Що змушує тебе посміхатися?
Що змушує мене посміхатись... "змушує" - це слово некрасиве, і зовсім мені не подобається, але водночас воно має свою красу, а найбільше - силу.
Я посміхаюсь тільки тоді, коли хочу, або у крайніх випадках, коли потрібно. Але мені до жаху хочеться навчитись показувати щиру усмішку, якщо у душі все геть не так. Любий другий зараз би засуджував мене, як лицемірку, але що поганого в тому, що ти хочеш захистити свої почуття від інших? В дитинстві я читала "Поліанну", і сказати, що цей твір справжній шедевр - не сказати нічого. Якби ж і я грала у їхню гру: усміхатись, коли хочеться плакати, і не злитись, коли боляче. Але мушу визнати, що занадто слабка для цього, хоча свої емоції і почуття приховую вже кілька днів. Стараюсь бути сильною, як завжди, і водночас боюся, що тяга танцювати переможе мене. Проте "старатись" і "робити" - різні речі, хоч і схожі. Ми часто замінюємо роботу нашими стараннями, а старання - роботою. Дуже важливо вміти відрізняти ситуації, де їх потрібно застосувати правильно: знати де треба просто старатись, а де робити - хоч і звучить це безглуздо.
Так що ж, все таки, мене ЗМУШУЄ усміхатися. Значить, що в якому я б не була стані чи настрої, як тільки побачу це чи кого - посміхатимусь навіть попри нехотіння, попри свої почуття. Чи існує така річ або людина? Так, думаю вона існує, однак заставляє не одну мене, а й інших теж.
Любов... Чиста, невинна, справжня любов. Любов батьків, родичів, друзів, половинок, братів чи сестер, простих людей, тварин і навіть чогось іншого, ось ця недоторкана, невідана нам любов. Не симпатія, не кохання, не пристрасть - любов. Тому що навіть якщо ми плачимо, варто їй з'явитись - душа ніби зцілюється. І це - не дивно, адже сам Ісус втілює любов. Якщо так, то її можна з легкістю визнати найвеличнішим почуттям. Ви не подумайте...я не стала однією з тих банальних романтиків, які завжди пишуть про "прекрасне". Але ж це правда, якщо по суті, то все ми робимо орієнтуючись на любов, хоча навіть не помічаємо цього. Чесно, то я б не хотіла перетворювати цей розділ на твір-роздум, і доводити свою думку прикладами та іншими аргументами, хоч і можу. Зрештою, не хочу бути нав'язливою,, адже якби всі думали однаково, то світ був би нудним...
Але не плутайте цю любов з тією, від якої плачуть, коли вона зникає чи йде. Адже я не про болюче й гостре кохання говорю. Після цієї любові, навіть якщо вона піде, ти не відчуватимеш біль, а зцілення: коли Ісус воскрес і пішов на небеса, людям стало ще краще і легше. Я кажу про невідане нам почуття, те саме величне і ще не знайоме...
Я посміхаюсь тільки тоді, коли хочу, або у крайніх випадках, коли потрібно. Але мені до жаху хочеться навчитись показувати щиру усмішку, якщо у душі все геть не так. Любий другий зараз би засуджував мене, як лицемірку, але що поганого в тому, що ти хочеш захистити свої почуття від інших? В дитинстві я читала "Поліанну", і сказати, що цей твір справжній шедевр - не сказати нічого. Якби ж і я грала у їхню гру: усміхатись, коли хочеться плакати, і не злитись, коли боляче. Але мушу визнати, що занадто слабка для цього, хоча свої емоції і почуття приховую вже кілька днів. Стараюсь бути сильною, як завжди, і водночас боюся, що тяга танцювати переможе мене. Проте "старатись" і "робити" - різні речі, хоч і схожі. Ми часто замінюємо роботу нашими стараннями, а старання - роботою. Дуже важливо вміти відрізняти ситуації, де їх потрібно застосувати правильно: знати де треба просто старатись, а де робити - хоч і звучить це безглуздо.
Так що ж, все таки, мене ЗМУШУЄ усміхатися. Значить, що в якому я б не була стані чи настрої, як тільки побачу це чи кого - посміхатимусь навіть попри нехотіння, попри свої почуття. Чи існує така річ або людина? Так, думаю вона існує, однак заставляє не одну мене, а й інших теж.
Любов... Чиста, невинна, справжня любов. Любов батьків, родичів, друзів, половинок, братів чи сестер, простих людей, тварин і навіть чогось іншого, ось ця недоторкана, невідана нам любов. Не симпатія, не кохання, не пристрасть - любов. Тому що навіть якщо ми плачимо, варто їй з'явитись - душа ніби зцілюється. І це - не дивно, адже сам Ісус втілює любов. Якщо так, то її можна з легкістю визнати найвеличнішим почуттям. Ви не подумайте...я не стала однією з тих банальних романтиків, які завжди пишуть про "прекрасне". Але ж це правда, якщо по суті, то все ми робимо орієнтуючись на любов, хоча навіть не помічаємо цього. Чесно, то я б не хотіла перетворювати цей розділ на твір-роздум, і доводити свою думку прикладами та іншими аргументами, хоч і можу. Зрештою, не хочу бути нав'язливою,, адже якби всі думали однаково, то світ був би нудним...
Але не плутайте цю любов з тією, від якої плачуть, коли вона зникає чи йде. Адже я не про болюче й гостре кохання говорю. Після цієї любові, навіть якщо вона піде, ти не відчуватимеш біль, а зцілення: коли Ісус воскрес і пішов на небеса, людям стало ще краще і легше. Я кажу про невідане нам почуття, те саме величне і ще не знайоме...
Коментарі