Коли йдеться про порятунок дитини тут і зараз, жінку не цікавлять глобальні та довгострокові причинно-наслідкові зв'язки. Жінка використає будь-який шанс, аби її дитя було в безпеці. На заваді материнській рішучості не стануть ані осуд, ані довічне зневажливе забуття, ані чужина, яка лякає невідомістю. Бо в матері нема вибору. В неї є тільки можливість та обставини. 

Моя оповідь про дивну паралель між двома життями, або ж про логічну необхідність виправлення однієї понівеченої долі з мого роду.

Тато не любив згадувати про своє дитинство. Коли заходила мова про його родину, завжди коротко відповідав: «... я вже все забув... ». З уривчастих розповідей мами я знала, що татове дитинство, напівголодне та напівбезпритульне, минало у дитячому будинку десь у Західній Україні. Я ніколи не наполягала на подробицях та деталях, бо було зрозуміло, що для мого тата — то важкі спогади.

Коли в мене народилася перша донечка, я заходилася збирати детальну інформацію про своїх бабусь-прабабусь для створення генеалогічного дерева. По лінії моєї мами, яка народилася на Полтавщині, вийшла достатньо розлога таблиця. В ній розміщувалися імена, прізвища та роки життя, майже забутих, знайомих і незнайомих мені людей. По татовій стороні тієї таблиці — лише він.

Якось, переглядаючи результат моєї роботи, тато несподівано сказав:

— Добавь в мою графу Алєксандру і Міхаіла.

І я зрозуміла, що батько вирішив підтримати мій задум. Саме тоді я вперше почула ім'я своєї другої бабусі. Тато назвав роки народження своїх батьків. Він нічого не забув. Він, навіть, пам'ятав дівоче прізвище своєї мами.

Щоб не втратити можливість, я скористалася-таки слушною нагодою неочікуваної татової відвертості. Я запитувала, а він відповідав. Потім я просто слухала, а тато розповідав про своє життя короткими епізодами, стертими картинками, які неохоче повертала його пам'ять.

Коли Друга Світова війна дісталася радянського союзу, моєму татові було всього чотири рочки. Його батько пішов на фронт і загинув. А мама лишилася сама з трьома дітьми. У мого тата було дві старші сестри. Він погано пам'ятав ті часи, коли жив з родиною. Можливо тому, що всі наступні роки свого життя намагався забути про радісне, щасливе і затишне дитинство. Бо то були для нього дуже болісні спогади. Тому що, один день враз змінив життя чотирирічного хлопчика.

В той день вони вчотирьох, мама, сестри та він, кудись довго їхали. Потім йшли пішки. Було дуже спекотно. Хлопчик капризував, бо втомився і хотів пити. Мама посадила його на лавку біля якогось будинку. Поклала поруч із ним вузлик з його речами. Сказала, щоб сидів там, а вони з дівчатами підуть пошукають, щось попити. Маленький хлопчик слухняно всівся на великій, для його зросту, лавочці та радів нагоді трішки відпочити. Мама з сестрами пішли. Щоб не повернутися. Ніколи. Але, вмощуючись на лавці, хлопчик ще того не знав. Він сидів і чекав. Дуже довго. Коли втомився, почав плакати, бо не знав куди бігти шукати маму. Плачучи, гукав її та сестер і не відходив від лавочки. Потім стало страшно. І виснажений, переляканий малюк тихенько схлипував, сидячи на великій лавці, яку запам'ятав на все життя.

— Ей, пацан, ти чєй? — Для мого тата ці слова стали початком його нового і не легкого життя. Дитяча пам'ять зберегла саме ту мить, коли до нього, зарюмсаного і переляканого підійшли незнайомі хлопці. Тоді вони йому здалися, майже, дорослими. Хоча, були старшими лише на кілька років. Хлопчик пояснив, що чекає маму і сестер.

— Понятно. А єсть хочєш? — поцікавився хтось з тих хлопців.

— Нєт. Хачу піть, — відповів малюк.

— Ну, пашли, — один з хлопців допоміг дитині злізти з лавочки, взяв за ручку і повів до будинку, який був неподалік. До дитячого будинку. 

Тато не розповідав, як той чотирирічний хлопчик звикав до нових умов, як не втрачаючи надію, чекав на повернення рідних і як самотужки прилаштовувався до нелегких обставин. Та я, доросла жінка, мама, а зараз вже й бабуся, дуже добре можу відчути і ту дитячу безпорадність, і розгубленість, і страх. Та найтяжчим для малюка було нерозуміння, чому його залишили, в чому була його провина, чому він став непотрібним.

Ті важкі часи миттєво змінювали людські долі. Наче в шаленому калейдоскопі крутилися життя.

Білявий хлопчик, куняючи, сидів на підлозі вагона-теплушки, який ритмічно постукував колесами. Постійний гул гомону вщент забитого чужими людьми вагона, не заважав малому засинати під той заспокійливий стукіт. Поруч зі старшими хлопцями маленький Славік почувався у безпеці. Поїздка в справжньому потязі для хлопчика стала другою подією, яка запам'яталася на все життя. Під час тієї першої в його житті подорожі, діти здружилися. І дружба та тривала довгі роки їхнього, вже дорослого життя.

Це вони, старші хлопці, пояснили йому, що їхній дитячий будинок розформували. Наймолодших, разом з учнями початкової школи, евакуюють з підмосков'я кудись у Західну Україну. І що, то дуже добре. Бо могли евакуювати туди, де — нещадна спека чи люті морози. А Західна Україна — то майже рай. Там — зелені сади, повні смачнющих яблук. По вулицях, просто так, ходять жирні кури — лови, скільки схочеш. Добрі господині пригощають запашним, тільки-но з печі, хлібом. Саме так напівголодні, звиклі до дрібних крадіжок, напівбезпризорні діти уявляли собі казковий рай. А маленький Славік, сидячи на твердій підлозі вагона, засинав під ті розповіді, відчуваючи у напівдрімоті смачний аромат запашного гарячого хліба.

Третя значуща подія в житті мого тата відбулася вже в селі, біля панської садиби, в якій розмістився евакуйований дитячий будинок з кацапенятами (так місцеві мешканці охрестили шебутних і жвавих дітдомовців).

Декілька, завжди втомлених, вихователів не встигали стежити за своїми пронозливими підопічним. Особливо увечері, після відбою. Дрібна голодна шпана, гуртуючись, проносилася по сусідських садках та городах. Молодших, які були не такі швидкі та вправні, старші хлопці залишали на стрьомі. Шкєти мали попереджати про наближення господаря або іншу можливу небезпеку.

І якось увечері, саме таке важливе доручення сумлінно виконував маленький Славік. Він сидів у густих заростях старого бузку і, намагаючись втамувати свій страх, вслухався в сутінкову тишу. Раптом, зовсім поруч почулися важкі кроки. Малий притих. Кроки наближалися. І запанікувавши, хлопчик хотів вилізти зі своєї схованки, щоб втекти, але заплутався у пружному гіллі.

Наступної миті сильні руки вже витягували його з бузкового куща.

— Дядєнька! Атпустітє! - репетував хлопчик. Та кремезний чоловік лише міцніше тримав дитину, яка щосили намагалася вирватися. Потім, однією рукою підхопив малого, і притиснувши до свого боку ліктем, поніс худенького хлопчика, який без перестанку лементував: «Дядєнька, атпустітє!». Чоловік йшов мовчки не звертаючи уваги на дитяче галасування.

Так разом з маленьким верещакою, який втомившись вириватися, тихенько поскиглюючи, безсило висів на його руці, мовчазний чоловік увійшов до хати. Зачинив двері. Відпустив малого. І коротко промовив, звертаючись до жінки, яка клопотала біля печі.

— Нагодуй дитину.

Жінка повернулася до них. І зойкнувши, стурбовано промовила до чоловіка:

— Та нащо ж, ти Михайле, це кацапеня в хату приніс?

Чоловік нічого їй не відповів. Мовчки взяв рушник та вийшов на двір. Славік обережно прошмигнув у напіввідчинені двері, і нерішуче підійшов до чоловіка, який вмивався, розбризкуючи навколо себе холодну воду. Побачивши хлопчика, чоловік простягнув йому маленький обмилок і сказав:

— Вмийся і йди до столу.

За вечерею чоловік запитав:

— А звати тебе як?

— Славік, — ледь вимовив хлопчик, поспіхом жуючи запашний, ще теплий, хліб.

— Тож, Славко, значить, — ствердно промовив чоловік.

І той вечір мій тато запам'ятав на все життя не тому, що перелякався можливого покарання. А тому, що в тій чужій хаті вперше наївся і ситий заснув. На ранок дядько Михайло відвів хлопчика в дитячий будинок. І про щось довго розмовляв з директоркою.

Відтоді Славко чи не щодня, після уроків, біг до дядька Михайла. Чоловік по-батьківськи опікувався хлопцем. Славко виріс. Вивчився. Працював. І все своє життя прожив в Україні.

Після війни його розшукала мама. Писала листи. Але, на жодне з них він не відповів.

В житті мого тата більше не було війни. Він помер за чотири роки до початку повномасштабного вторгнення росіян в Україну.

І тепер я свідчу, що війна, повернувшись через покоління, знову випробовує мій рід. Безжальна петля часу замкнулася, щоб виправити злиденну долю осиротілого, при живій матері, маленького Славка.

В день, коли перший російський снаряд розірвався на тихій вулиці мирного Харкова, моя дочка, рятуючи свого дворічного сина, покинула домівку. Заради спокою мого онука, вона кинула все і поїхала у невідомість. І всі тяготи мами-переселенки лягли на її плечі.

Я свідчу про повторення біди через вісімдесят років.

Та я знаю, що понівеченого дитинства в моєму роді більше не буде. Недоля, яка зруйнувала життя мого батька, цього разу не зможе доторкнутися до мого онука. Бо прадід заплатив своїм сирітством за його щастя бути біля мами. А правнук, виправляючи збій програми роду, проживе найчудовіше та найцікавіше життя за себе і за маленького білявого Славка.

21.07.24