Вже декілька днів минуло, почався сінокіс. Погода стояла тепла та суха, вітер віяв між зеленими стебельцями, похитуючи їх у різні сторони. Серед покосів видніються люди, звичайнісінькі, прості. Лунає тихий свист кіс та серпів, що також відблискують від сонця. Хтось вирушив сюди з далекого краю чи іншого села з сім'єю, а хтось сам самотньо. Он там, недалеко, гне спину Галя Коваль. Вона мала неабияку красу: карі, майже чорні, очі, в яких можна було втонути з головою, тоненьку, але сильну фігурку, темно-русяве волосся, що зараз було заплетене й вкрите білою хусткою з тоненьким візерунком. Сама собі дівчина була роботящою, не цуралася жодної роботи, яку їй доручала мати, а характер, хоч не ідеальний, та доволі спокійний та веселий. Півсела бігало за тією Галею, що в дитинстві була лишень отою Галькою, яку можна подражнити. А сам вона нікого не вподобала, окрім вічно усміхненого білявого парубка, що в її сторону й не подивиться, а лиш:"Галько, підемо на річку! "

А він сам понуро голову й думає щось собі сам, сіно косить, бо худобі треба запасти їсти на зиму. Мати його змалку до роботи привчила, хай там хто, що каже, а ледачим він точно не був: худобу пильнує, на зиму запаси робить, жне колосся й на ярмарок ходить та матері по хаті помагає, що може, щоб вона зайвого разу спину не напружувала.
Зараз Славу й не впізнати, він зосереджений, тихий, з самого ранку ні словечка не зронив, про щось своє міркує і не помічає навіть поряд друга:
- Мстиславе, чуєш? - пролунав стривожено голос Лук'яна, - Не хочеш трохи відпочити? Тобі голову напече.
- Та хіба тільки на хвилинку, - відповів парубок, втираючи лоба рукавом.

Вони присіли під могутнім деревом, у тіні його гілок. Вітер трошки охолоджував рум'яні від спеки щоки, все ж таки Слава із самого світанку порається тут, а вже котру ніч не міг спокійно заснути . Йому ще виділись ті карі очі, він і сам знать не знає, чому так зачепився за якусь дівчину, яка й зовсім може бути марою, та чогось її образ, якщо модна так назвати, ніяк не покидав голови хлопця. Зараз Мстислав на хвилиноньку прикрив очі, поринаючи у легку дрімоту.
- Ти сам не свій останні дні, - почав було Лук'ян, - Що трапилось?
- Та нічого, - відмахнувся його друг, складаючи руки, - Ніяк не можу зрозуміти: чи то привиділось, чи то насправді було...
- Так через те видіння ночами не спиш? - саркастично запитав інший, - Все бачиш ті очі?
- Ох, тії очі темніші ночі,- Мстислав мрійливо почав, підносячи погляд угору, -Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
-Та ти глянь, он, у Галі такі ж самі очі, а вона реальна, не вигадана, - Лук'ян, спершись на руку, продовжив:- Ото очі "чорнішії ночі". А вона все до тебе тягнеться.
- Не бійся, я Гальку як дівчину не сприймаю, як друг- так, але не інакше.
- А чого?
- Ну не подобається і все, - сказав Слава, розводячи руками, - От ти дощ не любиш, а я люблю. Ти мені можеш довести, чого він припадає тобі до душі?
- Ну, на вулиці волого й холодно... - розмірковував парубок.
- Але як звучить дощ, не звучить ніщо, - перебив його друг, - От тобі просто не подобається, так само і з Галькою.
- Так то воно так, - протягнув Лук'ян, - Але все одно до тебе тягнеться, а я лише тихий і непомітний твій друг.
- Та як же ж непомітний? - підводячись одказав Слава, - Як набридне бігати, то й на того, хто поряд подивиться. А зараз треба до роботи.

Вже день перекотився за о південь, сонце пекло, наче влітку, ковзало серед колосся по руках, по серпах, виблискуючи зайчиками. Деякі люде не витримували й шли собі кудись у тінь, де прохолодно, де не так гріє. А парубки все працювали аж до сьомого поту. Гнучи спину, у Слави вже трошки кольори почали розпливатись, та він все косив, бо треба. Раптом хтось накинув йому на голову білу хустку і тихенько зареготав:
- Та ти ж так собі голівоньки напечеш, - лунав наче пісня жіночий голос, - А тобі йде хустинка!
- Гальку, - невдоволено відповів хлопець, - Відчепися, бачиш, що діло роблю!
- Все косить і косить, - вона вперла руки в боки, - А ото сонце скоро сідатиме, як стемніє й того не побачиш, все робить і робить.
- Роблю, бо худобі треба на зиму, вже осінь, - промовив щось сам собі.
- Ти ба, який невдоволений, - із викликом проспівала Галя, - А ви хоч на вечорниці прийдете?
- Хіба на мене хтось там чекає? - Слава стягнув з голови хустку, -Держи.
- А як я чекатиму, прийдеш? - з надією вона накрила його руку.
- Ми прийдемо, - за двох одказав Лук'ян.

А в дівчини аж очі заблищали, забігали в надії та радості, ніжно стискаючи білу хустинку. А Лук'ян так і милувався тією дівчиною, її волоссям, що блищало на сонці, мов золоті нитки. Як же ж він хотів її обійняти, притулити до себе міцно-міцно, відчути отой легкий запах квітів... Та сьогодні в нього буде шанс на вечорницях.

Сонце сідало за видноколо, ласкаючи землю останніми променями, цілуючи в щочки малих діток, ковзаючи вікнами. Старші давно розійшлися, втомлені денною працею та спокійні собі, що зимою буде чим, худобу годувати. А молодь весело собі збиралась на свято, бо неділя. Дівчата чепурилися, вдягали найгарніші сорочки, розшиті мальвами та квітами, підперізували червоні спідниці, розгладжували стрічечки вінків та гадали на долю.

- Що ж ти такий сумний, сину? - запитала було жінка легенько розгладжуючи комір його сорочки.
- Та я й не хотів іти, то Лук'ян наполягав,- похмуро відповів парубок.
- Та годі тобі, Славо, останні дні ти сам не свій, потанцюєш, розвієшся, - вона поклала свої долоні на щоки сина і ніжно вщипнула, - Може й дівчину нарешті вподобаєш, - а хлопець той почервонішав, - Чи вже?
- Мамо!
- Добре, потім розповіси, - а Мстислав лише відвернув погляд, ніби соромився, - сопілку береш?

Було чути пісні, дзвінкі та мелодичні, їм у ритм грали музики, такі самі молоді хлопці, що опанували музичні інструменти. Всередині здіймалося аж до самісіньких небес полум'я, ніби глузуючи над людьми, показувало свої різнокольорові язики. А навколо вже танцювали хлопці та дівчата, пестріли й кружляли в танцях стрічки та пояси, легкий гомін лунав, а всім цим приглядала ще не стара, та й не молода тітка Оксана.
- Галю, - з натхненням звернувся Лук'ян, - ходімо танцювати?
Дівчина грайливо опустила очі і коротко кивнула, а парубок втягнув її в кмітливий танець. Очі Лук'яна так і світилися радістю і жевріли ніжністю, а Галя поводилася ніжно, ніби панночка, рухалась, мов хвиля, а оченята, обрамлені довгими, золотавими віями, здавалося, теж випромінювали щось м'яке.
- А ти чого сидиш? - запитала трохи захриплим голосом тітка Оксана.
- Мені й тут добре, - тихо майже прошепотів Слава, заворожено дивлячись на тьмяні фігури друзів.
- Ти ба! - вона сплеснула руками, - Ну ж бо, хлопче, я знаю, як же гарно ти вмієш грати на своїй ото сопілці!
- Ну, тітко...
- Не тіткай мені тут, де той Слава, що завжди з вітром в голові? - жінка вперла руки в боки й суворо звела чорні брови.

Через декілька хвилин, зібравшись з духом та набравши в легені повітря, Мстислав припав губами до дерев'яної сопілки. Спочатку лилися невпевнені та ледве чутні звуки, та чим довше він грав, тим сміливіше і чутніше ставала мелодія, нерізка, плавна, з коротким паузами. У якийсь момент Слава заплющив очі, музики стихли, а допитливі погляди інших звернули увагу на нього. Слухали. Слухали, затамувавши подих, здивовано, бо жодного разу і не уявляли палкого, запального парубка, що грає таку ніжну пісню.
А сам він і не помітив отих очей. Тож, здіймаючи погляд, було й різко вихопив сопілку з рук. Слава хоч і був завжди вигадником різних пустощів, та дуже лякався чужих поглядів, а слова чіпляли гірше леза.

- Ти ба, а пташечка співає! - пролунав достатньо грубий голос, поки Слава підіймав свій інструмент, - Та до жайворонка ще далеко, вуха не ріже, то вже непогано!
Той хлопець був власним прокляттям Мстислава, змалечку обертав проти нього кожного, хто мав бажання познайомитись, дражнив через немов би "відьомські" очі. Згодом характер Степана ставав ще більш схожим на колючку реп'яху, як відмічав Мстислав: чіплявся ще більше, а дражнилки переростали у знущання, а іноді в бійки.
Зараз він стояв, обіймаючи одну з дівчат, ім'я якої Слава так і не згадав, дивився зухвало, блискав темними очима. На тлі вогню його волосся стало ще чорнішим, а прядки, що стирчали врізнобіч, собою нагадували чортячі роги.
- А ти спочатку хоч тримати в руках сопілку навчись! - сміявся Мстислав, - Жайворонок, який хіба на півня схожий.
Степан злісно зблиснув посмішкою і повільно покрокував назустріч дзвінкому голосу. Він, наче кам'яна стіна, виростав перед Славою, закриваючи своїми плечима світло полум'я. Здавалося, що він от-от заричить, грізно, як дикий звір, що не сприймає домашню ласку.
- Ми смілості набралися?
- А тут вона і непотрібна.
- А ну, хлопці, заспокойтеся, а то як два півні, що курку не поділили! - тітка Оксана, відчувши ситуацію, вступила в суперечку, - Вам робити нічого, чи що?!
- Ото нехай вибачається!
- І не подумаю, - різко підвів Слава, бо набридло завжди підкорятися.

В наступну мить пролунав пронизливий вереск дівчат, а полум'я наче виросло, освітлюючи все навкруги. Степан з усієї сили стиснув зуби і, як той звір, кинувся у бік білявого парубка, але зустрівся лише зі стовбуром тоненької берізки. Слава вчасно зробив крок у сторону. До "звіра" швидко підбігли інші, скрутили руки, щоб заспокоїти. А тітка Оксана взяла до рук скалку.
- Я кому сказала! - вона грізно крутила її в руках, - Як вовк витріщив зуби, ніякій пані не до вподоби!
- А то я почав?! - опанував себе Степан, - Он, ваша ягничка з'явилася і воду каламутити почала!
- Гей, вовчисько, ти воду вище пив! - не вгамовувала жінка.

Слава втулив очі у землю. Щось від тих слів болісно жалося, ніби хтось провів лезом по живому. Він стиснув вирізьблену сопілку в руці і зробив крок у сторону лісу.
- Ти куди? - намагався догнати друга Лук'ян.
- Туди, де вода ще чиста, - тихо озвався той.

Густі віти знов сховали небо, пірнаючи у темряву, густу, непроглядну. Здавалося, що при зливі тут було світліше аніж зараз. Гілля жалісно хрустіло під ногами, а таємниче озеро все притягувало до себе. Може він і неправильно вчинив, залишивши Лук'ян, може навіть програв, знов. Але йому треба було заспокоїтись, привести думки до ладу.
Ця сопілка мала для парубка неабияке значення, її йому подарувала якось мати й розповіла, що ще до його народження батько сам, своїми руками вирізав її з калинової гілки, робив тоненькі візерунки лезом невеликого ножа спеціально для дитини. А зараз це єдина згадка про нього.