Загальна характеристика
«Такої країни ніколи не було,
Її кордони – випалене тло...
Зірки над нею – набори пружин,
Патріотизм це уміння різати чужих».
Жадан і Собаки – «Єрусалим»
Розділ 1: Загальна характеристика
Рашизм. У цьому слові схована неймовірна кількість емоцій живих, мертвих та ненароджених людей. Це слово змушує людей відчути, хоча й незначну, але частку всіх сліз і крові, які були пролиті завдяки російським катам, почути тиху луну криків замордованих у найжорстокіших муках цивільних людей, отримати незначну, та все таки дозу адреналіну батьків, які вмить втратили все й пішли на передову задля уникнення подібних страждань майбутніх поколінь, надає сили невольно стиснути кулак.
Рашизм, русизм, російський фашизм… Це поняття має багато назв та номенклатур, проте викликає одне й те саме: страх, ненависть, лють, огиду…
Світові не вперше зустрічатися з людоненависницькою ідеєю домінування певного кола людей над рештою людства, проте рашизм – це дещо інше, дещо страшніше й водночас нікчемніше за все, що встиг побачити людський рід протягом всієї історії свого існування.
***
Проте перед дослідженням рашизму як поняття задля кращого розуміння роботи даної людоненависницької ідеології варто розібратися з загальною конструкцією будь-якої ідеї.
Ідея керується тими ж самими принципами, що й її носій і є певною одиницею. Гарною аналогією є людина: за біологічною конструкцією ми є практично ідентичними. Проте свідомість, яка формується під впливом персональних особливостей людини є унікальною. Так само й ідея є абсолютно унікальним явищем.
Продовжуючи аналогію, загальні спільні риси об’єднують нас у окремий вид – людство. Таким ж чином спільні принципи та цінності кожної з ідей формують ідеологію.
Ідеологія ж керується такими ж загальними, глобальними принципами, що й будь-який вид: отримати форму – вижити – адаптуватися під оточення – продовжувати еволюціонувати шляхом розмноження й формування нових поколінь.
З цього виходить, що рашизм переслідує загальні для носіїв ідеології ідеї, а кожен рашист надалі керується власними уявленнями щодо розвитку ідеології.
***
З першого погляду рашизм цілком легко класифікувати: звичайна авторитарна система з нав’язуванням населенню власної «особливості» на расовій, етнічній, історичній, релігійній, лінгвістичній, географічній чи якійсь іншій основі чи на декількох одразу. У результаті подібна внутрішня політика рано чи пізно переростає в зовнішню агресію в бік сусідніх держав із бажанням захоплення територій, вчинення актів геноциду сусіднього народу. Усе, так б мовити, за канонами Орвела.
Офіційно рашизм описується в заяві Верховної Ради України «Про використання політичним режимом російської федерації ідеології рашизму, засудження засад і практик рашизму як тоталітарних і людиноненависницьких» як «новий різновид тоталітарної ідеології та практик, які лежать в основі режиму, сформованого у російській федерації під керівництвом президента в. путіна, та ґрунтуються на традиціях російського шовінізму й імперіалізму, практиках комуністичного режиму СРСР та націонал-соціалізму (нацизму)…», а також перелічується 11 основних ознак даної людоненависницької ідеології, серед який є такі базові для фашизму ідеї як культ сили та мілітаризму, систематичні акти терору та геноциду тощо. Проте це не зовсім коректне описання.
Рашизм як гілка фашизму відрізняється від класичного італійського фашизму, інших фашистських ідеологій XX ст. (Іспанії, Португалії тощо), імперіалістично-мілітариської Японії, німецького націонал-соціалізму й авторитарного ладу СРСР. Рашизм відрізняється від інших гілок фашизму своєю живучістю й це найнебезпечніше, що в ній є.
***
У наступному розділі буде описано зародження та еволюцію даної ідеології, але зараз треба знати те, що рашизм як менталітет та базові цінності росіян був сформований ще за часів перебування на землях Залісся Золотої Орди.
Згодом на даний скелет почалося нарощування умовних м’язів у вигляді присвоєння собі історії, мовних та культурних складових покорених народів з метою приниження на основі раніше зазначеної «особливості» і синтезування цих культур задля розмиття національної ідентичності (останнє притаманне здебільшого радянським часам – періоду існування рф).
Завдяки періодичним національно-визвольним війнам підкорених московитами народів імперія постійно зменшується в розмірах, хоча й намагається втримати території, які знаходилися під її контролем у період апогею або шляхом окупації, або шляхом економічного, релігійного, політичного втримання у зоні власних інтересів. Часто подібні намагання доходять до прямого тиску або навіть шантажу.
Особливою рисою втримання втрачених територією є нав’язування наративів про дружність чи єдиність народів на основі національності, історії, мови тощо (гарним прикладом є формування міфу про триєдиний східнослов’янський народ, що складається з росіян, українців і білорусів). Варто зауважити, що важливою складовою подібного наративу є зверхність росіян у цій псевдо-коаліції, формування образу старшого брату, який завжди прийде на допомогу й якому всі зобов’язані за цю допомогу.
Подібний прийом у історії траплявся не тільки в росії. Гарним прикладом подібного способу окупації територій є аншлюс Австрії Третім Рейхом у 1938-му році. Хоча треба зазначити, що між австрійцями та німцями в рази більше спільного між умовним московитами й черкесами, татарами тощо (даним реченням автор ніяким чином не виправдовує аншлюс Австрії).
Проте звичайного втримання втрачених територій ідеологам рашизму завжди стає недостатньо й відбувається або формування «союзної держави», або пряма агресія в бік певної країни-сусіда й повна чи часткова окупація чи анексія. Це спричинене тим, що рашизм – ідея імперії. Через це цьому тоталітарному режиму тісно в рамках власної держави й народ, просочений ідеями минулої імперської величі, постійно вимагає розширення кордонів.
Задля цього, в першу чергу, відбувається спроба культурної окупації країни сусіда (нав’язування мови на побутовому та законодавчому рівні, росифікація культурних діячів і їхньої творчості тощо). Подібна практика в інших країнах є нормальною (гарними прикладами є США, Японія, Іспанія тощо), проте даний процес відбувається задля поліпшення відносин між державами й не применшує важливість вітчизняних митців). Такий процес називають «м’якою силою». Рашизм ж намагається підсадити певну країну на культурну чи мовну голку, применшуючи культурну цінність вітчизняних культурних діячів тим, що «російська популярніша й охоплює більшу аудиторію». Після подібної процедури в хід іде окупація, якщо не де-юре, то де-факто.
Подібним прикладом є сучасна Білорусь, котра дуже сильно інтегрована в російські сфери, починаючи від культури й менталітету, закінчуючи інфраструктурою. Таким чином у Республіці Білорусь білоруська мова, хоча й вивчається в школах і є державною на одному рівні з російською, проте не користується значним попитом у побутовому та публічному житті. До того ж здебільшого білоруська мова асоціюється з опозиційним рухом, що намагається протидіяти самопроголошеному президенту Олександру Лукашенку, і доноси на білоруськомовних білорусів на основі підозри громадянина в опозиційній діяльності – не новинка для цієї на даний момент маріонеткової країни.
***
У разі невдалої культурної окупаційної кампанії в хід іде іредентизм, штучне формування проросійської меншості, яка «зазнає утисків з боку націоналістичної (як часто люблять клеймити росіяни «нацистської» влади)» й активно закликає імперію повернути територію «в рідну гавань».
Подібний сценарій розігрувався рашиською владою неодноразово. Дві грузинські війни та утворення таких маріонеткових держав як «Абхазія» та «Південна Осетія», утворення окупаційної зони «Придністровська Молдавська Республіка», анексія Криму й окупація частини українського Донбасу, утворення ОРДЛО.
Як ви могли помітити, подібні агресивні дії з боку росії мають 2 сценарії: повноцінна анексія територій або утворення невизнаних (навіть самою росією) маріонеткових держав, які виступають важелями впливу на сусідні держави й не дозволяють країнам-сусідам проводити повноцінну незалежну політику.
***
Особливу увагу треба приділити ставленню рашиських держав до іншого світу. Будь-яку спробу проведення державою незалежної національної політики та ідентичність себе як окремого суб’єкта на світовій політичній арені сприймається рашизмом як агресивна нонконформізька діяльність з метою дискредитації рашиської держави.
Таким чином ідеологи рашизму, що стоять на чолі держави постійно намагаються виставити себе жертвою «невиправданої русофобії», котра сформувалася внаслідок «радикального націоналістичного руху» всередині певних держав і яка нібито підтримується владою й просувається на законодавчому та загальнодержавному рівні. Особливо сильні звинувачення в «русофобії» летять у бік держав, які раніше перебували під владою кремля. Робиться це зі зрозумілою метою: спробувати заручитися підтримкою інших держав і легітимізувати в очах міжнародного суспільства збереження впливу на постімперські території.
***
Як показує історичний досвід, рашизм діє за вже перевіреною схемою: після розпаду імперії рашизм намагається відновитися, поглинаючи слабкіші відколоті народи або частку їхніх держав. У певний момент імперія натикається на шматок, який не має можливості поглинути, що в результаті стає умовним спусковим гачком для нового розпаду, після чого цикл намагання відновитися повторюється.
Визволених з-під кремлівського ярма національних держав з кожним циклом стає все більше й більше, проте залишається ключове державне утворення, яке охоплює відсоткову більшість територій та інших ресурсові, що залишилися в спадок від колишньої імперії (на даний момент цим тимчасовим утворенням є рф), й саме воно намагається об’єднати навколо себе втрачені території.
Скільки рашиській державі ще доведеться прожити циклів переродження й в наслідок невдалих війн звуження до стану неможливості претендувати на території інших народів – питання риторичне.
***
Якщо ви вважаєте, що рашизм може існувати виключно при автократах – ви помиляєтеся. Хоча російські діячі, що намагалися лібералізувати суспільство, вважаються серед росіян зрадниками й здебільшого саме їх звинувачують у розпадах імперій, проте навіть вони встигли проявити свої шовіністичні, імперські та егоцентричні погляди.
Прикладом тому є Боріс Міхайловіч Єльцин. Він у російському суспільстві вважається зрадником, котрий пропив батьківщину. Проте, не зважаючи на перше враження ліберального діяча, він переслідував реваншиські ідеї по поверненню раніше підконтрольних територій. Таким чином 9-го грудня 1994-го року Єльцин оголосив Чеченській Республіці Ічкерія війну, аргументуючи це «боротьбою з тероризмом».
Хоча цей конфлікт росіяни сприймають як громадянську війну, проте Ічкерія цілком законно вийшла зі складу РСФСР та СРСР у 1990-му році. Тому цю подію можна вважати точкою відліку розвитку рашизму в сучасному розумінні цього слова, оскільки окрім анексії втрачених територій рашизм у будь-якому вигляді заперечує суб’єктність ще існуючих постімперських держав.
Так само, як і Єльцин, путін починав свою політичну кар’єру, позиціонуючи себе як рішучого, іноді жорсткого, але справедливого демократа. Чи було це оманою з самого початку, чи з часом він піддався спокусі надмірної влади? – питання риторичне.
Схожим чином варто сприймати й бійців Російського Добровольчого Корпусу (надалі скорочуватиметься до РДК) та легіону «Свобода росії». Хоча ці росіяни на даний момент воюють пліч-о-пліч з українцями, вони вже зараз проявляють себе з не найкращої сторони. Таким чином лідер РДК підтримав керівника приватної військової компанії «Вагнер» Євґєнія Пріґожина в засудженні атаки безпілотників на Москву.
Бійці даних озброєних формувань є особливо потенційною небезпекою для майбутньої України. Навіть якщо вони прийдуть до влади в росії та проводитимуть ліберальну політику з наданням повноцінної незалежності певним суб’єктам федерації, з часом їх оп’янить влада й почнеться повернення втрачених територій під різними приводами. Небезпека для України з боку цих росіян полягає в тому, що вони найкраще за всіх знають, як ми воюємо, знають наші тактики ведення бою, оскільки самі станом на зараз воюють, керуючись ними.
Прикладом культурного та інформаційного рашизму є працівники псевдо ліберального каналу «Дождь», що транслювався в країнах Балтії. Ведучий каналу Алєксєй Коротєлєв у прямому ефірі заявив, що «Ми (працівники каналу) сподіваємося, що багатьом військовим (російським), у тому ж числі, ми змогли допомогти, наприклад, з оснащенням і просто з елементарними зручностями на фронті…» Через це відбувся шалений скандал, результатом якого стала втрата каналом ліцензії на віщання.
Як ви могли помітити, сучасні так названі «російські ліберали» не турбуються ні про що, окрім як збереження імперії в її нинішніх кордонах. Вони хоча й виступають проти влади, що розпочала агресивну війну, проте де-факто є рятівним колом для рашиської ідеології.
Якщо так названі «російські ліберали» прийдуть до влади, на нас може чекати нова війна. Якщо не фізична, то духовна, інформаційна та культурна.
Один з так названих «російських лібералів» Максим Кац прямо каже, що «якщо буде на то воля українців, саме з Києва запрацює інфраструктура для всього пострадянського регіону» (авторський переклад). Цим він описує себе як імперця, проте інформаційно-культурного характеру й підкреслює домінантність російської мови над іншими, оскільки саме вона нібито «об’єднує всі пострадянські держави».
***
На даному етапі важливо нагадати про раніше згадану особливість рашизму – неймовірну живучість.
Якщо деякі ідеології можуть повноцінно існувати за певних обставин і в прогресивному світі сприймаються як маргінальна субкультура, то рашизм у цьому плані гнучкіший і здатен адаптуватися під будь-які реалії.
Головною складовою рашизму є імперія. Неважливо, під якою назвою, на яких умовах, з яким політичним ладом й економічним курсом і навіть байдужий простір, у якому перебуває ця імперія. Вона може бути як у вигляді держави, так і у вигляді «союзу», альянсу, блоку, інфопростору тощо.
Якщо придивитися, то між тим ж СРСР та сучасною рф майже нема різниці, окрім переходу економіки з соціалістичних рейок на капіталістичні. Практика розмивання культурних, мовних та національних кордонів і створення на базі цього штучної державної одиниці (не важливо, чи то радянської людини, чи то росіянина) проводиться й донині, але з меншою кількістю народностей.
Саме державною одиницею можна назвати громадян сучасної рф, оскільки довше перебування в орбіті контролю Кремля й із цього наслідкове знищення національних мов, культур тощо й тотальна росифікація створили ресурс, який може відрізнятися один від одного виключно фізіологічно.
Окремі громадяни, що чітко ідентифікують себе за національною ознакою є виключеннями з правила. Проте здебільшого ці громадяни не є носіями національної культури й мови. Тому умовного якута, що вважає себе якутом складно, а якута, який вважає себе якутом і знає якутську мову – ще складніше.
Дана практика використовується задля уникнення колишніх помилок. Ідеологи рашизму зрозуміли, що внутрішній націоналізм є найбільшою загрозою для збереження держави. Таким чином насильницькі асиміляція та росифікація працюють не тільки як інструмент стримування підкорених народів у межах спільної держави, але й виступають з об’єднуючими намірами задля подальшого розширення імперії.
***
Можна зробити проміжковий висновок: рашизм представляє з себе агресивний та універсальний неоімперіалізм, що може існувати як при ліберальному, так і авторитарному устрої. Головною метою ідеологів рашизму є розширення сфер та зон власного впливу, не важливо якими засобами, що надає ідеології певної гнучкості й можливості адаптуватися під будь-які суспільні реалії.
Її кордони – випалене тло...
Зірки над нею – набори пружин,
Патріотизм це уміння різати чужих».
Жадан і Собаки – «Єрусалим»
Розділ 1: Загальна характеристика
Рашизм. У цьому слові схована неймовірна кількість емоцій живих, мертвих та ненароджених людей. Це слово змушує людей відчути, хоча й незначну, але частку всіх сліз і крові, які були пролиті завдяки російським катам, почути тиху луну криків замордованих у найжорстокіших муках цивільних людей, отримати незначну, та все таки дозу адреналіну батьків, які вмить втратили все й пішли на передову задля уникнення подібних страждань майбутніх поколінь, надає сили невольно стиснути кулак.
Рашизм, русизм, російський фашизм… Це поняття має багато назв та номенклатур, проте викликає одне й те саме: страх, ненависть, лють, огиду…
Світові не вперше зустрічатися з людоненависницькою ідеєю домінування певного кола людей над рештою людства, проте рашизм – це дещо інше, дещо страшніше й водночас нікчемніше за все, що встиг побачити людський рід протягом всієї історії свого існування.
***
Проте перед дослідженням рашизму як поняття задля кращого розуміння роботи даної людоненависницької ідеології варто розібратися з загальною конструкцією будь-якої ідеї.
Ідея керується тими ж самими принципами, що й її носій і є певною одиницею. Гарною аналогією є людина: за біологічною конструкцією ми є практично ідентичними. Проте свідомість, яка формується під впливом персональних особливостей людини є унікальною. Так само й ідея є абсолютно унікальним явищем.
Продовжуючи аналогію, загальні спільні риси об’єднують нас у окремий вид – людство. Таким ж чином спільні принципи та цінності кожної з ідей формують ідеологію.
Ідеологія ж керується такими ж загальними, глобальними принципами, що й будь-який вид: отримати форму – вижити – адаптуватися під оточення – продовжувати еволюціонувати шляхом розмноження й формування нових поколінь.
З цього виходить, що рашизм переслідує загальні для носіїв ідеології ідеї, а кожен рашист надалі керується власними уявленнями щодо розвитку ідеології.
***
З першого погляду рашизм цілком легко класифікувати: звичайна авторитарна система з нав’язуванням населенню власної «особливості» на расовій, етнічній, історичній, релігійній, лінгвістичній, географічній чи якійсь іншій основі чи на декількох одразу. У результаті подібна внутрішня політика рано чи пізно переростає в зовнішню агресію в бік сусідніх держав із бажанням захоплення територій, вчинення актів геноциду сусіднього народу. Усе, так б мовити, за канонами Орвела.
Офіційно рашизм описується в заяві Верховної Ради України «Про використання політичним режимом російської федерації ідеології рашизму, засудження засад і практик рашизму як тоталітарних і людиноненависницьких» як «новий різновид тоталітарної ідеології та практик, які лежать в основі режиму, сформованого у російській федерації під керівництвом президента в. путіна, та ґрунтуються на традиціях російського шовінізму й імперіалізму, практиках комуністичного режиму СРСР та націонал-соціалізму (нацизму)…», а також перелічується 11 основних ознак даної людоненависницької ідеології, серед який є такі базові для фашизму ідеї як культ сили та мілітаризму, систематичні акти терору та геноциду тощо. Проте це не зовсім коректне описання.
Рашизм як гілка фашизму відрізняється від класичного італійського фашизму, інших фашистських ідеологій XX ст. (Іспанії, Португалії тощо), імперіалістично-мілітариської Японії, німецького націонал-соціалізму й авторитарного ладу СРСР. Рашизм відрізняється від інших гілок фашизму своєю живучістю й це найнебезпечніше, що в ній є.
***
У наступному розділі буде описано зародження та еволюцію даної ідеології, але зараз треба знати те, що рашизм як менталітет та базові цінності росіян був сформований ще за часів перебування на землях Залісся Золотої Орди.
Згодом на даний скелет почалося нарощування умовних м’язів у вигляді присвоєння собі історії, мовних та культурних складових покорених народів з метою приниження на основі раніше зазначеної «особливості» і синтезування цих культур задля розмиття національної ідентичності (останнє притаманне здебільшого радянським часам – періоду існування рф).
Завдяки періодичним національно-визвольним війнам підкорених московитами народів імперія постійно зменшується в розмірах, хоча й намагається втримати території, які знаходилися під її контролем у період апогею або шляхом окупації, або шляхом економічного, релігійного, політичного втримання у зоні власних інтересів. Часто подібні намагання доходять до прямого тиску або навіть шантажу.
Особливою рисою втримання втрачених територією є нав’язування наративів про дружність чи єдиність народів на основі національності, історії, мови тощо (гарним прикладом є формування міфу про триєдиний східнослов’янський народ, що складається з росіян, українців і білорусів). Варто зауважити, що важливою складовою подібного наративу є зверхність росіян у цій псевдо-коаліції, формування образу старшого брату, який завжди прийде на допомогу й якому всі зобов’язані за цю допомогу.
Подібний прийом у історії траплявся не тільки в росії. Гарним прикладом подібного способу окупації територій є аншлюс Австрії Третім Рейхом у 1938-му році. Хоча треба зазначити, що між австрійцями та німцями в рази більше спільного між умовним московитами й черкесами, татарами тощо (даним реченням автор ніяким чином не виправдовує аншлюс Австрії).
Проте звичайного втримання втрачених територій ідеологам рашизму завжди стає недостатньо й відбувається або формування «союзної держави», або пряма агресія в бік певної країни-сусіда й повна чи часткова окупація чи анексія. Це спричинене тим, що рашизм – ідея імперії. Через це цьому тоталітарному режиму тісно в рамках власної держави й народ, просочений ідеями минулої імперської величі, постійно вимагає розширення кордонів.
Задля цього, в першу чергу, відбувається спроба культурної окупації країни сусіда (нав’язування мови на побутовому та законодавчому рівні, росифікація культурних діячів і їхньої творчості тощо). Подібна практика в інших країнах є нормальною (гарними прикладами є США, Японія, Іспанія тощо), проте даний процес відбувається задля поліпшення відносин між державами й не применшує важливість вітчизняних митців). Такий процес називають «м’якою силою». Рашизм ж намагається підсадити певну країну на культурну чи мовну голку, применшуючи культурну цінність вітчизняних культурних діячів тим, що «російська популярніша й охоплює більшу аудиторію». Після подібної процедури в хід іде окупація, якщо не де-юре, то де-факто.
Подібним прикладом є сучасна Білорусь, котра дуже сильно інтегрована в російські сфери, починаючи від культури й менталітету, закінчуючи інфраструктурою. Таким чином у Республіці Білорусь білоруська мова, хоча й вивчається в школах і є державною на одному рівні з російською, проте не користується значним попитом у побутовому та публічному житті. До того ж здебільшого білоруська мова асоціюється з опозиційним рухом, що намагається протидіяти самопроголошеному президенту Олександру Лукашенку, і доноси на білоруськомовних білорусів на основі підозри громадянина в опозиційній діяльності – не новинка для цієї на даний момент маріонеткової країни.
***
У разі невдалої культурної окупаційної кампанії в хід іде іредентизм, штучне формування проросійської меншості, яка «зазнає утисків з боку націоналістичної (як часто люблять клеймити росіяни «нацистської» влади)» й активно закликає імперію повернути територію «в рідну гавань».
Подібний сценарій розігрувався рашиською владою неодноразово. Дві грузинські війни та утворення таких маріонеткових держав як «Абхазія» та «Південна Осетія», утворення окупаційної зони «Придністровська Молдавська Республіка», анексія Криму й окупація частини українського Донбасу, утворення ОРДЛО.
Як ви могли помітити, подібні агресивні дії з боку росії мають 2 сценарії: повноцінна анексія територій або утворення невизнаних (навіть самою росією) маріонеткових держав, які виступають важелями впливу на сусідні держави й не дозволяють країнам-сусідам проводити повноцінну незалежну політику.
***
Особливу увагу треба приділити ставленню рашиських держав до іншого світу. Будь-яку спробу проведення державою незалежної національної політики та ідентичність себе як окремого суб’єкта на світовій політичній арені сприймається рашизмом як агресивна нонконформізька діяльність з метою дискредитації рашиської держави.
Таким чином ідеологи рашизму, що стоять на чолі держави постійно намагаються виставити себе жертвою «невиправданої русофобії», котра сформувалася внаслідок «радикального націоналістичного руху» всередині певних держав і яка нібито підтримується владою й просувається на законодавчому та загальнодержавному рівні. Особливо сильні звинувачення в «русофобії» летять у бік держав, які раніше перебували під владою кремля. Робиться це зі зрозумілою метою: спробувати заручитися підтримкою інших держав і легітимізувати в очах міжнародного суспільства збереження впливу на постімперські території.
***
Як показує історичний досвід, рашизм діє за вже перевіреною схемою: після розпаду імперії рашизм намагається відновитися, поглинаючи слабкіші відколоті народи або частку їхніх держав. У певний момент імперія натикається на шматок, який не має можливості поглинути, що в результаті стає умовним спусковим гачком для нового розпаду, після чого цикл намагання відновитися повторюється.
Визволених з-під кремлівського ярма національних держав з кожним циклом стає все більше й більше, проте залишається ключове державне утворення, яке охоплює відсоткову більшість територій та інших ресурсові, що залишилися в спадок від колишньої імперії (на даний момент цим тимчасовим утворенням є рф), й саме воно намагається об’єднати навколо себе втрачені території.
Скільки рашиській державі ще доведеться прожити циклів переродження й в наслідок невдалих війн звуження до стану неможливості претендувати на території інших народів – питання риторичне.
***
Якщо ви вважаєте, що рашизм може існувати виключно при автократах – ви помиляєтеся. Хоча російські діячі, що намагалися лібералізувати суспільство, вважаються серед росіян зрадниками й здебільшого саме їх звинувачують у розпадах імперій, проте навіть вони встигли проявити свої шовіністичні, імперські та егоцентричні погляди.
Прикладом тому є Боріс Міхайловіч Єльцин. Він у російському суспільстві вважається зрадником, котрий пропив батьківщину. Проте, не зважаючи на перше враження ліберального діяча, він переслідував реваншиські ідеї по поверненню раніше підконтрольних територій. Таким чином 9-го грудня 1994-го року Єльцин оголосив Чеченській Республіці Ічкерія війну, аргументуючи це «боротьбою з тероризмом».
Хоча цей конфлікт росіяни сприймають як громадянську війну, проте Ічкерія цілком законно вийшла зі складу РСФСР та СРСР у 1990-му році. Тому цю подію можна вважати точкою відліку розвитку рашизму в сучасному розумінні цього слова, оскільки окрім анексії втрачених територій рашизм у будь-якому вигляді заперечує суб’єктність ще існуючих постімперських держав.
Так само, як і Єльцин, путін починав свою політичну кар’єру, позиціонуючи себе як рішучого, іноді жорсткого, але справедливого демократа. Чи було це оманою з самого початку, чи з часом він піддався спокусі надмірної влади? – питання риторичне.
Схожим чином варто сприймати й бійців Російського Добровольчого Корпусу (надалі скорочуватиметься до РДК) та легіону «Свобода росії». Хоча ці росіяни на даний момент воюють пліч-о-пліч з українцями, вони вже зараз проявляють себе з не найкращої сторони. Таким чином лідер РДК підтримав керівника приватної військової компанії «Вагнер» Євґєнія Пріґожина в засудженні атаки безпілотників на Москву.
Бійці даних озброєних формувань є особливо потенційною небезпекою для майбутньої України. Навіть якщо вони прийдуть до влади в росії та проводитимуть ліберальну політику з наданням повноцінної незалежності певним суб’єктам федерації, з часом їх оп’янить влада й почнеться повернення втрачених територій під різними приводами. Небезпека для України з боку цих росіян полягає в тому, що вони найкраще за всіх знають, як ми воюємо, знають наші тактики ведення бою, оскільки самі станом на зараз воюють, керуючись ними.
Прикладом культурного та інформаційного рашизму є працівники псевдо ліберального каналу «Дождь», що транслювався в країнах Балтії. Ведучий каналу Алєксєй Коротєлєв у прямому ефірі заявив, що «Ми (працівники каналу) сподіваємося, що багатьом військовим (російським), у тому ж числі, ми змогли допомогти, наприклад, з оснащенням і просто з елементарними зручностями на фронті…» Через це відбувся шалений скандал, результатом якого стала втрата каналом ліцензії на віщання.
Як ви могли помітити, сучасні так названі «російські ліберали» не турбуються ні про що, окрім як збереження імперії в її нинішніх кордонах. Вони хоча й виступають проти влади, що розпочала агресивну війну, проте де-факто є рятівним колом для рашиської ідеології.
Якщо так названі «російські ліберали» прийдуть до влади, на нас може чекати нова війна. Якщо не фізична, то духовна, інформаційна та культурна.
Один з так названих «російських лібералів» Максим Кац прямо каже, що «якщо буде на то воля українців, саме з Києва запрацює інфраструктура для всього пострадянського регіону» (авторський переклад). Цим він описує себе як імперця, проте інформаційно-культурного характеру й підкреслює домінантність російської мови над іншими, оскільки саме вона нібито «об’єднує всі пострадянські держави».
***
На даному етапі важливо нагадати про раніше згадану особливість рашизму – неймовірну живучість.
Якщо деякі ідеології можуть повноцінно існувати за певних обставин і в прогресивному світі сприймаються як маргінальна субкультура, то рашизм у цьому плані гнучкіший і здатен адаптуватися під будь-які реалії.
Головною складовою рашизму є імперія. Неважливо, під якою назвою, на яких умовах, з яким політичним ладом й економічним курсом і навіть байдужий простір, у якому перебуває ця імперія. Вона може бути як у вигляді держави, так і у вигляді «союзу», альянсу, блоку, інфопростору тощо.
Якщо придивитися, то між тим ж СРСР та сучасною рф майже нема різниці, окрім переходу економіки з соціалістичних рейок на капіталістичні. Практика розмивання культурних, мовних та національних кордонів і створення на базі цього штучної державної одиниці (не важливо, чи то радянської людини, чи то росіянина) проводиться й донині, але з меншою кількістю народностей.
Саме державною одиницею можна назвати громадян сучасної рф, оскільки довше перебування в орбіті контролю Кремля й із цього наслідкове знищення національних мов, культур тощо й тотальна росифікація створили ресурс, який може відрізнятися один від одного виключно фізіологічно.
Окремі громадяни, що чітко ідентифікують себе за національною ознакою є виключеннями з правила. Проте здебільшого ці громадяни не є носіями національної культури й мови. Тому умовного якута, що вважає себе якутом складно, а якута, який вважає себе якутом і знає якутську мову – ще складніше.
Дана практика використовується задля уникнення колишніх помилок. Ідеологи рашизму зрозуміли, що внутрішній націоналізм є найбільшою загрозою для збереження держави. Таким чином насильницькі асиміляція та росифікація працюють не тільки як інструмент стримування підкорених народів у межах спільної держави, але й виступають з об’єднуючими намірами задля подальшого розширення імперії.
***
Можна зробити проміжковий висновок: рашизм представляє з себе агресивний та універсальний неоімперіалізм, що може існувати як при ліберальному, так і авторитарному устрої. Головною метою ідеологів рашизму є розширення сфер та зон власного впливу, не важливо якими засобами, що надає ідеології певної гнучкості й можливості адаптуватися під будь-які суспільні реалії.
Коментарі