Він не раз сидів та просиджував цілі години у вітальні перечитуючи газетні вирізки. Його погляд все ковзав по поверхні то піднімаючись, то опускаючись на нову жовту журналістику, по приголомшливих, захопливих шпальтах про причеп - шпильку до невідомого ім'я.

Банькаті свідки людської покладистості. А ще постійно ненаситні часописи були повсюдно, що просто було не можливо пройти квартал, як бідні, пошарпані, змарнілі, але завзяті та нав'язливі продавці в паскудстві кричали та галділи, тикали своїм одкровенням, що якби навіть, ти, будь сліпий, неодмінно би почув це ревіння, бубоніння, шарудіння, шелестіння, прокльони в сторону тому, хто відвернувся! Ось тоді й взяла би гору цікавість, так і знай!

Ненависні, нестерпні й остогидлі часописи, зловісні й прокляті ті журналісти, друкарі, редактори і видавці. "Свята четвірка", чесне слово, але здається, святого у них теж нема!?

Безпардонні невігласи, які душаться своєю ненавистю, висвітлюють все те, що ти збирався лишити при собі. А ще, ці невиправні вандалісти завжди забирали у неї, тобто, місіс Лукреції Тадельє ту, некомпенсовану увагу, якою загнуздали її чоловіка між пасажами випадкових очевидців.

Вона усе думала й вивертала події наче полу свого чорного плаття, що розходилось готичними шпичаками. Утрірувала?

— Вони загнали його у своє лігво, — із відчаєм та безнадією міркувала тихо. Та думки ці щоразу то більше просочувалися отрутою Аспіда, доходили до крайнощів, ставали невиносимими, так, наче важелезний якір, який уже вкинуто, й от-от повинен прилипнути до дна. Але зовні, це була та сама спокійна ріка на якій відтворювалась божественність дзеркальних впавших небес. Внутрішня колотнеча ще ні разу не затуманила осяйного обліку, а опік розжареного заліза слів й емоцій чоловіка, майже не лишало сліду на тій приязності, люб'язності, доброті, які вона так старанно вкладала у все, до чого тільки торкалася її рука, відлунював голос, чи досягав погляд.

— І ти не в праві втручатися, жінко! Ти повинна займатися виключно своїми обов'язками, дітьми й дбати про домашній вогонь, про чоловіче задоволення та спокій, якого ніхто не в праві порушити – навіть ти!

— Усюди таке коїться,— переконувала себе  нещасна місіс Тадельє. І все жахіття, недоладність справи в тому, що вона не сміла заявити чоловікові подібного!

Таким чином, повертаючись на те ж саме місце нашої історії, ми застаємо, місіс Лукрецію Тадельє в задумі, поринуту в неприкаяні, гіркі думки, що допікали своєю гротескністю.

Вона самотня, і ця думка ще більше краяла і без того скалічене серце. Розпач й жаль за колишнім безтурботним, вільним життям уже не зарадять!

— Сьогодні чверть на шосту прийде Янґ,— зненацька, наче якийсь привид, що просікаючи повітря своєю раптовою появою, порушує спокій, що панував у домі, а безтурботне життя переростає в пучку тривог, клопоту, галасу, мигтіння то тут, то там із сервіровкою, квапленням покоївок до приготування прийому.

Та голос той, мав приналежність її чоловіку, мсьє Тадельє, який все ще незворушно сидів у своєму кріслі, у своїй кімнаті, у своїх думках прикріпивши довгий погляд до газети.

— О, я і не знала! Чому ж ви, мій любий, не повідомили це ще вчорашнього вечора? — мов пташечка і з певним докором висловилась місіс Тадельє. — Адже, — не бажаючи завершувати бесіду, продовжила,— я думала, що про прийоми попереджають наперед!

На що цей містер хмикнув, звів одну, зі своїх чорних густих, кошлатих і кострубатих брів доверху, так само втупившись у вранішню газету, а тоді послідували ці немилостиві, страшні, до болю колючі слова:

"Жінки не повинні думати ні про що взагалі, апріорі!"

Сказав, як скипів! У котрійсь мірі, він і був тим чайником: кипить, пихтить, бухтить, вивергається, а все із-за невинних докорів дружини. Невже вона ніхто, невже він ані трішечки не любить її, не поважає. Він грає її почуттями, хоче, щоб вона страждала і впадала біля нього? О, та вона відчайдуха, життя присвятила йому, а на віддачу, он, що має! Їй стало лячно від такої миттєвої зміни.

— І, що тепер це все має означати?—роздумувала про себе...

Після такого не вельми приємного застілля, кімнату наповнила тиша, страшне безслів'я, мертвенне мовчання, гіркий присмак неминучої бурі, адже, "немає лиха без добра", так, здається говорять. Це прислів'я набуло сенсу епілогу, хоч як не крути, а все веде до нього.

У повітрі ширяв зловіщий дух руйнації, нещасть. Чоловік палко кинув недочитану газету на письмовий столик, а тоді лиш було чути, гучні цокотливі кроки, які усе віддалялися, а тоді і зовсім стали безшумними, німими. Із грюкотом й легким поскрипуванням петель прочинилися двостулкові дверцята на стулках й так само різко зачинилися.

У кімнату тихим ангелом ступило блаженство, повітря наповнило легені тонкими пахощами, що увірвалися в пориві, наповнивши чашу спаленьки новими почуттями і емоціями.

Аромат парфумів, його парфумів, йшов слідом шаленої, нестримної натури, що так само вийшов, наче взагалі й не було ніколи.

Думаю, місіс Тадельє вважала, що найбільша проблема полягала у тому, що все це бачать діти. Вони зовсім невинні й не повинні цього бачити, слухати, сприймати. А вони дивляться, слухають, можливо і думають про своє, та шаленство батька, все ще залишається у них на устах. Тобто, можна сказати, вона боялася, аби лиш вони не попали під вплив лютої недолі, аби життя не вкоротило їхньої дитячості та перейменувало на дорослу злість, образу, на ту скриту, сховану так глибоко, майстерно, філігранну ненависть, що вони й самі не підозрюють, ким можуть бути.

Все це кидало сердешну місіс Тадельє в жар. Вона страждала, і діти це добре бачили. Вона кохала. Палко до нестями. І вони це відчували. Донна Тадельє прийняла на себе постриг у черниці, та ще й в ім'я кого? В ім'я безсердечного й марнославного чоловіка?