Військовий командир мовчки присів на стілець, що під його не малою вагою злегка хруснув.
Лорд підняв голову і кинув на нього зацікавлений погляд, адже це було досить незвичайно щоб кращий друг ось так грався в мовчанку.
-І? - Здивовано підняв брову.
- Відколи полонені ось так запросто розгулюють по замку?
-Вона не несе загрози, а робочі руки зараз не завадять.
-Та її допитати потрібно!Може це шпигунка шерідверів?
-Я не відчув на ній жодного їхнього захисного закляття, жодної магії. Запевняю, дівчина проста смертна людина. А справжня загроза- там за Туманними горами!
  Здається, не ці слова хотів почути Канер. Він міцно стискав зуби, намагаючись загасити лють. Але різко встав і пішов, лиш порівнявшись з дверима, додав.
-Надіюсь, ви праві мій лорде і не зробите помилки як ваш батько.
   Згадка про власного батька була дуже болючою.Його єдина  помилка  стала клеймо безчестя для сина на все життя. І хоч як він намагався довести, що не такий, намагався не зважати на образливі слова, та обманути себе не зміг.
Його очі зупинились на старенькому стільці, де ще кілька хвилин сидів капітан. Кілька секунд і він спалахнув як сірник,осипаючись чорним попелом.
  Ні, він не батько! Він зможе контролювати власні сили і боротиметься з приступати доки зможе. І нехай проміжки стають все коротшими через відсутність його кеєрі, він захищатиме цю землю та її жителів, як і його пращури з великого роду Обсидіанових драконів.

  На моє велике щастя в помічники дали вже знайомого Вурена та ще одного хлопця, приблизно його однолітка. Взагалі, на скільки правильно я зрозуміла, таких юних в бій не кидають, а дають трохи простішу роботу.
  Вони прибирають в казармах, на конюшні та тренуються поруч із більш досвідченими воїнами.
Юнаки виявились досить здібним та добряче допомагали,приносили мішки з крупами, вялене м'ясо з комори. Йти було далеченько, сама б не здужала. Ще піднімали на плиту важкі казани, принесли води бо водогону тут звісно ж не було.
Мені ж залишалось лише командувати: "Принеси-подай-насип-налий" та куштувати приготовлене.
Отже, спільними зусиллями ми приготували якусь зернову кашу, дуже схожу на нашу перловку, але для різноманітності протушили овочі з дуже ароматними травами, що нагадували мені наш базилік. І звісно кожному дістався добрячий шматок апететного, румяного мясця.
  Це привабило чоловічий інтерес і тоді дізналась, що Вейра рідко його давала. Дивно, погріб переповнений, а білок чоловікам дуже потрібний.
Може я повела себе розтратно? Варто запитати у лорда.
Саме згадала, що маю йому занести сніданок і вже набрала повний піднос як побачила Одріона на кухні.
  Він не поспішаючи пройшовся біля ще гарячих казанів, підняв кришки, заглядуючи на їхній вміст, шумно втягнув запах.
Помічники враз знітилися, затихли і здається намагались не дихати.
-Вільно.
Зкомандував  і присів за стіл жестом запрошуючи мене приєднатися до нього.
Миттю зорієнтувавшись, поставила перед ним миски з їжею.
-Куштуй.
Голос був таким, що враз зрозуміла - ніяких заперечень. Звісно, потрібно переконатись чи не збираюсь в перший же день отруїти всю заставу.
Не відриваючи від нього погляду, хоч хто його знає  куди дивиться-зірниць то не видно, взяла ложку і зачерпнула прямо з загальної каструлі.
Була така тишина, що чітко чула як працюють мої щелепи. На-викуси, демон жовтоокий!
Потяглася за наступною порцію, але він зупинив.
-Якщо б хотіла нашкодити то не підставлялась б так по-дурному!
   Почувши мої слова, хлопці дивно переглянули між собою. Здається дозволила собі лишнє поруч з ціє царською особою, але слово  не горобець!
- Звісно, - лорд вже в усю наминав свою порцію - хотів переконатися, що воно не гаряче.
  Хвиля обурення накрила мене, але цього разу змогла опанувати себе.
- А чи є тут поблизу якесь село, де можна прикупити продуктів?
  - Я думав, що у нас немає проблем з провіантом?
-Так, але це не зовсім те з чого звикла готувати.
Чесно кажучи, взагалі не готую, але точно зможу щось придумати.
- Гаразд, дам тобі грошей, але поїдете в трьох бо всі інші воїни несуть службу. А зараз погодуйте їх.
Цього було більш ніж достатньо, мою радість не  можна булр передати, маленька перемога.
  Швидко впоравшись із сніданком, ми вирушили в дорогу. В нашому розпорядженні був старенький  віз із страшно скрипучими колесами, та такими, що звук розлітався на кілометр.
  Не менш древньою була й ця ледь жива конячка. Здається рано я раділа. Та кілька срібних монет все таки покращувати настрій. Хоча не зовсім уявляла, що саме зможу на них придбати та думаю мої хлопці допоможуть.
  Так, вважала їх своїми, ну як меншими братами бо як на людський вік то була років на десять старшою.
  Разом з Вуреном розмістилась на єдиному сидінні нашого "кабріолету", а Еван, саме так звали другого юнака, їхав поруч на власному коні.
Ну як власному, тварина належала лорду, але в даний момент була закріплена за хлопцем.
В дорозі вдалось ще трохи поспілкуватися.В основному вони розповідали про рідні місця, батьків, друзів.
  Обоє були селянами з бідних сімей і свою службу вважали шансом на краще життя. Ділились планами на майбутнє.
  Вурен, невисокий, але міцно збитий хлопчина мріяв про власний клаптик землі, збудувати там дім та займатися іермерством вже як вільна людина, разом з рідними. Дома його чекала кохана дівчина і він дуже хвилювався, щоб вона не дісталась іншому.
  Тут все було не просто.Коли дівчині виповнюється п'ятнадцять за неї можна дати перше віно, грошовий аванс нареченого як гарантію взяти заміж. Тоді нареченій не залишається нічого іншого як чекати свого судженого із служби. Через рік знову потрібно   заплатити і так щороку аж до весілля. В протилежному випадку віддадуть за першого ж претендента. А зібрані кошти підуть у бюджет молодої сім'ї.
Цікавий звичай, наші земні банківські колектори нервово курять в куточку.
- Скільки ти маєш заплатити? -Просто цікавилася я. - І коли?
-Тридцять золотих монет до кінця зими.
-А зараз у нас яка пора року ?
- Кінець літа.
  Відповів юнак, але якось не весело. Виявилось його плата за рік лише двадцять. Так, здаєтся мене тут явно переоцінити.
   А то з Еваном все було простіше, він сирота тому хотів залишатись на службі скільки зможе. Жити простим життям воїна.
  Тим часом ми підїзали до невеличкого селища, першим будинком був місцевий шинок.
Це була проста глиняна будівля під соломяною стріхою. Поруч ще кілька господарських приміщень.     Побачивши гостей, назустріч вийшла пишнотіла жіночка,мабуть власниця.
На вигляд їй було років сорок, світловолоса  з сірими очима. Вона уважно розглянула нас і підізвала якогось дідуся.
Той швиденько допоміг Вурену прилаштувати нашу скотинку.
Підтримуючи однією рукою плаття, іншою трималася сама щоб не впасти, це перша і остання моя подорож на такому транспорті, краще вже верхи.
Чемно привіталась і підійшла до незнайомки.
- Чи не допоможете з продуктами.?
-Чого ж не заробити грошенят, - вона привітно усміхнулась - раз сам лорд Одріон присилає Прийшлу.
О, то я вже знаменитість? Кому автограф?
-Та не лякайся. Я Дора, у мене чоловік служить на заставі то й розповів.
  З'ясувалось, що тут у половини жителів родичі на службі  у замку. Таке собі військове село. Зручненько.
Вона запросила нас у середину. Тут було доволі просторо.Все з дерева - підлога, столи та стільці, що розміщувались по периметру. Стіни розмальовані рослинним орнаментом, а окрасою був величезний камін.
- Вейра ніколи не купляла у нас, вона не місцева, звикла до іншої їжі, - розповідала Дора, наливаючи якогось  напою-Це холодний ягідний чай, додає сил. Б
Через деякий час, тут зібралось ледь не все населення. Кожен пропонував свій товар, були тут коренеплоди дуже схожі на нашу картоплю, тільки оранжеві і значно більші. Одна бабуся принесла бочечку квашеного чогось, як наші огірки, але дуже смачні. Так потроху накупила цілий віз,надіюсь він не розламається в дорозі. Мої хлопці тільки переглядувалися.
  Коли ж ми вже були готові повертатися, Дора принесла кошика, повного якихось тканин.
-Ляна, Візьми це як подарунок.-
Я відмовлялася, бо розуміла, що для цих людей це ціле багатство.-Візьми, це мої старі сукні,але я їх берега хоч  стали вузькуваті. І зніми це лахміття.
  Останні слова промовила пошепки мені на вухо як добраилавня подруга і хитро підморгнула.
Приїхавши сюди,  помітила, що місцеві одягнені краще ніж я і мода дещо інша, трішки відвертіша. У деяких молоденьких дівчат бачила короткі рукави та стримані декольте. Також не цурались вони кружева та різноманітних стрічок в якості  оздоблення  та прикрас.
  Здається Вейра недолюблює мене, а можливо це така тактика по відлякувані протилежної статті. Доведеться поговорити на цю тему.
Але зараз я змогла повністю насолодитися красою місцевої флори. На хвилинку можна було подумати, що потрапила в павільйон з декораціями фантастичного лісу, величезні дерева здіймалися над меншими кущами, що рясніли невідомими ягодами. Якийсь час поспотерігавши, помітила як місцеві птахи ласують ними.
Попросила зупинитись і не взмозі боротись із спокусою спробувала їх. Смак нагадував нашу малину, але трішки кислішу. Відібравши у Евана шолом, використала його посудину і назбирала цих дарів лісу. Можливо повернуся пізніше і зберу ще.
  Так у голові зародився план краще розвідати місцевість на наявність інших ягід та можливо їстівних грибів. Це  було б непоганим доповненням до наших запасів,а головне безкоштовним.
Повернулись ми вже після обіду.
-Де це ти так довго вешталася?
Бурмотіла невдоволена стара, кидаючи недобрий погляд на кошика та його вміст. Не бажаючи програвати цей бій,  швидко відповіла,що придбала чимало товарів у місцевих та заодно познайомилась із ними.
-Дуже милі та привітні люди!
-Бо ти дала їм можливість заробити на собі. Іди краще вечерю готуй, бо голодні вояки не оцінять твої нові сукні.
От вредна, вже й це помітила! Складається враження, що у неї очі на потилиці ростуть.
  Не бажаючи продовжувати  суперечку, пішла на кухню. Знову все закипіло, зашкварчало наповнюючи внутрішній двір замку чудесними ароматами. Маючи таких чудових та слухняних помічників, ми швидко приготували тушене мясо з місцевими овочами, що дуже було схоже на наше рагу.
  За роботою час плинув дуже швидко, ось вже й сонце скотилось за обрій як ми закінчили і в приміщення ввійшли за їжею четверо воїнів.
  Швидко видавши все необхідне, я вже хотіла іти до себе в кімнату як почула важкі кроки. Серце забилось частіше, адже впізнала кому вони належать - Одріону.
  Він ввійшов із пустою тарілкою в руках, лиш тепер помітила, що лорд постійно носить шкіряні рукавиці,це здалось дивним, при нагоді спитаю у Вурена.
- Надіюсь, добавка мені ще дістанеться?
Це така спроба позагравати?" Пікапер з нього такий собі", подумала я шкребучи з казана залишки вечері.
-Звісно, лорде.
Обпершись спиною на стіну, Одріон спостерігав за мною. Як же бісять ці очі з незрозумілим поглядом!
  Повернувшись, щоб поставити миску на стіл і   раптом мало не налетіла на жовтоокого, як він так різко переміщається, і посудина полетіла до низу.
  На щастя встигла піймати її в повітрі, але в лорда реакція виявилась теж швидкою і наші руки торкнулися одна одної. Його були теплими, майже гарячими, мої ж в мить стали липким від поту, так розхвилювалися.
- Здається я налякав Вас.
Ага, трішки було.
  Ми так і стояли посеред кухні, обоє тримаючись за глиняну посудину, тільки я не взмозі була ні голови підняти на нього, ні відійти, якась невідома сила наче тримала нас разом. Шкірою відчувала те тепло, що йшло від нього,в яке так і хотілось закутатись мов в теплу ковдру.
Одріон перший відійшов від зацепеніння.
-Ваша їжа дійсна смачна і незвична для нас, надіюсь ви й на далі будете так старатися.
  І пішов геть, а як ненормальна ще виходила із трансу, що це в біса було?