Її звали Оленка вона народилася в Києві. Була єдиною донькою в сім'ї до того ж дуже бажаною та довгоочікуваною. Вона мала біляве майже прозоре волоссячко, що гарно завивалося, любила читати і мріяла створити власну сім'ю. Вона росла гарною людиною, вчилася і працювала стюардесою. Відносини з хлопцем були серйозні і вони планували дитину. Але у 2014 році вона вперше відчула наслідки російської агресії. Авіакомпанію продали, і не маючи роботи за фахом пішла вчитися на медпрацівника, а куди ще йти коли мати лікар. Навчання, робота у дві зміни, а вдома хвора мати, в додачу розбите серце. Та вона не скаржилася, і все було б у неї добре якби не 24 лютого. Спочатку нелюдський страх і розгубленість. Потім нервовий зрив, зрештою швидко зібрала речі в тому числі й кота і виїхала за кордон.
На жаль не у відпустку і не на екскурсію, а як біженка.
Перший емоційний надрив стався коли за тиждень після переїзду здох домашній улюбленець який був частиною її сім'ї понад десять років.
Роботу знайшла швидко, і байдуже що санітаркою. І далі б працювала якби не зірвала спини підіймаючи важких смертельно хворих. Звісно чужа країна допомагала, але страх невизначеності від цього нікуди не дівся. Вдень курси чужої мови, не знала добре рідної тепер мусить вчити чужу, а в ночі сльози. Купа правил іншої країни, купа нових умов та стандартів, з якими не завжди погоджувалася. Її біленька шкіра посіріла від переживань, біле волосся стало сивим, очі не хотіли бачити таким цей світ. І єдине що її тримало і змушувало вставати щоранку це віра у краще майбутнє, в те що її країна переможе, і вона скоро повернеться додому, щоб зігрітися у стінах рідного дому, побачити стареньку маму, знайти свою пару та бути потрібною і корисною своїй країні. Єдине про що вона мріє більше ніколи не чути вибухів над головою, і щоб завжди було мирним небо.