Після цієї розмови, змарнівши, жінка безсило піднялась із кушетки. Її вірний,  сніжний і такий же ж м'якенький, мовби сніжинка спаніель, підняв свій розумний співчутливий погляд услід хазяйці.

Лілейний, лапатий, кучерявенький спаніель, став вірним другом, компаньйоном, звірником-добродієм, що у будь-яку мить знаходиться поряд своєї господині.

Коли міс Сербріо і мсьє Тадельє виходили на часні моціони, ще далеко до їхнього церемоніального весілля, вона ні на мить не забувала про третю особу.

Лукреція Тадельє, яку тоді ще всі знали як сеньйориту Лукрецію Сербріо, ще до зустрічі із цим чоловіком, Еміліо, знайшла цуценям ту пучку пуху серед осереддя гамірного торгу.

Час, який припав на знайдення цього золота серед копиці сіна, припав саме на ту середину жаркого, парного літа 1891 року. Цього разу, запеклі, невсипущі промені нікого не щадили й пронизували, вражали, спопеляли довкілля. Цементовані доріжки обпікали екіпажі, розкидаючи великі тіні. Спекота розчавлювала усіх людей своїм задушливим повітрям, забираючи останні сили, скупчуючи калейдоскопні думки; творили напруження серед маси що перекидалася похмурими, зухвалими, глузливими поглядами. Люди дратувалися від надмірного скупчення, таких же ж як і вони, людей серед натовпу невпинних, схвильованих, зжатих чоловіків у костюмах, немовби таки, всіх їх штампує одна фабрика, як продовольчий товар. Прохожі все прицмакували від гнітючості прийдешнього, коли думками верталися у прохолодне офісне чи фабричне приміщення.

Всі поголовно у ту мить обтирали носовичками краплини виступившого поту на чоло, махали віялами й руками. Та віялами, здебільшого танцювали перед носами чоловіки-франти, або тирани, лютих ненависників і ревнивців, до жінок. Одяг прилипав до їхнього тіла, а молочні валізи "Дипломат", були міцно стиснуті у руках.
Ці промені, проникали у самі непроникливі кутки, закаулки, весь час знаходячи ту потайну щілину.

Лукреція, яка щойно таки вийшла із дому на Бонд-Стріт, вирішила взяти маршрут на прогулянку цієї днини у небезпечні райони Лондона, де раніше, відбувались дивні вбивства Джека Різника куртизанок, якого, за поголосами, ще досі не впіймали. Але чому ж їй боятися, вона не така! І по вигляду, це було, очевидячки! Та ще у неї був залізний аргумент щодо того, що її ніхто не посміє зачепити: те, що всі вбивства відбувалися або ж темної непроглядної ночі. Або ж у ті години, коли панував досвіток. Дати, вбивств, порівняно, теж, збігалися у числах.
Тому спростувавши усі наведені аргументи, вона могла із легкістю пиняти найближчий транспорт.

Все ж таки, їхати було небезпечно в Іст-Енд Лондона, минати вулиці, теж, якщо подумати, було небезпечно. Ходити без компанії, виступивши тільки за поріг і не глянувши на презирливі, насмішкуваті погляди, гучне перешіптування прохожих, що щойно таки пронеслись у тебе за плечима, й не викликаючи зайвих підозр, теж було небезпечно. І взагалі, все наше життя, це одна велика небезпека, яка у будь-яку зручну їй годину, підкосить тіло, й вимагатиме тебе не пручатися цьому моменту. Але цього, міс Сербріо, сподівалася найменше.

Отож, шлях пролягав через акуратно вирізьблені цегляні будиночки з тоненькими, вирізьбленими вікнами й заштореними фіранками. Повернувши, вас зустріли уже не одноманітні й безколірні будиночки без почуттів. Навпроти, від них відгонило загадкою, таємничістю, любов'ю майстрів й тих архітекторів, що мали рівносильну дотичність, як і ті, хто його зараз наповнює. Там були ризаліти, різноманітних форм, оздоблень. Й акуратні різьблені балкончики. Поодинокі будинки підпирали дахи білосніжні колони чередуючись місцем із вугільними покрівлями чи всмак лаконічним парепетом. Де-не-де, виступали фестони із головами звірів, пофарбовані не лише крейдовим відтінком, а й чорним, жасминовим, ніжним рум'янцем. І щодалі відносила тебе карета, то пишніші ставали фасади, вулиці — ширшими, більш наповненіші універмагами, крамничками власного пошиття, що перекидались від бістро, до вишуканих й дорогих ресторанів. А біля вітрин, красувалися ящики зелені, що придавали естетичності вигляду, формленості й затишку для вечірніх гультіпак, і ранішніх роззяв, а обідніх пихатих відвідувачів. Все це було ні до чого, але як же подих перехоплює...

Ця маленька перинка, набита пухом так і врізалась в очі міс Лукреції Сербріо. У маленькому жіночому серці запанувала любов, що була первинна, взаємна та ніжна, що її пробудив спаніель. Правду кажучи, він мав дещо занедбаний вигляд.
Після ще деяких вирішених і залагоджених справ, розмахуючи лівою рукою і сідаючи в омнібус, вона не змогла відірвати погляд від цуценяти, що проглядало краєчком ока чорної бусинки із закритої коробки.

Які почуття заполоняли у той час юну панночку, важко було сказати. Чи це було німе захоплення витонченістю й естетичною привабливістю коли вона його гарненько скупає й приведе до пуття? Можливо, думка її набула того самого безладу від побаченого закинутого, геть відмінного від знаного їй доти життя. Нові враження, сколихнули й нові почуття до мешканців тих страшних місць. У котрусь мить, їй навіть стало шкода цих бідолах. Так само, подиву вже не викликало питання: чому він замурзаний у сажі?
По приїзді додому, вона виведе, що хотіла б помогти занедбаному району навернутися на шлях істинний. Тут процвітала злочинність, квітнули вбивства, розгулювали шалапаї, обірванці, гультіпаки шаленої натури пейві, виспівували при дорогах, простягаючи цупкі, сухі, тонкі руки; займалися юродством, чи це світле втілення помсти Медеї? Як їх окреслити?

Виїжджаючи із цього мерзенного, затхлого місця, вона могла повноцінно ринути доріжками думок і прагнень. Можливо, вона прагнула більше дізнатися про цих дивовижних істот? І якби навіть, у неї виникла ідея про його майбутній тріумф, про чепурні модні стрижки, виставки, зачащання до кінолога, ранні й вечірні прогулянки Гайд-парком, нікого би, такий порив й обдарування увагою простого собаки, не здивувало б. "Ці собаки таки створені для арени, захвату!" — висловлювалась у своїх покликаннях верхівка аристократії. Та насправді, порода цього собаки належала до розумних мисливських порід. Їм належало ходити на полювання. Але надто вже одомашнили їх!

Пізніше, по приходу додому, вона назве його Бешкетний сер Девід.

— Цікаво все ж, як відреагує місіс Мейбл Стью, на нового пожильця? – подумки ставлячи питання, від чого, Лукреція посміхнулася своїм думкам.

На великий подив міс Сербріо, маленька, елегантно вбрана дама, що не зважаючи на свій вік, їй все ще хотілося носити капелюшки, рукички, й нашліфовані, напастовані та відполіровані туфлі на маленькій платформі, зраділа новому другу, наче новонародженому.

Тихе життя протікало рівно, безтурботно. Дві різні дами: що за віком, що за світосприйняттям. Вони різнилися думками, які здавалися неприродними й непідходящими, недоречними, а ще безсоромними, як для кожної з них. Віком звичайно.

Місіс Мейбл Стью, була доволі веселої вдачі, надто легковажної, як на свій вік, коли міс Сербріо, виважена зовні, а всередині вирував Всесвіт з обширним кругозором, увагою до деталь, людських почуттів та поглиблення у сенс сказаного. Місіс Мейбл натомість не обтяжувала себе тягарем думок й піклувалася, про зловлене за хвоста, короткочасне задоволення від посиденьок за бесідою з молодою панною.

                                    ***

Містер Тадельє, від часу їхнього знайомства, щоразу, то частіше, безпардонніше й нав'язливіше почав учащати до Лукреції, що винаймала дім у місіс Мейбл Стью, яка дала свій дозвіл на часне проживання міс Сербріо, за відповідну, погідну платню, і якщо та, виконуватиме хатні обов'язки, а заразом погодиться на всі висунуті нею умови.

Така домовленість тривала уже пів року. Щоправда, добродійка місіс Мейбл, була похилого віку, тому розмістилася на першому поверсі. Лукреції ж, відала мезонін у її повне розпорядження. Компанії, що приходила б розважити стареньку, у якої "аж занадто заїжджене життя", як вона ж і висловлювалася, у неї не було. Тому, місіс Стью завжди рада була прийняти у своїй затишній вітальні молоду, сповнену сил й енергії співрозмовницю міс Сербріо. Та, як говориться, "До хорошого швидко привикаєш". І, коли при черговій їхній нічній бесіді, міс Сербріо нехотячи згадала, що додому із вечірньої служби, її проводжав джентльмен, на ймення Еміліо, якісь дивні вогники спалахнули в її очах, тобто Лукреції; а піднесений, схвильований, тремтливий голос, із яким були промовлені слова, не залишили байдужою й місіс Мейбл, котра прагнула дізнатись усі подробиці.

Пояснювала, місіс Стью це тим, що часи змінюються, молодь, теж не та уже, як при її юнацьких роках. "Напевно, і кохати вони теж не вміють, все люблять очима,— подумала та, у цю мить, а тоді стрепенулася. — Але ця дівчина, зовсім не така, ну геть інакша, і більше нічичирк!" — зупиняючи свої думки, щоб не наврочити раптом чи не згрішити.

Лукреція, теж потребувала уважного звірника, який запевнив би її у не розголошувані інформації по всіх усюдах, а місіс Мейбл Стью, в сам раз підходила на цю роль.

І саме у цю саму ніч, Лукреція згадає про свій щоденник, до якого вона мало що зверталася, та в цю мить, він був їй необхідний. Туди ж і потрапить "Лист до невідомого".

"Ох, це буде так чудесно стріти сьогодні тебе. Сьогоднішній дух, тінявого страху чи підсвідомості трепетний подих, пошириться луною у повітрі, заполонить простір своєю проникливістю у щонайменші шпарки. І, здається, він наче та ядуча рідина, що виїдає предмет розкоші, стане матеріальним, прийде у такий невідповідний момент, щоб позбутися, не допустити зустрічі із довгоочікуваним гостем.

Ах, це вже стукіт у двері. Моє серце таки рветься з грудей. Прочинивши, я була вражена до того, що і слова не змогла вичавити. Ви спитаєте, що ж я там таке уздріла, що кинуло моє тіло в млосний стан і холодний піт? Причиною цьому — джентльмен. Весь із голочки. Костюм, як завжди чистий, напрасований, накрохмалений. У нагрудній кишеньці проглядав біленький носовичок, а на лацкані піджака красувалась бутоньєрка. Весь його вигляд наче б виказував тобі якусь потаємну зневагу. Ну, його хіба що батяром аристократичної крові назвеш. Він носив полаковані, наглянсовані туфлі. А капелюшок його так безцеремонно впав, що з-під нього показалося закручене й зализане, пахуче волосся. Та, чи завжди він був такий врочистий, офіційний, весь аж склиться? Імовірно, що так воно й було. А зрештою, яка взагалі різниця?

Я багато разів собі уявляла, що маю сказати, зробити при зустрічі. Та тут, мої почуття повністю змішались незрозумілими барвами, пасажами, почуттями, маневрами. Серце стугоніло, здавалось, що тільки у мене. У ту ж хвилину, мені захотілося просто таки вжалити його всім тим, що прийшло на думку. Та, звісно, я не стала цього робити, і на всі його недоліки, знаходились відповідності. Він занадто самовпевнений, але галантний який. Особливою тактовністю не відзначався, проте до чого ж розумний у розмові, вигляді; а ще владний. Над суспільною думкою, звичайно, при потребі; на прийомах із високопоставленими людьми; над численними жінками і чоловіками закріплює за собою право первинного голосу; а найголовніше — над мною владний!
Але тоді, я і зовсім забула про це, і на даний час, сказала одну чи дві фрази. Він тоді неодмінно це запам'ятає. Ще довго буде нагадувати ці слова, ставлячи при новій згадці нове запитання, на яке ніхто не відповість. Ці слова по собі лишатимуть місце для роздумів, спогадів, пробудження усього того, що давно вже запилюжилось під покровом пам'яті."

У жилах Лукреції, протікала іспанська кров, інакше кажучи, ніхто б не наважився на такі сміливі думки у вікторіанську епоху. Й потрібно підмітити, що вона не була певна, що чинить, як істина вірянка. Та коли все ж лист був написаний, напханий принадливими, гарними і дещо брутальними манерами примарного чоловіка, якого заледве знала, вона акуратно склала листа. До нього додала напарфумлену смужку й запечатала конверт, прикріпивши до зошита. Жовтуваті листки, у собі містили й прикріплювані різного роду фотографії з підписами; описами її візитів у різні місця, до різноманітних людей, де також вказувалися, їхні погляди на певні речі, вправно вписувалися описи зовнішності й правившої обстановки. Також, у цьому зошиті, містилися з точністю до години, числа, вказування, на те, котрим днем відбувалися відвідини, а ще, ті, ким були ці відвідувачі. У цьому записнику знайшлись аркуші, де вкладалися квіти, що доповнювалися дрібним, розлогим почерком назв, ароматів, які власне вона відчувала. Які почування у ту секунду заполоняли розум, що розбудила, чи радше, відтворювала, усю красу ринувшої душі у сп'янілу ейфорію пахощів моментної розкоші квітка і змусила зірвати себе.

Сам зошит мав книжкову палітурку з коленкору, що містив усередині золоту рамку, де розташовувалась фотокартка з привидом: чоловіка в стременах, верхи на коні темної масті, кольору меляси. На голові цього молодого джентльмена, прилип котелок, погляд виражав азарт. Мабуть, завигражки обганяв своїх суперників у дербі. Костюм, на скільки чітко панна Сербріо намагалася розрізнити зображення, складався із білих панталон, сорочки й жилетки пістряво-теракотового твіду. На жаль, туфлі, чи черевики, що б це не було, а розгледіти не вдалося. Він тримався за віжки, до яких причіплювалися шори. Чоловік так заповзявся поганяти плугом, наче Верховний Суд повинен винести вирок, останній вердикт життя чи смерті! Та, правду кажучи, зображення уповільнене, трішки шорстке, але явно передавало атмосферу моменту. Сріблястим підписом внизу, під фотокарткою-привидом, вимальовувалось ім'я творця Едварда Майбріджа.

Коли роботу із листом було завершено, Лукреція напише й про пригоду, яка нещодавно трапилася із її вірним товаришем, Бешкетним сером Девідом.

                                   ***

Але у мить, коли він бачив розвіяний стан своєї хазяйки, він мигцем зліз зі своєї подушки, що розташовувалась обабіч кушетки, і поплентався услід ніжної істоти, що все ще зберігала непорушний спокій.

Це зовсім не дивно, що собаки так реагують на своїх господарів. Вони досить розумні й проникливі. Коли застають свого годувальника, але найперше, друга, у поганому настрої, вони неодмінно виражатимуть тобі усю свою співчутливість. А при потребі, помсту й подальшу недовіру тому, хто спричинив і довів тебе до такого пригніченого стану.

Млосність здавалось заполонила й розум. Жінка сполотніла, її шкіра набула мармурового відтінку, очі, здається, стали непроглядним мороком ночі. Запилюженими, вицвілими колами, що заповнили всю оболонку ока. Та ступивши лише декілька кроків у напрямку вікна, жінка безсило звалилася додолу непритомна. Діти, які грались у дальньому куті покою біля горщика великої папороті, що сягала стелі кінчиками своїх гострих пальців і нехотячи дряпаючи кремовий потолок, – почули лиш сильний звук, що був спричинений ударом їхньої матері об дерев'яну доріжку.

Доріжка – так називали це місце діти. Вона слугувала відступом від килима, столика, пуфів, канапи, подушок, ваз, поличок, і усього того, що було лишнім на їхній погляд. А щодо назв, так діти багаті на такі витівки у своїх іграх. Як правило, вони люблять нарікати предмети певною значущістю, ототожнювати з чимось великим. У такі роки, малим винахідникам, тільки дай привід!

Маленький Джеймс, миттю настиг події своїм дитячим, нелякливим? Ні, а просто нетямущим поглядом. Намагання розбудити маму за першим разом, йому мало що вдалося. Після декотрих намагань, він повернув свою закручену каштанову голівку до братиків й сестричок, що все ще не відводили погляду ні на що, окрім своєї забави. І виявивши, що вони повністю поринуті своєю ілюзорністю, перекинув вуджений погляд до дверей. Недитячий проникливий погляд виражав докори й водночас схвильованість і не боязкість зустрітися віч-на-віч із кривдником його матері. Його погляд блукав в очікувані побачити саме зараз, саме у цю мить, тата! Хлопчик, був неймовірно кмітливий, як на свій вік, швидко зметикував, що дива не станеться: тато у своєму гніві іще скоро не повернеться. Йому потрібно охолонути, притлумити усю гіркоту визнання того, що жінка — ось хто, все ще залишається владним! Над ним, над їхніми друзями, гостями! Завжди її легка загадкова усмішка Мона Лізи запалювала в ньому невиразні вогники гніву, але ця переміна була викликана плином часу, про що жоден з дітей не здогадувались.

У вісім, Джеймс не переконається вже, а визнає той факт, що, бігме, йому довелось обирати на кого з батьків стати схожим, він неодмінно обере милосердя, побожність, благочестивість матері, її безкорисливе прагнення до філантропії, аніж нестерпні, чергові вибрики, примхи шаленства і підступництва, марнославного батька.

Хлопчик зробив вибір у користь матері, та чи вибачить йому за цей вибір батько? Здоровий глузд, чи він ще опанує нещасного, самотнього деспотиста, мсьє Тадельє?

Ох, якби біографу були відомі усі закаулки людської поведінки так ясно, як доброчесному психологу, на зразок Зігмунда Фройда. Якби вони, подібно Сивілі чи оракулі, виклали б тільки самі пишноти з вкрапленнями правди. Але якщо ви захочете запитатися, "А як же ж ворожки?" Я вам відповім, мої милі, наївні чарівні люди. Цигани, ворожки, пейві, як їх не назви, це всього лиш субкультура. Безталанні, злиденні діти вулиць, що змушені жити у каналах, лягати спати при дорозі обіпершись деревом, чи лава стане їхнім одноденним прихистком, не знаючи, куди Провидіння, занесе їхні неприкаяні, прокляті душі Завтра. Виходить, що їм нічого більше не залишається, як Робити Вибір у користь себе. Заробляти вигадками, клянчити при дорозі й використовувати у своїх мерзенних планах, ні до чого не винних діточок, що до того, мали життя сповнене щоденних конфетті.