своєму висловлювали свою скорботу.

Двадцяте липня. Вже доволі пізно ввечері, Ентоні в компанії Джейкоба вийшли з бару. Вони прекрасно провели час і були трохи п’яні. Коли чоловіки вже збирались прощатись, Джейкоб помітив пару підозрілих людей, що йшли в їх бік. Він майже інстинктивно вивів Ентоні з небезпечної зони, відштовхнувши його в бік стінки. Зробив він це як раз вчасно, бо сам спіймав пару куль. Але це не сильно йому завадило. Джейкоб надзвичайно швидко скоротив дистанцію з нападниками, вихопив в одного з них зброю та вбив їх обох, після чого підбіг до друга, вже не демонструючи навіть найменшої ознаки сп’яніння.

– Все добре? Ти цілий?

– Хто-хто вони? Стоп, тебе ж підстрелили!

– Неважливо. Я ще раз питаю ти цілий?! – спитав Джейк, схопивши руками голову Тоні.

– Так, але…

– Добре. Дивись мені очі.

Ентоні глянув другу в очі, побачив як по ним пробіглась ледь помітна іскра і втратив свідомість. Джейкоб підхопив його перекинув через плече та поніс до себе додому. Вже зранку, Тоні прокинувся в ліжку свого друга з бинтом на голові.

– У мене що, голова розбита? – спитав він.

– Ти прокинувся! – вигукнув Джейкоб. – Це добре. Вибач, через мене ти вчора головою трохи забився, тому я прикладав тобі холодне, щоб синців не було.

– Я-я в тебе вдома? – спитав Тоні, підводячись з ліжка.

– Так. Але головне, що ти живий-здоровий.

Джейкоб спочатку вхопився рукою за лоба і доволі нервово дихав, але потім заспокоївся і опустив руку.

– Стоп! Я згадав! Тебе вчора підстрелили! Ти в порядку? – спитав Тоні, після того як зняв бинт.

– В порядку. Ми ж до бару пішли, одразу після того як мій робочий день скінчився, а в нас всі костюми мають кевларову підкладку.

– Ти змінив костюм.

– Звичайно! Той я здам на роботу в ремонт, а поки в цьому буду. Але головне, що ти цілий. Аеем, короче. Я піду на роботу зараз, спробую нарити якусь інформацію про тих хто на нас напав, а ти будь тут і не висовуйся. Я вікна всі позакривав шторами, камери всі я або вимкнув, або заліпив чимось. В інтернет не виходь, краще глянь ТБ чи книгу почитай, тобі корисно буде.

– Дуже смішно.

– Дякую я старався. І ще одне. Бачиш шафу? – спитав Джейкоб, вказуючи рукою на неї.

– Ну очі в мене є. Бачу.

– Правий верхній кут стінки. Прикладаєш долонь, натискаєш, і не відтискаючи долоні, рухаєш стінку шафи вліво. Там у мене сховано трохи зброї та бронежилет. Про всякий випадок, зрозуміло?

– Так-так-так, зрозуміло. Мені не сім років.

– Ну тоді, все. Роби що хочеш, але будь тихіше води і нижче трави. Ніхто не знає, що ти тут.

Коли Джейкоб пішов, Ентоні спочатку, ще трохи полежав, намагаючись згадати вечір, але потім вирішив трохи розвіятись, походивши по квартирі. Так він дійшов до вбиральні, де був надто сильний запах освіжувача повітря і сліди попелу. Вони привели до кухні де в невеликому металевому відерці були рештки костюма, в якому Джейкоб був учора. Це викликало певні питання, але поставити їх на той момент було нікому, тому це відклалося на невизначений час. Трохи пізніше, Ентоні про всякий випадок дістав зі сховку бронежилет з пістолетом та екіпірував їх.

За декілька годин Тоні почув стукіт у двері квартири. Він тихо підійшов до дверей і глянув у вічко, але витратив він на це забагато часу і встиг побачити лише те як група найманців у гарному екіпіруванні збиралась вибивати двері. Йому вдалося лише відбігти на безпечну позицію та зайняти яке не яке укриття перед тим як двері вилетіли, а до квартири увійшло семеро бійців. Ентоні одразу застрелив одного з них і поранив іншого. Перестрілка частково перейшла на кухню, де Тоні зміг вбити ще двох з допомогою ножів, але у вітальні найманці вирішили використати гранату. Для порятунку Ентоні довелося стрибати у найближче вікно крізь штори. На його щастя, квартира була на другому поверсі.

Він приземлився прямо на асфальт у провулку, нічого не зламавши. Але за мить йому вже довелося ховатись від куль за сміттєвим баком, а слідом після цього нападники спустились до нього через пожежну драбину. Ентоні вдалося вбити ще одного, але разом з цим й сам піймав кулю в ногу. Далі ж одного з найманців, неочікувано, збило авто, за кермом якого був Джейкоб. Він вийшов, вбив одного з нападників, отримав удар ножем в плече, а потім затягнув Тоні до авто й поїхав геть.

– Як ти…

– У мене в квартирі сигналізація на проникнення, а про вибух гранати я взагалі мовчу.

– Пробач за безлад.

– Та нічого. Як нога?

– Терпимо. Стоп. У тебе ніж з плеча стирчить!

– Неважливо.

– Як неважливо?! Це пиздець як…

– Спи. – перебив Джейкоб.

Одразу після цього він торкнувся пальцями до лоба Ентоні і той одразу заснув. Отямився ж він вже у лікарняній палаті без вікон. В полі його зору був Джейкоб, який як раз завершував розмову з лікарем, коли помітив, що його друг отямився.

– Нарешті ти прокинувся. Як спалось?

– Нормально. Скільки, скільки я проспав? – спитав Ентоні, протираючи очі рукою.

– Добу плюс-мінус. Вирубився прямо в машині, гад.

– Так-так, стій. У тебе ніж з плеча стирчав!

– А в тебе куля в лівій нозі була. Мене підшили, тебе підшили. І ще тобі дуже радять не навантажувати ногу хоч пару днів і бинти не знімати.

– Добре-добре. Вмовив. А де ми?

– Медпункт архангелів. Тут безпечно.

– Притягнув мене до себе на роботу. Тільки не кажи, що ви були готові мене прийняти.

– Ну лікарі провели медогляд.

– Серйозно?

– Ну не зовсім. Щось вони підтягнули з бази даних «Привидів», щось тут перевірили, як от кров і подібне лайно.

– І що? Як я себе показав?

– Їх влаштовує все окрім однієї до біса критичної дрібниці.

– Мені з тебе по слову витягувати? Якої дрібниці?

– У тебе категорія М, ти не підходиш.

– А маю мати категорію С? Я почув коли прокинувся, пару слів тільки.

– Категорії М та С це блокування. Щоб прийняли на роботу має бути категорія Г. Я намагався щось десь якось домовитись, але нічого. В цьому всьому немає сенсу, вони непробивні.

– Значить буде складніше ніж я вже встиг обнадіятись. Ти щось про нападників знайшов?

– О так. Ти розгнівав саме пекло.

– Я?!

– Ну не я ж. Ті хто напали на нас ввечері, так звані невидимі вбивці. Орудують у натовпі, важко вистежити і зрозуміти, що ти під прицілом аж поки вже надто пізно. Ті що в квартирі – колишні військові на кшталт тебе, невеликий приватний загін убивць. А об’єднує це все три великі кляті літери! Ц! Р! У! Йобані ЦРУ!

– Бляха! А причини?

– В душі не їбу.

– Я справді накликав на себе пекло. Ти був правий, дарма я працювати з ЦРУ погодився.

– Минулого вже не змінити. Встати зможеш?

– Так. А що?

– Спробую якось допомогти тобі в обхід всього. Ти одягайся, а я зараз подзвоню декому і ми поїдемо.

Коли Ентоні одягнувся в своє, Джейкоб як раз завершив розмову по телефону. Після цього вони пройшли до підземної парковки й покинули територію будівлі архангелів. За п’ятнадцять хвилин вони обережно доїхали до одного з старих покинутих портових складів. На перший погляд непримітне та непотрібне самому місту місце стало невеликим та вже трохи старим таємним та покинутим сховком архангелів. Там було все необхідне для життя і для війни.

Джейкоб був небагатослівний, що було для нього дуже незвичним. Він полишив свого друга там, сказавши лише, що наступного дня зранку заїде, а потім поїхав. Ентоні ж просто почав вбивати час. Він натрапив на приміщення спортзалу, де трохи потренувався не навантажуючи ранену ногу. Далі просто блукав і вивчав нову місцину для себе. А перед сном глянув коротенький фільм.

Двадцять третє липня. Ентоні не встиг прокинутись, як почув, що хтось входить до приміщення. Про всякий випадок він тримав пістолет на готові, але зброя не знадобилась. Джейкоб прийшов і не один, а в компанії молодого і доволі високого та сонного хлопця.

– Ти живий, прекрасно! – сказав Джейкоб, побачивши друга.

– Звичайно живий. Це хто?

– Ентоні, це Ярослав. Ярослав, це Ентоні.

– Дуже приємно. – сказав хлопець.

– Навзаєм.

Ентоні та Ярослав потиснули руки.

– Тут є вихід в інтернет? – спитав хлопець.

– Так. Дротовий високошвидкісний. Підключення захищене. – відповів Джейк.

– Кайф. А кава?

– Десь на кухні має бути.

– Тепер знаю де буду жити, велика дяка. – сказав Ярослав і пішов шукати кухню.

– Два питання. – сказав Ентоні.

– Слухаю?

– Якого біса твориться з його очами? І якого біса ти привів якогось підлітка-студента з дивним ім’ям і вимовою?

– Те що в нього праве око багряне, а ліве сіре? Це в нього вроджене, звикай. А щодо другого питання то він з України. Може тобі й не сподобається, але він талановитий як чорт. Він місяці три був такою занозою в сраці нашої кібербезпеки, ти б знав. Він може допомогти, має допомогти.

– Добре, просто не полишай мене з ним на самоті.

– А з цим проблеми. Мене не буде в місті.

– Питання, якого хуя?

– Триклята комбінація. Їду в Нью-Йорк бо треба з батьками Вероніки йти знайомитись бо за півроку весілля, ще й у мене туди робоче відрядження. Я чесно, намагався якось щось домовитись, але не вийшло.

– Що ж, і скільки мені тут стирчати з цим Ярославом?

– Тиждень мінімум. Ну і тобі ж краще не виходити назовні.

– Та це я розумію. Ой весело буде. Тоді удачі тобі і терпіння мені.

Друзі попрощались, після чого Джейкоб одразу поїхав. Ентоні ж вирішив встановити якийсь контакт з Ярославом, тому пішов шукати його на кухні. А хлопець вже перетворив її на свій умовний барліг. Знайшов інтернет кабель і протягнув його на кухню, щоб там підключити свій ноутбук і працювати.

– А що це ти п’єш таке? – спитав Ентоні коли увійшов на кухню.

– Кава заварена в енергетику. – відповів Ярослав та трішки надпив. – Будеш?

– Дякую, я краще своє серце побережу.

– Розумію, а живу по принципу «один раз живемо». Тому дозволяю собі таке.

– Краще я в це лізти не буду. А як ти з Джейкобом познайомився?

– З ким? – спитав Ярослав, вже активно занурившись в роботу.

– Він тебе привіз сюди.

– А. Я ім’я на питав. І взагалі він мене викликав, бо архангели на мене вийшли.

– Як?

– Тобі історію довгу чи коротку?

– Довгу, часу все одно багато.

– Роки два тому я спробував ламанути сервери гугла, а для цього треба було мати або прямий доступ до серверів, або до однієї з точок доступу, тобто треба було їхати біс знає куди. Я вирішив змінити свою ціль, але обрати не менш товсту. В результаті я хакнув Alastor Int.

– Стоп! Ти Багряна маска?

– То ти мене знаєш! Ти мені вже подобаєшся.

– А як тебе не знати? Твої дії потім ще місяць по ТБ і всім новинам світились.

– Ну я старався. Після того я почав шукати ще ціль, а через рік вирішив зламати Archangel.Security. Довго я з ними бився, але потім вирішив здатись і просто зникнути. А на наступний день після того вони мене в Києві прямо на вулиці знайшли. Ось так і почав з ними співпрацювати.

Вони ще трохи поговорили, але вже на більш загальні теми, після чого Ентоні пішов займатись своїми справами і не заважати Ярославу. А наступного він прокинувся від гучного радісного крику який йшов з кухні.

– Ти бляха хворий? Нащо так кричати? – спитав Ентоні коли увійшов до кухні.

– Пробач, я вже майже дві доби не сплю і в мене прорив. Ентоні Коллінз, ветеран Афганістану, першокласний снайпер і боєць, а також член загону «Привидів». До речі про те, що ти військовий я міг здогадатись по твоїй зачісці. Ось ця коротка. Майже лисий, типічний військовий. Але я не розумію, нащо її зберігати коли ти вже кілька місяців на цивільному.

– Тобто?

– Я знаю, що це ти один з тих, хто вбив правлячу верхівку РФ і підірвав Кремль. Моя повага і подяка. Україна змогла собі і Крим повернути, і всі свої території під контроль взяти. Тут ми до речі напевно майже співпрацювали. Коли ті гади Крим анексували, я зламав і спалив половину їх банківської системи, а потім ще й на ФСБ почав полювати і зливати їх дані. А і до речі на тебе ЦРУ полює.

– Тобто за весь цей час ти дізнався лише те, що на мене ЦРУ полює?

– А ти знав?

– Так.

– Пиздець! – крикнув Ярослав та схопився руками за обличчя. – А сказати одразу ні?! Щоб я знав чиї сраки мені хакати! Мені треба перерва від твоєї геніальності. – сказав він висмикуючи дроти від ноутбука.

– Стій, ти куди?

– Тут недалеко є кафе де як я підозрюю має бути гарний інтернет. Спробую там попрацювати і відпочити від тебе та цих чотирьох стін без вікон. І поїм хоч чогось крім консерв.

– І спиняти тебе сенсу нема. Йди тільки не влізай у неприємності.

– Обов’язково.

Коли Ярослав вийшов, Ентоні пішов далі досипати. Вже о дев’ятій ранку він умився та поснідав. А скоро після того повернувся Ярослав й пакетом їжі. Він дістав звідти шоколадні тістечка, пару банок енергетиків і неочікувано дві пляшки пива.

– Яким, як ти купив пиво? Тобі ж двадцяти одного року нема!

– Ну мені майже двадцять. До того ж дивна в тебе логіка. Я хакер, мене вже не любить ну може країн десять, але я не можу мати фальшиві документи? Якісні фальшиві документи.

– Добре, зрозумів. Відпочив від мене? – спитав Ентоні, відкриваючи пляшку холодного пива.

– І відпочив, і попрацював. Я маю план дій. Короче. Щоб зняти з твоєї спини мішень я видалю тебе з урядової мережі, після цього тобі треба буде тікати до іншої країни з новою особистістю. Але є проблема. Щоб це зробити я маю мати або прямий доступ до серверів цієї мережі, або ж під’єднатись до точки доступу.

– Вже бачу проблему.

– А я рішення. Я знаю, що в Чикаго точно є ця точка доступу, але її треба ще знайти, а це час.

– Скільки тобі часу треба?

– Дні три, може чотири і плюс підготовка. Бо це буде або таємне проникнення, або збройне. Треба бути готовими.

– Тоді радіємо. Тут є купа зброї та спорядження.

– Знаю-знаю, поки ти спав я встиг оглянути тут все. Але я хочу спробувати дещо сам зробити, має бути цікаво. Ну я пішов далі працювати, а ти й далі тут повзай як поранений гусак.

– Мені взагалі ногу прострелили і зашили.

– Які ввічливі найманці сьогодні. І прострелять, і зашиють. Даси номер?

– Дуже смішно. Мене архангели підлатали.

– Я радий за тебе і твого янгола-охоронця, але мені працювати треба для твого ж блага, тому не заважай.

Наступні дні йшли доволі швидко та плідно. Ярослав активно вичисляв розташування необхідної точки доступу, а також працював над своїм унікальним обладнанням і формував план дій. Ентоні ж потихеньку тренувався і приводив себе в форму. В один з днів, коли він нарешті збирався прийняти душ, він зняв бинти з ноги і виявив відсутність швів, рани чи навіть шраму. В голові почало виникати купа питань, але він вирішив проігнорувати це і не ділитись цим з новоспеченим знайомим, щоб не відволікати його зайвий раз.

Друга половина дня двадцять восьмого липня. Все було готово і лише чекало початку. Ентоні повністю екіпірувався у військову форму та набрався зброї. Ярослав же роздобув швидку та водночас непримітну машину щоб дістатись до точки доступу і втекти звідти за підготовленим маршрутом. Вони сіли до авто та кожен завантажив своє спорядження.

– Щось у тебе легенько все якось. Нічого не забув? – поцікавився Ентоні, сідаючи за руль.

– Я взяв все необхідне, а зброя такою для мене не є. Невеликий екскурс. Я переписав програму GPS і тепер вона працює таким чином, що вибудовує найбезпечніший маршрут, а окрім цього по натиску однієї кнопки починає зламувати світлофори, що дасть можливість завжди їхати на зелене.

– Битись хоч вмієш? А то, відчуваю, ми в пекло ліземо.

– В школі займався вільною боротьбою, а пізніше боксом.

– Цікава комбінація.

– Чого тільки не зробиш, щоб над братом трохи познущатись, так? – спитав Ярослав і злегка просміявся.

– В тебе є брат?

– Близнюк. Очі в нього такі ж як в мене, тільки віддзеркалені.

– Заздрю. Завжди хотів брата, а в тебе ще й близнюк.

– Нічому заздрити якщо чесно.

– Дивак ти звичайно. Отже зброю брати ти не хочеш, а вона не була б зайвою. Почекай, а це ще що за гівно? – спитав Ентоні та глянув у внутрішню частину куртки хлопця. – Це бляха вибухівка?! Ти йобнувся?

– Ні, я не йобнувся. Це просто півтора кілограми С4, абсолютно безпечно.

– Тобто ти готовий до теракту? Прекрасно. – сказав Ентоні зрушуючи авто з місця.

– Від тебе це чути особливо приємно. Діяльність привидів можна класифікувати якщо не як тероризм, то як військові злочини, тому мені до тебе ще далеко.

Оскільки суперечка не мала сенсу, Ентоні просто керував машиною, а Ярослав дістав свій ноутбук з сумки та працював на ньому. Все було йшло доволі гладко, аж поки Тоні не помітив, що за ними вже якийсь час їздить один і той самий чорний джип.

– Думаю за нами спостерігають. – сказав він.

– Знаю. – відповів Ярослав. – Я за ними вже хвилин п’ять наглядаю через міські камери. Джип має чисту історію та реєстрацію і все веде до твого улюбленого ЦРУ.

– Тільки не кажи, що доведеться вести перестрілку та погоню в центрі міста.

– Ні не треба. Я вже все вирішив. Їхня машина новенька, має купу електроніки в середині, навіть автопілот і вихід в інтернет.

– Я тебе зрозумів. Чаклуй свою магію.

Ярослав підключився до автомобіля, додав його в свій список небезпек, почав відстежувати його розташування на мапі, а потім зламав всю систему керування і відправив його до аеропорту. За декілька хвилин після цього Ентоні доїхав до місця призначення та зупинився.

– Ти впевнений, що це те місце? – спитав він, оглядаючи будівлю з вікна.

– Так, а що?

– Просто не дуже схоже на урядовий об’єкт.

– А як на мене ідеал. Невелика двоповерхова будівля в спальному районі де проживає середній клас. Бездоганне маскування.

– Як скажеш, а що наші переслідувачі?

Ярослав глянув на мапу.

– Виїхали з аеропорту, їдуть приблизно в наш напрямок але не точно. В нас максимум п’ятнадцять хвилин на все. Починаємо.

– Починаємо.

Ярослав одягнув на голову багряну тканинну маску з темними лінзами, а Ентоні військову тактичну маску і легкий бойовий шолом, після чого обидва вийшли з авто. Хлопець сховав ноутбук в сумку та перекинув її через плече, а потім натиснув на кнопку на своїй правій рукавиці. Ентоні відкрив двері чорного входу в будівлю і вони зайшли. Першого озброєного охоронця вивів з гри Ярослав. Він поклав свою руку йому на плече, тим самим паралізувавши бійця електрошоком, а потім вдарив йому в обличчя з усієї сили вільною рукою.

– Що це було? – тихо спитав Ентоні.

– Шокові рукавиці. Давно мріяв їх зібрати.

– Головне випадково не здетонуй.

Вони тихо, як доволі непогана команда пробирались в глиб будівлі, оминаючи камери. Так їм вдалося спуститися в підвальне приміщення де й була бажана точка доступу. Ярослав вимкнув свої рукавиці, дістав ноутбук та підключив його і почав працювати. Ентоні ж почав через камери спостереження, доступ до яких був у цьому ж приміщенні, виглядати небезпеки. Чекати довго не довелося.

– Чотири машини на вході. Купа бійців та… бляха.

– Що там?

– З ними Привид.

– Пиздець! У нас не вистачить обладнання на нього. Йди й тягни час! Труп я, труп ти.

– Знаю! Мені не сім років.

Ентоні піднявся на гору й одразу ж почав вести активну перестрілку. Оточення було не надто зручним для нього, але йому все одно вдалося вбити шістьох противників. Але в якийсь момент перед ним приземлилась світло-шумова граната. Тоні встиг відбігти на більш-менш безпечну відстань, але його все одно трохи оглушило. Коли один з бійців вже був готовий вистрілити йому в голову, на нього неочікувано налетів Ярослав та вирубив, після чого відтягнув Ентоні до умовного укриття.

– Ти вже все? – спитав він.

– Ні. Зрозумів, що не встигну все зробити тому завантажив їм в мережу свій вірус, він гарантовано зітре тебе звідти, а може й всю мережу знищить. Але довелося потім свій ноут спалити струмом.

– Отже продовжуймо.

З Ярослава та Ентоні вийшов справді непоганий тандем. Вони успішно справлялись з кожним бійцем, аж поки на них не вийшов Привид. Він атакував у ближньому бою, тримаючи в лівій руці бойову сокиру, а в правій мачете. Його рухи були швидкі, тактичні і точні, але при цьому грубі і навіть трохи дикі. А завдяки доволі вузькому коридору, йому було ще зручніше битись. Привид бив з такою силою, що кров Ярослава та Ентоні сочилася й текла крізь їх маски, але він не зміг нанести жодному з них якихось сильних поранень зброєю перед тим як втратив її. Хоча це не сильно покращувало ситуацію. В якийсь момент, поки Ентоні був оглушений від сильного удару головою об стіну, Привид сконцентрувався на Ярославі. Він вбивав хлопця в стіну аж до звуку хрускоту кісток, а потім різким рухом дістав свій пістолет і вистрілив у живіт.

Ярослав впав, притиснувшись до стіни, стягнув маску з голови та сказав: «Не хотів я щоб все так скінчилось.», – розстібаючи куртку. Ентоні зрозумів, що зараз буде й одразу побіг в бік виходу. Привид, з невеликим запізненням, побіг за ним. За секунду після того як Тоні добіг до автівки стався вибух і будівля миттєво розлетілась на друзки. «Бляха, Ярослав.», – сказав він, дивлячись на руїни. Нажаль в нього не було багато часу тому довелось сідати в авто й тікати за маршрутом.

Через декілька хвилин доволі нервової але тихої поїздки у вікно прилетіло декілька куль. Ентоні поглянув у дзеркала і побачив Привида, брудного, в пилюці але живого та на мотоциклі. Почалася перестрілка прямо під час погоні, яка завершилася тим, що переслідувач цілеспрямовано поцілив у одне з коліс машини, що призвело до миттєвої втрати керування. Тоні врізався та проїхав крізь стінку покинутого п’ятиповерхового будинку, а через наступну різку зупинку машини, вилетів через лобове скло. Він зняв шолома з маскою і сплюнув трохи крові. Ентоні ледь не з останніх сил підвівся на ноги, аж раптом почув звуки мотоцикла, це змусило його тікати в пришвидшеному темпі. Зайнявши укриття за кутом на другому поверсі, він помітив, що лишив свій слід з крові, а одразу після цього поруч з ним приземлилась світло-шумова граната. Тоні знову був оглушений, хоча й встиг відійти на якусь відстань та прикрити вуха. Але він не встиг прийти в себе, як прилетіла нова граната, цього разу уламкова і з нею вже не так пощастило.

Ентоні зірвав з себе бронежилет, який зміг затримати багато уламків, але рани все одно були серйозні. Він вже не міг стояти чи йти як слід. Тоні присів під вікном та випрямив ноги, усвідомлюючи свої мізерні шанси на виживання. Коли він побачив Привида, що наближався до нього, спробував зробити свій, можливо, останній постріл, але той сам вистрілив і вибив пістолета з руки.

– Мені шкода, містере Коллінз.

– Агенте Меркурі?

Привид зняв шолома з маскою і під ним справді виявився агент Меркурі, який одразу ж вимкнув спотворювач голосу на шиї.

– Чому? – спитав Ентоні, кашляючи й стікаючи кров’ю.

– Я не мав вибору. – відповів Меркурі та присів навпроти. – Або так, або мої близькі будуть вбиті. Пробачте.

– Ти не відповів чому.

– Місія в Москві. Третина загону мертва, жертви серед цивільного населення значно перевищили передбачувані. Керівництво прийняло рішення про ліквідацію проєкту.

– Вінчестер…

– Він ні до чого. Він до останнього захищав проєкт. Навіть погрожував злити дані ЦРУ задля проєкту. Все зійшлося до того, що Вінчестера ліквідували першим.

– Решта привидів?

– Мертві. Це було доручено мені особисто. Когось вбили в натовпі, а когось невеликий загін найманців. Важко було лише з вами. У вас наче ангел-хранитель на плечі був.

– Віриш у Бога?

– Хіба є різниця? Ще раз перепрошую. Мені дуже шкода.

Агент Меркурі активував спотворювач голосу та одягнув шолом з маскою після чого встав. Він відійшов на пару кроків і навів пістолет на голову колишнього привида. «Тільки не в голову.», – з останніх сил промовив Ентоні. Меркурі на мить завагався, але потім опустив пістолет трохи нижче, вистрілив, після чого розвернувся й пішов. Куля вразила Тоні в саме серце. З його рота потекла кров. В його останні миті він був у полоні дивних відчуттів, така незвична тиша і пітьма, що поглинала весь кругозір. Останнім звуком, що почув Ентоні були поліцейські сирени. Далі було лиш на диво приємне та заспокійливе відчуття смерті.