Додому я повернулася під вечір. Батьків вдома не було. Напевно на свою роботу поїхали. Включила ноутбук і ввімкнула свої улюблені серіали від Notflix. Коли на годиннику було далеко за північ в двері постукали.
- Крюстравальд Номендеранлд, відкривай, мама приїхала! – сказав жіночий голос за дверима.
Не знаю чому, але я відкрила двері. За ними стояла особа жіночої статті, схожа на батька.
- Доброї ночі, міс! – сказала я, -  Вам щось потрібно?
- А ти хто ще така, напевно служниця. – сказала вона високо піднявши підборідок і кинувши мені на руки свій дивний верхній одяг. – Де мій син, я хочу його побачити?
- Приїде завтра, його запитаєте! – сказала я, скинувши речі з рук на підлогу. – Якщо це все, допобачення!
- Як ти говориш з матір’ю власника цього будинку?
- Так як ви з його дочкою і спадкоємицею цього будинку.
- Тобто? – мені здавалося, що вона своєю тупістю мене зараз доведе.
- Я його дочка, тобто ваша внучка! – напевно вона не знала, що я існую.
- Ось чого він не хотів, щоб я приїжджала. Тоді вибач, що за служанку прийняла і до речі де вона?
- У нас нема служанки.
- Хм, дивно. І як він навчився жити без неї. – вона обдивилася наш дім  з ніг до голови. Після того ми пішли пити чай і знайомитися.
- Значить Крюстравальд і справді так живе в цьому світі. – підсумувала вона. – Спочатку мало хто вірив, що цей світ його прийме, але якщо він іще живий це означає, що прийняв уже давно. Як тепер його звати?
- Християн Номен. А вас як звати?
- Орінеліндіада Номендеранлд.
- А у вас на Батьківщині чого такі важкі імена? – спитала я не в змозі вимовити її ім’я.
- Це тільки коротка версія імені, а є ще і ті якими нас представляють на офіційних зустрічах і балах. Чим більше імен, тим більший статус,чим складніші, тим більший родовід. Але вдома і для друзів я Ада,- посміхнулась  вона, - і для тебе також.
- Дякую, Ада!
- А яка повне ім’я батька? – для цікавості запитала я.
- Крюстравальд Опендерал Гонгумад Хронстаян Номендеранлд Домоур. – сказала вона.
- Але чого ви прийшли саме сьогодні, батьки сказали, що ви мертва. – сказала я, - Ну, точніше, батько говорив, що ви померли ще при його народжені.
- Ох, твій батько це моя кара. – сказала вона потуливши очі вниз. – Це  неправильно так говорити про свого сина, але так і є. Все дитинство ми тільки те і робили, що ловили його в різних куточках Всесвіту. А коли його ледь не з’їло чудовисько з ще тоді не відкритої планети, я думала, що в мене все волосся буде сиве. –вона замовчала. – Пам’ятаю, коли він нарешті поїхав в УнВсет, я турбувалась не за нього, а за те, як буду розплачуватися за його проблеми. – мені було цікаво, що це за УнВсет, але я вирішила послухати, запитати завжди встигну.  – Але проблем не було 4 роки, я навіть дивувалася, хоча не дуже. В мене там був знайомий викладач і вона мені розповідала, як мій син добивався твоєї матері. Я раділа за нього. До тих пір, поки ці два йолопа не вв’язались в проблеми. Вони зникли на 3 роки з поля зору. Їх ніхто не бачив. Хоча Рада їх шукала.
- А де вони були? – запитала я, нічого не розуміючі. Я знала, що мої батьки скриті від усіх, у них навіть друзів ніколи не було.
- Ніхто не знає. Коли вони повернулися їх було у же не двоє, а троє. – вона замовчала. - Тоді було заборонені такі шлюби між всетами різних світів, хоч тепер і зробили послаблення. Тому всі думали, що вони вирішили завести сім’ю десь в глухих світах, а потім їх заїла совість і вони повернулися. Син показався мені  тільки через рік після прибуття.
- Але я думала, що ви про мене не знали. – здається я категорично запуталась в цій паутині.
- Всі думали, що дитина померла в 1 рік і до того ж твої батьки закрили доступ мені в це світ. – вона обдивилась кухню. – Коли я почула голос сина сьогодні в голові, я зрозуміла, що він зняв блок, але він мене не чекав. – ці слова прозвучали дуже сумно.
- А що таке УнВсет? – я вирішила її відволікти і дізнатися, щось нове.
- Як ти не знаєш? – здивувалась вона.
- Я про все дізналася сьогодні. І про всетів, і про діда за бабою, і про вас.
- ЩО!!!! ЯК!!!! – вона здається розлютилась. – Вони здуріли? Тобі в УнВсет їхати на днях.
- Мама? – ми повернулися на голос, там стояли батьки.
- Ідіоти! Ви розумієте, що накоїли? – новоспечена бабуся здається хотіла спопилити їх очима.
- Це для її ж блага було!
Вони ще щось там говорили, але я не слухала. Сьогоднішній день був неймовірно важким. Я закричала неймовірно голосно. Коли відкрила очі, то стояла перед цілою армією дивних людей.
Одягнених в військовий одяг. Недалеко від мене лежала чорно-біла газета, а рік на ній стояв "1944. Berlin".
Мамочко, а це випадково не нацисти!?