Ти відчуваєш себе самотнім зараз?
І не скажу до пуття... Мені подобається моя самотність, мій особистий простір, і подобається, коли мене залишають у спокої. Хоч і бувають моменти, коли сама із собою боюсь залишитись.
Зараз, у мене в житті відбувається переломний момент, змінюється усе: друзі, середовище, графік, танці(я займаюся спортивно-бадьними танцями з чотирьох років, і закінчила свою кар'єру цього понеділка), вподобання, цілі, довіра; з'являється нове (ну, я на це надіюсь, воно ще не з'явилось).
Я стараюсь, чесно стараюсь, стараюсь бути сильною, не розкисати, не впадати в депресію, але у душі настільки боляче: відчуваю, що знаходжусь мов у тюрмі; настільки паршиво я себе почувала дуууже давно; таке враження, що чверть душі у мене просто відірвали, і ту частинку більше ніколи не приєдна'єш, так і житимеш із цим болем; може, звикнеш із часом, але болітиме завжди...
Отже, без танців я стала ще більш самотнішою, але вже у гіршому значенні. Знаєте, від природи людині властива звичка, яку я просто ненавиджу - плакати, коли боляче. Це відбувається рефлексивно, сльози самі навертаються, і ти з цим нічого не вдієш. Вона присутня і в мене теж, але саме у цей період кудись зникла, тому що вже кілька днів я хочу відплакатись нормально, сильно, так, що потім вже не захочу, але не можу. Мені боляче, як ніколи, але я не плачу. Сльози ще більше стримують усе погане, замість того, щоб вже звільнитись від нього. І чому, коли ця звичка, яка так потрібна мені зараз, - не діє? А коли тобі ні в якому разі не можна плакати, показати слабинку іншим, - то сльози водопадом течуть, тебе, як прориває?! Людська натура...
Зараз, у мене в житті відбувається переломний момент, змінюється усе: друзі, середовище, графік, танці(я займаюся спортивно-бадьними танцями з чотирьох років, і закінчила свою кар'єру цього понеділка), вподобання, цілі, довіра; з'являється нове (ну, я на це надіюсь, воно ще не з'явилось).
Я стараюсь, чесно стараюсь, стараюсь бути сильною, не розкисати, не впадати в депресію, але у душі настільки боляче: відчуваю, що знаходжусь мов у тюрмі; настільки паршиво я себе почувала дуууже давно; таке враження, що чверть душі у мене просто відірвали, і ту частинку більше ніколи не приєдна'єш, так і житимеш із цим болем; може, звикнеш із часом, але болітиме завжди...
Отже, без танців я стала ще більш самотнішою, але вже у гіршому значенні. Знаєте, від природи людині властива звичка, яку я просто ненавиджу - плакати, коли боляче. Це відбувається рефлексивно, сльози самі навертаються, і ти з цим нічого не вдієш. Вона присутня і в мене теж, але саме у цей період кудись зникла, тому що вже кілька днів я хочу відплакатись нормально, сильно, так, що потім вже не захочу, але не можу. Мені боляче, як ніколи, але я не плачу. Сльози ще більше стримують усе погане, замість того, щоб вже звільнитись від нього. І чому, коли ця звичка, яка так потрібна мені зараз, - не діє? А коли тобі ні в якому разі не можна плакати, показати слабинку іншим, - то сльози водопадом течуть, тебе, як прориває?! Людська натура...
Коментарі