Сімнадцяте серпня, 1876 рік, місто десь на півночі Канзасу. На місцевому кладовищі, у невеликій зоні з вишуканими надгробками, проводили останній етап поховання Еріка Бернса старшого. Всі його рідні вже висловили свої останні слова на честь померлого, аж ось вийшов чоловік, не родич, та дістав з внутрішньої кишені піджака лист. З його слів Аластор, якого іноді називають Велетнем, не зміг вчасно прибути на похорон через непередбачувані проблеми на залізниці. «Батьку, ти надихав мене та Еріка, ти допомагав нам, підтримував нас і просто був поруч з нами як у найтемніші часи так і в найсвітліші. Прошу пробачення, що не зміг побачити тебе востаннє, але хочу щоб ти знав, я схиляю перед тобою коліно. Нехай Бог буде милостивий до твоєї душі.», – йшлося в листі.

Коли труну вже засипали землею, а всі почали розходитись, до чоловіка який читав лист від Аластора, підійшов Ерік Бернс молодший. Він був середнього зросту, мав сіро-сині очі та темне волосся. «А що саме сталося у дорозі з братом?», – поцікавився він.

– Містере Еріку, не хвилюйтесь. Це невелика проблема на коліях, якщо все пройде добре, вже сьогодні вночі він має прибути до міста.

– Дякую, це заспокоює. А як його стан?

– Мені нажаль невідомо це. Ви самі знаєте, містер Аластор не полюбляє ділитися подробицями здоров’я. Але думаю Вам він не відмовить.

Ерік подякував чоловіку, а потім запропонував оплатити йому номер в готелі, оскільки в будь-якому разі треба було десь чекати Аластора. Відмови містером Бернсом не приймались. Настала ніч. Близько четвертої години ранку до міського вокзалу прибув потяг, відмінний від інших, всі його вагони були значно вищі та ширші за решту. З нього вийшло троє чоловік. Двоє були озброєні і мали середній зріст, але один мав зріст у майже три метри, але при цьому не виглядав як просто витягнутий скелет, він був доволі пропорційним, це і був Аластор, у правій руці він тримав тростину, а сам був без зброї. Кожен його крок був спокійним та важким. Потяг зрушив з місця та попрямував до залізничного депо, щоб не заважати решті і поновити запаси палива.

Ці троє чоловіків йшли по вулицям Канзас-Сіті, освітленими газовими лампами, у бік кладовища. Вже на місці Аластор підійшов до могили Еріка Бернса та став на праве коліно. Стало чутно скрегіт металу який був закріплений на ногах і допомагав у пересуванні. Аластор проронив кілька сліз на землю, а потім встав, спираючись на свою тростину. Його супровід допоміг відчистити брюки від бруду, а потім вони попрямували до маєтку Бернсів, де зараз проживає його брат зі своєю сім’єю.

Коли вже світало, прислуга розбудила Еріка та повідомила про прибуття Аластора, а також, те, що він вже очікує. Це змусило його ледь не злетіти з ліжка, одягнутись та вилетіти у внутрішнє подвір’я своїх володінь. Там він побачив Аластора, сидячого під дубом на лаві і читаючого книгу. Він зняв свої окуляри коли побачив наближення молодшого брата, тим самим відкривши свої так само сіро-сині очі. Потім зняв свого капелюха в якості безслівного привітання, тим самим звільнивши своє темне та довге, зачесане назад, волосся, що мало перші ознаки облисіння.

– Аласторе. – сказав Ерік сідаючи поруч.

– Еріку.

– Ти написав гарні слова батьку. Я ледь не пролив сльозу.

– Дуже старався. То як батько помер? Які були його останні миті?

– Помер в холодному поті та крові від власного кашлю.

– Туберкульоз в усій красі.

– І не кажи.

– Чотири роки боровся. – Аластор поглянув у небо, потім перевів погляд на маєток, – А як там мій племінничок?

– Артур живий-здоровий, щасливий. А в тебе що та як?

– Та не дуже. – відповів він, а потім на мить ухопився за серце, після чого підняв ліву руку в гору. Один з його охоронців одразу підбіг і дав флягу.

– Що це ти п’єш? – з видимим хвилюванням у голосі спитав Ерік.

– Суміш трав, трохи опіуму, бурбон, ще щось, гадки не маю. Знімає біль, полегшує симптоми, хоча й голова як у тумані.

– Симптоми чого?!

– Повільної смерті.

– Ні…

– Нажаль так. Місяців вісім тому мені стало гірше, я викликав найкращих лікарів з усієї країни, та що там, найкращих з усього світу. Всі як один сказали, що я помру. Мені ще десь рік жити, може півтора, а то й два якщо буду піклуватись про себе, але не більше. Серце просто не витримує.

– Я не вірю в це. Ти-ти маєш боротись.

– Це як боротись з вітряками. Я побуду тут ще тиждень, можливо два, розберусь з усіма юридичними справами. Потім повернусь до Сан-Антоніо і я б хотів, щоб ти з сім’єю також поїхав, переоформлю всі свої активи на тебе, більше ні на кого.

Ерік не міг підібрати вірних слів, йому не хотілось вірити в почуте.

– Я тобі допоможу. – сказав він після роздумів.

– Мені навіть цікаво як ти спробуєш. Будь ласка.

Ерік попросив свого брата просто нікуди не йти і почекати на його повернення. Аластор навіть не виступав проти цього. За хвилину Ерік вже був на коні та їхав в інший бік міста. Його метою призначення був невеликий торгівельний вагончик. Він постукав у нього і звідти вийшов доволі високий чоловік з чорним доглянутим волоссям світлою шкірою та темно-зеленими очима. Це був чоловік на ім’я Богдан, але здебільшого його знають як Характерника. Коли він почув, що йому дають можливість зустрітись з самим великим Аластором, то одразу ж сів керувати возом та поїхав за Еріком до маєтку.

Вже на місці виявилося, що слуги подали сніданок прямо на внутрішньому подвір’ї, сонячна та тепла погода дозволяла це. Аластор снідав у компанії свого племінника та його матері, Ебігейл, неймовірно гарної темноволосої жінки. Ерік та Богдан доєднались. Характерника знали, він допомагав останні кілька місяців Еріку старшому в лікуванні і зміг подарувати йому додатковий час. Цікавою в нього була манера говоріння, надзвичайно спокійна, холодна та навіть в певною мірою байдужа, як власне і його погляд. Вже після сніданку Ебігейл та Артур повернулись до будинку, продовжувати домашнє навчання чотирирічного хлопчика. Слуги також пішли геть з подвір’я, а потім і охорона Аластора. Він лишився на самоті з братом та Характерником. Вони троє зайняли лаву під дубом.

– Отже, Богдан. Ім’я не місцеве, та й акцент також. – зауважив Аластор.

– А ви уважний. Я вже довгі роки живу і спілкуюсь виключно англійською, але ви змогли це почути, неймовірно. Я зі Східної Європи, слов’янин.

– Ерік привів вас після розмови про моє здоров’я, враховуючи те, що я чув, ви справді майстер, але не думаю, що ви зможете допомогти.

– Просто вислухай його. – втрутився Ерік.

– Брате, з усією повагою до тебе та цього чоловіка, мене не врятувати. Для цього треба якась… навіть не знаю, сила Бога чи магія, яких нажаль не існує.

Ерік у відповідь силою думки та помахом руки вирвав з рук брата його тростину, притягнув до себе, трохи повертів у повітрі і повернув.

– Все ще так думаєш? – спитав він.

– Що за? Як?

– Богдан дав мені книгу і інструкції, а я зміг підкорити метали. Можу навіть залізо на золото перетворити якщо схочу.

– Містере Аласторе, Велетню, я пропоную щось, що справді вас врятує, все залежить виключно від вас. – сказав Богдан.

– Чого ти хочеш?

– В даний момент, лише вашого рукостискання. – відповів Богдан та протягнув руку.

Коли Аластор потиснув її, Характерник смикнув її та вирвав душу з тіла.

– Що за? Дивно себе почуваю. Я-я палаю? – спитав Аластор та глянув на свої руки, які були наче вкрити легким червоним полум’ям.

– Я витягнув твою душу з тіла, вітаю в світі тіней. – відповів Богдан.

– А з тобою що?! – спитав Аластор побачивши Характерника. – Тебе наче, наче…

– Білували живцем та кинули у вогонь?

– Кращого опису й немає.

– Зараз ми з тобою за межами наших тіл, але я думаю, що ти це й так помітив.

– Важко не помітити це.

– Час тут йде інакше, світ живих по відношенню до нас майже завмер. А тепер якщо ти не проти, я почну свою роботу. – сказав Богдан та підійшов до тіла Велетня і встромив туди руки.

– Ти так мого батька лікував?

– Ні, для нього я використовував немагічні науки. Магія б його убила. А зараз приготуйся, буде боляче. – сказав він та клацнув пальцями.

Вони обидва миттєво повернулись до тіл, але з невеликою різницею. Аластор ледь не злетів з лави від болю, але без крику.

– Вийшло… вийшло! – сказав Ерік.

– Що? – спитав Аластор, а потім помітив, що він стоїть без тростини. – Я почуваю себе нормально. І-і голова чиста. Неймовірно! – додав він, коли знову сів.

– Саме так. – сказав Богдан. – Але нажаль, ненадовго.

– Тобто «ненадовго»?

– Ефект протримається дві доби, можливо трохи більше, а потім все повернеться до норми.

– Як це закріпити?

– З допомогою цього. – відповів він, дістаючи з внутрішньої частини піджака книгу.

– І в ній є все необхідне мені? – спитав Аластор беручи книгу до рук.

– Навіть більше. Вона не обмежується здоров’ям, там є й чим розважитись.

– І що тобі за це винен?

– Те що й твій брат.

– Послугу. – уточнив Ерік.

– Колись я звернусь до тебе про послугу і буду сподіватись на твою допомогу. – доповнив Богдан. – Домовились?

Аластор погодився, після чого Характерник пішов, перед цим порадивши не виявляти своє здоров’я, а тримати це у відносній таємниці, хоча б якийсь час, просто задля власного ж комфорту. Решту дня брати Бернси провели в сімейній компанії та трохи в незручній атмосфері. Ввечері ж вони пішли до потягу на якому прибув Аластор. Їм було потрібно поговорити наодинці.

– Отже магія. Вони знають? – спитав Аластор.

– Ні, ніхто не знає.

– А нащо ти почав взагалі це все вивчати?

– З цікавості, можливо трохи з бажання сили, для захисту. Громадянська війна може й скінчилась але ще є доволі розлючені люди. Мені в мої тридцять дев’ять, як і тобі в твої сорок три, треба захищати сім’ю.

– Може й так, особливо якщо врахувати які ми довгожителі.

– В цьому ми пішли в батька. Майже шістдесят років прожив.

– Ти вийшов на Богдана, чи він на тебе?

– Без поняття. Коли перетнулися, то обидва шукали один одного. Я щоб попросити допомогу, він щоб надати. Так само за послугу як і тобі.

– А він виривав тебе з тіла?

– Так, щоб показати малу частинку того на що він здатен, ну і також вирішив позбавити мене від головного болю.

– Отже ти бачив його душу.

– Моторошна річ.

Вони ще трохи посиділи, поговорили, а потім Ерік пішов додому, до решти родини. Аластор же зміг вперше за довгі роки самостійно змінити одяг, а перед самим сном вирішив трохи почитати книгу, дану Богданом, щоб трохи орієнтуватися в ній на майбутнє. Наступного ж дня, фактично з першим промінням сонця, він знову прийшов до брата в гості. Причиною було майбутнє навідування туди юриста, для озвучення заповіту Еріка Бернса старшого. Все відбувалося на внутрішньому подвір’ї, там зібрались всі найближчі родичі та друзі померлого. Перед ними вийшов чоловік, вже в роках, у сірому костюмі, в окулярах та з німецьким акцентом у голосі.

– Доброго ранку всім присутнім. Причина нашого зібрання звичайно не найсвітліша, але мені за сльози не платили. Мене звати Август Шульц, я був юристом Еріка Бернса старшого. Вперше він склав свій заповіт одразу після того як дізнався про хворобу, зміни були внесені лише один раз, чотири місяці тому. Є питання чи можу починати?

Всі мовчали, було чутно лише звуки міста десь в далині.

– Отже питань немає, я почну. Читатиму від імені покійного, слово в слово, і не хвилюйтесь, це буде доволі коротко. Я, Ерік Бернс старший, при здоровому глузді та гарному самопочутті заповідаю свою компанію «Burns & Co», яка займається видобутком вугілля та нафти по всій країні, а також видобутком і обробкою різних металів, своєму старшому сину Аластору Бернсу. Також я заповідаю йому тридцять п’ять відсотків від своїх загальних грошових збережень, всю свою нерухомість за виключенням тієї, що знаходиться у Канзасі, а також всі свої плантації, також за виключенням тих, що знаходяться в Канзасі. Своєму молодшому сину, Еріку Бернсу молодшому, заповідаю всю свою нерухомість, всі підприємства та плантації, що знаходяться в межах штату Канзас, а також двадцять відсотків від своїх загальних грошових збережень. Своєму єдиному онуку, Артуру Бернсу, заповідаю десять відсотків від своїх загальних збережень які він отримає після повноліття. П’ять відсотків від своїх збережень я віддаю державі, для розвитку медицини. Решту моїх грошей мають розподілити між моїми найближчими родичами та друзями яких я не вказував вище. На цьому все. Воля покійного була озвучена. Можете розходитись, хіба у вас є питання.

– Так є декілька. – визвався Аластор, поки подвір’я пустішало від людей. – Скільки саме ці тридцять п’ять відсотків?

– Тридцять п’ять відсотків це-це вісім мільйонів п’ятдесят тисяч доларів. Якщо додати також ціну всіх підприємств, нерухомості і подібного, загалом ви отримали від батька сорок сім мільйонів вісімсот тисяч доларів. Це приблизна сума. Ще питання?

– Ви на одне з них відповіли одразу. Отже, яких саме змін зазнав заповіт? Я наче нічого не помітив.

– Гарне питання, почекайте. – відповів Август та підійшов до столу на якому лежала його сумка з основними документами. Він рився в ній, перебирав папери поки не знайшов необхідне. – З заповіту прибрали пункт про реліквію «метеоритний револьвер».

– А можна дізнатись причину? – поцікавився Ерік. – Це доволі важлива реліквія для родини.

– Вона була передана у руки сторонньої особи. Вже знаю яке питання ви хочете задати, імені не вказано, лише слово «Характерник». Це вам щось говорить?

Брати Бернси з певним подивом переглянулись між собою.

– Так, говорить. Можете йти. – відповів Аластор.

– Дякую. В найближчі дні буду очікувати вас у себе в офісі для підписів. До побачення.

Коли Август Шульц пішов, Бернси одразу попрямували в інший бік міста, до вагончика Богдана. Аластор при цьому лишив свою охорону в маєтку брата. Прогулянка по місту супроводжувалась майже мертвою тишею та поглядами людей. Їм було трохи страшно та дискомфортно коли поруч проходив Велетень. Ось Бернси вже прийшли на місце, щоб розібратись з усім, але чекало їх там лише розчарування. Ерік доволі ввічливо постукав по стінці дерев’яного вагончика.

– Відкривай! Це ми! – сказав він.

Стінка вагончика розкрилась як вікно і звідти на Бернсів дивився Характерник.

– Яка приємна неочікуваність. – сказав він, дивлячись на братів. – Ви доволі вчасно прийшли, встигнемо попрощатись. Через кілька годин я планую виїхати.

– І куди ж саме ти плануєш попрямувати? – поцікавився Аластор.

– Північ. Вірогідно інший штат. Колись і до Канади завітаю.

– А яка ж причина? Якщо не секрет.

– Колекціонерство. Я шукаю та збираю речі з унікальною історією та реальною магією.

– Як «метеоритний револьвер»? – спитав Ерік в доволі агресивному тоні.

– Точніше й не скажеш. Як я розумію, сьогодні ви заслухали заповіт, а відповідно й зміни до нього. Одразу кажу, револьвер до вас не повернеться.

– Це сімейна реліквія. – з легким роздратуванням у голосі сказав Аластор. – Ми б хотіли повернути її.

– Пропоную вам перейти до тієї частини де ви мене намагаєтесь вбити. – сказав Богдан, розстібаючи свою сорочку щоб оголити торс. – Чудово знаю, що у вас вже є ніж, бийте, тільки одяг не пошкодьте.

Характерник дивився на обох Бернсів, аж поки з поясу Еріка не вилетів ніж, він встромився в серце але жодної реакції не було, навіть кров не йшла. Потім ще один удар іще один, іще, іще, іще, іще. В кінці ще й по горлу удар, але так само нічого. Бернси дивились з жахом на свого співрозмовника, поки його рани затягувались, а разом з цим наче сипались пилом.

– Думаю, ви зрозуміли чому у вас немає жодного важеля впливу. – сказав Богдан застібаючись.

– Нащо тобі револьвер? – спитав Аластор, коли трохи відійшов від побаченого.

– Ви обидва бачили мою душу, я проклятий. Я шукаю спосіб звільнитись, навіть якщо це буде коштувати мені моєї подоби життя. Тому пропоную не псувати нам наші стосунки, до того ж ви обидва мені винні.

– Скільки таких як ми? Твоїх боржників, навчених магії.

– З вами двома, двадцять сім. Але не думаю, що вам це якось може допомогти. Отже, рекомендую повернутись до своїх звичних справ і очікувати коли я до вас прийду. – сказав Богдан після чого знову закрився в своєму вагончику.

Бернси, перебуваючи в шоці від побаченого та почутого, просто пішли, а десь на півдорозі до маєтку, попрощались та розійшлись. Ерік повернувся додому, до родини. Аластор же повернувся до свого потягу, а вже там, у вагоні-кабінеті, продовжив дослідження книги з закляттями, поки не знайшов те, що йому було потрібне. Він наказав своїм людям зібрати та принести йому то заходу сонця доволі специфічний набір компонентів. Вони впорались з цим завданням, хоча й не без труднощів.

І ось місто опинилось під покрівлею ночі. На небі не було жодної хмари, кожну зірку було видно ясно й чітко, а Місяць був у своїй найвищій точці. Коли Аластор впевнився, що час настав, він затулив всі вікна щільними шторами і почав свій перший ритуал. У відносно великий срібний кубок він зсипав суміші різних цілющих трав, трохи пороху, додав декілька видів рослинних олій та склянку гарного червоного вина. Потім він почав розмішувати все це. Отримавши доволі однорідну суміш, Аластор спинився, зробив невеликий надріз на пальці і додав до суміші пару краплин своєї крові. Далі він взяв до рук сірники і був готовий запалити їх. «Hoc momento ad magnas potestates, quae cum hominibus, cum angelis, cum daemonibus converto. Vires quibus mundus aedificatur. Rogo te, ut cures corpus meum in aeternum.», – зачитав він з книги, після чого запалив сірник і кинув його у кубок. Яскравий рубіновий спалах на мить осяяв вагон, та зник. У кубку не лишилось нічого крім рубінового вогню, який через мить влетів у тіло Аластора через носа та рот і попрямував до серця, а вже звідти, через кров, розповсюдився по всьому тілу, зцілюючи його.

Велетень стояв, спершись руками на стіл, перед порожнім та ідеально чистим срібним кубком. Очі Аластора трохи змінилися, навколо самої зіниці з’явилось ледь помітне рубінове кільце. Невпевнений в успіху ритуалу, він перейшов до свого спального вагону де майже одразу заснув. Зранку ж він проснувся і відчув в собі сили. Це й переконало його в успіху. Самостійно змінивши одяг на свіжіший, а також поснідавши, Аластор попрямував вирішувати юридичні питання щодо батькового спадку.

Вже після обіду, він зустрівся з Еріком і радо повідомив про своє одужання. Радість була безмежна. Факт того, що Аластор зможе прожити довге життя неабияк ощасливлював його брата. Вони обидва повернулись до маєтку і зайняли своє улюблене місце в дворі, на лаві під деревом.

– То ти нарешті здоровий? Навіть не віриться.

– Мені теж. Як повернусь до Сан-Антоніо, знову запрошу до себе лікарів, але в масштабах країни. Хочу впевнитись.

– Є занепокоєння?

– Трохи. Ритуал був успішний і відчуваю я себе краще ніж будь-коли, але я ще не до кінця довіряю магії. Хочу впевнитись з боку науки.

– Це можна зрозуміти. А з Богданом що? Будемо щось робити? Якось діяти?

– Ти бачив що він таке. Від нього віє небезпекою. Я не знаю на що він здатен і це, це с правді лякає.

Брати ще трохи посиділи, поговорили та навіть трохи випили, а потім розійшлись по своїм справам. В Еріка були справи сімейні, а в Аластора юридичні. Велетень щодня виходив у місто, працював з юристами, а потім продовжував повільне вивчення та дослідження книги з магією. Так і пройшло півтора тижні. Перед самим своїм від’їздом, Аластор наостанок відвідав Еріка з сім’єю, трохи з ними посидів, поговорив, а потім вони провели його до потягу та попрощались.

Дорога була довгою, а зайнятись особливо нічим. Щоб повбивати час, Аластор вирішив не тільки читати свою новеньку книгу, а й опановувати певні закляття з неї. Нажаль, більша їх частина була направлена на взаємодію з живими істотами, особливо з людьми, тому це все було трохи проблематично.

Третє березня 1878 року. Аластор був в робочому кабінеті свого маєтку, побудованого спеціально під особливості свого власника. Велетень працював з документами про співпрацю з Вільямом Вандербільтом, коли до кабінету забіг прислуга та передав листа. Прочитавши його вміст, Аластор ледь не злетів зі свого крісла, чим налякав парубка, а потім наказав готувати потяг до подорожі. В листі йшлося про жорстоке вбивство Еріка Бернса молодшого та його дружини.

За декілька днів, Аластор прибув до місця призначення й одразу попрямував до місцевого відділку поліції, а слідом й до моргу. Тіла Еріка з Ебігейл були в окремому відділені, значно чистішому та більш доглянутому. Велетню доводилось неабияк нахилятись, щоб просто бути там, але задля брата він робив це без зайвих вагань. Вже на подвір’ї, в значно комфортніших умовах, він спілкувався з шефом поліції.

– Що саме сталося? І як?

– Ебігейл була вбита простим ножем, але з вашим братом дещо дивне. В його тілі знайшли сліди морфію, величезна доза. Як саме він її отримав ми не знаємо, але це допомогло його вбити.

– А що з моїм племінником?

– Зараз Артур там де й був, в маєтку, під цілодобовим наглядом прислуги та охороною. На момент вбивства він був вдома, навчався. Ерік з Ебігейл у той час були в місті, зі слів прислуги, вони хотіли провести романтичний день.

– Є якісь сліди? Підозри? Хоч щось?

– Нічого. Свідків не було, слідів не знайшли, підозр також. Впевнені лише в тому, що метою було саме вбивство, але нащо? Ми не знаємо.

– Тіла готові до похоронів?

– Так. Ми повідомили їх друзів та родичів в інших містах та штатах. Дванадцятого березня вже мають поховати. Це все, що я знаю.

Аластор, з порожнечею в очах та розчаруванням і тугою на обличчі, пішов до свого племінника. Артур кинувся до рук свого дядька, як тільки побачив його, з сльозами радості на очах. Аластор звичайно намагався його заспокоїти, але й сам не міг утримати сліз через скорботу та горе. «Все буде добре.», – казав він їм обом.

Як і було сказано, дванадцятого березня, відбулось поховання. Відтепер Ерік та Ебігейл спочивали разом, поруч з Еріком Бернсом старшим. Аластор побув ще трохи в місті, став офіційним опікуном маленького Артура, переоформив всю власність свого брата на себе, а потім поїхав до Сан-Антоніо, разом з племінником. Він пообіцяв йому, що ніколи не покине його і буде піклуватись про нього до останнього.

У новому будинку, Артуру виділили гарну та простору кімнату поруч з кімнатою його дядька, до того ж недалеко від його ж робочого кабінету. Аластор скасував або переніс більшість своїх зустрічей на місяці вперед, щоб проводити як можна більше часу зі своїм племінником. Разом з цим він розіслав запрошення найкращим найманцям та мисливцям за головами, щоб ті навідали його. Окрім цього Велетень виділив своїх найкращих людей на пошуки вбивці Еріка.

Сьомого квітня в залі маєтку Аластора зібрались найкращі найманці та мисливці за головами. Велетень особисто хотів розповісти їм про те кого їм треба знайти. Кожному з них роздали по аркушу паперу де було намальовано обличчя Богдана і додаткова інформація про нього, без магічних подробиць.

– Вашим завданням буде знайти цю особу та привести до мене. Живим і неушкодженим.

– А чим це таким він вам завинив? Велетню? – спитав один з найманців.

– Так. Чим? І до того ж, нащо так багато нас? І чому ви не звернетесь до держави за допомогою? Вас би вони точно послухали. – підтримав інший.

– Я плачу п’ятдесят тисяч доларів тому хто приведе його до мене. – сказав Аластор, чим спровокував абсолютну тишу. – І ще по десять тисяч кожному з присутніх, хто прийматиме участь у пошуках, але виключно за умови успіху. Решта хвилювати вас не мусить. Ще питання?

– Де приблизно нам його шукати?

– Останній раз я його бачив в серпні сімдесят шостого року, їдьте у найпівнічніші штати країни, за потреби їдьте на територію Канади, але ви мусите його знайти. Ще питання? – спитав він та оглянув залу, в якій й досі панувала повна тиша. – Тоді за роботу, час це гроші.

Коли умовні гості почали вирушати в дорогу, Аластор одразу ж пішов до кімнати Артура, щоб провести з ним ще трохи часу, показати свою любов та підтримку.

– Як ти? – спитав він, присівши на ліжко.

– Непогано. Тільки я за татом з мамою сумую. А ти?

– Я теж сумую за ними. Що читаєш?

– Книга з французької. Завдання пані Маргарет.

– Вона тобі подобається? Вчителька?

– Так. Місіс Маргарет гарна. Вона добре знає мови і математику, і добре мене вчить.

У двері кімнати постукали, після чого туди увійшов прислуга.

– Що там? – спитав Аластор.

– До вас гість-У.

– Відведіть його в окрему будівлю і підготуйте мої інструменти. Я скоро навідаю його.

Прислуга вийшов з кімнати та пішов виконувати розпорядження.

– Ти ж не проти, якщо я відлучуся на якийсь час?

– Ні дядьку.

– Я тебе люблю, Артуре, понад усе. – сказав Аластор та обійняв племінника перед тим як вийти з кімнати.

Йдучи по коридорам маєтку, він спинився біля одного з дзеркал. Велетень сперся руками на стіл біля дзеркала і почав вдивлятися в свої очі. Вони були його рідного сірого кольору, а потім він кліпнув і райдужка була майже повністю рубінова. Ще раз кліпнувши, Аластор повернув природній колір очей та попрямував до виходу з маєтку. Далі він пішов до невеликого будиночку, який слугував лише як вхід до кам’яного підвального приміщення. Велетень запалив газові лампи і побачив свого гостя, це був простий чорний чоловік близько тридцяти років, прив’язаний до стільця, а поруч був невеликий стіл з різними інструментами для тортур.

– Не очікував побачити когось як ви.

– Пане Аласторе, прошу, відпустіть мене!

– Ти вбив мого брата та його дружину! Думаєш я просто тебе відпущу?!

– Я невинен!

– Всі ми невинні, – сказав Аластор проводячи рукою над інструментами, – всі ми такі святі. – його рука спинилась над довгою, доволі товстою і надзвичайно гострою голкою. – Тебе від цього ще не нудить? – спитав він беручи її у руку.

– Прошу! В мене родина!

– У мене теж. – відповів Аластор та подув на голку, вона миттєво засяяла наче її тільки дістали з вогню. – Різниця в тому, що ти мою вкоротив.

Велетень встромив голку в шию своєму гостю. Шкіра та плоть почали диміти, а приміщення заповнилось криками болю.

– Я вбив вашого брата! Пробачте! – кричав чоловік через сльози.

– Нащо ти це зробив? – спитав Аластор, дістаючи голку.

– Я не хотів цього. Чесно. У мене не було вибору.

– Нащо ти це зробив!? – крикнув Аластор і підніс голку до шиї знову.

– Одного дня прийшов чоловік!

– Продовжуй. – сказав Аластор і прибрав голку в бік.

– Я тоді був на своїй фермі з сім’єю, ми ледь кінці з кінцями зводили. Він спитав чи вмію я читати і коли я відповів, що так, він дав мені лист з ім’ям, тим що треба зробити і як. А потім величезний шмат золота. А потім додав, що я отримаю вдвічі більше після того як все зроблю. Пробачте.

– Моя сім’я ніколи не принижала вас. Не мала жодного раба! І ти вирішив холоднокровно вбити мого брата за золото?

– Пробачте…

– Що це за був чоловік?!

– Я не пам’ятаю.

– То згадуй! – крикнув Аластор, схопивши чоловіка за одяг. Мотузки якими той був прив’язаний почали диміти і просто розірвались. Велетень тримав гостя вище за себе.

– Він був у чорному! Я не бачив обличчя! Але його шкіра була біла наче він ніколи не був на сонці! А ще був запах наче тварина вмерла!

– Щось ще?!

– Це все! Я клянусь це все!

– Як ти сховався від поліції!

– Той чоловік сказав, що проблем не буде. Що мене приховають, що захистять!

Аластор жбурнув чоловіка в стіну, а потім пробив йому голову своєю тростиною. Після цього він видихнув з певним полегшенням. Вийшовши з приміщення він покликав прислугу і наказав їм прибрати все. Відчистивши свою тростину від крові та шматків черепа він повернувся до свого любого племінника.

Середина вересня того ж року. Аластор працював з документами в своєму кабінеті, коли до нього зайшов прислуга в супроводі найманця. Це змусило його миттєво відкласти роботу та з сконцентрувати всю свою увагу відвідувачі. Прислуга вийшов з кабінету.

– Ти знайшов Характерника?

– Так але, але він не захотів йти, натомість дав перстень який я мушу одягти у вашій присутності.

Найманець одягнув перстень на руку і від нього миттєво все тіло вкрилось легкою блідістю, а вени потемнішали.

– Давно не бачились, Аласторе. – сказав найманець, голосом Богдана. – Я здогадуюсь нащо ти мене шукав, але все ж спитаю. Нащо?

– Поверни мого брата.

– Неможливо.

– Він мій брат і твій боржник! Це в твоїх же інтересах.

– Ти не знаєш, що в моїх інтересах. До того ж я хоч і керую багатьма силами, але смерть не одна з них. Ми з нею не співпрацюємо.

– Мій племінник лишився без батьків.

– Хотів би я про це якось піклуватись але не можу. – тіло найманця впало на коліна.

– Що з тобою?

– Тіло померло в момент коли він одягнув перстень, таке вже життя, але ми не про це. Якщо ти справді переймаєшся за свого племінника – всинови його. Дай йому те чого він заслуговує. Дай йому люблячого батька. До того ж ти матимеш кровного спадкоємця. Так це не зовсім рідний син, але краще ніж нічого. Враховуючи, що ти не можеш завести дітей через розміри свого пеніса. В жодну жінку не вміщається, чи не так?

– Звідки ти…

– Робота така. Знати все про всіх своїх клієнтів та боржників. Але повернемось до справи. Брата твого я не поверну, як і його дружину, це неможливо. Всинови Артура, у тебе є всі можливості, використай їх. А в мене вже час скінчився. Ще зустрінемось.

Тіло найманця впало на підлогу і випустило останній подих. Аластор покликав прислугу і наказав прибрати тіло. Разом з цим його поглинули роздуми. Він справді хотів всиновити Артура, його вже навіть навідували подібні думки, але з іншого боку заміняти свого брата йому не дуже хотілося. Щоб вирішити цю дилему, Аластор вирішив спитати думки в Артура, який тоді грав на дворі.

– Артуре, я маю до тебе серйозну розмову.

– Так дядьку?

– Тобі ось виповнилося сім років. Вже можеш приймати якісь рішення. – сказав Аластор та присів на лаву. – Я можу просто опікуватись над тобою, або ж всиновити. Я вже думав якийсь час над цим, але сьогодні поговорив з одним старим знайомим і вирішив, вирішив спитати твоєї думки.

Артур замість відповіді просто обійняв свого дядька так міцно як тільки міг.

– Я хочу щоб ти був моїм татом.

Аластор обійняв його у відповідь та пустив легку сльозу щастя.