Небо вкривається заревом, розбиваючись на палаючі червоні, сургучеві, гарячі кольори, а на межах ніби хтось легенько провів м'якою аквареллю. Туман оповиває землю навкруги білявим, густим маревом, через яке навіть останні промені сонця не бачити. За ним метушаться тьмяні, розпливчасті силуети то з'являючись, то зникаючи. Між травою та квітами віє холодний вітерець, зриваючи пелюстки з польових квітів, розносячи п'янкий запах нектару, цвітіння. Він тривожно шелестить деревами, гримить хмарами, з-за якими не бачно вже палкої палітри заходу. Все в  момент ніби почорніло, згасло, сховалося, але ті силуети в мареві продовжували танцювати свій химерний танець, зникаючи лише за спалахами блискавки.
Десь у глибині лісу, важкого перед зливою, тьмяно-зеленого, ворожого, чуються чиїсь глухі кроки, жалібний тріск гілок й два ледве-ледве чутні парубоцькі голоси. Коли ж вони проходять углиб, де грізний гуркіт неба стає тихшим, а тишу заповнює мелодичний дзвін крапель, розбиваючись через листя, чути, що один з голосів дзвінки, із веселими нотами, ллється,  мов пісня, а другий- спокійний, розсудливий, трішки захриплий. У якийсь момент перший голос припиняє свою цікаву розповідь, спіткаючись через міцне, могутнє коріння дерев, що стоять тут віками й не гнуться ні в бурю, ні в град, ховаючи це містечко від  допитливих очей.
Ще трохи й хлопці вийшли на галявину, яку прикривали ті стрункі дерева. Посеред неї лягло невеличке, але глибоке озерце, краї якого ніби світились обережним, тьмяно-блакитним світлом. Жителі цих країв намагалися оминати це містечко, бо блукали плітки, що хто в нього упаде, той скоріш за все втоне, або мавки втоплять. Та кому все ж вдавалося вибратися  з нього, той вік, казали, тонуть не будуть, і все його життя щасливе буде. Зараз тут було тихо, дуже тихо, навіть дощ було чути ледь-ледь, ніби саме це озерце ховає якусь таємницю, мовчить.
- Й треба воно тобі було, - почав дорікати парубок із захриплим голосом і продовжує:- Йти саме сюди. Нащо я за тобою поплентався?
- А хіба не цікаво дізнатись, чого так люди бояться? - трішки з насмішкою відповів другий.
Він мав золотисте, мов жито в полі, волосся, трішки закручене донизу, і в променях сонця здавалось, що перед тобою не звичайний хлопець, а янгол. Очі його світилися зеленим вогнем, чаруючи. В них завжди вгадувалась щира й широка добра посмішка. Ох, не одна дівчина розтанула від тієї посмішки!  Але парубок не вподобав жодної. Якось ні до кохання йому було, в русявій голові завжди зріла якась ідея. І хоча усі вони були з добрими намірами, закінчувалися вже й не зрозуміло як. Й статного,
високого й непосидючого хлопця завжди виправдовував його друг.
До речі, на відміну від нього Лук'ян, а саме так звали другого, мав темне, майже чорне волосся, мов крила ворони. А очі так  і випромінювали спокій і рівновагу тьмяно-синім кольором. Хлопець дужий і стрункий, трішки вищий за друга, ширший у плечах й загоріліший. Лук'ян мав дуже тихий характер, навіть бувши дитиною ніколи не завдавав проблем батькам, не цікавився бійками й дуже активними іграми. Так собі і ріс у спокою й злагоді. Та треба ж було зустріти кучерявого ангела-неангела?!
- Мстиславе, не ходи аж біля самого краю!
-Та що з мене буде! - легковажно відповів інший.
Слава дрібними кроками вимірював край озера, смішно розводячи в сторони  руки.  Лук'ян  лиш втомлено вдихнув, підходячи до друга.
В якийсь момент він відвів погляд - і почув стривожене:"Лук'ян!" , незвичним голосом, а потім ні Слави, ні його голосу не було. Лише маленькі хвилькі на поверхні озера. Коли до парубка прийшло усвідомлення, той швидко кинувся до краю, падаючи на коліна. Він шукав поглядом свого друга, але вода стала мутною, темною, як буря взимку. Страх оповив його серце, густий, важкий, липкий, мов мед, але на смак далеко не солодкий, а гіркий. Він пронизував усе тіло, не даючи рухатись. Лук'ян навіть не знав, що з ним коїться, чому він не кинувся рятувати друга, а лише, як зачарований, сидить й дивиться у воду.

Мстислав різко здригув руками й ногами, намагаючись виплисти, але його оповили химерні водорості, плутали зап'ястя й шию і тягнули униз, на самісеньке дно. Перед очима стрімко темніло, кольори ніби згасли, перетворюючись на чорно-коричневу палітру, а кисень швидко закінчувався. Угору летіли лиш самотні бульбашки, наповнені повітрям.
Несподівано серед глибокої темряви щось швидко промайнуло й щезло. Хлопець вирішив, що це свідомість над ним вирішила потішитись. Але хвилиною пізніше на нього  допитливо гледіли великі світло-карі очі, але Слава ніяк не відреагував і заплющив очі.

Наступного разу перед ним вже розкинулось грізне темно-малохітове гілля верхівок дерев, що моторошно гнулись під впливом вітру. Далі парубок усвідомив, що на нього вже не тисне вода, можна легко видихати необхідне й живлюче повітря. У вухах більше не дзвенить, звуки чіткі й  кольорові. Слава різко підскакує й здивовано дивиться на друга, а в очах так і палає питання:"Чи не сон?  Живий? "
- А ти не пам'ятаєш, як сам виплив? - у відповідь лише відказали, - Чуєш? - тихо почав Лук'ян, - Пробач мені, будь ласка, я не знаю, що мною верховодило у той момент. Тіло ніби не хотіло слухатись. Мені дуже прикро.
- Та нічого, з ким не трапляється. Ти мені краще скажи, - Мстислав пильно вдивлявся у мутну воду, - ти бачив ту дівчину, що мені допомогла?
- Яка дівчина у цьому місці. Тут хіба що такі як ти бродять, а жінки й носа не сують.
- Але я бачив її! Он там у воді! - парубок вказав на озеро.
- Тихо, спокійно!  Це лише марево, Славо.
Русявий хлопець якось розгублено подивився на спокійну поверхню озера, не помічаючи жодного руху і зробив висновок:"Марево так марево. Хто його зна, що привидиться у мутній свідомості? "

Скоро крізь листя почало світлішати. Вітер нарешті вгамувався і лиш тихо шарудів. Озеро вже не світилося таємним вогнем, а здавалося звичайнісіньким, спокійним, мирним, а не зловорожим, як ліс вночі. Хлопці знову пробиралися крізь віти, також спіткаючись через товсте коріння. Але не було вже тих голосів, що супроводжували цікаву пригоду ще спочатку. Вони йшли тихо, навіть незвично тихо. Слава не зронив жодного слова зі своїх вуст, і можна було б скинути це на якусь чергову божевільну ідею, але щось було не те. Лук'ян не помітив ні натіка на посмішку чи хоч іскру в очах, замість того в них жевріла невпевненість, сумніви й важка нерішучість, але парубок скинув все на втому,  і така дивна поведінка потребую здорового сну. До речі, йому б самому не було б комфортно у наскрізь мокрій сорочці й штанях,  з кінців яких ще тихесенько скочувались крапельки, він нагадував бродячого кота, що шукав притулку у будь-якій хаті, де палає хоч малесенький вогник. Він час від часу  здригався, відчуваючи зграї холодних мурашок по спині.
Коли небо десь-десь перейняло свіжо-блакитний колір, парубки дійшли до свого села. Лук'ян вирішив пройтися трішки далі й провести друга, бо всередині щось непокоїло, щось не давало спокою. Ось перед ними постала обережна біленька хата з тонесенькими намальованими квітками під самою стріхою червоним кольором. Подвір'я було прибране, охайне із невисокою травичкою. Від неї так і пахло теплом.
Варто хлопцям було ступити за поріг, як відчинились двері, і пролунав дзвінкий жіночий голос:
- От де ти плентався, га? Усю ніч тебе не було! - жінка виглядала грізно, розводячи руки в боки, - А попередити?  Хоч вісточку матері залишити!  А як щось би трапилось, то що?  Та що ж я кажу, нам матері не жаль, що серденько не спало цілої ночі!

Перед ними стояла середніх літ жінка нижча за сина й, на перший погляд, тоненька. В очах кольору неба читалася злість, але не важка, а звичайна, турботлива. Її волосся нагадувало стиглу пшеницю в полі й було заплетено в охайну косу, а поверх пов'язано біленьку хусточку.
- Мамо, - тихо відповів Слава.
- Що "мамо"?  Що? - вона огледіла сина й скрикнула:-Божечки!  Ти чого мокрий такий?!  Захворієш ще!
- У ставок упав.
- Який ставок?  А ну йди до хати у тепло, не літо вже, зміни одяг і спати лягай, хоч парочку годин відпочинь, - і потягнула того всередину, - Ну розповідай, Лук'яне, що сталося?
- Та як завжди аж краєчком ходив, не втривмався і все, а у лісі тільки дощ пройшов, - спокійно розповів старший хлопець.
- У лісі? - жінка налякано розкрила очі й притулила долоні по серця, - У ставок?  У той самий?
- От треба було уточнювати, - з докором відізвався Мстислав.
- Так треба, я ж хвилююсь за тебе, синку, - материне серденько прискорило свій хід, - А якби втонув?
- Мамо, усе гаразд. Я живий, - він обійняв жінку.
- Дурко, ти мій, дурко,  - вона легенько вдарила сина по лобі, -Іди вже.

Трішки почекавши,  вона звернулася:
- Лук'яне, як я рада , що ти завжди з ним попри все, - Вона з надією підвела очі на парубка, - Я тебе прохаю, усім серцем, не залишай його самого. Ти єдиний друг, адже ще змалечку ніхто не хотів ним спілкуватися, ніхто не сприймав його характер.
- Заспокойтесь, будь ласка. Усе ж добре,  і я тут.
Лук'ян коротко вклонився й,  трошки усміхаючись, пішов додому, бо його матір певно теж спокою немає.