Блог
Всі
Happiness
Думки вголос, Цитати, Особисте
I am a living creature too. My blood flowing througt my veins like in yours. I breath too. Why? Why do you do this about me? What I have done?! You said, that my arms are tiered by rope. But they aren't roped neither Wilhelm, nor Eter. You! You have done it!
I don't understand, when I get happiness. Why does somebody destroy it? I am tired of all this. I want simple happiness, my family, convenientness and tranquil. That's all.
- Are you crying? - cruelly .
- All, - inheled, - I am tired of you. You don't hear me. Go away. But if you touch my children, I will sink you like you have done when I was a child. Understand?
@Mstislav to Eril
2
46
Love
Думки вголос, Цитати, Особисте
What I mean? Oh. Well.. As for me love is that feeling what can make you temperature to descent and heartbeat quickly. Your thoughts are mess and you cannot say any word. This feeling is like a flame in which you burn, which ignite from a little sparkle. It is like tsunami, big waves in which you sink.
My love had died four years before my return, and it's already six years she isn't with me... But the trust, by my own, is the most important think, it saved my life, hiding little shards of my broken heart and made me live. I am thanks to him.
@Mstislav to Wilhelm
1
35
Otherwise
Думки вголос, Цитати, Особисте
They are really different. I think, even have not the same trait, and I don't know, how it had happend.
They are like water and fire, Slava is hot-tempered and Arthur is calm. Like sunset and dawn, one is brave and bright the secomd is talkative and soft. But as long they will rule the kingdom like a single mechanism as long Slavia will bloom. I love them both the same and will love, even one of them become cruel, angry, too bossy or spoilt. Why? About one simple reason, they are my children and, simply, cannot be otherwise. Sure, my heart is shattering when somebody of them is upset, crying or injured. And I had done the worst mistake in my life, I turned away from them...
@Mstislav Lourinaitis ("The falling skies")
Книги
Всі
Вірші
Всі
Любові Всевишній
Бачили, як бродять небом зорі?
Чули, як мерехтять їх голоси суворі?
- Що ви собі вигадали, дорогенькі люде,
Що ваші серця ніщо ніколи не розбуде?
Бачили, як підіймаються вгору зелені віти?
А як лепечуть до сонця їх маленькі квіти?
- Як матір, любо й пестливо ти нас зігрівай,
Щоб люди відчули той небачений рай.
Бачили, як Вітер хвилі підійма?
Чули, як він зимою завива?
- Люди, не все, що бачите очима
Постає за вашими плечима!
Коли прислухаєшся, защебечуть віти:
- Вона вас голубить, як матір свої діти.
Співає, обіймає, бере вас на руки,
А ви зікаєтесь , що то Вона вас загубить!
Коли вдихатимеш свіже, морозне повітря:
- Вона вас веде,- завиє грізно Вітер,
- Як янгол, що ховається у вас за плечима!
А ви все тікаєте, не помічаєте. Ну, що за дитина!
Коли вдивишся в небо, зорі промовлють стиха:
- Вона вас проводить крізь сльози і лихо,
Росте не з вами, а в вас, всередині зліва!
А ви зрікаєтесь себе, коли на серці йде злива!
Все життя ви тікаєте, стаєте на коліна!
Та звідки тоді, виростають ваші крила?
Коли ваші думи впадуть в забуття жаданих мрій,
Ви всі все одно, схиляєтесь Їй! ⬆
4
0
496
Хто ти?
Обернися навколо й скажи:
Скільки житів бачиш ти?
А які в них історії?
А які з них щасливі? Котрі?
Життя, як різнобарвні нитки,
Сходяться, плутаються їхні шляхи,
Обертаються в петлі, пірнають у надра
І, нарешті, створюють ковдри.
А там щастя незнане нікому.
Усе таємне теж сховано в ньому,
Миле і любе, жахи й надії,
І невідоме нікому - людські мрії.
Тож, бережи своє, не зрікайся себе,
Плети свою ковдру і слухай мене.
Хто я? Чому чуєш мій голос лиш ти?
Усе просто. Я у тебе в голові.
2
0
472
Балада про Сонце і Місяць
- Все на світі свою душу має, -
Кажу я і не довірливий погляд помічаю.
- Хіба сонце має душу, воно лише на небі сяє?
- Ти так упевнен, що серед нас воно не гуляє?
- Тобі вірити немає сенсу, бо сонце і місяць безсмертні.
- Тоді слухай,слухай, - і до рук беру я лютні.
" Повзуть маревом тумани над полями,
Золотий вінець виглядає над горами,
Ковзає між гаями, між степами,
Відбивається від озера сьомома кольорами.
Це той хлопчина злоторусий, світлоокий
Такий простий собі веселий та високий.
Він сіє радість світом, полюбляє щирий сміх
Хоч його ніхто не бачить, він щасливіший за всіх.
Споконвіку Сонце сяє, сипле златом скрізь,
Не було і дня, щоб хлопець розкрив мішечок гірких сліз.
Сонце радісно співало, грало, пригало, скакало
Та й вже стомилось, то тоді легенько до землі припало.
Він все лежав, гледів у небо, відчувши лоскот трав.
Хлопець й не помітив, як заснув під тихий шелесток дібров.
Відкривши очі, Сонце бачить, що небо палає, червоніє,
А перед ним дівчина сидить і волоссям срібніє.
Уся бліда, тоненька, у синьому платті, спиною до нього,
І дивиться далі, як чорніє гірна смуга.
-Тобі вже пора, роздається тихенько і майже не чутно.
Та хлопець все сидів й дивився, всміхнувшись привітно.
Від тоді до поля він вертався щодня,
Щоб побачити дівчину-закінчення дня.
А вона все мовчала, не хотіла сказати,
Та Сонцю не треба, про що там мовлять дівчата.
Так вечір за вечором вони сиділи вдвох,
Так день за днем вона чекала сонячний крок.
Сидять, мовчать - і тут стиха лунає:
- Я Місяць, твій ворог, чого ти чекаєш?
Одповіло тоді Сонце, бавлячись колоссям:
- Цікаво тоді, чого я милуюсь вороговим волоссям?
Рік за роком, весна за зимою, а за нею вже літо,
Час все йде, сніг тане, розквітає навкруг, і здіймається жито.
А Сонце собі щось похмуро сиділо, марніло:
Щось не давало спокою ні душі, ні тілу.
Вже не стрибало, не сміялось, не спало
Хто ж таке бачив, щоб Сонце Місяць покохало!
Не судилось їм разом свій союз укріпити,
Бо люди без них і кроку не можуть ступити,
Бо раптом помітили, що Сонце коло них не грає,
Не сипле їх златом і смішинки не кидає!
То відрізали путі, що вели до того поля
І де ж та ваша просвітлена, уславлена воля?
Минув час, і дівчина до зірок звернулась:
- Мої любі подруженьки, де же ви ділись?
Я вас благаю, крім вас і мене тут немає нікого,
Прошу поможіть, я ж не зможу без нього.
- Чи так ти кохаєш, - одізвалися зорі, -
Що згодна на все? - лунали голоси суворі.
- Звісно кохаю, без тями кохаю,
Милуюсь, сумую за його руками.
А очі, ті очі, що й небо блакитне
В них колір бере і ними квітне.
Споконвіку я одна, ніхто не зустрічає
Не кохає, і, тим паче, ніхто не помічає,
- Тоді слухай, - сказали, - як хочеш любити,
То матимеш змогу із Сонцем ти жити,
Щоб люди не вештались і вам не заважали,
Щоб вогник палав між вашими серцями.
Але май на увазі, Місяць і Сонце- безсмертні створіння
Коли вік підійде, то ви - знову нове покоління,
Без права на помилку повинні зустрітись, кохати, щоб там не стало.
Інакше згасне навіки й Сонце, і Місяць над вами.
Минали роки, покоління зникали
Приходила весна, нові епохи наставали.
І Місяць, і Сонце кожного разу
намагались зустрітись, хоч не одразу.
Кожного віку, в кожнім житті
Вони поспішали один одного знайти. "
Мелодія стихала, зупинилися струни.
Я видохнув гучно і закінчив свою думу:
"Он дівчина йде, білява синьоока,
Он, стоїть хлопець з очами, як небо глибоке.
Одразу не скажеш, що це Місяць і Сонце,
Хоча кому знать, може це лише незнайомці? "
- Ви кажете так, ніби бачили все од початку?
- Друже мій милий, звідки ця гадка?
- Ви безсмертне створіння, що Землю створило?
- Не знаю, не скажу, ніби пам'ять обпалило,
Але пам'ятай - в світі не все щасливо вдається
Але, хто сьогодні плаче, завтра- сміється!
Своєю дорогою вперто іди, сміливо аж до самого неба,
Бо твоє життя, залежить від тебе!
2
0
492
