– Я маю витримати це до кінця, заради мого чоловіка, заради нашої дитини, – тихо говорила собі Аліна, сидячи в невеличкій печері.

Після смерті чоловіка вона змушена була сама шукати їжу в лісі. Полювати на тварин вона не могла – через страх і слабкість. Одного разу за печерою пролунав зловісний виття лісових вовків, і по її шкірі побігли мурашки. Страх від недавніх подій був ще занадто свіжий. Вона поспіхом потушила вогонь і закрила вхід у печеру кількома металевими пластинами, які знайшла в лісі. Вони, мабуть, були залишками якогось старого транспорту, але, на щастя, були міцними та легкими. Лігши подалі від входу, вона швидко заснула, втомлена від постійного напруження і страху.

У цей час макрочастинка TON618 уже повністю сформувалася, і її енергія почала взаємодіяти з організмом Аліни. Хоча вона цього ще не розуміла, її тіло почало відчувати силу, яка поступово переповнювала її.

– Я буду з тобою, скоро все зміниться, – промовив про себе TON618, відчуваючи зв'язок із новим життям.

Прокинувшись наступного ранку, Аліна відчула себе дивно спокійною. Її тіло, незважаючи на вагітність, було сповнене нової енергії. Страхи, що мучили її кожного дня, відступили на задній план, і вона зрозуміла: настав час знайти безпечне місце для себе та дитини, яке забезпечить їм виживання. Зібравши трохи лісових ягід і напившись річкової води, вона зібралася в дорогу. Їй потрібно було знайти поселення або прихисток, де вона могла б безпечно народити.

Три дні Аліна блукала лісом, доки нарешті не вийшла на відкриту місцевість. Пройшовши ще кілька кілометрів, вона помітила постать старої жінки, що йшла їй назустріч із двома кошиками їжі. Жінка була вдягнена в простий одяг, на якому вже було видно сліди часу й зносу.

Аліна трохи розгубилася. Вона не бачила людей, окрім свого чоловіка, вже дуже давно.

– Доброго дня! Дозвольте вам допомогти, – з добротою в голосі звернулася вона до жінки.

Стара зупинилася і поглянула на Аліну. У її очах читалися роки страждань, однак на обличчі була тепла усмішка.

– Не потрібно, доню, тобі самій зараз нелегко, – тихо відповіла вона.

– Ні, все добре, давайте я візьму один кошик, – сказала Аліна, забираючи один із кошиків.

Як виявилося, стара жінка колись працювала медсестрою, але через низький рейтинг була змушена покинути місто й жити на околицях. Вона йшла до невеликого табору, який вона та кілька її друзів організували для тих, хто опинився в подібній ситуації. Табір став прихистком для людей, яким нікуди було йти.

– Я вже стара, доню, – продовжила вона. – Мої друзі також. Ми вирішили допомагати тим, хто молодший. Ми вже багато не проживемо, а їм ще треба жити далі, у них ще є шанс на майбутнє …

Аліна, дізнавшись більше про цей тимчасовий прихисток, вирішила піти разом зі старою жінкою. По дорозі вона відчувала тепло від її слів, ніби знайшла новий промінчик надії у цьому похмурому світі. Коли вони дісталися табору, Аліна побачила невеликі намети, які мешканці змайстрували власними руками. З обох боків намети захищали високі дерева, що слугували природним бар’єром від диких тварин і негоди. У таборі було близько десяти людей, більшість старшого віку. Колишні інженери, вчителі, медики – усі ці люди об’єдналися спільною метою вижити.

Хоча спочатку люди в таборі ставилися до Аліни з недовірою — адже за роки важкого життя багато людей приносили їм лише проблеми — згодом, дізнавшись про її складну ситуацію, вони змінили своє ставлення. Вагітна жінка, яка втратила чоловіка і сама боролася за виживання в дикому лісі, викликала у них співчуття. Поступово, усвідомивши, що Аліна не несе загрози і дійсно потребує допомоги, мешканці табору вирішили прийняти її до свого кола і підтримати у цей важкий період. Люди в таборі швидко погодилися допомогти з її проблемою – хтось давав поради щодо вагітності, хтось приносив їжу. Молодші мешканці табору брали на себе найнебезпечніші завдання: вони ходили по лісах, полях, старих містах, а деякі навіть ризикували проникати в нові міста, щоб принести ліки та товари першої необхідності, які вони обмінювали або покупали. Проте повертався не кожен – проникання в місто людей без рейтингу було важким покаранням. Табір став для неї тимчасовим прихистком, де вона могла розраховувати на допомогу та турботу. Незважаючи на труднощі, всі мешканці табору були однією великою сім’єю, яка підтримувала одне одного.

Цей табір, без назви, став для Аліни тимчасовим, але більш надійним прихистком ніж ліс .

До народження Зеро залишився лише один місяць...

[ZeroHaos] -> Наука має забагато обмежень, але завжди можна придумати власну теорію, яка може пояснити неможливе. Тапайте лайки та пишіть коменти, це важливо ;)