Sectionem III
27 вересня 2021
16:47
Після чергового робочого дня я був змушений, за проханням мами, йти в магазин за мільйон кілометрів, щоб купити її улюблений сир і свіжий хліб. Очевидно, грошей мені на це не видали, тому я визнав, що мій гаманець, і без того не надто товстий, стане ще тонший.
Десь за п’ятнадцять п’ята, я з полегшенням натягнув на себе синє пальто і покинув будівлю школи. Мій маршрут відрізнявся від щоденного: я повернув наліво, замість того щоб іти прямо, поступово наближаючись до напевно найкращої окраси мого задрипаного і жахливого села — греко-католицького храму Великомуч-бе-бе-бе-тра-ля-ля
Не доходячи до нього, ще з доісторичних часів там стояли три магазини. Крайній став моїм фінішем, наступний чомусь закрився нещодавно, а от останній..
“Терен”..
Мій батько заливав там рило, коли ще жив.
Закінчивши післяобідній шопінг, я прийняв рішення пройтись парком.
Якби владі мого ОоТеГе не було б глибоко наплювати, можливо це місце стало б прекрасне і туристичне. Але ні. Шикарний палац, дендропарк та рідкісні види рослин — все гниє і здихає. Все закинуте, знищене, обпльоване, засмітчене. З розпуки я дістав з кишені сигарету і продовжував мислити над цим життям.
Можливо, варто було як більшість моїх однолітків ще за часи навчання в уніку звалити в Польщу. Щоправда навряд чи я б добився успіху таким шляхом, тільки б надірвав спину і здох би, як бездомний пес.
Зрештою я прийшов до висновку, коли майже покинув парк, задивляючись на інститут.
Я лузер. Я просто лох.
Мене годує нікчемна, мінімальна, вчительська зарплатня. Чотири дев’ятсот. Якщо пощастить. З неї, тисяча з копійками на останню радість — тютюн. Інколи помагає мама, бо в неї зарплата більша, через стаж. Але я їй не потрібен. І сестрам я не потрібен. І школі. І друзям. І знайомим.
Мені всі вони теж не потрібні. Я сам собі, теж, не потрібен.