Її звати Оксана. Вона молода жінка, котра щойно стала дружиною, і готувалася стати матір'ю. Здавалося все життя попереду, і спільні мрії та плани, але 24 лютого все змінило. Лише два дні тому вони одружилися, скромно відсвяткувавши вдома, в колі найближчих рідних та друзів, а тут зранку вривається в їх кімнату налякана мати, і каже, що почалася війна.

Так війна застала її в ліжку, як і багато кого іншого того ранку. Але вона не відчула страху чи паніки. Вірила, що за кілька днів, усе обов'язково вирішиться. А як інакше?

Люди ж мають зрозуміти, що це помилка й припинити цей жах. Всі тоді хотіли вірити, що все вирішиться саме собою.

Перші сирени в місті не злякали її, а викликали цікавість і прикували погляд до вікна. Тоді було багато запитань. Тоді було все, окрім страху.

Дуже скоро її чоловік прийняв рішення, і як справжній мужчина пішов до воєнкомату. Коли згадуєш, здається, що час тоді спливав мов вітер. І все відбувалося дуже швидко, а події мов у шаленому танці змінювали одна іншу. Тоді і справді все відбувалося якось дуже шалено.

Важко було відірватися від телефону, від телевізору. Важко було щось робити, окрім як чекати дзвінка від близьких чи коханого. Але й тоді вона вірила, що це лихо скоро минеться, і вже скоро все буде як раніше.

Близькі довго вмовляли виїхати до Польщі. Але вона любила свою країну, і хотіла залишатися вдома навіть у скрутну годину.

Та її думку змінили гучні вибухи, жахливі руйнування та багаточисельні жертви. Зрештою через страх за життя, що носить під серцем погодилася виїхати в село. Але сталося, що поїхала до Польщі. Без речей, без планів. Тішило, що там є хтось з рідних, таких само біженців, але принаймні залишиться не одна.

Дорога була важка. Авто напхане людьми, жінками з дітьми, і вона. На вулиці стояв собачий холод, а вони всі разом, купкою, щоб легше в багатокілометровому пішому переході. Довкола люди, в очах яких лише нерозуміння та страх за близьких. Волонтери від різних країн, та у вільному доступі найнеобхідніші речі. А вона дякувала Богу, що він вберіг її та дитя. Сльози на очах, думки про те, що нізащо б не поїхала, якби чоловік був поруч. Вона, мабуть, так і не навчиться згадувати без сліз ту дорогу. Потім кімната десь в Польщі, де разом жило шестеро людей. Тоді був великий потік, і багато де так було. Рішення прийнято — її дитина народиться в чужій країні, щоб не довелося народжувати у підвалі під обстрілами. А тоді з дитятком поїде додому.

За десять днів після пологів зібрала всі речі, щоб повертатися додому. За ті кілька місяців, що була там, вже щось і придбала для себе та сина, але бігу частину подарували волонтери і поляки, які взяли їх під своє крило. Саме вони згодом і знайшли для всіх більшу квартиру.

Але попри вже кращі умови для них з дитиною, вона ні на мить не сумнівалась, що повернеться додому. Вона хотіла, щоб чоловік приїхав з фронту і побачив сина.

Тому треба було їхати до рідної домівки. Бо життя триває, і його не можна поставити на павзу, не можна вдати, що всього цього не відбувається. І вона намагалася жити далі, годувати та ростити сина. Попри те, що чоловік був у самому пеклі, куди його відправили, за два дні після пологів, Оксана завжди чекала, що він подзвонить, і він дзвонив, коли міг. І як тільки міг писав. Був період, коли вони багато спілкувалися, і вона мовби знаючи, скрінила фото з кожної їх відеорозмови, а бувало, що й слів “Я живий, кохаю тебе” вистачало, щоб спокійно жити далі.

Якось він просто не подзвонив, ні в вчора, ні сьогодні, не написав, даючи знати, що живий. Вона їсть і спить з телефоном. Подала в розшук. Вона і далі ходить з телефоном за звичкою, лише тепер знає, що ніхто не подзвонить. Бо чоловіка вбило, коли він захищав побратимів. А все, що у них було, це кілька днів після весілля, та три дні, які дали чоловікові на відпустку. За ці три дні, вони встигли прожити ніби все життя. Похрестити сина, і назвати як хотів чоловік, погуляти з дитиною у візочку, побути з сім'ю. Війна забрала все це назавжди, і цього більше ніколи не буде. Та вона живе далі, бо мусить жити заради сина.

Вона все ще не вірить, що чоловік помер, все ще думає, що колись побачить його. І хай похорони пройшли на все село, і останню дорогу герою встелили живими квітами, і хай тепер кожен знає її в цьому селі, труна була закрита, і вона так і не побачила тіла коханого. Завжди пам'ятатиме його сильним та гарним. Тішитиме себе тим, що її чоловік герой, що не міг вчинити інакше, і захищав країну, свою, та мільйонів чужих сімей. Він воював за свободу, за волю, за мир який неодмінно настане. Вона робить, що може, щоб країна в якій живе сама і син, стали гордістю цієї країни. Вона знає, що треба жити заради себе і дитини, заради кращого майбутнього. Життя триває, і ти не можеш заперечити реальність. А мама потрібна сину. Крихітному створінню, який без неї не впорається. Колись вона обов'язково сходить до психолога, та точно знає, що біль мине, і з часом обов'язково стане легше. Вона знає цей біль, і живе з ним очікуючи коли він мине. Колись вже відчувала його, і добре пам'ятає його смак. Коли їй було одинадцять вона ховала батька, а тепер коли було трохи за двадцять вони з сином ховали чоловіка та батька. Єдине, що тримає її це дитина, і їхні спогади. Згадує, їх рідкісні розмови, не про війну, а про них, про мрії, про майбутнє, якому не суджено збутися. Лякає реальність, бо мрії розбиті вщент, вже нічого з спільних планів ніколи не збудеться. Вона точно знає, що важче за похорон лише наступний день, коли ти прокидаєшся і розумієш, що світ довкола змінився, а ти безсила щось вдіяти, але мусиш жити в цій реальності, існувати, їсти, дихати. Ти мусиш бути здоровою, бо несеш відповідальність не лише за себе. Вона живе порожнім життям без мрій, але знає, що колись все точно буде добре, і знову буде світло, мрії, вона буде щаслива.

Шкодує лише, про те, що чоловік не побачив її новий паспорт і його фамілію в ньому. Але має гордість носити цю фамілію сама, і що її син теж має його фамілію.

Вона автор, і знає, що чоловіку дуже подобалося її хоббі, але не знає чи встиг її коханий прочитати хоч щось з написаного нею. Вона пише, але ще не готова розповісти їхню історію, бо спогади ще живі й болючі.

Вона добре засвоїла урок про те, що треба жити тепер в моменті, насолоджуватися кожною миттю. Не можна нічого планувати чи відкладати, бо життя дуже непередбачуване та коротке. Вірить, що кожен сам має створити собі опору з того що любить і чим живе і триматися за цю опору, бо інакше можна втопитися у власному болю та відчаї. Але вона все ще не відчуває страху, продовжує жити.